Чи обізнані в законодавстві держоргани? або Громадянин vs ЦЗ

Ілюстрацією того, як державні органи мало того, що не завжди виконують закони, а ще й не знають законодавства, може слугувати історія, що почалася в Тростянці Сумської області 2009 року, а завершилася наприкінці лютого року поточного ухвалою Верховного Суду України.

У червні 2008 року мешканець міста Тростянець С. Г. (1951 року народження) отримав статус безробітного й почав отримувати допомогу по безробіттю. Восени того ж року С. Г. офіційно влаштувався на роботу в певну агрофірму, де працював протягом місяця (з 10 вересня по 10 жовтня) і отримав платню в розмірі 1 769 грн. 84 коп. Він не повідомив про своє працевлаштування Тростянецький центр зайнятості й продовжував отримувати там допомогу по безробіттю – всього з вересня 2008 року по травень 2009 року, коли виплати було припинено, С. Г. отримав 3 681 грн. 13 коп.

Тростянецький районний суд Сумської області 15 липня 2009 року засудив С. Г. (за ч. 1 ст. 190 КК України) до 150 годин громадських робіт. Суд рішив, що С. Г. порушив ст. 30 Закону України «Про зайнятість населення» (яка передбачала, що виплата допомоги по безробіттю припиняється у разі працевлаштування безробітного) та шляхом обману і зловживання довірою заволодів державними коштами. Ухвалою апеляційного суду Сумської області від 8 вересня 2009 року цей вирок залишено без зміни.

Але, як з’ясувалося, статтю 30 Закону України «Про зайнятість населення» (від 1 березня 1991 року № 803-ХІІ), на порушення якої С. Г. послався суд, було виключено з зазначеного Закону ще в лютому 2006 року (на підставі Закону № 3483-15). При цьому ані органи досудового слідства, ані суд не звернули на це увагу.

Проте, згідно п.п. 4 п. 5 ст. 31 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» (від 2 березня 2000 року № 1533-ІІІ), яким сьогодні реґламентовані правовідносини між громадянином, який має статус безробітного й відповідним держорганом, у разі приховування особою відомостей про влаштування на тимчасову роботу в період отримання допомоги по безробіттю, тривалість виплати скорочується на строк до 90 днів. Тобто, не скасовується, а скорочується, і жодних громадських робіт не передбачено – ані години!

У той же час, не зважаючи на те, що факт приховування С. Г. відомостей про тимчасове працевлаштування був виявлений у березні 2009 року, ще протягом трьох місяців (у березні, квітні й травні) йому виплачувалася допомога у повному обсязі. З обліку ж С. Г. зняли лише в середині травня зовсім з іншої причини – за відмову від двох пропозицій прийнятної роботи. Крім того, як з’ясувалося з матеріалів справи, у вересні та жовтні 2008 року (тобто тоді, коли він тимчасово працював у агрофірмі) С. Г. отримав допомогу по безробіттю не в повному обсязі, а лише половину. Либонь, службовці центру зайнятості в такий спосіб покарали С. Г. за приховування факту тимчасового працевлаштування, що фактично склало скорочення терміну виплат на один місяць.

С. Г. подав касаційну скаргу до Верховного Суду України про скасування постановлених щодо нього судових рішень та звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 45 Кримінального Кодексу України у зв’язку з дійовим каяттям: він уперше вчинив злочин невеликої тяжкості, повернув кошти як тільки йому стало відомо про незаконність їх отримання, щиро покаявся, активно сприяв розкриттю злочину. До того ж, на його думку, у матеріалах справи відсутні докази наявності в нього умислу на заволодіння державними коштами на суму 3 681 грн. 13 коп. (як пам’ятаємо, розмір виплат з вересня 2008 по травень 2009), що він начебто вчинив шляхом обману. І дійсно, достатніх доказів того, що С. Г., офіційно влаштувавшись на тимчасову роботу під час виплат допомоги по безробіттю, діяв з прямим умислом на заволодіння державними коштами, знайдено не було.

Верховний Суд України визнав, що приховування особою відомостей про тимчасове працевлаштування є підставою не для припинення виплати допомоги по безробіттю, а для скорочення тривалості її виплати на визначений законом термін, і що в діях засудженого відсутній склад злочину, передбачений ч. 1 ст. 190 КК України, а тому прийняті по справі судові рішення підлягають скасуванню, а кримінальна справа – закриттю.

ВВУ вирок Тростянецького районного суду Сумської області від 15 липня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Сумської області від 8 вересня 2009 року скасував, а кримінальну справу закрив.

Отака історія. Відомо, що в нашій державі поганий закон компенсується його не виконанням. Але описана ситуація радикально відмінна: на основі скасованої, фактично не існуючої законної норми, людину було покарано. Тож прикметним і знаменним є факт, що звичайному громадянинові, аж ніяк не фахівцеві у справах юридичних, вдалося відстояти свої права.