MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Сьогодні ще можна сперечатися про принципи

29.05.2008   
Олександр Степаненко
До питання про доцільність розробки етичних засад діяльності Української Гельсінської спілки з прав людини

Чому етика?

Певні поняття етичного порядку – писані або неписані, конкретні або досить аморфні – мабуть таки властиві будь-якому суспільству і будь-якому суспільному прошаркові. Іноді вони можуть гучно декларуватися та мати характер безумовної догми – і при цьому не виконуватися більшістю суб’єктів. У інших випадках етичні кодекси мають неформальний характер, але перманентне застосування робить їх дієвими, а їхні положення безумовними до виконання. Прикладів разюче різної ефективності застосування етичних правил більш ніж досить – варто згадати хоча б «Етичний кодекс будівника комунізму» та неписані «кодекси» кримінального світу.

Зрозуміло, у посттоталітарній країні, де протягом десятиліть була звичною жорстка державна регламентація майже усіх проявів суспільної активності, її гвалтовна відміна сама по собі несе у собі небезпеку втрати етичних орієнтирів, такого собі «запаморочення від свободи»: адже старі цінності девальвовано, нові не сформувалися – за їхньої відсутності важко розвинутися новим нормам поведінки.

Можна стверджувати, що розмитість етичних цінностей та несформованість етичних норм є однією з першопричин кризи українського суспільства загалом та відверто химерної практики правозастосування у ньому – зокрема. Якщо покладатися на загальновідомий постулат про те, що «закон є концентрованим виразом мінімуму існуючої у суспільстві етики», то можна сформулювати і похідну від нього – «закон є дієвим лише при достатньому мінімумі етичних правил». Modus vivendi свідомого громадянина і відповідального посадовця – докладати зусиль для виконання духу і букви закону, в пройдисвіта – для того, аби обійти: і дух, і букву.

Відтак суспільство, не об’єднане спільними етичними цінностями, більш того – у якому прямо та опосередковано культивується своєрідна «анти-етика», не може демонструвати зрілої правосвідомості та досконалого правозастосування. Це – наше присновідоме «те, що маємо»: з колосальним розривом між словом і ділом, невиконанням міжнародних зобов’язань з дотримання людських прав, зневагою до людської гідності, корупцією, et cetera...

У той час, коли для більшості суспільних структур в Україні характерною є розмитість етичних цінностей, прикладами такої «етики навиворіт» рясніє і простонародний натовп і владний «олімп». На різноманітні зразки «анти-етики» ми вже навіть не реагуємо – як на оті перли самовираження від водіїв маршруток: «Грюкнеш дверима – загинеш від монтировки». Зрештою, чи далеко від них пішов міністр Луценко, відверто хизуючись перед журналістами своєю відданістю ідеї смертної кари?

Мій перший висновок – Україна гостро потребує усвідомлення та прищеплення цінностей, норм та правил етичного порядку, в основі яких – повага до життя та людської гідності.

Чому це потрібно саме громадським організаціям?

Можна стверджувати, що саме організації громадянського суспільства у першу чергу мали б бути генераторами та носіями специфічних соціо-культурних компонент: суспільних норм та цінностей. У цьому сенсі вони відрізняються, наприклад, від наукових спільнот, які насамперед створюють знання, передають інформацію, або бізнесових кіл, матеріалом діяльності яких є ресурси та технології отримання прибутку. Зрозуміло, це не означає, що у бізнесі або науковій діяльності не потрібні етичні норми та своєрідна «мудрість» – як застосовувати знання та ресурси. Але суспільна роль осередків громадського суспільства якраз і полягає у виробленні та передачі світоглядних цінностей, що відповідають історичному досвіду та викликам часу. У цьому сенсі саме вони повинні бути на півкроку попереду суспільства загалом.

