Виявляється, у Києві є фашисти?

Коли довідалася, що в Києві є люди, котрі на повному серйозі називають себе “антифашистами”, я вирішила побачити їх на власні очі...

До мене сором’язливо всміхнувся зовсім ще молодий хлопчина, одягнений, як звичайний студент. Як виявилося, у вільний від “запеклої боротьби з “фашизмом” час Сергій навчається в престижному київському університеті.

– І ти ходиш на бійки з “фашистами”? – здивувалася я, не розуміючи, де він їх знаходить.

– Так, – знову сором’язливо всміхнувся Сергій.

Перше, про що попросив мене хлопець, не називати “фашистів” і “нацистів” скінхедами, оскільки скінхеди – поліетнічна субкультура, яка від самого початку не мала жодного стосунку до расизму, і вже тільки потім з’явилася нова хвиля скінхедів, яка, власне, і забезпечила цьому рухові погану славу.

– Вони називають себе “скінхедами”, а ми їх називаємо “бонхедами”, що означає “тупоголові”, або просто “бонами”, – розказує Сергій. – “Бонхедів” у Києві чимало – близько 300. Вони агресивні, збираються компаніями, вчиняють бійки.

Бійки на ґрунті расизму, які інколи обертаються вбивством. Так, наприкінці січня невідомі вбили 18-річного біженця з Конго, після чого ООН звернулася до України з проханням провести розслідування інциденту.

За минулий рік, за даними ООН, в Україні було зареєстровано 17 нападів на біженців. А за інформацією Конгресу національних меншин, за два місяці поточного року в нашій країні було скоєно 11 нападів на расистському ґрунті, один із яких – уже згадане вбивство.

Цього року в Страсбурзі було оприлюднено доповідь Європейської комісії проти расизму та нетерпимості. У ній зазначається, що в Україні зростає кількість нападів расистського характеру, здійснених молодими людьми, котрі належать до груп скінхедів та неофашистів. За даними комісії, напади в найбільших українських містах – Києві, Харкові, Одесі, Львові, а також у Криму, трапляються регулярно – щонайменше раз на тиждень. Це насильство, ідеться в доповіді, спрямоване проти іноземних студентів, шукачів притулку, біженців та іммігрантів, бізнесменів, дипломатів, а також проти українців, які намагалися заступитися за жертв расистських нападів або борються з цим явищем. Також у доповіді мовиться про недостатню роботу української міліції в цьому напрямку.

– Підставою для нападу “фашистів” насправді може стати не тільки колір шкіри, – розповідає Сергій. – Вони б’ють, наприклад, реперів – за те, що ті слухають музику чорношкірих. Тож якщо у вас в плеєрі грає реп, ви вже потрапляєте до групи ризику. Але особливо “бонни” не люблять, коли неукраїнський хлопець – араб чи негр – зустрічається з українською дівчиною. Вони вважають, що українки мають бути тільки для українців, що це великий злочин – змішування раси. За такою парою “бонни” можуть простежити до темного провулка, аби здійснити напад.

Міліція зазвичай не визнає расистського підґрунтя вбивств, пояснюючи їх хуліганськими мотивами.

– Дехто з нас намагався співпрацювати з міліцією, – каже Сергій. – Розповідали, де можна знайти “фашистів”, називали прізвища, давали фотографії, але їх це абсолютно не цікавило. Вони не хочуть цим займатися. Кажуть, нема в Україні фашизму.

Отже, хлопці вирішили зайнятися боротьбою з “фашистами” самі. Деякі перші активісти “антифашистського” руху самі були вихідцями з лав “фашистів”.

– Першим “антифашистом” був хлопець-панк – я не хочу називати його ім’я, – якого побили “бонхеди”, – розповідає Сергій. – Він почитав статті про фашизм і антифашизм у Європі, поголив голову й розпочав боротьбу з “фашизмом” на вулицях Києва.

Сьогодні дві найактивніші “антифашистські” течії в Україні – “шарпи” (skinhead againts racial prejudice) і “раші” (red anarchist skinhead). У столиці є три “антифашистських” угрупування по 20–30 чоловік кожне. Рух постійно поповнюється новачками, котрі хочуть долучитися до боротьби з “фашизмом” з ідеологічних міркувань, із жаги помсти чи просто від любові до вуличних бійок. Водночас із гри вибувають хлопці, що подорослішали, одружилися, захопилися кар’єрою, – іншими словами, почали більше цінувати власне життя і здоров’я. Найстаршому київському “антифа” всього 24 роки. А ось неповнолітніх серед “антифа” чимало.

Сергій спочатку ознайомився з “рашами”, однак ті забагато уваги приділяють музиці й “антикапіталізмові”, і ось уже два роки він є членом руху “шарпів”.

– “Бони” називають нас шавками, – каже Сергій, описуючи стосунки між ворожими таборами.

Запитую, за якими ознаками об’єднуються “шарпи”.

– Об’єднує антифашистська позиція, – пояснює Сергій. – Кожна людина має право спокійно почуватися в місті.

Бійки з “фашистами” трапляються принаймні раз на тиждень. Бувають планові й позапланові. Планові – це коли в місця, де зазвичай збираються “фашисти”, направляються розвідники. Наприклад, дівчата й дружини “антифашистів” – хтось, кого “фашисти” не знають в обличчя. Розвідники оцінюють, скільки ворогів. І тоді “антифашисти” виступають у бій. Мета – не вбити й не покалічити, а налякати.

