MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Порушення соціально-економічних прав засуджених

15.04.2009   
Михайло Романов

 Конституція України встановлює непорушні соціальні та економічні права для громадян України. Засуджені зберігають статус громадян України, і тому вони користуються відповідними правами, з врахуванням обмежень, які випливають з вироку суду.

Вказані положення закону та їх можливі обмеження, як правило, не зачіпають основних економічних та соціальних прав засуджених. Отже, якщо засуджений має певні специфічні характеристики та наділений особливим статусом (наприклад, статус чорнобильця, пенсіонера, т. ін.) він повинен зберігати цей статус і під час відбування покарання. І це зрозуміло, оскільки покарання розповсюджується на конкретний злочин та має чітко визначені межі і, відповідно, не повинно зачіпати тих правовідносин, які не пов’язані з конкретним злочином. Такий стан повинен бути втіленням певної гарантії, відповідно до якої відповідальність настає лише за злочин та вичерпується його „параметрами”.

Але практика виконання покарань свідчить про інше. Засуджені фактично не мають змоги користуватися тими преференціями, які надає той чи інший статус. Або вони не можуть скористатися перевагами відповідного статусу, виходячи з відсутності механізму реалізації такого статусу в умовах позбавлення волі. Засуджений не може, наприклад, отримати виплати, які йому належать як чорнобильцю, тому що кримінально-виконавчі установи не співпрацюють з відповідними органами соціального забезпечення.

Подібна ситуація існує і по відношенню до оформлення пенсій за віком. Навіть така, здавалося б, автоматична процедура, не може бути реалізована в умовах позбавлення волі. Департамент не є платником зборів до Пенсійного фонду та інших фондів соціального страхування, а отже, засуджені, які мають право на пенсійне забезпечення не можуть цим правом скористатися, оскільки за відсутності відрахувань до таких фондів, засуджений не набуває статусу застрахованої особи.

Право на соціальне забезпечення, у тому числі й на одержання пенсій, у відповідності із законами України, яке надається засудженому, фактично має дискримінаційний характер. Відповідно до положень частини 3 та 4 ст. 122 КВК України, які повинні сформулювати алгоритм призначення пенсії, час роботи засуджених у період відбування ними покарання у виді позбавлення волі зараховується у стаж роботи для призначення трудової пенсії після звільнення за умови сплати ними страхових внесків до Пенсійного фонду України в порядку і розмірах, передбачених законодавством. Засуджені, які втратили працездатність під час відбування покарання, після звільнення їх від покарання мають право на пенсію і на компенсацію шкоди у випадках і у порядку, встановлених законодавством України. Тобто після звільнення від відбування покарання засуджений, за наявності відповідних умов, може звертатися за призначенням пенсії у органи Пенсійного фонду України. Причому, закон встановлює фактично правило, згідно з яким якщо засуджений, який навіть досяг пенсійного віку (або з’явилися інші підстави для отримання пенсії), зможе звернутися за отриманням пенсії лише після звільнення. Зазначені положення Кримінально-виконавчого кодексу здаються непослідовними, дискримінуючими та такими, що порушують право особи на пенсійне забезпечення. Якщо засуджений має право на пенсійне забезпечення на загальних підставах, то чому реальна можливість отримання цього забезпечення ставиться в залежність від факту звільнення засудженого? Незрозуміло, чому законодавець відмовляє засудженому пенсійного віку в отриманні пенсії, прирікаючи його таким чином на “життя в борг” під час перебування в установі виконання покарань. Таке становище штовхає засудженого на пошук інших засобів до існування в колонії (тим більш, якщо засуджений не може працювати або в нього немає родичів) та утруднює оформлення і отримання пенсії після звільнення такої особи. Я вважаю, що адміністрації колонії повинні збирати документи на таких осіб та направляти їх до відповідних підрозділів Пенсійного фонду України з метою реалізації права засудженого на отримання пенсії.

З аналогічними труднощами засуджений зіштовхується і після звільнення від відбування покарання. Якщо засуджений під час відбування покарання працював, а колонія не сплачувала внесків до пенсійного фонду, то такий засуджений не набуває права на отримання пенсії.

Незрозумілим та непослідовним є положення КВК України, яке говорить про те, що режим повинен забезпечувати законні інтереси засуджених. Враховуючи те, що законними інтересами є такі блага, що відповідають чинному законодавству та досягнення яких особа може благати, але вони не забезпечені обов’язком іншого суб’єкта сприяти такому досягненню, важко себе уявити, яким чином режим може забезпечувати такі законні інтереси. Прикладом може служити вступання засуджених до шлюбних відносин. Для реалізації цього „бажання” засуджений повинен, відповідно до ст. 33 Сімейного кодексу України, яка регулює питання пов’язані з місцем реєстрації шлюбу, особисто з’явитися до органів РАГСу та укласти шлюб в присутності відповідної посадової особи. Далі, ця стаття встановлює, що шлюб реєструється у приміщенні державного органу реєстрації актів цивільного стану.

Але законом не передбачена можливість для засуджених отримувати короткочасний виїзд за межі кримінально-виконавчої установи для вирішення подібних питань.

Є виняток з загального правила. За заявою наречених реєстрація шлюбу може відбутися за місцем їхнього проживання, за місцем надання стаціонарної медичної допомоги або в іншому місці, якщо вони не можуть з поважних причин прибути до державного органу реєстрації актів цивільного стану.

Отже, для того, щоб до кримінально-виконавчої установи прибув працівник органів РАГСу, засуджений повинен подати заяву про виклик такої особи зі вказівкою причин, у зв’язку з якими засуджений не зміг скористатися можливістю укласти шлюб персонально.

Такий стан речей свідчить про те, що можливість для засудженого укласти шлюб є максимально утрудненою і цілком залежить від волі посадових та службових осіб КВУ. Отже, режим не забезпечує реалізацію цілком законного інтересу щодо укладення шлюбу. Відповідно, кримінально-виконавче законодавство містить норму, яка не має чіткого механізму виконання.

Виключення складають засуджені до обмеження волі, які відбувають покарання в виправних центрах. Але тут питання щодо надання можливості виїзду поставлено в залежність від рішення адміністрації. Ситуація повністю залежить від адміністрації та розуміння посадовими і службовими особами центру поняття „інших життєво необхідних обставин”.

Вказана проблема пов’язана не лише з неможливістю реалізувати законний інтерес та незабезпеченням режиму таких законних інтересів. Наведений стан речей суперечить і можливості встановлення позитивних зв’язків засудженого із зовнішнім світом. Кримінально-виконавче право та законодавство не іде назустріч тим засудженим, які бажають змінювати своє життя.

Навпаки, міжнародні стандарти вимагають, щоб засуджений мав змогу спілкуватися не лише з родичами, а й представниками „позав’язничних організацій”.

Як звертають увагу в пояснювальній доповіді до Європейських в’язничних правил, всі заходи, спрямовані на встановлення контактів із зовнішнім світом, є одним з напрямків повсякденної роботи пенітенціарних установ і одним з головних аспектів всієї інформаційної і комунікаційної системи кожного з них. Контакти із зовнішнім світом мають непересічне значення для досягнення цілей сучасних прогресивних пенітенціарних режимів, оскільки вони орієнтовані на мінімізацію наслідків ізоляції та оптимізацію перспектив соціальної реінтеграції. Отже, цей інститут повинен займати центральне місце серед інших засобів виправлення та ресоціалізації.

 Поділитися