Безумовне зло та політика
Політики багато, спекуляцій, маніпуляцій та істерики напередодні Дня перемоги не менш, але почну тут з безумовного зла. Його, звісно, теж багато, але на відміну від політики, воно не підлягає ні розподілу, ні порівнянню, ні виправданню. Навмисне вбивство дітей є таким злом, вбивство будь-якої групи людей за національною, етнічною, та будь-якою ознакою – теж. Немає виправдання етнічним чисткам, терору і таборам заради Ідеї, якою би привабливої вона не здавалась.
А хто це заперечує? Хіба я стверджуватиму, що жертви в моїй родині «вагоміші» жертв в сім’ї будь-якої іншої людини? Сама ідея є блюзнірська. Так само блюзнірська та немислима, як кількісні критерії, які часто-густо наводять у «доказ» більшого, чи все ж таки не такого значного зла. Начебто вбивство мільйона, чи хоча б тисячі людей не є злом. Хто врятує одне життя, врятує цілий світ. І хто вбиває заради ідеї, заради хворобливого уявлення про чистоту раси, світлемайбутнє, є, причетним до безумовного зла.
Спитаємо людей в будь-якій республіці колишнього СРСР, чи був Голокост безумовним злом, жахливим злочином. Гадаю, тількиодиниці відповідять, що так не вважають.
А чому не питають? Чому щороку, з гнітючою регулярністю, здіймається галас про «відновлення нацизму», з необґрунтованими звинуваченнями, з обурливим пересмикуванням правди? Запитання, звісно, риторичне. Галас повторюється, щоб з усіх сторін лунали дедалі більш абсурдні закиди, щоб обурювалися перекручуванням і почали відстоювати протилежну точку зору, частіше за все, згущаючи барви, прикрашаючи героїзм та затушовуючи неясні моменти. Пристрасті киплять? Та ні, їх вмило підігрівають. Адже розпалювати ворожнечу можна різними способами.
Не треба бути психологом, аби розуміти деякі рефлекторні реакції (та їх використання). Зручніше натиснути на певні кнопки: люди самі почнуть гарячкувати, пролунають необдумані висловлювання. Або холоднокровно продумані, як, на мій погляд, виступи та сумнівні акції ВО «Свобода».
Не берусь судити, яких конкретних реакцій домагаються. Проте не сумніваюсь, що ті, хто так нахабно висмоктав з пальця «погром» у Львові майже рік тому, знали, чим можуть закінчитися подібні чутки. Спостерігаємо в ці дні за не менш цинічними маніпуляціями навколо вбивства в Одесі.
В інтерв’ю на днях начальник департаменту зв’язків з громадськістю Федерації єврейських громада Росії Барух Горин назвав «сотрудничество с Гитлером безусловным злом». Повністю згодна, тільки на відміну від п. Горина, я не схильна забувати, звідки для мене це так ясно. Адже з дитинства я знаю про Голокост. Людям, змушеним вибирати з двох безумовних лих на початку війни, не так ясно було, до чого це призведе. Так, можемо твердити, що все зрозуміло було з арештів та погромів 9 листопада 1938 року («Кришталевої ночі»), якщо не раніше. Моральну слабкість людей, окремі негативні явища можна передбачити. Щодо абсолютного зла Шоа, сумніваюсь, що можна було.
Коли цього не враховуємо, ми ставимосьнесправедливо, як до людей, що опинилися між двома диявольськими режимами, так і до жертв. Адже шукаємо винуватих у першу чергу, щоб не допустити повторення злочину. Неспроможність брати до уваги складність ситуації означає невміння розуміти й складність людської відповідальності. Людина повинна була знати, та мати вибір. При всій моїй ненависті до Сталіна, я не можу вважати співпрацю з ним із боку союзників злом, оскільки інакше міг би перемогти Гітлер, який би знищив останніх євреїв і циган, які ще лишалися живими, та й взявся би за слов’ян. Як на мене, вибору просто не було. З іншого боку, якщо дійсно, як припускають деякі історики, Дрезден розбомбили, з величезною кількістю жертв, щоб догодити Сталіну то даруйте, вибір був, і жодного виправдання таким діям не може бути. Як, власне, не може бути виправдання для Ялтинської угоди, яка призвела до гибелі сотень тисяч, якщо не більше, людей, що потребували захисту.
