MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Річ ”у собі”

27.02.2008    джерело: human-rights.unian.net
Тетяна Печончик
Про вітчизняну кримінально-виконавчу систему надзвичайно складно отримати об‘єктивну інформацію. З однієї сторони – вилизані і причепурені звіти Державного департаменту з питань виконання покарань і “потьомкінські села ” для журналістів, з іншої – криваві історії про каліцтва і тортури в буцегарнях...

У філософії є поняття – річ “у собі”. Це потойбічна сутність дійсності, що виступає на поверхню у закамуфльованому вигляді. Вона доступна тільки інтуїтивній здогадці, бо проникнути всередину і зрозуміти її майже нереально. Для правозахисників такою “річчю у собі” є вітчизняна кримінально-виконавча система, в тенетах якої відсиджується близько 160 тисяч в‘язнів, з них понад 1,4 тис. засуджені до довічного позбавлення волі. Об‘єктивну інформацію про те, наскільки “солодко” їм живеться, отримати надзвичайно складно. З однієї сторони – вилизані і причепурені звіти Державного департаменту з питань виконання покарань і “потьомкінські села ” для журналістів, з іншої – криваві історії про каліцтва і тортури в буцегарнях...

Павло Панич повернувся з “місць, не дуже віддалених” трохи менше, ніж рік тому. З 2001 по 2007 рік він відбував покарання у 25-й колонії Харківської області. "Там нема жодного зека, якого не били, - розповідає Панич. - За що били? Соромно сказати: люди працювали у дві зміни, підйом о шостій, в першій ночі – відбій, ніколи навіть поголитися було. А якщо людина скаже: я хочу пожалітися, ви порушуєте мої права – не дай Бог! Це смертна кара”.

Коли терпіти стало несила, засуджений крадькома підключився до адміністративної телефонної мережі і зателефонував по міській лінії своїй матері, попросивши, щоб та написала листи на ім‘я Олександра Мороза та Юлії Тимошенко з проханням допомогти. “Я порушив закон, але цього ніхто не помітив, проте іншого виходу не було: офіційно звертатися я не міг, інкогніто теж, бо розумів, що законної сили це не матиме”, - каже Панич.

14 червня 2004 року прийшла відповідь від Юлії Тимошенко, а через чотири дні в‘язня, який наважився поскаржитися, кинули в ізолятор на 15 діб. Ще через тиждень, за словами екс-засудженого, до нього “застосували наручники”: “Це коли два офіцери викручують руки за спиною, один тебе тримає за груди, і стискають так, що наручники в‘їдаються в м‘ясо”, - пояснює він. Після того пройшло вже три роки, а колишній музикант Павло Панич і досі не може грати на музичних інструментах. Каже – не відчуває рук.

Правозахисники стверджують: такий випадок – не поодинокий, але вплинути на ситуацію важко, бо пенітенціарна система – закрита, а законодавство побудоване таким чином, що засуджені повністю знаходяться під владою адміністрації. Через це час від часу в установах виконання покарань спалахують протести проти дій персоналу колоній. Тільки за останні три місяці таких випадків було щонайменше п‘ять.

3 лютого надійшло повідомлення про голодування близько 10 засуджених на знак протесту  проти жорсткості адміністрації у виправній колонії №123 в смт. Літин Вінницької області. За даними правозахисників, у письмових заявах засуджених вказувалось на те, що “кожен етап з новими засудженими зазнає жорстокого побиття людьми в масках, при цьому людей примушують до дій, що цинічно принижують людську гідність, безпідставно піддають дисциплінарним покаранням”.

25 січня поступила інформація з Донецької колонії №124, де напередодні троє ув‘язнених намагалися накласти на себе руки на знак протесту проти жорстоких умов утримання.

13 січня стало відомо, що двоє засуджених загону №1 Сокальської виправної колонії №47 облили себе бензином та підпалили, протестуючи проти нелюдського ставлення адміністрації колонії.

17 грудня 2007 року правозахисники повідомили, що група в‘язнів, які перебувають у так званому “Монастирі” Ізяславської виправної колонії №58 (Хмельницька область), оголосили голодування на знак протесту проти умов утримання. Джерела у колонії повідомляли, що у камерах «Монастиря» сиро і холодно, по стінах стікає вода; у камерах бігають щурі; ділянка карантину знаходитися в приміщенні, в якому практично немає опалення (приміщення використовувалося монастирем як морг), тому температура практично не відрізняється від температури на вулиці.

