Щодо порушення права на приватність учасників програми замісної підтримувальної терапії з боку працівників міліції

«Нас очень волнует проблема, что лица, которые есть в списках..., которым выдали эти наркотики на метадоновой программе... их статус не соответствует тому, что  им эта помощь нужна. Поэтому все данные об этих лицах мы и затребовали. То, что вы говорите о ВИЧ-инфицированных... и это личная информация о человеке... даже если такую информацию и запросили, то мы нигде не будем ее опубликовывать, потому что это данные о человеке, но для работы в отношении этих людей нам эта информация тоже нужна. Мы ее затребуем не для разглашения полностью, она нам нужна, потому что это группы риска людей, о которых мы должны знать» – такою виглядала «аргументована відповідь» очільника МВС на прес-конференції у відповідь на запитання  журналіста  ICTV.

Що передувало такій заяві?

Для підготовки аналітичних матеріалів стосовно проведення в Україні програми щодо попередження поширення епідемії СНІДу серед наркозалежних МВС отримало доручення від Апарату Президента України, яким передбачене надання певної інформації. У зв’язку з виконанням такого доручення, як стало відомо неурядовим організаціям, які опікуються проблемами поширення інфекції ВІЛ/СНІДу в Україні, в підрозділи БНОН регіонів України 18.01.2011 року була спрямована вказівка № 40/2/1-106 під назвою «Про відпрацювання осіб, які приймають участь у програмі замісної підтримувальної терапії» за підписом начальника ДБНОН МВС. Вказівка містить наступні завдання:

– встановити повну юридичну та фактичну адресу медичних закладів, де впроваджена замісна підтримувальна терапія (ЗПТ), кількість осіб у ній задіяних, окремо зазначивши тих, які вживають метадон та бупреморфін;

– при виконанні вказівки за направленими списками наркозалежних та встановлених осіб, що проходять курс реабілітації в замісній підтримувальній терапії, опитати кожну особу, її родичів за формою розробленого пояснення.

Форма розробленого пояснення та додана до вказівки відомість, зокрема, включають:

– персональні дані особи;

– обставини лікування, психологічний та фізичний стан;

– інформацію про те, чи є особа ВІЛ-інфікованою.

З метою виконання вказівки керівництво регіональних УМВС (ГУМВС) направило на адресу керівників наркологічних диспансерів запити на надання списків осіб, які стоять на обліках в якості учасників програми замісної підтримувальної терапії, із зазначенням їх персональних даних. Оскільки вказівкою не була передбачена єдина форма запиту, редакції запитів в різних регіонах мають відмінності. Нижче приведені деякі з них.

Вінницька область: «На підставі  п.17 ст.11 Закону України „Про міліцію», п.7 ст.5. Положення „Про державну службу боротьби з економічною злочинністю"(виділено нами), просимо Вас надати список осіб, які стоять на обліку в вашому закладі по програмі замісноі підтримувальної терапії метадоном, бупренорфіном та едноком.»

Житомирська область: «В зв’язку з службовою необхідністю (виділено нами), прошу Вас направити список осіб, які перебувають на лікуванні по метадоновій програмі, з зазначенням їх анкетних даних та місця проживання»

Зверніть увагу на те, що у Вінницькій області функції БНОН намагається виконувати служба по боротьбі з економічною злочинністю, що явно виходить за межі її компетенції, а у Житомирській області персональна інформація пацієнтів запитується просто, без зайвої аргументації, тобто «в зв’язку з службовою необхідністю».

Проте виявлена в цих документах нечуйність до таких речей, як дотримання закону, значно більше проявилася вже у безпосередній «роботі» працівників ОВС із громадянами. Згідно вимог вказівки, «відпрацювання» осіб, які приймають участь у програмі ЗПТ, передбачало, що працівниками міліції будуть прийматися пояснення  від представників цієї групи ризику по формі, встановленій керівництвом МВС, та виконувалися інші дії відповідно до вказівки. Проте, за інформацією неурядових організацій, які опікуються проблемами поширення інфекції ВІЛ/СНІДу (зокрема, Міжнародного Альянсу з ВІЛ/СНІД в Україні), мали місце непоодинокі випадки, коли учасників ЗПТ примушували давати пояснення під загрозою неотримання ліків, виключення з програми, фізичного та психологічного насильства, розголошення конфіденційних відомостей тощо.