Однією з визначних ознак громадських об‘єднань є їхня незалежність, самоврядність та провадження діяльності поза жорсткими ієрархічними структурами. Це змушує їх формувати сферу різноманітних думок та ідей, на основі яких можна обирати оптимальну стратегію. Аби діяти ефективно, вони просто приречені винаходити та застосовувати гнучкі та ефективні інструменти самоорганізації – у тому числі етичного характеру.

Саме громадські організації базуються на свідомій та вільній самоідентифікації та об’єднанні індивідуумів. Тому їм не обійтися без вироблення свідомих та конкретних критеріїв та цілей, за якими люди об’єднуються та діють – в противному випадку їхні об’єднання матимуть випадковий характер, а діяльність – безладною.

Є самоочевидним, що НДО приваблюють людей відчутно вищим ступенем свободи у діях. Звідси постає і принципова неможливість врегулювання усіх питань їхньої діяльності нормативним шляхом – через жорсткі норми статуту та законодавства. Варто зважати і на те, що національне законодавство про громадські об’єднання поки що є недосконалим та обмеженим, його «білі плями» потребують залучення інших регулюючих механізмів.

До громадських структур зазвичай приходять люди, наділені особливою енергією та потребою у активному самовираженні, що – за умов недостатньої сформованості етичних засад співпраці – може бути однією з передумов внутрішніх конфліктів.

Вільна участь у громадській діяльності, відсутність жорстких критеріїв відбору учасників, загалом неформальний характер вступу до організацій зумовлюють сприяючі можливості для проникнення до них чисто випадкових людей. Природно постає питання: як відрізнити «своїх» від «чужих», випадкових, або навіть ворожих? «Лакмусовим папірцем» тут можуть виступати саме оцінка дотримання взятих на себе етичних зобов’язань.

Нарешті, діяльність у громадських об’єднаннях базується на колективному ухваленні рішень, на відносинах партнерства – у тому числі при об’єднанні у коаліції та мережі. Механізми ці є значно більш складними та тонкими, аніж авторитарні. Це зумовлює додаткову необхідність у виробленні зрозумілих усім критеріїв вибору рішень, а також правил, за якими врегульовуються розходження у підходах та розв’язуються конфлікти.

Впливовість будь-якої організації не в останню чергу пов’язана з її спроможністю відповідати суспільним очікуванням, мати опору у громадянському середовищі, знайти ресурси у донорських структурах. Безперечно, від того, наскільки є усвідомленою та зрозумілою «urbi et orbi» соціальна місія організації, етичні засади та правила її діяльності, немалою мірою залежатиме її успіх. Тому так важливо сформулювати – причому живими словами, зрозумілою усім мовою – відповіді на питання: «хто ми?», «чого прагнемо?», «які речі вважаємо для себе принципово важливими?», «в який спосіб діємо?», «кого вважаємо своїми партнерами?», «звідки отримуємо і як використовуємо ресурси?».

По мірі зростання соціальної значимості «третього сектору» – особливо в умовах перманентних «дитячих хвороб» вітчизняної демократії – в інших суспільних структур: партійних, державних, бізнесових, мафіозних з’являються спокуси до маніпулювання громадянською активністю. Зрозуміло, що корпоративні інтереси цих структур можуть відверто суперечити суспільним інтересам та цінностям людських прав. Нині ми є свідками постійного виникнення та штучного підживлення багатьох «псевдо-НДО», відомих за класифікацією Фовлера: GoNGO, BiNGO, MaNGO, PaNGO, 0BriNGO. Звідси постає додаткова необхідність запровадження етики відкритості та етичної ідентифікації окремих спільнот у «третьому секторі»: власне за якими критеріями «ми» відрізняємося від «них», хто у третьому секторі відпрацьовує грантові кошти заради суспільного блага, а хто зайнятий їхнім «відмиванням»?

