MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Права людини в Україні - 2008. 21. Права в’язнів

25.06.2009   

[1]

1. Деякі загальні дані

У цьому розділі розглядаються деякі аспекти дотримання прав осіб, позбавлених волі, які перебувають в установах Державного департаменту з питань виконання покарань (далі – Департамент), – СІЗО і установах виконання покарань (УВП). Станом на 01.01.2009 року в місцях позбавлення волі Департаменту перебувало 145 715 осіб, в тому числі засуджених в 136 УВП – 109 961 особа, в СІЗО трималося 34 148 осіб (рік тому – 32 110 особи). За рік чисельність ув’язнених осіб в установах Департаменту зменшилась на 3 744 особи (2, 65%). У 2005 році зменшення складало 9, 31%, у 2006 – 5, 97%, у 2007 році – 6, 87%[2].

Протягом 2008 року до УВП поступило 40 702 особи, а звільнилося 41 856 осіб, в тому числі 25 798 засуджених звільнено умовно-достроково. З СІЗО було звільнено 12 886 осіб, в тому числі у зв’язку із закінченням терміну покарання, включаючи умовно-дострокове звільнення – 3 810 осіб. Очевидно, причинами звільнення з СІЗО є призначення покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, або відносно невеликих термінів позбавлення волі, які засуджена особа відбула, перебуваючи в СІЗО. Ці дані свідчать про невиправдане і надмірне застосування для обвинувачених в скоєнні злочину запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Кількість виправдувальних вироків, як і раніше, залишається мізерною – 0.2% від загальної кількості вироків.

Станом на 1 березня 2009 року в установах виконання покарань перебувало 6, 3 тис. засуджених жінок, з яких – 103 неповнолітні. Крім того, близько 2 тис. жінок перебувають у слідчих ізоляторах та 15, 5 тис. жінок відбувають покарання, не пов’язані з позбавленням волі. В 11 виховних колоніях перебувало 1.5 тис. неповнолітніх, в тому числі 101 дівчина.

Чисельність довічно ув’язнених осіб зросла на 92 особи і склала 1555 в’язнів станом на 1.3.2009.

2. Проблеми системи виконання покарань

З 1 січня 2004 року почав діяти новий Кримінально-виконавчий кодекс (далі – КВК), для узгодження з ним були перероблені внутрішні нормативні акти Департаменту з питань виконання покарань. За п’ять років дії нового кримінально-виконавчого законодавства вже склалася певна правозастосовча практика, і можна з впевненістю констатувати – нові нормативно-правові акти виявилися неефективними, суперечливими та такими, що не відповідають вимогам міжнародних стандартів поводження із засудженими. Вони фактично не виконали сподівань, які на них покладалися, і потребують суттєвої переробки. Проблеми виконання покарань можна поділити на концептуальні, які визначають правове становище позбавлених волі і основні напрямки діяльності органів держави в сфері застосування покарань, та практичні, які виникли в процесі виконання покарань і викликані недоліками кримінально-виконавчого законодавства.

До першої групи проблем відносяться умови утримання в СІЗО; створення умов тримання, які є додатковим та самостійним покаранням; суперечливий статус кримінально-виконавчої служби; відсутність механізмів громадського контролю та інші. До другої групи проблем можна віднести забезпечення права на правову допомогу; застосування примусу, фізичної сили, заходів заохочення та стягнення до засуджених; неможливість оскарження дій адміністрації установ; порушення економічних і соціальних прав засуджених – на працю, на пенсійне забезпечення, на медичну допомогу та інші.

Розглянемо згадані проблеми детальніше.

3. Умови утримання в СІЗО

Стаття 62 Конституції України визначає, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ця теза означає, що жодна людина не може зазнавати обмежень, властивих кримінальному покаранню, доки її вина не буде встановлена відповідним органом за відповідною процедурою. До моменту встановлення вини особа вважається невинуватою. Якщо особа є невинуватою, то поводження з нею не повинне відрізнятися від поводження з вільною особою, щодо якої немає кримінальних судових процедур.

Відповідно до вимог Закону України «Про попереднє ув’язнення» особи, щодо яких обраний запобіжний захід у виді взяття під варту, користуються правами, які надані громадянам України, з обмеженнями, встановленими названим законом та іншими нормативно-правовими актами України. Але в інших положеннях Закону «Про попереднє ув’язнення» встановлені такі обмеження, які важко пояснити з точки зору дії принципу презумпції невинуватості.

Наприклад, положення щодо тривалості щоденної прогулянки, яка обмежується однією годиною на добу. Це правило є незрозумілим, тим більше з огляду на кількість осіб, які тримаються в слідчих ізоляторах. Як вказував Європейський комітет із запобігання катуванням та поганому поводженню (далі – Комітет), ця кількість в деяких камерах є надмірною (в одній камері площею не більш ніж 10 кв. м. трималося до 7 осіб). Крім того, не всі підозрювані мають власні ліжка. Відповідно, проживання такої кількості осіб на маленькій території призводить до забрудненості та антисанітарних умов на цій території. Зрозуміло, що в таких умовах підозрюваним не вистачає свіжого повітря, а тому можна вести мову про наявність жорстокого поводження. Ці умови є гіршими, ніж умови, в яких тримаються навіть засуджені, і  є вкрай небезпечними для здоров’я людини.

Наступне незрозуміле обмеження – це можливість витрачати грошові кошти на придбання продуктів харчування та предметів першої потреби. Сума, яку закон дозволяє витрачати, дорівнює мінімальному розміру заробітної плати. Але в чому сенс цього обмеження? Обмеження щодо асортименту продуктів та предметів зрозуміти можна – вони пов’язані зі специфікою установи, в якій тримається велика кількість осіб однієї статі. Але чому людина, яка ще не визнана судом винуватою, не може витрачати гроші у розмірах, які він визначає самостійно, зрозуміти важко. До того ж, слідчі ізолятори не в змозі забезпечити нормальне харчування та матеріальне забезпечення осіб, які в них тримаються. Тому це положення також суперечить принципу презумпції невинуватості особи.

Не узгоджується з цим принципом і порядок листування підозрюваними та підсудними та їх право на звернення з заявами та листами до міжнародних організацій та державних органів України, а також право на отримання побачень. Названі права можуть бути реалізовані лише з письмового дозволу слідчого, особи або органу, в провадженні яких знаходиться справа. Така процедура реалізації вказаних прав взагалі є незрозумілою. Ці обмеження не можна пояснити  цілями, які переслідує взяття під варту. Дозвіл особи, в провадженні якої знаходиться справа, є тим більш зайвим та незрозумілим, що порядок направлення листів передбачає їх обов’язковий перегляд, а побачення з підозрюваними та підсудними проводяться у присутності представників адміністрації місць попереднього ув’язнення.

Суперечливим є положення Закону «Про попереднє ув’язнення» відносно направлення скарг та заяв прокурору. За загальним правилом такі заяви та скарги направляються протягом доби адресату і перегляду не підлягають. Але, якщо такі скарги стосуються умов тримання осіб в місцях попереднього ув’язнення, то вони направляються на протязі трьох діб. Це означає, що всі заяви та скарги, адресовані прокурору, необхідно переглянути, для того, щоб виявити ті, котрі стосуються умов тримання в місцях попереднього ув’язнення, а вже потім деякі з них будуть відправлені з дотриманням добового терміну, а інші будуть чекати на відправку ще дві доби. Отже, правила Закону «Про попереднє ув’язнення» суперечать не тільки принципу презумпції невинуватості, але й самі собі.

Наступний недолік – це матеріальні умови. Оскільки особи, які тримаються в місцях попереднього ув’язнення, не мають статусу засудженої особи, та щодо них в повному обсязі повинен діяти принцип презумпції невинуватості, такі особи повинні триматися в умовах, властивих або максимально наближених до умов вільних осіб. Але умови тримання в місцях попереднього ув’язнення навіть більш неналежні, ніж ті, в яких знаходяться засуджені.

Згідно з законом, особам, взятим під варту, забезпечуються побутові умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни. Ця теза на практиці фактично не виконується. Проведені Комітетом інспектування місць попереднього ув’язнення дозволили впевнитися, що санітарні та гігієнічні стандарти в слідчих ізоляторах України не виконуються. Так, було встановлено ряд порушень: недоліки, а в деяких СІЗО відсутність природного освітлення, а також штучного освітлення, яке вмикалося в темну пору доби; недостатня вентиляція приміщень; відсутність доступу до свіжого повітря. Саме недотримання цієї вимоги міжнародних нормативних актів призводило до підвищення рівня захворювань осіб, які утримуються у СІЗО, на туберкульоз. Крім того, приміщення, в яких у СІЗО тримаються підозрювані та засуджені особи, знаходилися в жахливому стані – багато з цих приміщень вимагали ремонту та переобладнання, туалети в камерах перебували в антисанітарному стані та не були відокремлені від житлової частини камери. Меблювання камер є дуже убогим та не відповідає мінімальним людським потребам у комфорті.

Закон встановлює, що норма площі в камері для однієї взятої під варту особи не може бути менше 2, 5 кв. м., а для вагітної жінки або жінки, яка має при собі дитину, – 4, 5 кв. м. Міжнародні акти вимагають, щоб на одну особу в місцях утримання в’язнів припадало 4 кв. м. Різниця очевидна та не вимагає будь-яких коментарів. Майже вдвічі національні стандарти відрізняються від міжнародних.

Закон встановлює, що медичне обслуговування, а також лікувально-профілактична і протиепідемічна робота в місцях попереднього ув’язнення організуються і проводяться відповідно до законодавства про охорону здоров’я. Порядок надання ув’язненим медичної допомоги, використання лікувальних закладів органів охорони здоров’я, залучення з цією метою їх медичного персоналу та проведення медичних експертиз визначається Державним департаментом України з питань виконання покарань, Міністерством оборони України і Міністерством охорони здоров’я України. У кінцевому підсумку, медичне обслуговування осіб, які тримаються в місцях попереднього ув’язнення, здійснюється за правилами та нормами, що регулюють процес виконання-відбування позбавлення волі. Тут основним проблемним моментом є те, що місця попереднього ув’язнення є найбільш переповненими та неналежно обладнаними, й тому в них неможливо забезпечити належні умови тримання. Цей факт особливо важливий тому, що в цих місцях тримаються особи, щодо яких питання вини в скоєнні злочину ще є невирішеним.

Таким чином, фактично в Україні не забезпечується реалізація принципу презумпції невинуватості, оскільки особи, які мають статус підсудного або підозрюваного і щодо яких обраний запобіжний захід у виді тримання під вартою, знаходяться в умовах, значно гірших, ніж умови тримання засуджених, і на них розповсюджується більшість норм, які відносяться до позбавлення волі і статусу засудженої особи.

Важливим моментом є не лише те, що національне законодавство є суперечливим та таким, що не відповідає міжнародним актам. Проблема полягає в іншому. Проголошення принципу презумпції невинуватості та механізми його реалізації свідчать про ставлення держави та суспільства до цієї гарантії. Знак «дорівнює» між підозрюваними, підсудними та засудженими говорить про безапеляційно каральний характер всієї кримінальної політики та системи держави. Тобто вимоги закону не виходять на рівень імперативного і є констатацією того, що презумпція невинуватості – це виключно декларація, яка не має механізмів реалізації та гарантування.  

4. Покарання умовами тримання

Покарання у вигляді позбавлення волі на перше місце ставить створення таких умов, які без будь-яких сумнівів дають засудженому зрозуміти, де він опинився та яке місце з моменту початку відбування покарання він займає у суспільстві. Такий стан є прямим порушенням вимог ст. 102 КВК України, згідно з якою режим повинен зводити до мінімуму різницю між умовами життя в колонії і на свободі.

У кримінально-виконавчих установах створюються такі матеріально-побутові умови тримання, які не сприяють усвідомленню особою власної гідності та не орієнтують особу на повагу до себе та до оточуючих. Переповнення деяких установ, убогі та брудні приміщення та інтер’єри колоній, недостатнє матеріальне та побутове забезпечення, форма одягу та прийнятий зовнішній вид, які підкреслюють стан та статус засудженого – це не повний перелік тих рис, які притаманні умовам виконання покарань.

Фактично неабияка частина карального впливу позбавлення волі міститься саме в умовах тримання. Закон називає серед інших засобів впливу на засудженого – працю, соціально-виховну роботу, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання засуджених. Серед названих засобів впливу умови тримання з’являються найбільш очевидними та чутливими для засуджених. Працею засуджені не завжди забезпечені, навчання не є обов’язковим та не має достатньої якості, а соціально-виховна робота не завжди орієнтована на особистість (частіше має певне ідеологічне або ситуативне забарвлення).

Умови тримання мають яскраво виражену каральну суть, з ними засуджені зіштовхуються щоденно. Без перебільшень їх можна назвати такими, що ганьблять та принижують особу. Наприклад, важко пояснити необхідність робити всім засудженим однакову коротку зачіску та надавати неакуратний, погано зшитий та жахливий одяг. Постійні посилання на невистачання фінансування давно не є актуальними та правдивими, оскільки кримінально-виконавча система (далі – КВС) має нормальне фінансування, яке дозволяє чомусь збільшувати штатну чисельність працівників органів та установ виконання покарання. Якщо це так, то чому не вистачає на інших суб’єктів цих правовідносин – засуджених?

Це можна пояснити лише цілеспрямованим впливом на особу з метою деморалізувати її, зробити безвольною і слухняною. Здається, що основною метою покарання є бажання принизити особу, зробити її винуватою на все її життя.

Створення таких умов в кримінально-виконавчих установах насправді дискредитує такі цілі покарання, як виправлення та ресоціалізація. В особистості засудженого не можуть відбутися позитивні зміни, якщо він перебуває в умовах, які не пристосовані для тримання людей. Отже, можливість виправлення є вкрай сумнівною. Те ж саме можна сказати й про ресоціалізацію. Оскільки законодавець надає в нерозривному зв’язку ці дві категорії, відповідно, без виправлення не можлива й ресоціалізація. Крім того, важко собі уявити, яким чином особа, яка знаходиться в нелюдських умовах, може відновитися в соціальному статусі, як того вимагає закон. Власне, умови тримання роблять недосяжними цілі покарання та зводять нанівець зміст кримінально-виконавчої діяльності.

