Криза політичного жанру

Двічі в одну річку не ввійдеш, але – пробачте мені, філософе –  звалитися в одне й те же саме болото простіше простого! Та й те, якщо гадати, що взагалі вилізаємо, що теж не факт.  Наступні міркування спираються на дві аксіоми:  1) Життя в болоті, можливо, благодійно впливає на здоров’я та самопочуття жаб, але на людей, я перепрошую, анітрохи; 2) При всій моїй повазі до Федора Тютчева,  розумом будь-який народ можна зрозуміти. Ті, хто проштовхує іншу думку, зазвичай переслідує свої власні цілі.

Стало практично неможливим відрізняти політичні події від їх відображення в ЗМІ, й політики самі цьому сприяють. Жодними жанрами вони не нехтують, і ЗМІ, на жаль, поспішають їм назустріч. Заголовки кричать про перевороти, державну зраду, відсутність патріотизму, надлишок націоналізму, продажність, тупість тощо. Статті вимагають більш уваги до деталей, ніж будь-який роман Агати Крісті, щоб зрозуміти, чиї підсунуті хитросплетення ми розглядаємо. 

Мушу визнати, що пару разів за останні дні я порівняла інформацію із репортажами українських служб західних ЗМІ. Не очікувала більше інформації, скоріше навпаки. Але стомлюєшся, коли вічно треба ретельно перевіряти кожну просту замітку на предмет прихованої реклами, пропаганди чи щиросердної ангажованості.

Стомлюєшся, коротше, від самого жанру – «політична криза» - в численних її рімейках.

І не дає спокою відчуття, що вийшло якесь непорозуміння. Мова не йде про розчарування. Ілюзії не менш суб’єктивні, ніж зубний біль. Хто давно вже розлучився із всіма, хто – тільки тепер. А можливо в когось  поріг розчарування трохи вище, й він іще сподівається. Ні, непорозуміння, як на мене, полягає в тому, хто саме тут у головних ролях.

Переглянула стрічку новин. В Англії, виявляється, розгорнувся скандал – Міністр іноземних справ роз’їжджає по світі частіше за королеву. Чим це так обурливо, не скажу, далі не читала. Але той скандальчик наочно демонструє одну істотну різницю. Політики в Англії бояться преси – журналісти постійно плутаються під ногами, чіпляються, ставлять незручні питання. А в Україні? Трапляється таке, але частіше за все складається враження, що політики ставляться до журналістів, як до позаштатних працівників своїх же служб із зв’язків із громадськістю. А остання може утішатися лише тим, що противники тих політиків мають те ж саме ставлення до ЗМІ. Тобто якийсь плюралізм поглядів є, щоправда, спаму значно більш, аніж критичного журналізму.

А що можна сказати з приводу чергової політичної кризи? Судячи з усіх сайтів, що завгодно. Проте я обмежуюсь лише очевидним фактом, що громадяни та міжнародна спільнота тонуть у звинуваченнях у державній зраді, в розвалі демократії. Їм до лампочки, що через рік мають відбутися президентські вибори. Вони хочуть, аби захищали інтереси держави у цей надзвичайно тривожний для всієї Європи час. Дехто міркує, чи взагалі варто вкладати гроші в українську економіку, й майже напевно в ЄС всерйоз замислились, чого же хоче Україна.

Можна почути альтернативні голоси.  У зверненні до академічної спільноти України, Український Католицький Університет попереджає про згубні наслідки такої політичної безвідповідальності та про нігілізм, який вона породжує. Чуємо нарікання, що в українських політиків бракує державного мислення. В наявності цього недоліку анітрохи не сумніваюсь, проте відносно того, що наші так сильно відрізняються від політиків будь-якої іншої країни, відчуваю певний скепсис.

Різниця, на мій погляд, полягає в тому, що їх виборці, в тому числі й ЗМІ, вимагають дотримання певних правил правової демократії. Журналісти якраз зацікавлені у тому, щоб підловити політиків на недотриманні й свиснути про це якнайголосніше та нахабніше.

Постійні взаємні звинувачення в усіх гріхах не можуть не непокоїти.  Проте найгірше є те, що політики відверто шукають собі контроль над державними органами й над судовою владою, а ЗМІ та громадськість усе це сприймають як щось нормальне.

Якщо хочете демократію, а не її керовану іпостась, то ця криза не меншою мірою являє собою державний переворот, в якому вони всі без винятку винуваті.

Прикладів безліч, але обмежуюсь тільки скандалом навколо Д. Жванії. Все, пов’язане із разбірками між колишніми соратниками, викликає тільки огиду, але бридливість не дозволяє відвести очі, коли починають використовувати суди та можливість позбавити людину громадянства в своїх політичних цілях.  Журналісти якраз широко висвітлювали частину цього скандалу, коли їх колегу довго допитували в прокуратурі. Правильно, що це робили. Однак, під загрозою опинилися не тільки право на свободу слова та свободу преси.

Не маємо підстав думати, що за нинішній системі з’являться якісь нові, адекватніші політики. Ще менш виправдано сподіватися, що вони самі почнуть поводитися краще, допоки гадають, що можуть безкарно будувати собі бардак і ганьбити країну. У більшості з нас свої політичні уподобання, й можливо, читач упевнений, що одна сторона має рацію, друга – ні. Або вважає, що все буде славно, якщо тільки Х прийде до влади. Наберуть достатньо голосів, побачимо. Не така біда, якщо знову виявиться не так.

Біда  буде, якщо опинимося у зовсім іншому спектаклі. Вкрай важко будувати правову демократію. Як із якісним кіно, все складно, вимагає уваги та зусиль. А серіали, де все спрощено та тупо, заспокоюють. Перестаєш реагувати, звертати увагу, коли перетворюють конституційний процес у вульгарний парад політичних маніфестів, парламент – у пісочницю та органи влади – в пішаки в своїх політичних фігурах. Створити нове плем’я політиків навряд чи вдасться, але визначати їх ролі, та й сам жанр, ми маємо право. Й треба, допоки не пізно, слідкувати, щоб не забували, хто замовляє музику.