Якщо вести мову про питання розробки етичних засад для громадських організацій, то тут однаково небезпечними вбачаються маргінеси. Перший з них – відверте нехтування проблемою. Мовляв, етичний кодекс не потрібен, «нам цілком достатньо заповідей Христових», «ми керуємося звичними морально-етичними нормами», «достатньо виконувати норми закону». Та хоч би хто пояснив, про які звичні норми йдеться, або ж яким чином у практику громадської організації спроектувати Христові заповіді – скажімо, «Блаженні убогі духом, бо їхнє Царство небесне»? Справді, окрім біблійних заповідей існують тисячі правових норм, закріплених у законодавстві. Але ж етика громадських об’єднань повинна іти попереду букви закону! Дотримання правових норм ще не говорить про нашу етичність. Те, що ми подаємо податкові декларації – це не етика, це наш цивільний обов’язок. Етика – це вже додаткові норми, що ми самі для себе встановлюємо. І робимо не для того, щоб ускладнити собі життя, а для того, щоб вчасно попередити руйнівні конфлікти, зробити свою діяльність більш зрозумілою, відкритою, і в кінцевому сенсі – більш ефективною.

Друга можлива крайність – спокуса звично «забалакати» тему, а то й перетворити важливу справу на додаткову годівничку для обраних організацій, та у профанацію – для усіх інших.

Як на мене, українські НДО поки що продемонстрували небагато прецедентів успішного застосування інструментів етичного саморегулювання. Натомість у нашому середовищі стали звичними нарікання на численні несприятливі для розвитку «третього сектора» зовнішні обставини: недосконале законодавство, відсутність державної підтримки та сталих джерел фінансування, апатію, низький рівень культури та світоглядну дезорієнтацію в суспільстві. В той же час надто мало робиться для пошуку додаткових внутрішніх можливостей для розвитку НДО. А саме вони дозволили б зробити нашу діяльність більш свідомою, зрозумілою та ефективною, «прищепивши імунітет» від численних зовнішніх загроз та гармонійно поєднавши властиві «третьому секторові» незалежність та відповідальність.

Розробка, колективне ухвалення та застосування норм етичної самооцінки є саме таким «поглядом у себе», про який натякав персонаж коміксів Пого, сказавши:

 

«Ми зустріли ворога, і він – це ми самі»

Схоже, саме життя жорстко змушує і Українську Гельсінську спілку з прав людини до вироблення власного набору етичних цінностей, стандартів та правил – адже протягом року спостерігаємо в УГС ПЛ низку внутрішніх чвар та непорозумінь.

Звісно, саме по собі зіткнення позицій та виникнення конфліктів всередині громадянської спільноти не

є  чимось однозначно загрозливим. Більш того, періодичні «кризи розвитку» є абсолютно нормальним явищем. Але лише якщо люди та організації справді об’єднані спільною метою, повагою до партнерів, спроможні робити висновки з досвіду та на його основі засвоїли правила врегулювання конфліктів і пошуку компромісних шляхів розвитку. Тоді конфлікти розв‘язуються без втрат взаємної довіри, ресурсів та суспільного іміджу, а організація виходить з них сильнішою.

Та наразі конфлікти здебільшого є непродуктивними, навіть руйнівними. Вони відчутно руйнують клімат довіри та партнерства, почасти виходять назовні і загрожують розколом, розпадом, прогресуючою маргіналізацією нашої спільноти, та й публічною дискредитацією правозахисного руху загалом. При будь-якому загостренні кризи взаємостосунків існує спокуса «розрубати гордієв вузол» проблем, не задумуючись, а що ж чекає нас після цього – якщо й надалі не визначимось, які речі у нашому середовищі та діяльності є прийнятними, а які – ні.

Слід бути свідомим того, що по мірі того, як діяльність УГС ПЛ та членів спілки стає все більш помітною та зачіпає корпоративні інтереси можновладців – неминучим буде ріст активності наших опонентів. Будуть задіяні технології, спрямовані на створення негативного іміджу правозахисної спільноти, на її ослаблення. Приміром, вже від початку громадської кампанії з висунення Євгена Захарова на посаду Омбудсмена, помітно активізувалися спроби навішування на правозахисників всіляких кліше («грантоїдство», політична заангажованість, обслуговування неукраїнських інтересів і т. ін.) та роздмухування внутрішніх протиріч.