Вітчизняне суспільство сьогодні основною цінністю постулює матеріальний комфорт, і, відповідно, його позбавлення є найбільш вразливим та болісним для особи. Інші цінності, такі як свобода, вільне спілкування та переміщення, обрання виду діяльності тощо, поки що не є зрозумілими, самостійними і настільки цінними, щоб їх позбавлення засуджений відчував та намагався уникнути таких обмежень. Концепція виконання покарань України робить засудженого особою «поза суспільством», особою, яку необхідно покарати та «виправити» за допомогою безособистісної системи, яка не враховує, що має справу з людиною, та не націлена на повагу. Основна спрямованість вітчизняного кримінально-виконавчого права – це виконання покарання.

Цілком протилежною є парадигма та сенс покарань в країнах Західної Європи. Міжнародні акти вимагають встановлення низки мінімальних стандартів для всіх тих аспектів управління в’язницями, які є суттєво важливими для забезпечення людських умов утримання та належного поводження із в’язнями в сучасних та прогресивних системах. Тобто, головною метою нормативних актів є – формулювання тих вимог та критеріїв, яким повинні відповідати умови тримання засуджених у будь-яких установах. Тобто це той мінімум, який повинен бути реалізований та забезпечений у будь-якому місці, де особа зазнає правообмежень. Причому, йдеться не лише про права особи, а й про дещо більше ніж права – про сприйняття особи людиною, про повагу до гідності цієї людини та ставлення до цієї людини саме як до людини.

Пункти 64, 65 Мінімальних стандартних правил поводження із в’язнями говорять про те, що, оскільки ув’язнення передбачає позбавлення волі, воно вже само по собі є покаранням. Тому умови ув’язнення та в’язничні режими не повинні посилювати страждання, за винятком випадків, коли це виправдовується необхідністю ізоляції або підтриманням порядку.

Крім того, необхідно докладати зусиль для того, щоб режими в установах запроваджувалися з метою:

а) забезпечити відповідність умов життя вимогам людської гідності та нормам, прийнятим у суспільстві;

б) мінімізувати негативні наслідки ув’язнення та різницю між життям у в’язниці та на свободі, яка послаблює почуття особистої гідності та відповідальності в’язнів;

в) підтримувати та посилювати ті зв’язки з родичами та зовнішнім світом, що якнайкраще слугують інтересам в’язнів та їх родин;

г) забезпечити в’язням можливості розвивати професійні навички та здібності, які поліпшуватимуть перспективи їхньої успішної соціальної реінтеграції після звільнення.

Найбільш суттєві та чутливі для засуджених втрати – це саме позбавлення волі. Самий факт того, що особа позбавлена волі, тобто найбільшої цінності, вже є достатнім покаранням. Тому законодавець та практика виконання покарань не ставить метою карати засудженого ще неналежними, позбавленими елементарних вимог комфорту та санітарії, умовами. Покарання не має за мету принизити особу, зробити її неповноцінною та нав’язати їй «комплекс» вини на все життя. Засуджений позбавляється можливості вільно пересуватися, спілкуватися, обирати місце проживання, характер та вид діяльності, а також можливості самостійно приймати рішення та направляти свої дії. Саме позбавлення цих складових носить найбільший каральний момент. Пояснити це можна тим, що доросла людина вже має навик та звичку до самостійного самокерованого способу життя та поведінки, і коли її позбавляють такої можливості, це є дуже болісним та суттєвим порівняно з позбавленням благ матеріального комфорту. Гіперболізуючи, можна казати про часткове позбавлення права та дієздатності.

Європейська концепція виконання покарань не тільки допускає, а вона «впевнена» в тому, що навіть злочинець повинен залишатися людиною та жити в суспільстві і складати його невід’ємну частину.

Окреслена різниця є суттєвою та важливою, оскільки саме вона визначає спрямованість покарань та стиль їх виконання в Україні та в країнах Західної Європи. Це концептуальні риси, які відрізняють одну систему покарань та систему органів, що їх виконує, від іншої. Усвідомлення вказаної різниці дуже важливе та може відіграти вирішальну роль у всій діяльності органів та установ КВС, але без загальнокультурного та загальносоціального визнання та підвищення таких цінностей, як воля, самостійність, відповідальність, вільне спілкування, свобода пересування, неможливі кардинальні зміни та перетворення в системі та практиці діяльності органів та установ, які здійснюють обмеження прав та свобод особи.

5. Суперечливій статус кримінально-виконавчої служби України

Приєднавшись 9 листопада 1995 року до Ради Європи, Україна взяла на себе зобов’язання дотримуватись загальних обов’язків згідно зі статутом Ради Європи, а також погодилась виконати в зазначені терміни ряд спеціальних зобов’язань, перелічених у висновку Парламентської Асамблеї Ради Європи №190, в тому числі щодо демілітаризації КВС та передачі її у відання Міністерства юстиції.

Це добровільно взяте на себе державою зобов’язання так і не виконане. 22 квітня 1998 року Президентом України було видано Указ №344/98, відповідно до якого було створено Державний департамент України з питань виконання покарань. 12 березня 1999 року Указом Президента України №248/99 Департамент був виведений з тимчасового підпорядкування Міністерства внутрішніх справ України і з тих пір існує як автономний орган центральної виконавчої влади із спеціальним статусом. Керівництво Департаменту вважає, що вже самим фактом виведення кримінально-виконавчої служби із структури МВС виконані зобов’язання України перед Радою Європи. Проте це не відповідає реальному стану речей, що засвідчив, зокрема, п.8 Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи №1346(2003), де однозначно зазначено, що «Асамблея закликає органи влади України завершити переведення всієї пенітенціарної системи у підпорядкування Міністерства юстиції». В п.13.7 Резолюції ПАРЄ №1466 (2005) щодо виконання обов’язків та зобов’язань України зазначається про необхідність «завершити передачу Державного департаменту України з питань виконання покарань у відання Мінюсту, як це передбачено у висновку №190».

Постановою Кабінету Міністрів України від 17 травня 2006 року №683 «Про внесення змін до переліку центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів» було визначено, що діяльність Державного департаменту України з питань виконання покарань спрямовується та координується через Міністра юстиції. Із змісту Постанови важко зрозуміти, що мається на увазі під «координацією діяльності», адже відповідно до Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу», яким визначено статус Департаменту, як центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань, між ним і Міністерством юстиції відсутні відносини субординації, ці органи є рівними.

На початку 2007 року був підготовлений законопроект, який передбачав підпорядкованість Департаменту Мінюсту, але складні політичні події та розпуск парламенту не дали можливості розглянути даний документ і прийняти відповідне рішення. На протязі всього 2007 року передача кримінально-виконавчої служби у відання Мінюсту носила непослідовний і суперечливий характер. 11 липня 2007 року Кабінетом Міністрів України була прийнята Постанова №916, якою було затверджено нове Положення про Департамент, але своїм Указом №667/2007 Президент України призупинив дію цієї Постанови, вказавши, що діяльність Департаменту має бути врегульовано законом, а не урядовою постановою. Своїм Указом №401/2008  від 25 квітня 2008 року Президент зробив «подарунок» Департаменту до його 10-річчя: ухвалив Концепцію реформування Державної кримінально-виконавчої системи України, яка явно була підготовлена самим Департаментом, і, попри усю риторику, фактично зберігала існуюче становище, коли Департамент, за словами його голови Василя Кощинця, є правоохоронним органом і знаходиться на передньому краю боротьби із злочинністю. Концепція була підготовлена та представлена Президенту на затвердження не тільки без належного та передбаченого законодавством громадського обговорення, але й навіть без реального фахового обговорення та розгляду у Національній комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права. Суттєвим моментом Концепції є повна відсутність згадки про майбутню підпорядкованість системи. Тоді як Департамент має перетворитися на цивільну службу, повністю підпорядковану Міністерству юстиції. Звичайно, при цьому мають бути збережені норми щодо соціального захисту персоналу кримінально-виконавчої служби.

На жаль, на сьогоднішній день соціальний престиж професії пенітенціарного працівника залишається невисоким. Оскільки суспільство є замовником того соціального продукту, який дають йому кримінально-виконавчі установи, а від його якості залежить суспільна безпека, то громадяни повинні бути найбільше зацікавленими в тому, щоб персонал КВС якісно впливав на засудженого, а відповідно, і на суспільне благополуччя. Адже вся діяльність персоналу повинна бути спрямована на повернення ув’язнених до суспільства після відбування покарань правослухняними громадянами.

Соціально незахищений, з невисокою заробітною платою, без перспективи кар’єрного росту працівник КВС не здатний сформувати із злочинця таку особистість, яка б вела правослухняний спосіб життя, дотримувалась правових та інших соціальних норм держави і суспільства.

Метою і виправданням вироку суду до позбавлення волі в кінцевому рахунку є захист суспільства і попередження злочинів. І цієї мети можна досягти тільки в тому випадку, коли засуджені після звільнення з місць позбавлення волі і повернення до нормального життя в суспільстві виявляться не тільки готовими, але й здатними до реінтеграції в суспільство, самокерованої правослухняної поведінки, самостійного загальноприйнятного соціально-нормативного життя.

Констатуючи, що позбавлення волі є виключною мірою, яку слід застосовувати у випадках, коли державі і суспільству загрожує реальна небезпека, то відповідно персонал органів і установ КВС повинен прагнути забезпечити громадську безпеку шляхом реалізації мети покарання не тільки як кари, але й як досягнення виправлення і ресоціалізації, а також запобігати вчиненню засудженими та іншими особами злочинів.

Комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення соціального захисту працівників кримінально-виконавчої служби, в тому числі, забезпечення безоплатною медичною допомогою, надання санаторно-курортного лікування та відпочинку для оздоровлення, надання житлового приміщення або виплата грошової компенсації за піднайом житлового приміщення, знижки плати за користування житлом, паливом, телефоном та плати за комунальні послуги, визначається особливістю професійних обов’язків, пов’язаних з ризиком для життя, певним обмеженням права заробляти матеріальні блага для забезпечення собі та своїй сім’ї достойного рівня життя. Обмеження пільг, компенсацій та гарантій працівників кримінально-виконавчої служби матимуть наслідком відтік професійного ядра її практичних працівників, які організують і здійснюють виправлення засуджених.

Однією із причин існуючого стану щодо правового і соціального захисту рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби є те, що КВС перестала представляти інтерес для влади. У пострадянський період одразу виявилося, що плоди рабської праці не витримують конкуренції на ринку. В сучасній ринковій економіці держави не знайшлося місця підприємствам КВС. Стан КВС вимагав якнайскорішого реформування. Такі реформи пройшли в усіх країнах Центральної та Східної Європи і в країнах Балтії ще в 90-ті роки. В Україні залишився старий радянський ГУЛАГ, реформи не відбулися. Держава в цілому втратила інтерес до функціонування КВС, залишивши за собою функцію виконання вироків до позбавлення волі. Про систему згадують тільки тоді, коли в’язні протестують проти нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження, вчиняють масові членоушкодження, оголошують голодування.

6. Відсутність механізмів громадського та міжнародного контролю

6.1. Проблеми співпраці Департаменту та спостережних комісій

Важливим механізмом перевірки дотримання прав людини у місцях позбавлення волі є громадський контроль за діяльністю установ виконання покарань. Згідно з ч. 2 ст. 25 КВК ця функція покладена на спостережні комісії, які діють відповідно до Положення, що ухвалюється Кабінетом Міністрів України.

Такі комісії існували з середини 60-х років, але останнім часом вони функціонували здебільшого формально. Значні зміни у законодавстві та в пріоритетах кримінально-правової політиці держави потребували змін. Новий варіант Положення про спостережні комісії був підготовлений Департаментом з питань виконання покарань та затверджений постановою Кабінету Міністрів № 429 від 1 квітня 2004 року. Положення передбачає, що склад спостережних комісій включатиме й представників громадських організацій. Тому питання процедури формування складу комісій та їх ефективної діяльності як інституцій, які здійснюють громадський контроль діяльності установ виконання покарань, вкрай актуальні. Досвіду роботи з такою розстановкою пріоритетів комісії майже не мають. Але особливість становища спостережних комісій обумовлюється тим фактом, що право здійснювати громадський контроль за діяльністю органів і установ виконання покарань законодавець прямо визнає лише за ними.

Під час візитів представників міжнародних організацій, як от Рада Європи, Європейський комітет із запобігання катуванням та поганому поводженню, Комітет ООН проти катувань тощо, українські високопосадовці, особливо представники Департаменту, наголошують на наявності в країні громадського контролю. Вони наводять норми законодавства, якими визначається громадський контроль, називають кількість спостережних комісій у країні, стверджуючи, начебто вони працюють та його забезпечують.

Разом з тим крім загальних тверджень не наводиться будь-якої конкретики. Наприклад, не вказується кількість випадків, коли втручання саме спостережних комісій, як чинників громадського контролю, призвело до відновлення порушених прав засуджених. На даний час немає дійсної картини  фактичної діяльності спостережних комісій, а тому неможливо оцінювати їх ефективність.

Насправді така ситуація пов’язана з тим, що ще при ухваленні Положення воно визначально не дозволяло створити ефективно діючий механізм контролю установ Департаменту. Це, здається, цілком влаштовувало керівництво Департаменту і влаштовує досі. В результаті громадський контроль установ Департаменту відсутній. Побічним ефектом відсутності громадського контролю стали численні надзвичайні події в установах Департаменту за останній рік зі спробами ув’язнених вчинити суїцид на знак протесту проти поганого поводження. Жодного разу при публічному обговоренні цих випадків, які вже рахуються десятками, не було згадок про спостережні комісії та їх роль у контролі дотримання прав ув’язнених.

У листі щодо змін до Положення, запропонованих «Донецьким Меморіалом», Департамент відповів, що вважає «нелогічним положення про обов’язковість виконання рішень і постанов комісії про усунення недоліків у діяльності органів та установ Державної кримінально-виконавчої служби». За логікою Департаменту, якщо інституція, яка Законом визначена як така, що здійснює громадський контроль за дотриманням прав засуджених, а саме – спостережна комісія, виявить недоліки у діяльності органів та установ Державної кримінально-виконавчої служби та винесе відповідне рішення про їх усунення, виконувати таке рішення установа або орган не зобов’язані. Саме мрія певних керівників Департаменту про безконтрольність з боку суспільства, або вже якщо й про контроль, то такий, до якого можна не прислухатися та не виконувати його вимог – саме це і є, здається, головною цінністю, яку своїм зауваженням проголошує Департамент.