Для об’єктивної оцінки твердження міністра, що витребування інформації в медичних закладах щодо персональних даних учасників ЗПТ із зазначенням їх статусу ВІЛ-СНІД є правомірним з тих підстав, що ця категорія осіб належить до групи ризику, а інформація стосовно них потрібна ОВС для використання в роботі, насамперед звернемося до Конституції України. Відповідно до змісту частини 2 статті 19 Основного Закону посадові особи МВС зобов’язані діяти лише на  підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно частини 2 статті 32 Конституції збирання,  зберігання, використання конфіденційної інформації про особу без її  згоди не  допускається, крім випадків, визначених законом.

Оскільки співробітники міліції зобов’язані діяти виключно в межах наданих законом повноважень, необхідно звернутися до Закону України «Про міліцію», яким і визначені їх повноваження стосовно групи ризику захворювання на СНІД та отримання будь-якої інформації на письмові запити.

Згідно пункту 21 статті 10 Закону «Про міліцію» остання зобов’язана у  встановленому порядку «..виявляти і повідомляти закладам охорони здоров’я про осіб, які становлять групу ризику захворювання на СНІД, і здійснювати за поданням закладу охорони здоров’я з санкції прокурора привід цих осіб, а також інфікованих ВІЛ, … і наркоманів, які вводять наркотичні засоби шляхом ін’єкцій, для обов’язкового обстеження і лікування».

Порядок виявлення споживачів наркотиків, як однієї з груп ризику захворювання на СНІД, був встановлений спільним наказом МОЗ, МВС, ГПУ та Мін’юсту від 10.10.1997 № 306/680/21/66/5. Будь-яких запитів МВС до підрозділів МОЗ стосовно цієї групи ризику, а тим паче інфікованих ВІЛ, зазначеним Порядком не передбачено. Виходить, МВС або дуже поспішало, виконуючи вказівку поза встановленим державою правовим полем, або просто вирішило не звертати уваги на таку недоречну для важливої роботи невідповідність своїх дій вимогам правових норм. Проте і в першому, і в другому випадках МВС України повинно надати уряду і народу відповідь на просте запитання: «А чому, панове, ви вирішили діяти у протизаконний спосіб? Які причини були для цього?».

Що стосується повноважень на отримання будь-якої інформації за письмовими запитом, пунктом 17 статті 11 Закону «Про міліцію» дійсно, передбачений такий порядок отримання інформації, але – лише у справах про злочини, що знаходяться у провадженні міліції.

Згідно частини 3 статті 13 Закону «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом  імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ» відомості про наявність або відсутність в особи ВІЛ-інфекції є конфіденційними та становлять  лікарську  таємницю. Цією ж статтею встановлений вичерпний перелік випадків та процедура надання таких відомостей. Надання їх службовою особою або медичним працівником лікувального закладу за запитом міліції без рішення суду в установленому законом порядку не передбачене, протиправне та утворює склад злочину, передбаченого статтею 132 Кримінального кодексу України. Відповідно, вимагання такої інформації – це, м’яко кажучи, спонукання до скоєння злочину.

Отже, якщо навіть «…для работы в отношении этих людей нам эта информация тоже нужна … она нам нужна, потому что это группы риска людей, о которых мы должны знать», треба мати на увазі, що не все можна, що хочеться, тому що посадові особи органів державної влади зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, інакше, такі незаконні дії можуть свідчити про зловживання службовим становищем з боку посадових осіб.