До цього треба бути готовими і у майбутньому, аби протиставити політиканській інтризі та «чорному піару» наших недоброзичливців: відкритість та вміння продемонструвати громаді шляхетність своєї місії, принципів діяльності та важливість дотримання у країні прав людини. Адже доти, поки наші цілі не зрозумілі більшості у цьому суспільстві, на позитивні зміни у справі правозахисту годі сподіватися. Власне це мав на увазі М. Салтиков-Щедрін, свого часу розпачливо кинувши: «Що можемо ми зробити з нашою бідною одиничною свідомістю, коли навколо нас кишить сама тріумфуюча несвідомість?».

Нема мови, оптимально було б ще у момент створення УГС ПЛ розібратися з нашими спільними цінностями та подбати про механізми етичного саморегулювання, які запобігли б майбутнім непорозумінням, чварам та потенційній девальвації авторитету Гельсінського руху. Такі пропозиції звучали тоді... Але про головні цінності та етичні принципи діяльності в установчих документах спілки так і не йшлося. Формулювання статутної мети, як «захист прав і основних свобод своїх членів через сприяння практичному виконанню гуманітарних статей Заключного акту Гельсінської наради з безпеки та співробітництва в Європі» мені принаймні видається дещо формальним і мало про що говорить пересічному українцеві. Та безперечно – краще поправити становище пізно, ніж ніколи.

Отже, якщо ми справді керуємося добрим сумлінням та інтересами спільної справи, до розробки та впровадження інструментів етичного саморегулювання необхідно приступити негайно та всерйоз. Це стосується і корпоративної етики діяльності в асоціації, і етики особистих вчинків. Застосування цих інструментів ґрунтується винятково на добрій волі об’єднань, на їхньому усвідомленні власної місії. Я сподіваюсь, що нині у більшості організацій, які увійшли до Гельсінської спілки, визріло переконання, що етичний кодекс насущно необхідний нам – для того, аби зберегти цю спільноту і зробити її діяльність більш ефективною. Що ми готові свідомо взяти на себе певні етичні зобов’язання та у майбутньому дотримуватися їх.

Підсумовуючи, спробую коротко сформулювати основні завдання процесу розробки етичних стандартів та норм УГС ПЛ. Отже, чого ми хочемо досягти, починаючи розробляти та впроваджувати етичні критерії?

·   допомогти колегам та організаціям – членам УГС ПЛ знайти спільні критерії етичної оцінки власних дій та взаємовідносин, краще розуміти свої обов’язки перед асоціацією;

·   допомогти впорядкувати та доповнити чисельні та інколи суперечливі нормативні стандарти, яких вимагають від УГС ПЛ суспільство, держава, політичні партії, донори, інші НДО та по можливості запобігти зовнішнім втручанням при виникненні конфлікту інтересів;

·   допомогти забезпечити достатню незалежність УГС ПЛ від інших суспільних груп (держави, політичних партій, псевдо-НДО, бізнесових структур і т. ін.),

·   допомогти відмежуватися від організацій, що порушують етичні принципи, норми та правила;

·   сприяти створенню об’єктивних передумов для більш мотивованої та інформованої донорської підтримки, адже будь-який донор прагне підтримувати «чесну» та суспільно корисну організацію;

·   сприяти раціональному розв’язанню внутрішніх конфліктів;

·   сприяти створенню позитивного суспільного іміджу УГС ПЛ та правозахисної спільноти загалом;

·   допомогти вдосконалити власну діяльність, зробивши її більш свідомою, прозорою та ефективною;

·   сприяти створенню більш впливової та сталої асоціації.

На останок важлива ремарка: в основі етичного саморегулювання чи не завжди лежить усвідомлений вибір особистості. Вибір стосовно того, які цінності вона сповідує, які якості схвалює, які форми поведінки вважає прийнятними, і чому так, а які – для неї неприйнятні. А тому головним сенсом прийняття етичних кодексів вбачається не створення «судів честі» заради отримання можливості оцінювати інших, а власне все той же погляд на себе, на свою організацію – з тим, аби її дії відповідали свідомо обраному ідеалу.