Поодинокі спроби дослідити питання громадського контролю дотримання прав людини в установах виконання покарань виявили, що практична діяльність комісій обмежується наданням допомоги установам виконання покарань, погодженням ними подань адміністрації установ на умовно-дострокове звільнення, а також наданням допомоги звільненим особам.

Без сумніву, діяльність спостережних комісій щодо надання допомоги особам, які звільнилися, є важливою та соціально значущою. За відсутності в країні реального механізму післяпенітенціарного супроводу осіб, звільнених з місць позбавлення волі, вони виявляються чи не єдиною структурою у сфері органів влади, яка реально опікується звільненими особами.

Натомість варто звернути увагу на те, що попри виконання таких важливих функцій, ці комісії залишають поза увагою громадський контроль. Це означає, що фактичне коло питань та проблем, якими вони опікуються, не охоплює питання громадського контролю дотримання прав засуджених, як це визначено у ч. 2 ст. 25 КВК України.

Ставлення керівників управлінь відомства у регіонах до діяльності спостережних комісій, які працюють, а не існують на папері, можна проілюструвати прикладом взаємовідносин між керівництвом Волинського управління департаменту та спостережною комісією облдержадміністрації. Заступником голови СК при ОДА є керівник благодійного фонду «Реабілітація». Цей фонд надає регулярну гуманітарну допомогу засудженим, які відбувають покарання в установах області. Він також намагається допомагати засудженим у питаннях дотримання їх прав. Але його представників часто під різними приводами не пускають до колоній.

Навіть коли прокуратура області видає подання про порушення кримінально-виконавчого законодавства, керівництво управління наполягає на правильності своїх дій. Така сваволя щодо діяльності спостережної комісії та безкарність за порушення норм законодавства може відбуватися лише за умови прихильності та поблажливості керівництва Департаменту. Аби обмежити доступ до установ представників громадськості, Департаментом було видано вказівку № 3/4-2329 від 30.05.2007 р., якою час відвідування установ виконання покарань обмежувався вихідними днями. Генеральна прокуратура визнала таку вказівку незаконною і змусила Департамент її скасувати.

Тим не менш, сам факт видання вказівки свідчить про впевненість керівництва управління Департаменту в тому, що воно може на свій розсуд, як завгодно, чинити зі спостережними комісіями, єдиним органом громадського контролю, встановленим законом.

Іншим прикладом діяльності обласних спостережних комісій є приклад обласної комісії Донецької області. У 2004 році вона була утворена виключно з представників органів влади, на запити громадських організацій інформацію не надавала, і про її діяльність приходилось дізнаватись через подання позовів до суду. Судом було визнано неправомірним ненадання інформації про діяльність комісії. Після періоду підвищення активності комісії вона знову фактично перестала працювати. Представники громадських організацій, які включені до її складу, по декілька місяців домагаються проведення чергового її зібрання. На рік відбувається одне-два засідання. 

Про результативність діяльності спостережних комісій свідчить і статистика виявлених ними порушень прав людини. Наприкінці 2008 року до всіх обласних спостережних комісій країни правозахисною організацією «Донецький Меморіал» було направлено запит, в якому пропонувалося, зокрема, повідомити, скільки випадків порушень прав людини протягом року було зареєстровано обласною комісією. Відповіді надіслали спостережні комісії більше половини областей України. І у всіх відповідях зазначається, що обласними спостережними комісіями не зареєстровано жодного випадку порушень прав людини в установах виконання покарань області. За винятком лише однієї області – Чернігівської, де протягом року обласною комісією було зареєстровано 26 випадків порушень прав людини стосовно засуджених або персоналу установ. Навряд чи це тому, що установи цієї області – найгірші у країні. Зрозуміло, що якщо комісія працює – то є і результати її роботи. І навпаки.

Великою мірою це є наслідком того, що комісії складаються переважним чином з працівників органів влади, чиновників, які за своїм статусом не мусять опікуватися громадським контролем. Вони не мають досвіду такої діяльності, не розуміють його завдань, їм невідомі методи здійснення такого контролю.

За даними регіональних підрозділів Міністерства праці та соціальної політики в Україні є 657 спостережних комісій. В них працюють понад 6400 осіб Зараз в країні приймаються нормативні документи, які сприяють вирішенню питань звільнених осіб, підтримується прийняття нових документів, спрямованих на захист прав цієї вразливої групи громадян. Актуальним вбачається й прийняття оновленого варіанту Положення про спостережні комісії, який більше відповідає реаліям сьогодення.

Спостережні комісії залишаються надто слабким механізмом захисту прав ув’язнених. Великою мірою це відбувається через те, що діяльність в комісіях є безоплатною. Тому неможливо вимагати відповідальної роботи в такій структурі, особливо коли обсяг роботи надто великий, як це є в комісіях, які працюють в місцевостях, де розташовані установи виконання покарань.

Громадський контроль існує не стільки тоді, коли представники громадськості мають доступ до закритих установ, скільки тоді, коли ті відомості, які вони отримують, стають відомі широкому загалу, суспільству. Тому невід’ємним елементом громадського контролю є доведення до суспільства тої інформації, яку отримують його представники під час здійснення цього контролю. І тому  повідомлення про роботу спостережних комісій має бути обов’язковою часткою їх роботи.

Варто відзначити й професійну неспроможність більшості громадських організацій на належному рівні здійснювати громадський контроль, не перетворюючи його лише на пошук негативу у діяльності установ. На жаль, в Україні ще надто мало громадських організацій, спроможних здійснювати таку контрольну діяльність, не створюючи штучних перешкод для діяльності персоналу установ виконання покарань. З огляду на не надто сприятливе ставлення керівництва відомств до реального контролю громадськості, переважна більшість громадських організацій, які співпрацюють з установами системи, обмежують свою співпрацю просвітницькою та благодійною діяльністю, наданням правової допомоги і підтримкою після звільнення. Це дозволяє їм уникати конфліктів з адміністрацією установ.

Про те, що їх побоювання не примарні, свідчить ставлення керівництва відомства до тих громадських організацій, які підіймають питання дотримання прав засуджених, поширюють інформацію про випадки порушень, вимагають розслідування таких випадків. Нинішнє керівництво вдається до поширення нісенітниць, пояснюючи таку позицію правозахисників начебто як «замовлення криміналітету». Саме так реагував на два відкритих листи правозахисників у лютому та червні 2008 року голова відомства Кощинець В.В.

Слід також підкреслити, що відповідальність за бездіяльність комісій у захисті прав громадян не передбачена. Тільки увага з боку суспільства до цієї важливої ланки діяльності установ КВС, активність громадськості та небайдужість суспільства до порушень прав людини щодо будь-яких осіб, навіть тих, що порушили закон та відбувають покарання за ґратами, можуть суттєво змінити ситуацію на краще.

У практиці здійснення громадського контролю мають місце випадки неправомірної відмови в проведенні спілкування представників спостережних комісій із засудженими. Подібну практику не можна визнати законною. З п. 6 Положення про спостережні комісії випливає, що члени спостережної комісії під час перебування в колонії отримують не побачення із засудженими, а проводять їх особистий прийом. Тому обмеження побачень членів спостережних комісій із засудженими на підставі п. 46 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань є неправомірним. Даний пункт стосується порядку надання побачень і телефонних розмов засудженим з родичами й іншими особами, а не порядку проведення особистого прийому.


При цьому ані чинне законодавство, ані відомчі нормативно-правові акти не надають адміністрації установ виконання покарань або територіальним органам керівництва Департаменту самостійно приймати рішення про обмеження діяльності спостережних комісій (в тому числі й щодо здійснення громадського контролю за дотриманням прав засуджених). Подібні дії прямо суперечать положенням ст. 25 КВК України.

Спостережні комісії погоджують всі рішення (подання і постанови) адміністрації виправної колонії (далі – ВК) щодо зміни умов тримання засуджених до позбавлення волі (як в межах однієї ВК, так і шляхом переведення до ВК іншого рівня безпеки) та надання дозволу відповідній категорії засуджених жінок на проживання поза межами виправної колонії або його скасування. Детально процедура прийняття рішень з означених вище питань урегульована статтями 100 та 142 КВК України. Отже, обов’язковому погодженню зі спостережними комісіями підлягають всі рішення адміністрації ВК щодо зміни умов тримання, які можуть вплинути на зміну обсягу правообмежень, встановлених для засуджених до позбавлення волі – як у бік покращення умов тримання, так і у бік їх погіршення, що, на нашу думку, навряд чи можна визнати доцільним та таким, що відповідає основному завданню спостережних комісій. Дійсно, у тих випадках, коли у відповідному рішенні адміністрації ВК (поданні або постанові) ставиться питання про зміну умов тримання засуджених у бік погіршення їх правового статусу, його погодження із спостережною комісією, безумовно, є доцільним і необхідним, оскільки саме таким чином спостережна комісія може забезпечити певний контроль за законністю та обґрунтованістю дій адміністрації ВК і дотриманням прав та законних інтересів засуджених. Проте у випадках, коли у рішеннях адміністрації ВК пропонується зміна умов тримання засуджених, яка передбачає їх покращення і зменшення обсягу встановлених для засуджених правообмежень (наприклад, переведення засудженого з дільниці ресоціалізації – до дільниці соціальної адаптації, переведення до ВК нижчого рівня безпеки, надання дозволу на проживання відповідній категорії засуджених жінок поза межами ВК), їх обов’язкове погодження із спостережної комісією навряд чи можна вважати виправданим та назвати таким, що відповідає здоровому глузду з точки зору забезпечення контролю за дотриманням прав і законних інтересів засуджених.

До виключної компетенції спостережної комісії належить внесення до суду спільного з адміністрацією органів чи установ виконання покарань подання для вирішення питання про застосування до засуджених інститутів умовно-дострокового звільнення від подальшого відбування покарання (ст. 81 КК України), заміни невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82 КК України) та звільнення від подальшого відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст. 83 КК України). Причому статті 407 та 407-1 КПК України, які регламентують процесуальний порядок розгляду цих питань судом, передбачають, що лише наявність такого спільного подання є підставою для їх розгляду судом по суті. Отже, відмова спостережної комісії у внесенні такого спільного подання з тих чи інших причин взагалі унеможливлює розгляд судом відповідного питання по суті, що прямо суперечить інтересам засудженого.

Виходячи з положень чинного законодавства, можна зробити такі основні висновки, щодо регулювання діяльності спостережних комісій:

1. Функції спостережних комісій, як органу громадського контролю за дотриманням прав і законних інтересів засуджених, закріплені у Положенні, не в повній мірі відповідають основному завданню спостережних комісій та не спроможні забезпечити його належну реалізацію.

2. З огляду на основне завдання спостережних комісій, до їх компетенції повинно бути віднесено погодження лише тих рішень адміністрації і установ виконання покарань, які передбачають погіршення правового становища засудженого.

6.2. Міжнародний контроль за діяльністю кримінально-виконавчих установ та національні превентивні механізми

Враховуючи зобов’язання, які прийняла на себе Україна під час вступу до численних міжнародних організацій, необхідним є введення інституту міжнародного контролю за виконанням цих зобов’язань державою та встановлення механізму реалізації такого контролю.

На сьогодні існує небагато органів міжнародного контролю, які здійснюють вплив на КВС  України. Найбільш авторитетними та впливовими організаціями, які здатні проводити такий контроль, – є Комітет ООН проти катувань та жорстокого поводження та Європейський комітет із запобігання катуванням та поганому поводженню. Ці організації здійснюють відвідування місць, де утримуються особи (як засуджені, так і ті, що взяті під варту, а також ті, щодо яких застосовані інші заходи впливу), досліджують умови тримання, вивчають факти, які можуть свідчити про застосування тортур до осіб та інформують широку громадськість і органи держави про стан дотримання прав людини, а також про виявлені факти катувань. Відповідно, наприклад, до ст. 2 Європейської конвенції запобігання катуванням, члени Європейського комітету мають право відвідувати будь-які місця, де утримуються особи, позбавлені волі державною владою.

При цьому, відповідно до Конвенції ООН проти катувань, жорстоких, нелюдяних та таких, що принижують гідність, видів поводження чи покарання та Факультативного протоколу до неї, а також Європейської конвенції із запобігання катувань та нелюдяного або принижуючого гідність поводження або покарання, держави, в яких проведено подібні перевірки, мають надати відповідь Комітету з питань та фактів, які він виявляє під час перевірок.

Як свідчить практика, діяльність цих органів демонструє певну ефективність, оскільки виявлені порушення та застосування катувань вдається якнайменше припинити. Тому міжнародний контроль і застосування національних превентивних механізмів є необхідним у сфері виконання кримінальних покарань і забезпеченні прав осіб, які тримаються в місцях фактичного обмеження або позбавлення волі та засуджених. У цій діяльності Комітету найчастіше допомагають громадські організації.

Але, на жаль, чинне законодавство України не передбачає такого інституту, як міжнародний контроль в цій сфері. Не передбачена також діяльність національних превентивних механізмів, відповідно, немає і механізму контролю.

Потрібно забезпечити максимальну ефективність такого контролю шляхом створення національних превентивних механізмів, встановлення можливості обов’язкового та безперешкодного відвідування службовими особами органів міжнародного контролю та національних превентивних механізмів кримінально-виконавчих установ, а також наявність відповідальності (як органів і установ виконання покарань, так і держави) за невиконання законних вимог таких органів контролю. Діяльність цих інституцій повинна бути відкритою, що може бути досягнуто за допомогою оприлюднення звітів про результати перевірок кримінально-виконавчих установ і органів. Міжнародний контроль і контроль національних превентивних механізмів повинен стати складовою контрольних та наглядових інститутів в кримінально-виконавчій діяльності, його здійснення необхідно зробити регулярним і обов’язковим.

7.  Забезпечення права на правову допомогу

Одним з основних та невід’ємних прав засуджених, безперечно, є право на отримання правової допомоги.

Право засуджених на правову допомогу закріплене одразу ж у декількох статтях КВК. Воно згадується у ч. 2 ст. 8 та ч. 1 ст. 107 КВК серед інших прав. При цьому дані норми визначають коло осіб, від яких така допомога може виходити: адвокати або інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. У ст. 110 КВК йдеться про необмеженість кількості і тривалості побачень з адвокатом або іншим фахівцем у галузі права.