10 листопада 2007 року стало відомо, що в колонії №60, розташованій в селі Лозовське Слов’яносербського району Луганської області, після спроби втечі довічно ув’язнених, під якої одну особу було вбито, на території спецустанови чинилось масове насильство над засудженими.

Останній випадок набув особливого розголосу через використання спеціального підрозділу “по боротьбі з тероризмом”, який був створений в структурі департаменту з виконання покарань, згідно із наказом №167. Насправді ж, стверджують правозахисники, цей спецназ використовується для обшуків і насильства над в‘язнями. “Все відбувається за одним і тим же сценарієм: вводиться спецназ у масках і повному бойовому спорядженні і лупцює тих засуджених, яких приведуть, а потім їм не надають медичної допомоги до тих пір, поки вони не напишуть папірця, що вони не мають претензії до адміністрації і конвою”, - каже голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини Євген Захаров. В кінці грудня минулого року правозахисники домоглися, щоб наказ №167 був скасований, тим не менше, за словами Захарова, 31 січня загін із 25 спецназівців знову побив 16 засуджених у колонії біля міста Сарни Рівненської області.

Як і водиться у таких випадках, Держдепартамент з питань виконання покарань повідомлення про побиття засуджених, голодування і самокаліцтва спростовує, а їх шквал пояснюють відкритістю кримінально-виконавчої системи. “Раніше це все приховувалося набагато більше, а тепер усе стало відкрито, про це всі говорять. Ми не кажемо, що все так добре, але система відкрита, іде її реформування. Але це не означає вседозволеності. Є такі поняття як безпека, режим, ізоляція”, - каже перший заступник голови управління департаменту по Києву і Київській області Олександр Павлов. “Я працюю у цій системі 15 років і можу сказати, що вона стає більш прозорою, - зазначив інший співробітник управління виконання покарань, який побажав залишитися неназваним. – Прозорість посилилася за останні три роки, це привернуло увагу преси і громадських організацій. Громадськість більше залучається до перевиховання засуджених”.

З твердженням про відкритість системи самі представники громадськості категорично не погоджуються. “Інформацію про реальний стан отримати дуже важко, - каже голова ради громадської правозахисної організації “Донецький Меморіал” Олександр Букалов. - Наша організація пробувала зробити дослідження: більше півроку ми листувалися з департаментом. Хіба що моїх аналізів вони не запитали для того, щоб вирішити, чи дозволити це дослідження, і врешті решт заборонили. Так само відмовили і моїй колезі з Чернігова”.

Євген Захаров каже, що повідомлення про знущання і тортури правозахисники отримують “незаконним шляхом”, бо законно жодна скарга за межі колонії вийти не може: вся кореспонденція перечитується. “Перевірити ми абсолютно нічого не можемо, оскільки перше, що зроблять, – це покарають того засудженого, який передав інформацію незаконно”, - стверджує Захаров. За його словами, насильство в колоніях спрямоване насамперед проти тих засуджених, які намагаються домогтися справедливості і скаржаться на дії персоналу. “Відносно цих людей застосовуються різні дисциплінарні покарання за абсолютно вигаданими причинами. Їх карають штрафним ізолятором, ДПК (дільниця посиленого контролю – Авт.). За що саме? Не спав після відбою. Неправильно застелив койку. Був одягнений не по формі. Назбирують таких порушень багато, а потім йдеться про посилене покарання за злісне невиконання вимог адміністрації”, - каже Захаров.

Нарікання правозахисників щодо того, що їх не пускають у в‘язниці, співробітники департаменту з виконання покарань вважають необґрунтованими. “Не вони уповноважені займатися розслідуваннями, а Генпрокуратура, СБУ, МВС... Якщо дійсно якісь порушення мали факти, про це одразу стає відомо громадськості”, - заявляє Олександр Павлов. “Не для преси” апаратчики кажуть: насправді правозахисники лобіюють інтереси бандитів. "Їм кримінальні авторитети платять гроші. Теперішнє керівництво департаменту намагається побудувати систему, яка без корупції, а їм (бандитам – Авт.) це не подобається”, - заявив Андрій, який відмовився назвати своє прізвище.