 

Цінності та місія: чи справді ми є однодумцями?

«Мы все учились понемногу», – але от у конспекті з інститутської лави збереглося занотоване колись без особливих роздумів: «Етика включає аксіологію (вчення про цінності) і деонтологію (теорія та практика належної поведінки)». Поза сумнівом, аксіологічний аспект, тобто усвідомлення цінностей та суспільної місії є первинним. Відтак і рухатись варто за принципом «аb ovo», тобто від первинного – на основі цінностей та місії повинні формулюватися більш конкретні принципи, норми та правила належної поведінки. Я гадав би, що не варто змішувати ці поняття у одному документі, або одному розділі.

Стенограмою лютневих зборів УГС ПЛ при обговоренні головних цінностей, які поділяють члени асоціації, зафіксовано приблизно такий перелік:

·   Людська гідність

·   Права людини

·   Свобода

·   Пріоритет прав людини над державними інтересами

·   Правова держава

·   Гуманне громадянське суспільство

·  Самодостатня цінність людського життя та людської гідності

·   Повага до природи, як першооснови життя

Беззаперечним є приналежність задекларованих нами цінностей системі цілісної гуманістичної етики. У них простежується визнання пріоритету людини над державою, а також визнання інших цінностей, які потребують взаємної гармонізації.

Зміст декларації цінностей, які поділяють організації, що об’єднуються в УГС ПЛ, може бути доповнений, або виражений у інших словесних формулах. Звісно, було б добре, аби раз погодивши перелік цінностей, ми щоразу не поверталися до перегляду цього питання.

Як на мене, до цього переліку можна долучити інші поняття, що вписуються у певну систему. Приміром – «гармонійне поєднання прав та відповідальності», «мир та ненасилля», «особиста гідність», «визнання принципової важливості духовних та культурних цінностей». Ймовірно, якимось чином варто згадати про традиції міжнародного та українського гельсінського руху.

Думаю, більшість колег погоджується з тим, що сьогодні ми вживатимемо ключові тут поняття: «людська гідність», «права людини» (людські права), «основні свободи» у змістовному значенні, закладеному в Загальній декларації прав людини, гуманітарних статтях Заключного акту Гельсінської наради, інших прийнятих на їхній основі міжнародних правових документів, що враховують цивілізаційні проблеми та цілі розвитку XXI століття. Наша організація («Гельсінська ініціатива – ХХІ») розглядає права людини у взаємозалежності з колективними правами сучасного та майбутніх поколінь на соціально-економічний, політичний, національно-культурний розвиток.

Природно, що з часом самі уявлення про права людини та етику еволюціонують. Власне, дві останні позиції з наведеного вище переліку цінностей запропоновані мною саме у сенсі розширення сфери прав людини за рахунок включення до нього екологічних прав, що споріднені з фундаментальним правом людини на життя. Прийняття такого доповнення переліку цінностей УГС ПЛ робить зрозумілим та логічним присутність у ній організацій, що захищають екологічні права.

Дозволю деяку додаткову аргументацію власних пропозицій. У ХХ столітті спостерігалося розширення сфери застосування етики поза межі людського суспільства – на природний світ, цілісну спільноту життя. Виходячи з того, що людина є біологічною та соціальною істотою, її права та свободи також можуть буди реалізовані не у якомусь абстрактному вимірі, а лише у конкретному суспільному та природному середовищі. Так, соціальні та природні реалії неминуче накладатимуть певні обмеження на права людини і основні свободи, диктують необхідність віднайдення гармонійного балансу між етикою прав і етикою відповідальності. Я гадаю, у ХХІ столітті вже нікого не варто переконувати у тому, що природа є вищою ієрархічною системою стосовно людського суспільства, а ми усі і кожен зокрема – лише її часткою. Вища за організацією система безпосередньо впливає на усі сфери нашого буття. В цьому сенсі людям варто лише частіше нагадувати про їхню відповідальність перед природою та суспільством, та про необхідність побудови більш гармонійних взаємостосунків з ними.