І хоча КВК не містить прямих обмежень щодо реалізації названого права, практика свідчить про фактичну неможливість його реалізації, а також про існування багатьох способів перешкоджання засудженому в користуванні цим правом. Це зумовлено рядом обставин.

По-перше, загальний стан надання правової допомоги в Україні[3]. По-друге, відсутність законодавчо визначеного механізму надання правової допомоги ускладнена специфікою виконання покарання у виді позбавлення волі. Головною ознакою будь-якого права є те, що йому завжди кореспондує відповідний обов’язок державного органу або посадової особи. Проголошуючи право засуджених на правову допомогу, КВК, натомість, нічого не містить про обов’язок адміністрації установи виконання покарань забезпечувати надання такої допомоги. Про нього не згадується й серед обов’язків посадових і службових осіб органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, перелічених у ст. 18 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», а також у жодному відомчому нормативному акті. Єдиним положенням, яке з певною часткою умовності можна віднести до обов’язку адміністрації забезпечити реалізацію права на правову допомогу, є ч. 15 ст. 134 КВК, в якій закріплено, що «…при накладанні стягнення на засудженого адміністрація колонії надає йому можливість у встановленому порядку повідомити про це близьких родичів, адвоката або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи…». Проте порядок такого повідомлення жодним нормативним актом також не передбачений, в результаті чого ця законодавча норма на практиці не виконується.

Стаття 110 КВК установлює, що для одержання правової допомоги засудженим надається побачення з адвокатом за письмовою заявою засудженого, його родичів або громадських організацій. Проте, для реалізації цієї норми необхідно спочатку вступити у контакт з тим же адвокатом, рідними чи громадськими організаціями. Але засуджені практично позбавлені цієї можливості. Покарання у виді позбавлення волі, як визначено у Кримінальному кодексі (далі – КК) України, полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи. Отже, одною з основних ознак покарання даного виду є саме ізоляція. Позбавлення волі визначає застосування до засудженого доволі вагомих правообмежень, здатних суттєво змінити правовий статус особи. Найбільш вагомим елементом ізоляції є обмеження спілкування засудженого з особами, що перебувають на свободі, за межами установи виконання покарань. КВК передбачає можливість спілкування засуджених з рідними, завдяки яким вони в окремих випадках можуть реалізувати право на правову допомогу (саме рідні можуть знайти адвоката або звернутися до правозахисних організацій). Однак контакти з рідними значно обмежені (побачення та телефонні дзвінки надаються у певній кількості; доставляння листів потребують часу), з огляду на що особи, які перебувають в місцях позбавлення волі, не зможуть отримати правову допомогу оперативно та своєчасно. Іще складніше отримати необхідну правову допомогу особам, які не мають рідних або не підтримують з ними контакт, а також тим, які через фізичні або інші вади не здатні на самостійні дії. Це нагадує «замкнуте коло»: адміністрація установи виконання покарань має можливість, але не зобов’язана законом забезпечити реалізацію права на правову допомогу (простіше – підшукати та забезпечити спілкування засудженого з адвокатом або іншим фахівцем у галузі права), засуджений – має таке право, але об’єктивно не може цього зробити через перебування в умовах ізоляції та необхідність здійснювати всі дії через адміністрацію. Тому норма про правову допомогу залишається «мертвою», а засуджені – незахищеними, в тому числі й від свавілля адміністрації. Можливо, саме тому кримінально-виконавча служба України залишається чи не єдиною структурою, що жодного разу не піднімала питання про необхідність створення механізму та врегулювання порядку оплати безоплатної правової допомоги засудженим.

По-третє, можливість коригувати законодавчо визначені права та порядок їх реалізації на відомчому рівні та штучно обмежувати законодавчо надані права. Навіть у тому випадку, коли засуджений якимось засобами, незалежними від адміністрації установи виконання покарань, намагається реалізувати право на правову допомогу, існує чимало «можливостей» для перешкоджання цьому.

З одного боку, це пов’язано саме з нечіткістю законодавчих визначень. Як витікає зі змісту КВК, правову допомогу засудженим можуть надавати два види суб’єктів: адвокат або інший фахівець у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Проте, усталена практика свідчить, що участь у такого роду діяльності, принаймні щодо засуджених, може брати лише адвокат і то не всякий, а лише член адвокатського об’єднання.

У ч. 3 ст. 110 КВК закріплено, що надання побачення з засудженим фахівцю у галузі права відбувається при пред’явленні «іншого відповідного документа». У Правилах внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджених наказом Департаменту, розтлумачено, що побачення надається адміністрацією установи при пред’явленні адвокатом ордера, а іншим фахівцем у галузі права, – угоди або доручення юридичної особи, а також документів, що посвідчують їх особу.

Це є цілком виправданим, оскільки перебування в будь-якому об’єднанні не надає адвокату жодних переваг. Проте Департамент, затверджуючи Правила внутрішнього розпорядку, безпідставно та неправомірно обмежив перелік документів, на підставі яких адвокат допускається до засудженого, виключно ордером, який може мати лише член адвокатського об’єднання. Тобто, повноваження адвокатів на надання правової допомоги, визначені Законом України «Про адвокатуру», звужені відомчим актом, що є неприпустимим.

Натомість, навіть враховуючи, що для фахівця у галузі права достатньою підставою для надання побачення є угода, його, як правило, до засудженого не допускають. Можливість подібних дій витікає з постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 року №8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві», в якій зазначено: «При вирішенні питання про наявність у фахівців у галузі права повноважень на здійснення захисту в кримінальній справі належить також з’ясовувати, яким саме законом їм надано право брати участь у кримінальному судочинстві як захисникам. Визнати правильною практику тих судів, які за відсутності спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення захисту в кримінальних справах» (п.5). З урахуванням того, що нині в Україні немає жодного спеціального закону, який би надавав якимось фахівцям таке право, норма про їх участь у кримінально-виконавчому процесі є «мертвою». Більше того, на сьогодні не існує ні однієї норми, що взагалі визначала б зміст терміну «фахівець у галузі права». Враховуючи, що норма про можливість та підстави участі фахівця у галузі права міститься як у кримінально-процесуальному, так і у кримінально-виконавчому законодавстві, на підставі вищезгаданого фахівці у галузі права на стадії виконання кримінальних покарань до цієї діяльності не допускаються.

Отже, забезпечити участь не адвоката, а фахівця у галузі права у захисті прав засудженого є не тільки складним, а взагалі неможливим, що значно обмежує процес реалізації засудженими права на правову допомогу, особливо безкоштовну, оскільки адвокатська діяльність у переважній більшості випадків є оплатною.

З іншого боку, стан справ погіршується через наявність у кримінально-виконавчому законодавстві підстав для «штучного» обмеження реалізації права на правову допомогу. Так, навіть за найбільш сприятливих умов – засуджений має адвоката-члена об’єднання, написав заяву про надання побачення з ним, адвокат прибув до установи – адміністрація може таке побачення не надати на законних підставах. Зокрема, як вказується у п. 11 ст.134 КВК, засудженим забороняються побачення під час тримання в дисциплінарному ізоляторі, карцері або приміщенні камерного типу (одиночній камері). На підставі цієї норми поза правовою допомогою залишаються як раз ті засуджені, які найбільше її потребують. Водночас, виникає й інше проблемне питання. Як уже зазначалось, закон передбачає, що засуджений може повідомити адвоката про застосування до нього стягнення. Безумовно, ця норма чинного законодавства покликана забезпечити оперативне реагування на можливі випадки порушень прав засуджених при дисциплінарному покаранні. Однак, яким чином навіть адвокат повинен забезпечити правовий захист за умови відсутності особистого контакту з покараною особою – залишається невідомим.

Також правила внутрішнього розпорядку дозволяють відміняти побачення і у разі епідемії, стихійного лиха або інших надзвичайних обставин, що перешкоджають нормальній діяльності установ. За такого формулювання скасувати можна практично будь-яке побачення, оскільки чинне законодавство не передбачає обов’язкове інформування про конкретні причини відмови у ньому.

Складнощі у наданні правової допомоги виникають й тоді, коли до адвоката звернувся не сам засуджений, а його рідні чи представники громадської організації. У цьому випадку адміністрація установи виконання покарань, як правило, відмовляє в наданні побачення, посилаючись на відсутність заяви самого засудженого, передбаченої ст. 110 КВК. При цьому не враховується, що засуджений фактично позбавлений можливості отримати інформацію про укладення угоди з адвокатом, тому й не може звернутися до адміністрації з заявою.

Тому необхідно внести зміни до відомчих нормативних актів Департаменту в частині регулювання процедури надання правової допомоги, що дозволять виключити зазначені вище порушення та ускладнення.

8. Застосування примусу та фізичної сили до засуджених

8.1. Існування та дія спецпідрозділів та груп швидкого реагування

Стаття 6 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» включає до складу Державної кримінально-виконавчої служби України воєнізовані формування. Як визначається у ст. 12 названого Закону, воєнізовані формування – це підрозділи, які відповідно до закону діють у складі органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, призначені для їх охорони та запобігання і припинення дій, що дезорганізують роботу виправних установ. У ст. 392 КК України  передбачено, що діями, які дезорганізують роботу виправних установ, є тероризування у виправних установах засуджених або напад на адміністрацію, а також організація з цією метою організованої групи або активна участь у такій групі, вчинені особами, які відбувають покарання у виді обмеження чи позбавлення волі. У кримінальному праві під тероризуванням засуджених розуміється застосування до них фізичного насильства або погрози їх застосування; напад на адміністрацію – це вчинення щодо неї насильницьких дій, а також погроза застосування насильства.

Отже, першим ключовим моментом у функціонуванні воєнізованих формувань в кримінально-виконавчій службі є сфера їх призначення, обмежена двома напрямками: 1) охорона об’єктів; 2) запобігання та припинення дій, визначених у ст. 392 КК. Тобто, будь-які висловлювання або інші порушення порядку та умов виконання-відбування покарання, включаючи й невиконання вимог режиму, не підпадають під сферу впливу воєнізованих формувань. Другий ключовий момент – це потреба у наявності спеціального закону, що визначав би функціонування таких підрозділів спеціального призначення.

Єдиною законодавчою підставою для цього в теперішній час є Закон України від 20.03.2003 р. «Про боротьбу з тероризмом». Згідно з цим актом, тероризм — це суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров’я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей; терористичний акт – злочинне діяння у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена статтею 258 КК України. Стаття 4 Закону визначає суб’єктів боротьби з тероризмом, до числа яких віднесено й Департамент.

Іншими словами, в межах своєї компетенції Департамент може боротися із тероризмом. Частина шоста статті 5 цього Закону передбачає, що Департамент здійснює заходи щодо запобігання та припинення злочинів терористичної спрямованості на об’єктах КВС. А запобігання таке здійснює спеціальний антитерористичний підрозділ, положення про який було затверджено наказом Департаменту від 10.10.2005 р. № 167 (зареєстровано у Мін’юсті України 16.02.2006 за № 138/12012). Все ніби добре, але пункт 3.5 цього наказу серед функцій антитерористичного підрозділу передбачав проведення оглядів і обшуків засуджених та осіб, узятих під варту, їх речей, оглядів інших осіб та їхніх речей, транспортних засобів, які знаходяться на територіях установ КВС, підприємств установ виконання покарань і на прилеглих до них територіях, а також вилучення заборонених речей і документів. Саме це і стало на практиці основною роботою даного антитерористичного підрозділу.

Рішення про державну реєстрацію зазначеного наказу було скасовано на підставі Висновку Міністерства юстиції №15/88 від 24.12.2007 р., наказ №167 виключено з Державного реєстру нормативно-правових актів 14.01.2008 р. Натомість, практика свідчить, що скасування державної реєстрації акту про підрозділи спеціального призначення аж ніяк не свідчить про розформування останніх, принаймні, саме це вбачається з офіційних заяв керівництва Департаменту. Так, у прес-релізі щодо інформації, висвітленої у засобах масової інформації про події в Маневицькій виправній колонії (№ 42) від 25 жовтня 2008 року (через 10 місяців після скасування наказу), зазначається: «Підрозділи спеціального призначення та групи швидкого реагування до установи не вводилися»[4]. Фактичне існування підрозділів спеціального призначення підтверджується й п. 58 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджених наказом Департаменту від 25.12.2003 №275 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 31 грудня 2003 р. за № 1277/8598), який й досі залишився без відповідних змін. Цей пункт дозволяє Департаменту стверджувати, що підрозділи спеціального призначення просто надають допомогу у проведенні обшуків засуджених, без будь-якого застосування фізичної сили.

З огляду на зазначене, можемо зробити висновок, що підрозділи спеціального призначення Департаменту продовжують існувати, але при цьому відсутня будь-яка правова регламентація їх створення та функціонування, а відтак – й контролю за їх діяльністю. Найбільшим цинізмом відрізняються ті випадки звернення до «допомоги» таких підрозділів у випадках «приборкання» засуджених, які виказують незадоволення умовами тримання або намагаються відстоювати свої права. Це є прямим порушенням не тільки національного законодавства, а й міжнародних зобов’язань України, а також невиконанням рекомендацій міжнародних експертів. Зокрема, Комітет ООН проти катувань у своїх Рекомендаціях з підсумків розгляду П’ятого періодичного звіту уряду України, указав, що «Комітет стурбований відомими фактами використання антитерористичного підрозділу в масках усередині в’язниць, що приводить до залякування ув’язнених і поганому ставленню до них». Комітет рекомендував Уряду України забезпечити, «щоб антитерористичний підрозділ не використовувався усередині в’язниць і тим самим запобігав би жорстокому поводженню з ув’язненими і їхнє залякування». Взагалі, до запровадження належної правової регламентації антитерористичного підрозділу Департаменту відповідно до покладених на нього чинним законодавством завдань (і виключно у цих межах, без невиправданого втручання в сферу кримінально-виконавчих відносин) не може бути й мови про існування такого формування.