– Продемонструвати, що є сила, яка може їм протистояти, – пояснює Сергій. На його думку, викорінити фашизм неможливо, а от відмовити хлопців брати участь у цьому русі – цілком.

– А розуміють вони насамперед мову сили, – каже Сергій. Вербальну, роз’яснювальну роботу вони також намагаються проводити. Крім того, є сайт, на якому “антифа” викладають фотографії “фашистів”.

– Це щоб їм було соромно чи щоб усі бажаючі могли при зустрічі їх побити? – запитую.

– Та одне одному не заважає, – відповідає Сергій. – Коли я бачу в метро хлопця, одягненого, як скінхед, то виходжу за ним і запитую, чи він фашист. Якщо каже, що так, то...

Сергій замовчав.

– То що? Ти одразу намагаєшся натовкти йому пику чи домовляєшся про зустріч на потім?

– Та краще відразу, а то потім він може прийти не сам, а їх же більше...

Перевагу супротивника в чисельності “антифа” долають за допомогою здорового способу життя та кращої спортивної підготовки. Більшість хлопців не п’є, не курить, не вживає наркотиків, займається бойовими мистецтвами. Дівчата співчувають: ходять на розвідки й підтримують рух ідеологічно.

– У бійках участь брала лише одна дівчина. Її хлопця вбили, познущалися з нього, вирізали на тілі свастику. Вона фізично не дуже сильна, але в запалі побила “фашиста”...

Батьки Сергія знають, що він противник фашизму, але не здогадуються, наскільки активний.

– А що ти кажеш їм, коли вирушаєш на бійку?

– Тату, я пішов до друзів... І я ж справді зустрічаюся з друзями.

– А коли приходиш побитий? Буває ж таке?

– Буває часом. Кажу, що побився.

Найсерйозніших втрат рух “антифа” зазнав кілька років тому – при спробі провести відкритий концерт. Одному з активістів майже відрізали руку, але лікарям вдалося її пришити, кількох було серйозно побито.

– Було таке, що “антифашистові” порізали горло й ударили викруткою в серце, ще одному пробили череп, – розказує Сергій. На щастя, обох вдалося врятувати.

Сергій каже, що “фашисти”, звичайно, полюють на своїх антагоністів. Таким чином “антифа” відбирають частину їхньої уваги, рятуючи представників інших національностей і субкультур.

– Але нас не так просто знайти. Раніше були місця, де ми тусувалися, – каже Сергій. – Вони приходили туди, нападали на скейтерів чи “емо" (ще одна міська неагресивна субкультура. – Авт.), вимагали видати наші адреси. Ті хлопці, яких вони били, зазвичай потім приєднуються до нашого руху. Не через те, що дуже люблять арабів чи негрів, а просто заради того, аби захищати свою субкультуру.

Якщо ви побачите в місті поголеного хлопця в куртці-“бомбі”, підкачаних джинсах, важких черевиках з металевими вставками, то, найімовірніше, перед вами “бонхед”. Хіба що на ньому будуть червоні шнурівки – ознака “антифа”.

– Але ми їх зараз майже не надіваємо, це дуже небезпечно, – пояснює Сергій. – Тільки зовсім молоді учасники руху, котрі ще намагаються в ньому ствердитися. А в “бонхедів” білі шнурівки. Їх мають видавати за вбивство чи участь у серйозній бійці, але багато хто носить їх просто так.

Взагалі, як каже Сергій, убивствами фашисти особливо не хизуються – навіть серед своїх.

Йому постійно погрожують, телефонують, пишуть повідомлення в icq, знають, де він навчається.

– І ти не боїшся?

– Боюся.

– Я була впевнена, що ти скажеш “ні”.

– А як можна не боятися?..

Коментує активіст організації “Міжнародна амністія” Максим Буткевич:

В Україні існують угрупування та субкультури, котрі сповідують неонацизм та расизм, а нерідко ці дві течії перетинаються. Загалом у нашому випадку не так важливо, як це називати – фашизм, расизм, неонацизм... Факт існування таких угрупувань є дуже небезпечним. Дедалі частіше вони вдаються до нападів.

Звісно, у нашій країні це не так актуально, як у Росії – ситуація з нацистами у наших північних сусідів ледь не найгірша у світі. Расистська агресія прийшла до нас саме з Півночі. Українські неонацисти діють багато в чому під впливом російських – перебрали від них досвід, тактику, частину символіки. Але неправильно звинувачувати у всьому лише російський вплив і казати, що українцям расизм непритаманний.

На жаль, українські державні органи не ведуть статистики нападів з расистських мотивів. По-перше, тому, що самі жертви не завжди звертаються до міліції. Особливо якщо йдеться про негрів, ромів чи біженців, у яких стосунки з міліцією дуже непрості. По-друге, навіть якщо факт нападу протоколюється, дуже рідко вказується расистський мотив, найчастіше це пояснюють хуліганством. Правоохоронні органи не хочуть визнавати проблему, розв’язання якої потребуватиме великих зусиль. Крім того, такі мотиви дуже важко доводити в суді.