Нагадаю також, що у 2000 році ООН ухвалено «Декларацію тисячоліття» та «Хартію Землі», у яких проголошено фундаментальні принципи побудови у XXI столітті справедливого та гуманного суспільства. Серед ключових цінностей «Хартії Землі»: повага до природи, відповідальність людей один перед одним, всесвітнім співтовариством і майбутніми поколіннями: «Ми повинні об’єднатися і створити нове стійке глобальне суспільство, засноване на повазі до природи, універсальних прав людини, економічній справедливості і культурі світу».

Ще раз переглянувши стенограму обговорення на лютневих зборах Стратегії УГС ПЛ, я сформулював би місію спілки таким чином: «Сприяння побудові в Україні гуманного суспільства, що базується на повазі до людського життя та гідності, гармонійних стосунках між людиною, суспільством та природою, у якому були б гарантовані права людини та основні свободи».

У анкеті, запропонованій В. Яворським та С. Буровим, ще на початку обговорення Стратегії діяльності УГС ПЛ нашими колегами з різних організацій були запропоновані такі базові принципи діяльності в асоціації:

·   гуманістична спрямованість;

·   визнання верховенства права;

·   визначеність, конкретність та зрозумілість суспільної місії;

·   відповідність діяльності проголошеній місії, цілям, принципам та стратегії розвитку асоціації;

·   активна громадянська позиція;

·   чесність, об’єктивність та неупередженість;

·  ненасильницький спротив у реалізації суспільної місії захисту прав людини (йдеться про спротив тому, що становить загрозу правам людини та основним свободам, а це: разюча майнова нерівність, правова сваволя, державна деспотія, насильство, дискримінація);

·   незалежність від державних та політичних структур

·   дотримання у діяльності демократичних процедур;

·   відкритість та прозорість діяльності;

·   відповідальність за взяті зобов‘язання;

·   рівність прав у асоціації, намагання уникнути зайвої ієрархічності

·   повага до інакомислення стосовно засобів діяльності

·   скромність та ощадливе ставлення до ресурсів (використання ресурсів асоціації орієнтується переважно на реалізацію статутних завдань)

·   колегіальність у прийнятті колективних рішень, врахування позиції меншості;

·   намагання у першу чергу використати внутрішні можливості врегулювання конфліктів.

·   визнання пріоритету інтересів жертв порушень прав людини

Звісно, поданий перелік принципів нашої корпоративної етики варто обговорювати та надавати конкретне тлумачення окресленим у ньому поняттям. По можливості варто уникати формулювань, не зрозумілих для не втаємничених у специфічну лексику окремих спільнот, а також – розпливчастих та надто загальних словесних зворотів. Словом, не так формулювати, як це робили платонівські персонажі: «Занятием назывались: ожидание истины жизни, нетерпение к Богу… сочуствие Советской власти»[1].

Важливо, аби при формулюванні принципів діяльності, досягалося чітке їх розуміння, однакове тлумачення, а також добровільне прийняття взятих на себе етичних зобов‘язань. Нещодавно Євгеном Захаровим запропоновано та дано власне тлумачення низці принципів діяльності УГСПЛ, серед яких, на мою думку, варто виділити такі:

Недискримінація. Це означає, що члени УГСПЛ утверджують і захищають права людини незалежно від її раси, кольору шкіри, статі, громадянства, етнічного або соціального походження, майнового або іншого положення, посади, роду і характеру занять, місця проживання, мови, релігії, політичних й інших переконань.

Незалежність від суспільної думки. Суспільна думка може цілком підтримувати ідеї, далекі від прав людини і загрозливі для них. Наприклад, суспільна думка в будь-якій країні підтримує страту, а правозахисні організації-члени УГСПЛ засуджують її застосування і боролися за її скасування, а також виступають проти спроб її повернення.