Однак спецпідрозділи антитерористичної спрямованості є не єдиним воєнізованим формуванням у складі Департаменту, який використовується для «наведення ладу» в колоніях. Ще більшу стурбованість викликає те, що для виконання аналогічних протизаконних завдань використовуються так звані «групи швидкого реагування», що були утворені у 2000 році таємним відомчим наказом Департаменту. В подальшому групи швидкого реагування згадувались як окрема ланка підрозділів спеціального призначення, незважаючи, що вони є окремими воєнізованими формуваннями. Про це непрямо свідчить й п. 5.3.7. скасованого наказу Департаменту від 10.10.2005 р. № 167: «Надавати пропозиції керівництву установ виконання покарань і слідчих ізоляторів щодо поліпшення у них стану оперативної обстановки та підготовки груп швидкого реагування». Тобто, групи швидкого реагування та підрозділи спеціального призначення – різні утворення, які, натомість, залучаються для виконання одноманітних функцій – покарання непокірливих засуджених. Можливо, саме через ототожнення цих формувань, після скасування державної реєстрації наказу про підрозділи спеціального призначення, склалося враження, що дані групи також скасовані. Але це не зовсім так. На існуванні груп швидкого реагування увага зазвичай не загострюється, проте Департамент фактично підтверджує їх дію (дивись хоча б коментарі та прес-релізи на офіційному сайті, в яких зазначається про те, що такі формування в колонії не вводились).

Частина 2 ст. 105 КВК передбачає, що для припинення групових протиправних дій засуджених та ліквідації їх наслідків за рішенням Голови Департаменту, начальника територіального органу управління Департаменту використовуються сили і засоби колонії, органів і установ виконання покарань, а в разі потреби з дозволу Міністра внутрішніх справ України, начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, місті Києві, Київській області, начальника управління Міністерства внутрішніх справ України в області, місті Севастополі – органів та підрозділів Міністерства внутрішніх справ України. Саме цією нормою й виправдовується у неформальних розмовах існування груп швидкого реагування – вони, нібито, необхідні для припинення «групових протиправних дій засуджених». Але подібний стан справ не можна визнати таким, що відповідає чинному законодавству та міжнародним нормам.

По-перше, групи швидкого реагування – це озброєні утворення. Тому, відповідно до ст. 12 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», повинен існувати спеціальний закон, який би передбачав їх функціонування. Такого акту не існує. Працівники Департаменту стверджують, що групи швидкого реагування («зведені» загони) формуються з огляду на існуючу потребу з оперативних та інших працівників різних установ виконання покарань для підтримання порядку в установах, коли виникають конфліктні ситуації між засудженими та адміністрацією. Але правових підстав для цього також не має. Формально, Правила внутрішнього розпорядку, як уже вказувалось вище, говорять про можливість залучення «персоналу інших установ виконання покарань» до ряду заходів. Але при цьому не передбачається, що персонал має входити до якихось утворень на постійній основі.

По-друге, жодний нормативній акт в теперішній час не надає визначення, що саме мається на увазі під терміном «групові протиправні дії засуджених». У результаті адміністрація установ виконання покарань має можливість на власний розсуд визначати, що саме вважати груповими протиправними діями, які призводять до численних порушень прав засуджених (приміром, двох засуджених вже можна визнати «групою»). А враховуючи, що діяльність груп швидкого реагування також нормативно не закріплена та не висвітлена у відкритих джерелах, це призводить до необґрунтованого та неправомірного застосування сили та спеціальних засобів.

Слід відзначити, що положення Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань дещо корегують норму ч. 2 ст. 105 КВК, фактично надаючи персоналу право використовувати силу та спецзасоби без рішення Голови Департаменту або начальника територіального органу управління Департаменту. Так, п. 61 Правил закріплює: «Особовий склад установи має право самостійно застосовувати сльозоточиві речовини, гумові кийки та фізичну силу у разі: припинення масових заворушень і групової непокори з боку засуджених; затримання або доставлення засуджених, які вчинили грубі порушення режиму тримання, до ДІЗО, ПКТ, ОК або карцеру, якщо зазначені особи чинять опір особовому складу чергової зміни або якщо є підстави вважати, що вони можуть завдати шкоди оточуючим або собі; припинення опору особовому складу чергової зміни, варті, адміністрації установи. Про випадок застосування сльозоточивих речовин, гумових кийків та фізичної сили персонал складає рапорт, який в подальшому розглядається начальником установи або особою, яка виконує його обов’язки, реєструється у спеціальному журналі та додається до особової справи засудженого»[5]. З урахуванням відсутності законодавчої регламентації поняття «грубі порушення режиму тримання», засуджений може бути підданий заходам фізичного впливу практично за будь-яку дію (приміром, за відмову виконувати вимогу представників адміністрації щодо зміни постільної білизни, прийняття їжі; припинення роботи з метою вирішення трудових або інших конфліктів; неввічливе ставлення до персоналу тощо), оскільки оцінка вчиненого діяння визначається за розсудом працівника. При цьому встановити порушення порядку застосування сили не є можливим внаслідок відсутності механізму детального документування цієї процедури та проведення перевірки доцільності такого реагування на порушення.

Таким чином, на сьогодні Департамент продовжує використовувати незаконні важелі впливу на поведінку засуджених, створені шляхом коригування чинного законодавства відомчими актами, механізми їх залякування та безкарного застосування фізичної сили. Повідомлення про такі випадки надходять до правозахисних організацій доволі часто, а перевірити їх, як правило, не можна, внаслідок  неможливості потрапляння до установи виконання покарань. Наведемо декілька прикладів.

1. За повідомленнями, які потребують підтвердження, у Маневицькій виправній колонії № 42 (Волинська область) на дільниці посиленого контролю почалося голодування засуджених. За одними даними, їх кількість сягає 120 осіб, за іншими – помітно менше, але більше десяти. Причиною голодування скоріше за все став протест проти нелюдського поводження із засудженими, систематичним застосуванням фізичного та психічного насильства.
 Голодування деяких засуджених почалось 20 жовтня 2008 року. Є повідомлення про те, що 22 жовтня ввечері до колонії прибули близько 30 осіб в масках та камуфляжній формі. Стверджується, що обласне управління Департаменту намагається максимально обмежити поширення інформації про події в колонії. Самі засуджені вважають ці події реакцією засуджених на дії першого заступника начальника управління Департаменту у Волинській області І.А.Стефановського, який таким чином начебто веде боротьбу з кримінальними традиціями.

За даними, які потребують підтвердження, після подій 20 жовтня із Маневицької виправної колонії № 42 вивезено з 22.10.08 по 23.10.08 приблизно десять засуджених.

 Згідно з останніми даними, отриманими від засуджених колонії, які потребують підтвердження, 24.10.08 ввечері та 25.10.08 І.А. Стефановський викликав засуджених та, застосовуючи до них незаконні методи дізнання, вимагав повідомити, в кого є мобільні телефони, і хто телефонує за межі колонії, інформуючи про все, що діється в колонії[6].

2. За неперевіреними відомостями, в Замковій колонії № 58 (м. Изяслав Хмельницької області) декілька засуджених почали голодовку. Це трапилось після того, як декілька засуджених були побиті персоналом, за однією з версій, – за відмову повідомити пін-коди вилучених в них мобільних телефонів. Офіційно голодовка може бути не підтверджена, оскільки, як правило, адміністрація установи відмовляється реєструвати заяву про голодовку, і після перевірок виявляється, що буцімто ніяких голодовок не було.[7]

3. Харківська правозахисна група отримала повідомлення, що 18 березня до установи виконання покарань №55 (Софіївка Вольнянського району Запорізької області) був введений спецназ в масках і повному бойовому спорядженні, приблизно 10 чоловіків.

 Вони жорстоко побили засуджених, які перебували в ШІЗО (штрафний ізолятор) та ПКТ (приміщення камерного типу), та засуджених довічно. За повідомленням, били ногами, руками, гумовими кийками, ставили на растяжку, декого впихали головою до унітазу. Декількох засуджених після побиття відливали водою, щоб вони прийшли до тями. Особливо постраждали засуджені Віктор С. та Євген Б., які перебували в ШІЗО, та Руслан А., що був в ПКТ.

 Перевірити наведені відомості не маємо можливості. Тому ХПГ звернулася до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та Генеральної прокуратури України.[8]

4. За наявною у ХПГ інформацією, в Темновській колонії №100 в березні 2008 р. засуджені протестували проти нелюдських умов утримання і нанесли собі тілесні ушкодження. Ситуація в колонії була нестабільною. 28 березня до колонії був допущений представник ХПГ Людмила Клочко. Під час перебування в колонії вона зустрілася із засудженими, які нанесли собі тілесні ушкодження. Засуджені найчастіше скаржилися на те, що до них «не ставляться як до людей, нехтують, не виконують вимоги КВК». Деяким не надали короткострокові побачення, інші скаржилися, що були позбавлені тривалого побачення, коли приїхали родичі. Один із засуджених поскаржився, що передачу, що передала йому дружина, не віддавали кілька днів, а продукти зіпсувалися. Звичайно, йому боляче й кривдно, що дружина на останні гроші купує продукти, а вони пропадають.

 Багато скарг на медичне обслуговування: хворому астмою заборонили мати при собі інгалятор. ВІЛ-інфікований засуджений сказав, що його абсолютно не лікують. Кілька людей поскаржилися на те, що їм не дозволяють мати при собі ліки, а санчастина далеко – дійти не встигнеш. Навели приклад, коли 30-річний засуджений помер, не дійшовши до лікаря. Багато відзначали високу смертність – «у нашому загоні за короткий строк трьох не стало». Інші люди стверджували, що дуже мало платять за роботу у промзоні. «Працюють до сьомої вечора, а одержують копійки». Були також скарги, на те, що «як тільки підходять пільги, так і провокують або просто приписують порушення режиму». Скаржилися й на часте застосування спецзасобів, у тому числі гамівної сорочки, причому, надягають гамівну сорочку мокрою, й коли вона сохне, то людина зазнає жахливих мук.

Наступного дня, 29 березня, представникам ХПГ відмовили у відвідуванні ТВК-100, посилаючись на те, що там зараз перебувають представники Уповноваженого ВРУ з прав людини Н.Карпачової.

31 березня з’явилася інформація, що спецназ б’є засуджених, що вони поновили голодування і знову завдають собі ушкоджень. Інші джерела повідомили, що вночі з 30 на 31 березня декілька десятків засуджених вивезли з установи №100. Куди – невідомо. Перевірити ці повідомлення ми не можемо.

  Необхідне нормативне закріплення візитів незалежних спостерігачів до установ виконання покарань. Правові підстави для цього є – ратифікований ще в липні 2006 року Факультативний протокол до Конвенції ООН проти катувань. Проте керівництво держави не виявляє ніякого бажання це робити. Наслідком буде постійне повторення подібних конфліктів.[9]

5. Наприкінці березня 2008 року у ніч з суботи на неділю у Бердянській ВК-77 був жорстоко побитий засуджений Андрій К., старший днювальний карантину. Від побоїв він помер. Андрій К. ночував сам в окремій кімнаті. Засуджені стверджують, що вони не причетні до цього побиття. Адміністрація колонії, навпаки, переконана, що К. били і забили до смерті саме засуджені. Вдень до колонії були введені 15 спецназівців в масках і з повним бойовим спорядженням. Вони по черзі забирали по 2-3 засуджених з 6 загонів, били їх і ввечері всіх вивезли в невідомому напрямку, речі засуджених лишилися в колонії. Загалом вивезли 15 засуджених. Імена 14 відомі і наводяться у повідомленні.

Згодом з’ясувалося, що принаймні частина вивезених засуджених перебуває в Запорізькому СІЗО. За словами одного з них, немовби спецназ бив їх ретельно, не залишаючи слідів, а одного чомусь лупцювали дуже сильно – Романа А. Начальник УВП №77 Завгородний пояснює вивіз засуджених необхідністю перевірки, чи не захворіли вони на туберкульоз, бо апарат, що є в колонії, поламаний. Це пояснення є дуже сумнівним. Приблизно о 15-й годині спецназівці почали жорстоко бити чотирьох засуджених – Олександра М., Володимира Д., Олега Б. та Олега Р., вимагаючи від них свідчень, хто саме бив Андрія К. Не витримуючи побиття, Олександр М., як кажуть засуджені, «вскрився» – порізав собі вени та живіт.

Викладені факти перевірити неможливо. Можна вважати достовірним факт вивезення декількох засуджених.

У ті ж самі дні ми отримали повідомлення про побиття в’язнів і спроби суїциду внаслідок жахливого побиття в УВП № 84 (Цумань Волинської області) та УВП №100 (Темнівка Харківської області), декількома днями раніше – в УВП № 55 (Софіївка Запорізької області). Ми певні: якби система була би більш відкритою, і можна було б зустрічатися із засудженими і намагатися зрозуміти їхні проблеми, – конфліктів було б значно менше.[10]

Варто відзначити, що інформація Департаменту про заходи реагування на надзвичайні події майже завжди не містить аналізу причин їх виникнення, зовсім не містить оцінки порушень прав людини під час таких подій, не визначає міру провини персоналу або засуджених. Так, 4 квітня 2008 року у Державному департаменті України з питань виконання покарань відбулася оперативна нарада за участю керівництва Департаменту, управлінь Департаменту в Запорізькій і Херсонській областях, а також Бердянської (№77), Харківської (№43), Темнівської (№100) та Первомайської (№117) виправних колоній щодо надзвичайних подій, які сталися у зазначених установах в березні 2008 року.
 За результатами проведеної наради винні посадові особи притягнуті до дисциплінарної відповідальності, визначені додаткові заходи щодо забезпечення належного правопорядку в установах виконання покарань, своєчасного виявлення та попередження негативних проявів і конфліктних ситуацій в середовищі засуджених.[11] 

 У чому саме полягає провина посадових осіб, які саме додаткові заходи вжиті – будь-якої конкретики повідомлення Департаменту не містять, що унеможливлює об’єктивну оцінку надзвичайних подій.

8.2. Статус злісного порушника вимог режиму відбування покарання

Відповідно до ст. 133 КВК України злісним порушником установленого порядку відбування покарання є засуджений, який не виконує законних вимог адміністрації, необґрунтовано відмовляється від праці (не менш як три рази протягом року); припинив роботу з метою вирішення трудових та інших конфліктів; вживає спиртні напої, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби; виготовляє, зберігає, купує, розповсюджує заборонені предмети; бере участь у настільних та інших іграх з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди; вчинив дрібне хуліганство; систематично ухиляється від лікування захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб, а також вчинив протягом року більше трьох інших порушень режиму відбування покарання, за умови, якщо за кожне з цих порушень за постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов’язки, були накладені стягнення, що достроково не зняті або не погашені у встановленому законом порядку.