Намагатися зрозуміти мотиви людей, що пішли на співпрацю з нацизмом, треба, й не заради виправдання їхнього рішення. Що хлопці, які записались до СС «Галичина», помилились вибором меншого зла, визволителя батьківщини, не підлягає сумніву. Але повторюю, мені легко так говорити, тим більше, що мої рідні прийняли інше рішення. Розуміти, що вони могли щиро вважати, що воюють із головним – для них – комуністичним злом, не надто важко. Я переконана, що більшість тих людей і сил, як в Україні, так і за кордоном, які або кричать про «відновлення нацизму», або, навпаки, твердять, що саме бійці Дивізії «захищали батьківщину», переслідують вкрай темні цілі.
Ті сили, що тепер кинулись вихваляти й СС «Галичину», зраджують пам’ять бійців УПА, та допомагають тим, кому потрібно, аби УПА асоціювалась із нацизмом. Я не є апологетом УПА, проте зазначу, що з історичної точки зору це повний абсурд, який можна спокійно, на підставі історичних документів, спростувати.
Саме тому питання затуманюють, поширюють усілякі нісенітниці, перекручені версії подій. Люди з усіх таборів (а в даному випадку немає бінарного розподілу позицій) починають гарячкувати, починати говорити дурниці, ображати одне одного. Прикро, як по-дитячому просто вдається завести людей, натиснути на певні кнопки, щоби ми всі пересварилися.
Візьмемо, наприклад, обурливу брехню про вигадану роль УПА в Голокості. Те, що деякі радянські солдати ґвалтували жінок, вбивали чи скоювали інші злочини на визволених ними територіях, не применшує роль Радянської армії, наших батьків та дідів у визволенні світу від чуми нацизму. Те, що деякі бійці УПА, напевно, скоювали злочини проти євреїв, поляків та мирного населення, не означає колективну відповідальність УПА за подібні гріхи. Але ж це ясно. Видно, настільки ясно, що обов’язково потрібно, аби ніхто й не думав на цьому зупинятися. Потрібно, аби українці почали відстоювати позицію УПА як єдину правильну, єдину «героїчну».
Щоб усі з нас, які не можуть так уважати, гнівались та ображалися, найчастіше –за наших рідних. Щоб і за кордоном не розуміли. Часто стверджують, що «на Заході не розуміють», що Сталін теж був монстром, не хочуть розуміти, що «треба було» із всіма боротися. Підозрюю, помиляються. Знають на Заході, що це був за режим. Чисто умоглядно, щоправда, приблизно так, як я знаю про Мао Цзедуна, Пол Пота чи про те, що зараз відбувається в Дарфурі. З тим, що це ніколи не зачіпатиме за живе, треба миритися. Жодної «інфовійни» тут немає, все набагато простіше. Нацисти напали на їх землю, та тривалий час стояла серйозна загроза, що вся Європа опиниться під їх контролем. І – що не менш важливо – розглядаємо весь перебіг війни та всі рішення в світлі нашого знання про Голокост.
Цілком нереально, на мій погляд, сподіватися переконати людей, що не було різниці між Сталіним і Гітлером у той час, що треба було відразу з обома боротися. Це не обов’язково тому, що не знають про Голодомор, терор і табори, а тому, що коричнева чума була у них в країні, бомбила їх міста, і знаємо, що її апарат смерті з кожним днем знищував дедалі більше людей. Я принципово не готова ставити на шкалу різні прояви безумовного зла, проте я теж переконана , що в той історичний момент треба було спочатку покінчити з нацизмом. З іншого боку, можу сама, й вважаю, що ми всі повинні намагатися розуміти, та ставитися з повагою до людей, які в силу інших, не менш тяжких обставин, вирішили зі всіма, як вони вважали, окупантами воювати. Якщо, звичайно, не приймали участь у Голокості, в каральних акціях проти мірного населення чи інших воєнних злочинах.
Безумовне зло не закінчилося капітуляцією нацистів і не викоренилося Нюрнберзьким трибуналом. З ним треба боротися разом, й для цього треба одне одного розуміти. Є й люди, яким вигідно, щоби цього розуміння не було, яким зручно поширювати прогнилу брехню та стереотипи. Є ті старі, знайомі до болю, ляльководи, й, схоже, з’явилися й нові, з не менш сумнівними цілями. Давайте не будемо їм допомагати, в пам’ять про всіх жертв безумовного зла і щоб уникнути нових.