«Чесна співпраця неоднодумців». Цей принцип взаємодії правозахисних організацій з державою сформулював у 1988 р. Сергій Ковальов. В усьому тому, у чому я згоден із владою, я готовий із нею чесно співпрацювати, а коли вона припускається помилок, я буду протистояти їй, використовуючи наявні законні методи. Як мені здається, формат застосування цього принципу повинен підлягати перманентній оцінці – аби віднаходити ту грань, що не дозволить: штучно ізолюватися від державної політики у сфері прав людини, або ж впасти в угодовство та безпринципний колабораціонізм.

Рівність. Усі члени асоціації мають бути рівними в формуванні стратегії розвитку асоціації, формуванні її поточних планів, прийнятті рішень, доступі до інформації про діяльність УГСПЛ, в праві обирати і бути обраними до керівних органів тощо.

Знову ж, важливо від початку досягти згоди відносно цінностей та принципів. Вже у відповідності до них, не повертаючись до суперечок про засадничі поняття, належить вибудовувати всю діяльність асоціації. Принцип толерантності до інакомислення всередині асоціації не поширюється на місію та принципи (згадаймо, як ще давні латиняни повчали: «De principius non est disputandum»[2]). Про все інше можна і варто дискутувати. На жаль, життя щодня демонструє нам протилежне – цінності та принципи приносяться у жертву сіюхвилинним проектам та просто амбіціям (ця репліка прямо не стосується УГС ПЛ).

Нарешті, прийняття принципів корпоративної етики дозволить нам розробити на їхній основі конкретні етичні норми та правила відносин у форматах:

·   керівництво – члени асоціації

·   члени асоціації – між собою

·   штатні працівники – асоціація

·   держава – асоціація

·  політичні партії – асоціація

·   інші організації громадянського суспільства – асоціація

·   ЗМІ – асоціація

·   розв’язання конфліктів всередині асоціації

·   спілкування у електронній розсилці і т. ін.

При декларуванні етичних норм та правил, їх бажано викласти чітко та конкретно, зрозумілою та живою мовою – так, аби відповідний кодекс не мав нудно-настановчого характеру поганої проповіді.

Приміром, принцип скромності одна із знайомих нам польських організацій декларує наступним чином так: «Наші партнери не зупиняються у готелі «Маріотт» («Маріотт», слід розуміти – то найфешенебельніший з варшавських готелів). Приклад лаконічності з кодексу ділової етики однієї авіакомпанії – «ми видаємо багаж не пізніше, аніж за 10 хвилин після приземлення»…

Крім того, потребують виокремлення та формулювання принципи, що стосуються етики особистих вчинків. В основі особистої етики – що б і хто б не казав – лежать наші уявлення про моральність, як один з головних засобів регуляції вчинків кожної особистості, без якого гармонійне життя в суспільстві є неможливим. Я хочу наголосити на тому, що із зрозумілих причин тут варто розрізняти поняття суспільної та релігійної моралі – реальної та декларованої – а також особистої моральності. Розрізняти їх – незважаючи на взаємопов’язаність цих понять.

На мою думку, головними принципами етики особистих вчинків у середовищі колег по УГС ПЛ могли б бути:

·   доброзичливість

·   довіра

·   толерантність

·   скромність

·   чесність

·   доброзичливе та діяльне партнерство

·   відповідальність за особисті дії та домовленості

·   відповідальність за суспільний авторитет асоціації

·   прагнення до самовдосконалення та професіоналізму

·   намагання оцінювати не персоналії, а вчинки та ідеї

·   намагання уникати у спілкуванні образливих формулювань та ненормативної лексики.

Передчуваю, що запропонований перелік понять багато у чому стосується моральності, яка зазвичай прищеплюється у дитячому віці. Та на жаль, практика спілкування в нашому середовищі надто часто доводить, що про них варто частіше нагадувати.

 

Який етичний документ нам потрібен?