Як видно з наведеного визначення, законодавець перелічує порушення режиму відбування покарання, але робить це з посиланням на засудженого. Йдеться про «злісного порушника режиму», тобто про певну особу, якій притаманні конкретні риси. Злісною визнається особа, а не те діяння, яке вона вчинила. Стає неважливим, які порушення вчиняє засуджений, вони можуть бути будь-якими. Така практика суперечить не лише здоровому глузду, а й основним правовим принципам, згідно з якими відповідальність, зокрема, дисциплінарна, може наставати лише за діяння, яким завдані протиправні наслідки і за умови наявного причинного зв’язку між діянням та такими наслідками.

Стаття побудована таким чином, що можна дійти висновку про те, що «злісний порушник» – це певний правовий статус (положення) особи. Праву, наприклад, відомі такі статуси, як статус громадянина, державного службовця, статус засудженого, ін. Усі ці статуси особи мають зміст та наповнення. У випадку злісного порушника, очевидно, що це не так. Ніякого правового статусу закон не встановлює. Тому незрозуміло, чому стаття сформульована таким чином і що за собою тягне поняття «злісного порушника режиму»?

Отже, редакція статті 133 КВК України є незадовільною з точки зору юридичної техніки і теоретичного наповнення цього поняття. Визначення злісного порушника режиму як особи, яка має певний набір характеристик та дисциплінарних правопорушень, є типовим прикладом так званої «стигматизації» особи. Тобто законодавець веде мову не про діяння особи, а про саму особу, і фактично наділяє таку особу певним «званням» злісного порушника режиму. Така ситуація може привести до того, що ярлик «злісного порушника режиму» із засудженого більше ніколи не буде «знятий». Наведений стан справ не може бути визнаний задовільним, виходячи з доктрини покарань та стягнень, які накладаються за порушення, і які, так би мовити, спокутують провину та діяння винуватої особи, «знімають» з неї вину.

З огляду на вищенаведене, положення нині не чинного ВТК України (1970 р.) щодо злісних порушень сформульовані більш коректно.

Стаття 47 ВТК України містила таке визначення: під злісним порушенням засудженими вимог режиму відбування покарання слід розуміти невиконання ними законних вимог адміністрації; необґрунтовану відмову від праці (не менш як три рази протягом року); вживання спиртних напоїв, наркотичних чи інших одурманюючих речовин; виготовлення, зберігання, купівлю, розповсюдження заборонених предметів; участь в азартних іграх; дрібне хуліганство; систематичне ухилення від лікування захворювань, небезпечних для оточуючих (активна форма туберкульозу, венеричні хвороби), а також вчинення засудженим протягом року більше трьох інших порушень режиму відбування покарання, за умови, якщо за кожне з цих порушень за постановою чи наказом начальника або уповноважених на те осіб були накладені стягнення, що достроково не зняті або не погашені у встановленому законом порядку.

Різниця дійсно полягає в тому, що в сучасному законодавстві злісним стає не порушення, а порушник. Здається, що таким «поняттям» не повинно бути місця серед юридичних визначень та категорій, оскільки останні завжди мають певні правові наслідки.

Цікавим є те, що за текстом КВК поняття «злісного порушника» використовується лише в ст. 133 КВК. У всіх інших випадках, де йдеться про застосування дисциплінарної відповідальності або про можливість зміни умов тримання, законодавець використовує все ж таки поняття злісного порушення. І якщо системно аналізувати положення законодавства, то ми дійдемо висновку, що поняття «злісного порушника» – зайве, а поняття «злісне порушення» режиму відбування покарання є невизначеним.

Наявність на боці засудженого ознак злісного порушника режиму свідчить про те, що такі засуджені можуть бути переведені: з дільниці соціальної реабілітації до іншої дільниці; з колонії середнього рівня безпеки чи звичайного жилого приміщення колонії максимального рівня безпеки в приміщення камерного типу колонії максимального рівня безпеки.

Крім того, тільки до злісних порушників може бути застосовано стягнення у виді дисциплінарного штрафу. Це стягнення накладається за постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов’язки. Постанова оголошується засудженому під розписку. Стягнена сума штрафу перераховується в доход держави.

Отже, складається ситуація, яка провокує посадових та службових осіб кримінально-виконавчих установ на застосування поняття «злісного порушника» режиму відбування покарання для маніпулювання засудженими, їх поведінкою та умовами тримання цих осіб.

9. Неможливість оскарження дій адміністрації установ

На сьогодні право засуджених на оскарження дій та рішень органів та установ КВС передбачено декількома нормами чинного кримінально-виконавчого законодавства, але чіткої процедури, на жаль, немає. Законодавець, зокрема, визначає порядок оскарження засудженими рішень Регіональних комісій щодо розподілу засуджених. Але ця регламентація є настільки непослідовною та нечіткою, а також має такі обмеження, що оскаржити рішення комісії стає фактично неможливим.

Що стосується інших рішень органів та установ КВС, то їх оскарження взагалі має дуже сумнівний характер, оскільки механізм реалізації такого оскарження є цілком утрудненим.

З прийняттям Кодексу адміністративного судочинства України ця категорія справ, очевидно,  повинна розглядатися саме адміністративними судами, але на сьогодні немає такої судової практики.

Кримінально-виконавче законодавство згадує про право засудженого на подання пропозицій, заяв і скарг до адміністрації органів і установ виконання покарань, їх вищестоящих органів, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Європейського суду з прав людини, а також інших відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, до уповноважених осіб таких міжнародних організацій, суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян. Таке право встановлено та регламентовано статтями 8, 107, 113 КВК України.

Стосовно цього права Мінімальні стандартні правила містять положення, згідно з якими засудженим необхідно забезпечити право звертатися з проханнями та скаргами до адміністрації установи, де вони тримаються; подавати скарги та заяви без присутності начальника установи особам, які інспектують установи; подавати скарги та заяви у вищий орган КВС, судові органи та інші відповідні органи у конфіденційному порядку. Право засуджених на звернення повинно бути забезпечене шляхом негайного їх розгляду.

Під час проведення інспектувань установ виконання покарань України Комітет приділяв значну увагу можливості ув’язнених подавати скарги, оскільки ефективний порядок оскарження та перевірки за скаргами є основною гарантією проти жорстокого чи незаконного поводження у місцях позбавлення волі.

За результатами відвідування Комітет відзначив таке:

В’язням треба забезпечити змогу оскаржувати ті чи інші дії як у межах КВС, так і поза ними, та право звертатися з дотриманням конфіденційності до відповідного органу.

Процедура ефективного розгляду скарг та здійснення перевірок є основними гарантіями проти жорстокого поводження у в’язницях. Засуджені повинні мати можливість звертатися зі скаргами як в середині самої КВС, так і поза межами системи, а також користуватися можливістю конфіденційного звернення до відповідного органу влади. Комітет приділяє особливу увагу тому, щоб регулярні візити до всіх подібних закладів здійснювалися незалежним органом, який матиме повноваження розглядати скарги від ув’язнених та інспектувати всі приміщення закладу. Такі органи можуть, окрім іншого, відігравати важливу роль у налагодженні взаємовідносин та в усуненні протиріч, що виникають між тюремною адміністрацією і ув’язненим[12].

У своїй П’ятій періодичній доповіді про заходи, спрямовані на виконання Конвенції ООН проти катувань, Україна стверджувала, що з часу виведення Державного департаменту України з питань виконання покарань з підлеглості Міністерства внутрішніх справ звернення громадян про жорстоке поводження з ними в кримінально-виконавчих установах є виключенням. Усі вони ретельно перевіряються та у разі виявлення порушень, які можуть привести до проявів негуманного ставлення до особи, застосовуються заходи для їх фактичного усунення[13].

Здавалося б, можливість засудженого звертатись із вказаними документами до компетентних органів, установ, організацій передбачена та регламентована. Але тут також є недолік. Цей недолік полягає, перш за все, у тому, що особам, позбавленим волі, не надають допомогу в складанні звернень, заяв та скарг. Звернення, заяви та скарги ув’язнених складаються таким чином, що з їх змісту не можна дійти однозначного висновку про те, що саме бажає ув’язнений і, відповідно, не завжди така особа може бути обізнана про те, кому необхідно адресувати таке звернення, заяву або скаргу. Все це може привести до того, що звернення ув’язненого або не буде розглянуто (на нього надійде «відписка»), або не надійде до потрібного адресата, або можуть бути пропущені строки звернення до відповідного органу (якщо подання таких заяв, звернень та скарг обумовлено строками). З огляду на те, що в умовах волі для складання таких документів кожна особа має можливість скористатися допомогою юриста або іншого фахівця, необхідно на законодавчому рівні, для запобігання дискримінації ув’язнених осіб та забезпечення принципу рівності перед законом, передбачити обов’язок посадових осіб установ виконання покарань надавати ув’язненим необхідну допомогу при складанні звернень, заяв та скарг. Такий порядок допоможе вирішити й питання про «перегляд» кореспонденції ув’язнених, який, до речі, є другим проблемним моментом інституту подання звернень, заяв та скарг особами, взятими під варту.

Однією із суттєвих ознак реалізації права на подання звернень, заяв та скарг ув’язненими міжнародні стандарти визначають ознаку конфіденційності подання вказаних документів. Щоправда, міжнародні акти не дають визначення меж цієї конфіденційності. Але вітчизняне законодавство всупереч міжнародним нормам та власній Конституції вводить таке поняття як «перегляд» кореспонденції засуджених. Об’єм цього поняття чинне законодавство не визначає, що не дає змоги вести мову про забезпечення права на листування та можливість його порушення, оскільки не можна встановити, чи є «перегляд» кореспонденції порушенням умов листування, чи ні. Розділ 4 Інструкції з організації перегляду кореспонденції осіб, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах, дозволяє зробити висновок про те, що фактично вся кореспонденція засуджених осіб переглядається, що, зрозуміло, не передбачає ніяких можливостей для конфіденційності листування ув’язнених. Таке становище є порушенням вимог міжнародних нормативних актів.

Взагалі система подання звернень, заяв та скарг побудована таким чином, що за допомогою інституту «перегляду» будь-яке звернення, заява або скарга ув’язненого може бути відправлена або не відправлена адресату, їй або дадуть «хід», або ні, в залежності від того, чи «загрожує» вона посадовим особам кримінально-виконавчих установ, чи ні.

З огляду на вищенаведе, можна стверджувати, що чинне законодавство України не забезпечує засудженим особам можливості подання звернень, заяв та скарг компетентним органам, установам, організаціям та посадовим і службовим особам, оскільки ефективний механізм реалізації права на звернення, подання заяви або скарги фактично відсутній.

Крім того, як відзначає М.М. Мінаєв, глибоким недоліком чинного кримінально-виконавчого законодавства, яким регулюються права засуджених, є майже повна відсутність можливості використання судового захисту[14].

Доступ до правосуддя цим особам забезпечується лише в частині, яка стосується законності застосування до них процесуальних заходів та покарання, – через інститут судового оскарження рішень органів дізнання, слідства та суду, а також через оскарження рішень суду першої інстанції.

Можливість звернення до суду особи, яка перебуває у одному з перелічених вище процесуальних статусів, з питань оскарження неналежного поводження з нею з боку персоналу відповідної установи випливає із ст. 55 Конституції України, як норми прямої дії. Однак порядок такого звернення безпосередньо не передбачений жодним законом чи підзаконним нормативно-правовим актом. Звернення до суду та листування з адвокатом не є захищеним законом від «перегляду» (як звернення до прокурора, до Уповноваженого з прав людини та до Європейського суду з прав людини) і це ставить сторони в нерівні умови.

Наведемо приклад, який стосується механізму розподілу засуджених в Україні. Існує процедура оскарження рішення Комісії з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі (далі – Комісія) щодо визначення засудженому виду установи. Процедура оскарження рішення регламентована Положенням про Апеляційну комісію Департаменту з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі. Законодавець, визначаючи процедуру оскарження, обмежився вказівкою на те, що її подання та розгляд здійснюється у порядку, передбаченому Законом України «Про звернення громадян». Таке положення фактично зводить скаргу на рішення Комісії до рівня звернення. Це, в свою чергу, тягне за собою такі наслідки, як дуже повільний строк розгляду скарги-звернення (30 днів), форму реагування – відповідь на звернення, подання такої скарги-звернення не призупиняє дії оскаржуваного акту. І найголовніше – це те, що таке звернення і процедура його розгляду роблять скаргу не процесуальним документом, надають їй інший правовий статус, та в кінцевому підсумку виводять її з-під юрисдикції адміністративного суду, в якому можна оскаржувати акти органів влади (суб’єктів владних повноважень). Тобто така процедура – це не оскарження, а скоріше лист засудженого до Апеляційної комісії. До речи, Положення про Апеляційну комісію містить посилання на ст. 113 КВК, як таку, на підставі якої засуджені оскаржують рішення Комісії, а ця стаття, в свою чергу, є законом, який регламентує порядок направлення засудженими листів.

Тому, з огляду на вищенаведене, можна констатувати, що процедура оскарження до Апеляційної комісії є неефективною, і доцільніше засудженому оскаржувати рішення Комісії безпосередньо до адміністративного суду. А ось про таке своє право, на жаль, знають не дуже багато засуджених, а ступінь їх поінформованості є не дуже високою.

 Крім того, як свідчать офіціальні відповіді органів прокуратури, майже всі скарги, які органи прокуратури отримують від засуджених, не підтверджуються. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що порушення, які виявляються органами прокуратури і про які йдеться в офіціальних листах, або не торкаються безпосередньо прав засуджених, або приховуються органами Департаменту[15].

10. Порушення економічних і соціальних прав засуджених

10.1. Загальний огляд

Можливі обмеження, що випливають з вироку суду, як правило, не зачіпають основних економічних та соціальних прав засуджених. Отже, якщо засуджений має певні специфічні характеристики та наділений особливим статусом (наприклад, статус чорнобильця, пенсіонера, т. ін.) він повинен зберігати цей статус і під час відбування покарання. І це зрозуміло, оскільки покарання розповсюджується на конкретний злочин та має чітко визначені межі і, відповідно, не повинно зачіпати тих правовідносин, які не пов’язані з конкретним злочином. Такий стан повинен бути втіленням певної гарантії, відповідно до якої відповідальність настає лише за злочин та вичерпується його «параметрами».