Що стосується «…работы в отношении этих людей..», слід згадати, що держава гарантує надання всім особам, які належать до груп підвищеного ризику інфікування ВІЛ, рівних з іншими громадянами можливостей для реалізації їхніх прав, зокрема в частині можливості адміністративного та судового захисту своїх прав. Дискримінація особи на підставі належності людини до груп підвищеного ризику інфікування ВІЛ забороняється. А дія, що у прямий чи непрямий спосіб створює обмеження, позбавляє належних прав особу або принижує її людську гідність на підставі ознак, пов’язаних з фактичною чи можливою наявністю в неї ВІЛ, або дає підстави віднести особу до груп підвищеного ризику інфікування ВІЛ і є дискримінацією (стаття 14 Закону «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ»).

Прийняття керівництвом МВС управлінського рішення, згідно якого підрозділам БНОН спрямована вказівка «Про відпрацювання осіб, які приймають участь у програмі замісної підтримувальної терапії», заздалегідь спрямоване на заборонену законодавством дискримінацію осіб у зв’язку з їх належністю до групи підвищеного ризику інфікування ВІЛ, оскільки створює обмеження та принижує людську гідність на підставі саме цієї ознаки належності. Завдання, передбачені вказівкою, зокрема щодо опитування по встановленій формі та збирання і використання конфіденційної інформації про особу без її  згоди, також заздалегідь неправомірні з огляду на вище зазначені та інші норми права. Авторами вказівки також не враховано, що прийняття таких пояснень на підставі вказівки про відпрацювання жодним нормативно-правовим актом не передбачене.

Протиправність спрямування обласними УМВС (ГУМВС) запитів керівникам наркологічних диспансерів щодо надання списків учасників ЗПТ з зазначенням їх персональних даних тощо без наявності у провадженні відповідних справ про злочини також витікає з вищезазначених норм права. Згідно частини 5 статті 14 Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» особі, яка добровільно звернулася до наркологічного закладу для проходження курсу лікування, забезпечується, на  її  прохання, анонімність лікування. Відомості про таке лікування можуть бути надані правоохоронним органам лише у разі притягнення  цієї особи до кримінальної або адміністративної відповідальності. Крім того, таке «витребування» та надання зазначених відомостей суперечить:

– статтям 286 (право на таємницю про стан здоров’я), 301 (право на особисте життя та його таємницю), 302 (право на інформацію) Цивільного  кодексу України;

– статті 37 (документи та інформація, що не підлягають наданню  для ознайомлення за запитами) Закону України «Про інформацію»;

– статті 40 (лікарська таємниця) Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я».

Правомірність дій безпосередніх виконавців при виконанні протиправної вказівки є досить сумнівною. Проте об’єктивна оцінка дій кожного співробітника можлива в результаті перевірки за зверненням особи, чиї права цими діями порушені.

Не варто забувати, що згідно статті 68 Основного Закону кожен, навіть співробітник ОВС України, зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права  і свободи, честь і гідність інших людей. Не буде зайвим наголосити, що згідно діючого законодавства України за видання такої протиправної вказівки мають відповідати посадові особи МВС України, а за прийняття її до виконання та реалізацію певних дій – посадові особи ГУМВС, УМВС та інших територіальних органів ОВС України. Бо закон треба шанувати.

Підводячи підсумок, слід зауважити, що такі дії з боку МВС стали можливими внаслідок недолугої наркополітики держави, яка тривалий час ґрунтується не на послідовних заходах належної боротьбі із наркозлочинністю, а фактично на переслідуванні наркозалежних, які самі є жертвою та наслідком цієї злочинності, що також спричиняє подальшу криміналізацію наркозалежних верств населення, одним з наслідків якої виступає неможливість ефективної протидії поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу серед них та, як слідство, в цілому в Україні. Будемо також сподіватися, що реформування МВС України у вигляді скорочення чисельності працівників на одну третину жодним чином не буде стосуватися відділів юридичного забезпечення, які працюють наразі при МВС, ГУМВС та УМВС. Якщо за наявності значного числа фахових юристів МВС продукує такі «нормативні» документи, а обласні управління не «бачать» їх протиправного характеру, нам, українцям, буде зовсім кепсько, якщо в органах внутрішніх справ юристів зовсім не зостанеться.