Ознайомлення з практикою етичного саморегулювання у інших спільнотах дозволяє віднайти різні варіанти етичних кодексів, що відображують спільне бачення його мети, визначене групою людей або організацій.

Етична декларація – як найбільш «м’яка» форма етичного документу, що – загальна заява про принципи об’єднання для певної конкретної групи без визначення засобів реагування за її порушення.

Етична рекомендація – більш конкретна форма, що визначає норми поведінки, вимагає офіційного підтвердження готовності дотримуватися цих норм від кожної організації та певні види заохочення , або покарання – наприклад стосовно участі у спільних проектах та доступу до спільних ресурсів.

Етичний стандарт – найбільш конкретна форма етичної угоди, що містить чіткі, а також такі, що підлягають вимірюванню положення, можливо – систему рейтингу, або передбачають винагороду «за відповідність стандарту» (наприклад, включення до переліку НДО, що рекомендуються донорам для співпраці) та конкретні санкції за його недотримання.

Припускаю, що рухатися слід від більш загальної та м’якої форми до більш конкретної та жорсткої. Першим кроком могло б бути ухвалення Декларації етичних засад діяльності УГС ПЛ. Наступними – розробка етичних стандартів партнерства організацій та спілкування всередині асоціації, відносин у форматі влада – асоціація.

 

Чи приречені ми на успіх?

Поділяю думку, що примусовим шляхом створити етичну спільноту дуже складно. Декларувати можна які завгодно високі стандарти, але при першій – ліпшій нагоді вони можуть порушуватися. Першою запорукою успішності етичних кодексів мабуть таки повинна бути усвідомлена більшістю учасників необхідність їхнього прийняття та перманентного застосування. Тобто у відправному пункті діяльності варто визначити та погодити чіткі цілі та усвідомити, які практичні вигоди отримає асоціація від застосування етичних норм, обов’язкових для усіх її членів.

Основні запитання, які виникають на етапі розробки етичних кодексів:

·   чи сформувалася на нинішній час «критична маса» однодумців?

·   чи усі учасники виробили однакове розуміння важливості процесу та цілей кодексу ?

·   яким чином писатиметься та обговорюватиметься кодекс?

·   у який спосіб залучити до цього процесу усі зацікавлені сторони, зробити процес відкритим ?

·   чи існує згода щодо виду кодексу (чи буде кодекс декларувати загальні принципи, давати рекомендації, або ж встановлювати стандарти)?

·   чи створено можливості для розробки альтернативних редакцій ?

Що є передумовами життєздатності етичного кодексу? Думаю, щонайперше це – добровільність, тобто вільний та свідомий підхід до його розробки, зрозумілість цілей, критеріїв, норм та засобів етичної самооцінки.

За цим – співробітництво, колективна розробка та консенсусний характер ухвалення кодексу. У процесі розробки варто відштовхуватися не від надуманих абстракцій, натомість пригадати конкретні прецеденти виникнення етичних колізій у діяльності спілки – а вони у нас були.

Ну і далі – перманентне застосування, тобто спілка повинна продемонструвати здатність простежити за дотриманням етичних норм, постійний діалог при виникненні проблемних ситуацій, визначити процедури реагування на порушення кодексу.

Нарешті, чи можливий «ідеальний кодекс», який вирішить усі проблеми? Думаю, певні суперечливі положення можуть бути у кодексах, але це краще, аніж відсутність будь-яких норм. Можливо, не так важливий сам текст, як постійна готовність приділяти увагу питанням етичного саморегулювання.

На завершення варто звернути увагу на другу крайність, яка загрожує профанацією процесу етичного саморегулювання. Ця крайність – загроза як звикле «забалакати» проблему. У цьому контексті, мабуть не зайвим буде пригадати вислів А. Швейцера: «Абстракція є смертю для етики, бо вона є живим ставленням до живого життя. Етика починається там, де припиняються балачки».




[1] Андрей Платонов – «Чевенгур» http://klassika.ru/proza/platonov/.

[2] «Про принципи не сперечаються», лат.

 Поділитися