Але практика виконання покарань свідчить про інше. Засуджені фактично не мають змоги користуватися тими преференціями, які надає той чи інший статус. Або вони не можуть скористатися перевагами відповідного статусу, виходячи з відсутності механізму реалізації такого статусу в умовах позбавлення волі.

Основний Закон України встановлює, що громадяни мають право на соціальний захист, який включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законом.

Стаття 122 КВК визначає, що «засуджені мають право на загальних підставах на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв’язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених законом». Однак у п. 3 цієї статті міститься положення, яке зводить нанівець твердження п.1: «час роботи засуджених у період відбування ними покарання у виді позбавлення волі зараховується у стаж роботи для призначення трудової пенсії після звільнення за умови сплати ними страхових внесків до Пенсійного фонду України в порядку і розмірах, передбачених законодавством».

Незрозумілою є й редакція ч. 4 ст. 122 КВК, відповідно до якої засуджені, що втратили працездатність під час відбування покарання, мають право на пенсію і компенсацію шкоди лише після звільнення від відбування покарання. Тим самим даною нормою засуджені позбавляються права на компенсацію завданої їм шкоди під час відбування покарання, бо таке право з’являється у них лише після звільнення. Очевидна дискримінаційність даної норми, яка стає нібито законною в силу п. 2 статті 7, де стверджується, що «засуджені користуються всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законами України та цим Кодексом і встановлених вироком суду».

Не вирішеним у такій редакції названої статті є питання щодо пенсійного забезпечення осіб, що досягли пенсійного віку в період відбування покарання. Чому праця осіб, позбавлених волі, зараховується до стажу, що дає право на пенсію, а власне право на пенсію за КВК виникає лише після звільнення від відбування покарання? І це за умови, що в ч. 1 ст. 8 КВК право на одержання пенсій віднесено до основних прав засуджених.

Зазначені положення Кримінально-виконавчого кодексу здаються непослідовними, дискримінуючими та такими, що порушують право особи на пенсійне забезпечення. Якщо засуджений має право на пенсійне забезпечення на загальних підставах, то чому реальна можливість отримання цього забезпечення ставиться в залежність від факту звільнення засудженого? Незрозуміло, чому законодавець відмовляє засудженому пенсійного віку в отриманні пенсії, прирікаючи його таким чином на «життя в борг» під час перебування в установі виконання покарань. Таке становище штовхає засудженого на пошук інших засобів до існування в колонії (тим більш, якщо засуджений не може працювати, або в нього немає родичів) та утруднює оформлення і отримання пенсії після звільнення такої особи. Адміністрації колонії повинні збирати документи на таких осіб та направляти їх до відповідних підрозділів Пенсійного фонду України з метою реалізації права засудженого на отримання пенсії.

Відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», страхувальниками є роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону сплачують страхові внески на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування.

КВК передбачає, що засуджені до позбавлення волі повинні працювати в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією колоній (ч. 1 ст. 118). При цьому, з урахуванням наведеної редакції положення КВК стосовно праці засуджених, з останніми не укладається ніякого договору, що створює підґрунтя для визнання них такими, що не підлягають загальнообов’язковому страхуванню. Отже, у колоніях при оплаті праці засуджених установи не перераховують на них внески до Пенсійного фонду. Тому не зі своєї волі, а в результаті дій державної структури – установи виконання покарання – засуджені фактично втрачають право на пенсію за час роботи в колонії, якщо не оплатять після виходу на волю в Пенсійний фонд внески за цей час. Як правило, це їм зробити важко або навіть неможливо. Тому на практиці їхнє право на пенсію за час роботи в колонії обертається відсутністю реальних можливостей здійснити це своє право. Це ще одне свідчення того, як на практиці обіцянка п.2 ст. 102 «звести до мінімуму різницю між умовами життя в колонії та на волі» повертається порушенням їхніх прав і створенням для засуджених проблем, які ускладнюють їм соціальну адаптацію після звільнення.


Взагалі, утримання з засуджених внесків до Пенсійного фонду не передбачається й у відомчих нормативно-правових актах. У Наказі Державного департаменту України з питань виконання покарань від 04.10.2004р. № 191 «Про затвердження Інструкції з оплати праці засуджених до обмеження та позбавлення волі» в переліку утримань із заробітку засудженого не згадується про утримання внеску до Пенсійного фонду.

Отже, засуджені, які мають право на пенсійне забезпечення, не можуть цим правом скористатися, оскільки за відсутності відрахувань до таких фондів, засуджений не набуває статусу застрахованої особи.

Необхідно відзначити, що засуджені позбавляються й права на податкову соціальну пільгу з таких підстав (вони наведені у листі Державної податкової адміністрації України від 24.02.2007 р. № 3736/7/17-0716). Державна податкова адміністрація України вважає, що заробітна плата осіб, засуджених до позбавлення волі, не відповідає визначенню заробітної плати в розумінні Закону про податок з фізичних осіб, і вказані особи не є найманими працівниками відповідно до чинного трудового законодавства, оскільки правила прийняття на роботу, звільнення з роботи, переведення на іншу роботу засуджених не регулюються законодавством про працю. Тому підстави до застосування податкової соціальної пільги до їхніх доходів відсутні.


З цих же підстав засуджені не визнаються суб’єктами: а) страхування на випадок безробіття (Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття»); б) загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням (Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням») тощо.

Подібна негативна ситуація існує і по відношенню до можливості користування специфічним правовим статусом – учасника бойових дій, постраждалого внаслідок аварії на ЧАЕС тощо. Засуджені фактично не мають змоги користуватися тими преференціями, які надає той чи інший статус, або вони не можуть скористатися перевагами відповідного статусу, виходячи з відсутності механізму реалізації такого статусу в умовах позбавлення волі. Засуджений не може отримати виплати, які йому належать як чорнобильцю, тому що кримінально-виконавчі установи не співпрацюють з відповідними органами соціального забезпечення (зокрема, на них не покладено обов’язку сприяти в отриманні тих чи інших пільг, а засуджений самостійно не має можливості звернутися за ними).

Незрозумілим та непослідовним є положення КВК України, яке говорить про те, що режим повинен забезпечувати законні інтереси засуджених. Враховуючи те, що законними інтересами є такі блага, що відповідають чинному законодавству та досягнення яких особа може бажати, але вони не забезпечені обов’язком іншого суб’єкта сприяти такому досягненню, важко себе уявити, яким чином режим може забезпечувати такі законні інтереси. Прикладом може служити вступ засуджених у шлюб. Для реалізації цього «бажання» засуджений повинен, відповідно до ст. 33 Сімейного кодексу України, яка регулює питання, пов’язані з місцем реєстрації шлюбу, особисто з’явитися до органів РАГСу та укласти шлюб в присутності відповідної посадової особи. Далі, ця стаття встановлює, що шлюб реєструється у приміщенні РАГС. Але законом не передбачена можливість для засуджених отримувати короткочасний виїзд за межі кримінально-виконавчої установи для вирішення подібних питань.

Є виняток з загального правила. За заявою наречених реєстрація шлюбу може відбутися за місцем їхнього проживання, за місцем надання стаціонарної медичної допомоги або в іншому місці, якщо вони не можуть з поважних причин прибути до державного органу реєстрації актів цивільного стану.

Отже, для того, щоб до кримінально-виконавчої установи прибув працівник органів РАГСу, засуджений повинен подати заяву про виклик такої особи зі вказівкою причин, у зв’язку з якими засуджений не зміг скористатися можливістю укласти шлюб персонально.

Такий стан речей свідчить про те, що можливість для засудженого укласти шлюб є максимально утрудненою і цілком залежить від волі посадових та службових осіб КВУ. Отже, режим не забезпечує реалізацію цілком законного інтересу щодо укладення шлюбу.

Виключення складають засуджені до обмеження волі, які відбувають покарання в виправних центрах. Але тут питання щодо надання можливості виїзду поставлено в залежність від рішення адміністрації. Ситуація повністю залежить від адміністрації та розуміння посадовими і службовими особами центру поняття «інших життєво необхідних обставин».

Вказана проблема пов’язана не лише з неможливістю реалізувати законний інтерес та незабезпеченням режиму таких законних інтересів. Наведений стан речей суперечить і можливості встановлення позитивних зв’язків засудженого із зовнішнім світом. Кримінально-виконавче право та законодавство не іде назустріч тим засудженим, які бажають змінювати своє життя. Вирішити ситуацію можливо шляхом розробки та прийняття відповідних змін до чинного законодавства.

10.2. Праця засуджених

Основною тезою міжнародних нормативно-правових актів щодо праці засуджених є те, що праця не може бути рабською та повинна оплачуватись і не містити в собі ознак покарання та принизливості. Тобто засудженого не можна карати працею.

Кримінально-виконавче законодавство України залишає дуже великий простір для зловживань з боку адміністрації кримінально-виконавчих установ щодо прав засуджених на працю та на достойний рівень її оплати. Практика виконання покарань підтверджує цю тезу. В колоніях непоодинокі випадки незаконного маніпулювання з працею засуджених. Прикладом можуть бути випадки, коли документальне оформлення праці засуджених не відповідає реальним обставинам. Така ситуація складається, коли на роботу виводиться бригада з 50 осіб, а наряди на виконання певної роботи оформлюються щодо 5 осіб. Фактично це означає, що 45 осіб виконували примусову не оплачувану роботу, яка взагалі носить ознаки рабської. З іншого боку, для засудженого це означає, що йому не нараховується заробітна плата, його трудовий стаж також може бути підданий сумніву, оскільки немає відрахувань в фонди соціального страхування. Юридично це означає, що засуджений не є застрахованою особою, і в його стаж, необхідний для призначення пенсії, не буде зарахований термін перебування в кримінально-виконавчих установах.

Але при цьому праця залишається одним з основних засобів впливу на засудженого. Її важливість пояснюється тим, що праця у місцях позбавлення волі розглядається як позитивний елемент виправлення, професійної підготовки та управління установою. Загальновизнаною є думка про те, що праця є важливим та сильним засобом впливу на особу, її свідомість та спосіб життя. Тому нормативні акти передбачають необхідність залучення засудженого до праці, намагаючись за допомогою праці та інших засобів досягти таких позитивних змін в його особистості, які сприяють засудженому свідомо відновлювати соціальний статус, повернутися до самостійного соціально-нормативного життя в суспільстві. Праця повинна бути забезпечена в обсягах, достатніх для того, щоб засуджені були активно зайняті впродовж нормального робочого дня. Крім того, праця виконує функцію самозабезпечення. Тобто засуджений, працюючи, забезпечує своє існування в установі та оплачує ті послуги, які йому надаються.

Кримінально-виконавчий кодекс України містить низку положень щодо праці засуджених, в яких, на нашу думку, є певна непослідовність.

За своїми характеристиками праця засуджених є різновидом суспільної праці взагалі. Основні відмінності полягають у підпорядкуванні праці засуджених меті кримінально-виконавчого законодавства, наявністю специфіки деяких правовідносин та організації праці осіб, позбавлених волі.

Міжнародні нормативні акти містять правило, відповідно до якого засудженим за їх працю нараховується справедлива винагорода. У цій частині норми кримінально-виконавчого права України мають положення, які характеризуються складністю та плутаниною, дають змогу тлумачити їх достатньо довільно і маніпулювати заробітком засудженого. Так, стаття 120 КВК України передбачає мінімум заробітної плати, що нараховується засудженим. За будь-яких обставин засудженим повинна бути нарахована оплата в таких розмірах:

1. У виправних колоніях на особовий рахунок засуджених, які виконують норми виробітку або встановлені завдання і не допускають порушень режиму, повинно зараховуватися незалежно від усіх відрахувань 15%, а на особовий рахунок засуджених чоловіків віком понад шістдесят років, жінок – понад п’ятдесят п’ять років, інвалідів першої та другої груп, хворих на активну форму туберкульозу, вагітних жінок, жінок, які мають у будинках дитини при виправних колоніях дітей, – не менше як 50% нарахованого їм місячного заробітку. Наведене положення відразу викликає запитання: а якщо не виконують норми виробітку? Тоді не нараховується? На підставі чого не нараховується, що це за захід впливу «не донарахування»? На ці питання кримінально-виконавче законодавство відповіді не дає. На практиці така редакція нормативного акту дозволяє за певних умов нараховувати засудженому таку суму, яка в повному обсязі підлягає утриманню за різними підставами (одяг, комунальні послуги, т. ін.).

2. Засудженим, які відбувають покарання у виховних колоніях, дільницях соціальної реабілітації виправних колоній, колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, а також засудженим жінкам, яким дозволено проживання за межами виправної колонії, на особовий рахунок зараховується незалежно від усіх відрахувань не менш як 75% нарахованого їм місячного заробітку.

3. Із суми призначеної пенсії, перерахованої органами Пенсійного фонду України за місцем відбування покарання пенсіонера, засудженого до позбавлення волі, на його особовий рахунок зараховується не менш як 25% пенсії (незалежно від суми відшкодування витрат на його утримання).

Відрахування із заробітку засудженого проводяться для досягнення економічної мети та мети виконання зобов’язань засудженим. Зокрема, із свого заробітку, пенсій та іншого доходу засуджені відшкодовують вартість харчування, одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших послуг, крім вартості спецодягу і спецхарчування, які засудженому можуть бути надані відповідно до законодавства про працю.

Із засуджених, які злісно ухиляються від роботи, вартість харчування, одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших наданих послуг утримуються з коштів, які є на їхніх особових рахунках.

Відшкодування засудженим витрат на його утримання здійснюється після відрахування прибуткового податку й аліментів. Відрахування за виконавчими листами та іншими виконавчими документами провадяться у порядку, встановленому законом.

Загалом, п. 4.1. Інструкції Департаменту, затвердженої наказом № 191 від 04.10.04 р. встановлена така черговість здійснення утримань із заробітку засудженого:

– податок з доходів фізичних осіб;

– аліменти;

– вартість харчування, одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших послуг (крім вартості одягу та спецхарчування);

– за виконавчими листами на користь громадян;

– за виконавчими листами на користь юридичних осіб;

– відшкодування матеріальних збитків, заподіяних засудженими державі під час відбування покарання.