З тим, що криміналітет веде боротьбу із адміністрацією колоній, погоджується і Євген Захаров. За його словами, до повідомлень, які надходять з-за грат, правозахисники ставляться критично і багато з них відсіюють: до публічної сфери інформація доходить не більше, ніж у п‘ятій частині таких випадків. “В кожному випадку ми підкреслюємо, що перевірити інформацію не маємо змоги. А що нам робити, коли дзвонять і розказують про клітки, в яких людей тримають на морозі, про прес-хати...”, - каже Захаров. Одна із таких “прес-хат”, за його словами, донедавна існувала у Темнівській виправній колонії №100, що на Харківщині. “Вона називається “музикальна камера”, - розповідає Захаров. – Коли там б‘ють засудженого, на повну гучність вмикають музику. Камера ця не має кутів, вона обшита матрацами. Їх колір бурий від крові людей, яких там катують”. За словами правозахисника, після скандалу, коли цю камеру знайшли експерти з Європи, її закрили, але останнім часом звідти знову почали надходити тривожні повідомлення.

Експерт з пенітенціарних питань, кандидат юридичних наук Олександр Беца переконаний: в усьому винна непродумана кадрова політика – починаючи від призначення на посаду голови Державного департаменту з питань виконання покарань Василя Кощинця і закінчуючи повальною кадровою ротацією в регіонах, коли керувати обласними управліннями були призначені люди, які "не розбираються в цій системі”, працівники міліції, ДАІ та МНС. “Вперше за історію незалежності ми мали випадки, коли самі працівники – Львівського СІЗО, Ірпінського виправного центру – виступили проти своїх керівників, не в змозі далі терпіти”, - каже Беца. На його думку, тим, хто працює “в низах”, із мізерною заробітною платою (в середньому початківець в установах виконання покарань отримує 900 грн) якраз і доводиться найважче. При цьому, наголошує Олександр Беца, зарплата керівників департаменту у 30 і більше разів вища.

Матеріальні труднощі часто штовхають «рядових» співробітників на зловживання. Як результат  - в колоніях “процвітають” побори, шантаж, торгівля привілеями, пронесення за наркотиків і спиртного. Останній такий випадок зафіксовано 25 лютого у Донецькій області, де двоє офіцерів за винагороду у 150-200 грн пронесли наркотики (ацетильований опій) на територію колонії.

Суспільство не може навести лад в цій системі, тому що  ці зловживання ховаються за іменем Президента і за законом», - каже Беца. Його останні слова тонуть у вигуках кількох десятків демонстрантів (за нашими спостереженнями – співробітників кримінально-виконавчої системи), які зібралися біля будівлі УНІАН протестувати проти правозахисників.

Про що ці дилетанти можуть говорити? – каже один із мітингувальників. – Вони жодного дня не були на зоні.

Їх же туди не пускають.

Це їхні проблеми. Є вимоги, є режим. Люди, які сидять у в‘язниці, не хочуть виконувати вимоги, не хочуть працювати, вони хочуть розважатися на зоні на гроші платників податків, тому і самокаліцтва вчиняють, аби тільки не працювати. Що – їх хтось позбавляє права отримати передачу? – ні: приходь кожен день і передавай. Забороняють побачення з рідними? -ні.

- А ви хто? – запитую в учасника мітингу.

Я можу залишити телефон, ви мені покажете статтю, і тоді я скажу своє прізвище.

Зрозумівши, що спроба від цензурувати матеріал не пройде, мітингувальник втратив інтерес до подальшої розмови.

Проблеми завжди є, але не ті, про які говориться, - продовжує його колега, котрий, втім, також не захотів назвати себе.

- А які саме?

- Проблеми фінансові, заробітна плата в установах виконання покарань не відповідає потрібному рівню, житлові питання співробітників... Зрозумійте: чим більше уваги ми привертаємо до в‘язнів, тим більше вони “сідають” на голову і чинять в установах “бєспрєдєл”. Саме вони провокують ці події.

- Який же інтерес правозахисникам підтримувати такі провокації?

- Замовлення.

- Чиє?

Якщо зірки загоряються, значить: комусь це треба... – філософствує мій співрозмовник.

Ми не можемо цього знати, - долучається третій мітингувальник. – Ми маленькі люди, а то великі посадовці.

Які ж вони посадовці, якщо представляють громадські організації?

Відповідь заретушували.

 

 Поділитися