На практиці така послідовність утримань із заробітку та інших коштів засудженого фактично приводить до того, що засуджений або взагалі нічого не отримує, або отримує такі суми, яких не вистачає на їх витрату в середині установи, а тим більше для того, щоб відправляти гроші родичам та забезпечити себе після звільнення хоча б якимись засобами до існування.

Таке становище суперечить не лише міжнародним актам, а й Конституції України (право на гідні умови існування, справедливу винагороду за працю), іншим актам і програмам, які прийняті органами держави (програма подолання бідності і т. ін.)

У міжнародних стандартах (Європейські в’язничні правила) правило щодо винагороди сформульоване дуже однозначно та чітко. Пункт 76.1. встановлює, що необхідно запровадити систему справедливої винагороди за роботу в’язнів. Кримінально-виконавчим законодавством передбачений виняток щодо можливості залучення засуджених до праці без її оплати. Йдеться про випадки, коли засуджені працюють на роботах з благоустрою колоній і прилеглих територій, а також поліпшення житлово-побутових умов засуджених або на допоміжних роботах із забезпечення колоній продовольством. До цих робіт засуджені залучаються в порядку черговості, в неробочий час і не більше як на дві години на день. Таке положення вітчизняного законодавства порушує вимоги міжнародних актів і дозволяє позбавляти засудженого вільного часу взагалі, оскільки робота з благоустрою можлива у вільний від основної роботи час, а її тривалість якраз дорівнює максимально можливій тривалості вільного часу засудженого.

Є додаткові обмеження щодо прав засуджених на відпочинок та соціальний захист. Наприклад, чергова щорічна відпустка засудженим до позбавлення волі не надається. Крім того, низка статей передбачає використання праці засуджених як покарання (ст. 68, 82, 132, 145 КВК). Це є прямим протиріччям міжнародним стандартам поводження з ув’язненими, оскільки таке стягнення, як «призначення на позачергове чергування по прибиранню приміщень і території колонії» порушує вимоги п. 34.1. Європейських в’язничних правил,   відповідно до якого ув’язнених не слід карати в дисциплінарному порядку роботою по обслуговуванню самої установи.

На жаль, нині практика залучення засуджених до праці практично не орієнтована на те, щоб засуджений сприймав її позитивно, а винагорода за працю не поставлена у залежність від економічних показників, таких як кількість та якість виробленого. А відповідно до цього праця й не має того виправного ефекту, який на неї покладається законодавством.

10.3. Медичне та соціально-побутове забезпечення засуджених

Ці інститути регламентовані законом дуже скупо, що дозволяє практичним працівникам КВУ без будь-яких зусиль залишатися в межах закону і водночас не забезпечувати засудженому навіть мінімуму, необхідного для утримування людини в умовах фізичної ізоляції.

Положення кримінально-виконавчого законодавства про медичне забезпечення засуджених безпосередньо корелюють з правами засуджених на охорону здоров’я. Право на охорону здоров’я є одним з найважливіших в національній кримінально-виконавчій системі. Його порушення викликає найбільшу негативну реакцію Європейського комітету із запобігання катуванням. Декларації, сформульовані в законі, стверджують, що охорона здоров’я засуджених забезпечується системою медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, а також поєднанням безоплатних та платних форм медичної допомоги. Але ці декларації не мають свого втілення у дійсність. Фактично охорона здоров’я засуджених зводиться до періодичних медичних оглядів, які є неефективними, та констатації деяких захворювань. Про неналежний стан медичного обслуговування в колоніях свідчить те, що рівень захворювань серед засуджених на психічні та соматичні захворювання є дуже високим. Особу, яка відбувала покарання в місцях позбавлення волі, завжди можна впізнати по відсутності зубів, хворобливому кольору шкіри.

При вивченні медико-правових аспектів туберкульозу у виправних установах, зокрема Львівської області, було встановлено, що більшість випадків захворювання трапляється серед ув’язнених віком від 20 до 39 років (73%). Серед засуджених уперше туберкульоз було виявлено у 14%; у тих, що мають дві-три судимості – у 39%; чотири і більше – у 47%. У колоніях зараз перебуває у сім разів більше хворих, ніж на волі[16].

Отже, встановлені законодавством положення не виконуються та не можуть бути виконані. Редакція всіх статей та пунктів, присвячених охороні здоров’я засуджених, має надто диспозитивний характер та не передбачає процедури медичного обслуговування засуджених, його обов’язковості, періодичності та обсягу. Крім того, кримінально-виконавче законодавство України не містить положень щодо відповідальності посадових та службових осіб кримінально-виконавчої служби за неналежне медичне обслуговування засуджених та за заподіяння шкоди здоров’ю засуджених.

Доцільним є введення суворої відповідальності за заподіяння смерті засудженим неналежними умовами тримання, оскільки в більшості випадків саме вони є причиною захворювань. Іншими причинами є неефективні медичні огляди, неефективне та недостатнє лікування засуджених. До речі, засуджений, який не «пройшов повного курсу лікування» від хвороб, що загрожують оточуючим, обмежується в деяких правах та не отримує, наприклад, можливості бути переведеним до дільниці соціальної реабілітації. Що стосується посадових та службових осіб кримінально-виконавчих установ, то вони не несуть будь-якої відповідальності за незабезпечення належного медичного обслуговування засуджених.

Національне законодавство обмежується встановленням загальних правил, які не є гнучкими та не припускають можливості індивідуалізації та реагування на фактичні обставини. Тому положення нормативних актів, які регулюють сферу охорони здоров’я, не відповідають вимогам міжнародних правових актів. Пояснюється це ще й тим, що кримінально-виконавче законодавство України не передбачає механізмів реалізації визначеного права на охорону здоров’я, а також відповідальності посадових осіб кримінально-виконавчої служби, які не забезпечують засудженому цього права. До речі, стаття 9 КВК України, яка передбачає основні обов’язки засуджених, у другій частині вказує, що невиконання засудженим своїх обов’язків тягне за собою відповідальність, передбачену чинним законодавством України. Ці положення кодексу підкреслюють нерівність суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин, зокрема, щодо їх відповідальності.

В галузі охорони здоров’я в кримінально-виконавчих установах існує чимало інших проблем. Держава, якщо вона взяла на себе функцію покарання осіб та обмеження можливості пересування, шляхом поміщення у спеціалізовані установи, повинна надавати можливість таким особам проходити медичне лікування та огляди. Пояснюється це тим, що можливість особі пересуватися обмежена не умовами, які призводять до втрати здоров’я, а самим фактом поміщення її до спеціальних установ та ізоляції від доступу до благ, які надає суспільство. Тому обов’язок держави – надавати таким особам можливість та доступ до медичного обслуговування та повернути у суспільство фізично здорову людину.

У Кримінально-виконавчому кодексі міститься положення, відповідно до якого засуджений має право звертатися за консультацією і лікуванням до установ, що надають платні медичні послуги. Оплата таких послуг і придбання необхідних ліків здійснюються засудженими або їхніми родичами за рахунок власних коштів. І хоча це положення є дуже прогресивним, але й воно залишається лише декларацією, оскільки його дуже важко реалізувати з огляду на відповідні режимні заборони та обмеження, які фактично не дозволяють засудженому здійснити таке право.

Ще однією проблемою є брак фінансування кримінально-виконавчих установ, який є причиною неукомлектування медичних частин установ необхідним обладнанням, ліками, технікою та кваліфікованим персоналом.

Необхідно враховувати ще одну обставину. На сьогодні медична служба, яка працює в кримінально-виконавчих установах, є значною мірою залежною від цієї системи. Фактично працівники медичної служби підпорядковані адміністраціям кримінально-виконавчих установ. Їх діяльність та активність координується та спрямовується посадовими та службовими особами кримінально-виконавчих установ. Враховуючи це, медичне обслуговування стає неефективним, оскільки ним також маніпулюють з метою досягнення конкретних цілей. Воно втрачає функцію надання медичної допомоги засудженим та функцію лікування захворювань і набуває номенклатурного, ідеологічного та адміністративного забарвлення. Медичне втручання здійснюється з метою ізолювання та приборкання незгодних з діями адміністрації, або, навпаки, з метою «виявлення» фактів порушення режиму та т. ін.

Отже, бажаним є створення медичної служби, яка б не мала підпорядкованості адміністрації КВУ. Така медична служба повинна здійснювати планові та позапланові спостереження за здоров’ям засуджених та їх повні огляди. Висновки та лікування засуджених незалежною медичною службою повинні підпорядковуватися лише меті відновлення здоров’я особам, які захворіли. Медичні працівники не повинні бути «включеними» в процес виконання-відбування покарання. Єдина вимога та обмеження, яке може бути сформульоване, – це дотримання медичними працівниками тих режимних умов, які розповсюджуються на конкретного засудженого.

11. Висновки

Система виконання покарань в Україні потребує докорінної переробки. Мають бути змінені філософія покарання, основні засади функціонування державної кримінально-виконавчої служби, кримінально-виконавче законодавство і практика. Державна кримінально-виконавча служба має бути демілітарізована і перетворена на цивільну службу у складі Міністерства юстиції із зберіганням та посиленням соціального захисту її співробітників. Дотримання прав людини – як обвинувачених та засуджених, так і персоналу – має стати її пріоритетом. Кримінально-виконавча система має стати відкритою для ефективного нагляду за дотриманням прав людини, необхідне створення механізмів та процедур громадського та міжнародного контролю. Реформування кримінально-виконавчої системи має бути забезпечене адекватним фінансуванням.

12. Рекомендації

1. Завершити процес підпорядкування Департаменту виконання покарань Міністерству юстиції, як про це йдеться в Резолюції ПАРЄ № 1466 (2005).

2. Здійснити комплексний аналіз усього чинного кримінально-виконавчого законодавства та практики його застосування на відповідність міжнародним стандартам.

3. Переробити Концепцію реформування кримінально-виконавчої системи у відповідності до Концепції реформування кримінальної юстиції, залучити до переробки та обговорення широкі кола фахівців, впровадити проведення незалежної експертизи Концепції та її громадське обговорення.

4. Скасувати положення чинних нормативно-правових актів Департаменту, які порушують права людини.

5. На основі нової Концепції реформування кримінально-виконавчої системи створити законопроект про зміни та доповнення до Кримінально-виконавчого кодексу, який має відповідати міжнародним стандартам, законопроект про зміни та доповнення до Закону «Про Державну кримінально-виконавчу службу», законопроект «Про дисциплінарний статут Державної кримінально-виконавчої служби України», проект постанов Кабінету Міністрів України «Про порядок проходження служби працівниками Державної кримінально-виконавчої служби України» та «Про порядок виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі або каліцтва працівника кримінально-виконавчої служби та компенсації, заподіяння шкоди його майну під час виконання службових обов’язків».

6. Переглянути завдання та правові засади діяльності спеціальних підрозділів у системі, не використовувати їх для проведення обшуків та інших дій усередині установ.

7. Розробити та впровадити механізми та процедури ефективного та швидкого реагування на повідомлення про ймовірні порушення прав людини в установах виконання покарань у співпраці з провідними правозахисними організаціями.

8. Розробити та впровадити механізми та процедури проведення відвідувань установ виконання покарань у відповідності до Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань.

9. Сприяти створенню інших механізмів громадського контролю діяльності установ виконання покарань.

10. Впровадити реально діючу систему подання скарг, припинити практику покарання засуджених за спроби оскаржувати дії адміністрації установ.

11. Викласти вичерпний перелік порушень режиму, за які застосовуються дисциплінарні стягнення.

12. Ретельно перевіряти всі випадки можливих корупційних діянь з боку працівників системи, публічно висловлювати позицію відомства щодо випадків корупції, які підтвердилися.

13. Впроваджувати дослідницькі програми і проекти, в тому числі проекти громадських правозахисних організацій,   щодо дотримання прав ув’язнених та кримінально-виконавчої системи в цілому.

14. Покращити інформування суспільства про діяльність органів та установ системи виконання покарань, про стан та проблеми відомства, створити в кожному обласному управлінні Департаменту прес-службу.

15. Перепідпорядкувати медичні служби Міністерству охорони здоров’я.



[1] Підготовлено Євгеном Захаровим, співголовою ХПГ. При цьому використані матеріали колективної монографії Проблеми забезпечення прав засуджених у кримінально-виконавчій системі України / В.А. Бадира, А.П. Букалов, А.П. Гель, М.В. Романов, І.С. Яковець; За загальною редакцією Є.Ю. Захарова.– Харків: Права людини, 2009– 368 с. та Четвертої щорічної доповіді «Донецького Меморіалу» «Дотримання прав ув’язнених в Україні – 2008».

[2] www.kvs.gov.ua

[3] Дивіться про це докладніше у розділі «Право на справедливий суд».

[4]http://kmu.gov.ua/punish/control/uk/publish/article

[5] Зазначимо, що вимога повідомляти прокурора про такі дії в п.61 ПВР відсутня.

[6] http://ukrprison.org.ua/index.php?id=1224947829

[7] http://ukrprison.org.ua/index.php?id=1221200027

[8] http://khpg.org/index.php?id=1206439400

[9] http://khpg.org/index.php?id=1206975257

[10] http://khpg.org/index.php?id=1206975818

[11] http://ukrprison.org.ua/index.php?id=1208509674

[12] Бущенко А.П. Проти катувань/Харківська правозахисна група. – Харків: Права людини, 2005. – С. 163.

[13] Міжнародні механізми запобігання катуванням та жорстокому поводженню /Харківська правозахисна група. – Харків: 2007. – С. 34.

[14] Мінаєв М.М. Аналіз кримінально-виконавчого законодавства щодо права ув’язнених на оскарження рішень, дій та бездіяльності працівників правоохоронних органів і кримінально-виконавчої системи// Проти катувань/Харківська правозахисна група. – Харків: Права людини, 2007. – С. 153.

[15] Міжнародні механізми запобігання катуванням та жорстокому поводженню /Харківська правозахисна група. – Харків: 2007. – С. 81.

[16] «Засуджений до...туберкульозу» // Укртайм, 11/04/2008 – 10:16, http://ukrtime.com/node/952

 Поділитися