MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Права людини в Україні 2009–2010. XVII. Право людини на охорону здоров’я і медичну допомогу

22.02.2011   

[1]

Доступ до медичної допомоги

Система охорони здоров’я України на сьогоднішній час має багато проблем, які заважають як пацієнтам, так і самим лікарям.

Конституція України гарантує усім громадянам, іноземцям та особам без громадянства, які живуть на території України, безоплатну медичну допомогу. Найбільшу частину медичних закладів на Україні складають державні та комунальні медичні заклади.

Практика показує неефективність цієї системи, і це на практиці порушує права людини на доступ до медичної допомоги. Держава не має можливості забезпечити фінансування якісної та дійсно безоплатної медичної допомоги. Стан багатьох, особливо протитуберкульозних, лікарень дуже поганий. Фінансування не вистачає навіть на ремонт приміщень.

Деякі медичні заклади намагаються вирішити проблему своєрідним шляхом, примушуючи пацієнтів платити «благодійні внески». Наприклад, у випадках здавання речовин для аналізу медичні працівники просять здати гроші для лабораторії. Під час надання стаціонарної допомоги у багатьох випадках просять сплатити благодійний внесок. Без оплаті цього внеску відмовляються надавати медичну допомогу чи виписувати зі стаціонару, надавати медичну документацію. Оскільки ці гроші документуються як «благодійний внесок» наданий пацієнтом добровільно, вже не можна повернути ці гроші як незаконно сплачені.

Також розповсюджена практика, коли пацієнт, який лікується у стаціонарі, купує сам всі необхідні ліки та медичне приладдя, а також приносить до лікарні свої постільні речі й посуд. Мали місце випадки, коли пацієнту надавали список ліків та перев’язувальних засобів, які значно перевищували дійсно необхідний обсяг. Куди застосовувались ці медикаменти – пацієнти з’ясувати не змогли.

У правозахисні організації надходили заяви про те, що іноді люди не можуть отримати необхідну медичну допомогу у стаціонарах державних та комунальних медичних закладів, поки не сплатять гроші лікарю. У випадках, коли людині необхідно термінове хірургічне втручання, така відмова у наданні медичної допомоги без оплати може привести до трагічних результатів.

Юридичний парадокс: на території АР Крим діє державна програма «Здоров’я кримчан» щодо надання безкоштовно деяких медичних послуг, які згідно з діючим законодавством повинні надаватися безкоштовно у будь-якому випадку.

У багатьох випадках державні заклади не можуть забезпечити обстеження та лікування, що потрібують використання сучасного обладнання, як, наприклад, УЗІ, комп’ютерна томографія. Такі послуги можна отримати лише за плату. У результаті велика частина населення, особливо пенсіонері та мешканці сільських районів, через низькі доходи не має доступу до належного обстеження та лікування. Спроби місцевих управлінь охорони здоров’я встановити квоти на використання такого обладнання щодо соціально вразливих груп ведуть до зростання корупції. Звернення до правозахисних організацій та анонімне анкетування Сімферопольської благодійної організації «Подолання» свідчать, що скарги на порушення права на безоплатну медичну допомогу складають чи не найбільшу частину скарг щодо порушень прав людині у галузі охорони здоров’я. Співбесіди з заявниками та результати анкетування показали, що більшість опитаних впевнена у неможливості бюджетного фінансування належної медичної допомоги и готова оплатити медичні послуги, коли вони будуть якісними.

Право на усвідомлену згоду

Окрім інших прав, майже у кожному випадку звернення за медичною допомогою має місце порушення права на усвідомлену згоду. Згідно зі статтею 7 Закону України «Основ законодавства України про охорону здоров’я» кожна людина має право на «достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я і здоров’я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь». Стаття 39 цього Закону вказує, що «медичний працівник зобов’язаний надати пацієнтові в доступній формі інформацію про стан його здоров’я, мету проведення запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і здоров’я» На жаль, тут не вказується ще одне вимога стосовно вказаного права, яка передбачена міжнародними стандартами, а саме: що медичні працівники зобов’язані надати інформацію про можливі ризики запропонованого обстеження та лікування, а також можливі альтернативні варіанти обстеження та лікування у разі їх наявності.

Концепція усвідомленої згоди на практиці не знайшла свого застосування. Інформація щодо захворювання та методів обстеження і лікування повинна надаватися у доступної формі зрозумілою для пацієнта мовою. «Зрозумілість» передбачає як лінгвістично знайому мову, так и загальну доступність і зрозумілість інформації, яка не може надаватися з використанням медичної термінології, якщо пацієнт її не розуміє.

На практиці під час амбулаторного лікування, у тому числі при призначенні лікування антибіотиками та іншими сильнодіючими ліками, пацієнтам не завжди надають таку інформацію. Іноді вони взагалі не знають про дію таких ліків, про можливі ускладнення у випадку їх застосування. У випадку надання стаціонарної медичної допомоги пацієнту пропонують розписатися на під текстом з кількох речень, що він згодний зо всім призначеним йому лікуванням та можливими наслідками, чи під схожім текстом на другій сторінці медичної карти. Цей текст надається всім пацієнтам. Він складений однією з мов – українською чи російською, в залежності від регіону України, без перекладу на інші мови. Ніякої інформації щодо запланованих обстеження та лікування, захворювання пацієнта, можливих ризиків медичні працівники у цьому тексті не надають. Отримання усних роз’яснень залежить від наполегливості пацієнта.

Пацієнтка М. попала до хірургічного відділення на планову операцію. Лікар обмежився тим, що взяв у неї підпис на другій сторінці медичної картки. Обстеження показало необхідність проведення декількох медичних маніпуляцій, щоб підготувати пацієнтку до операції. Ні на одне з цих дій не була отримана згода пацієнтки ні в усній, ні в письмовій формі: жінку просто ставили перед фактом, що зараз з нею проведуть ту чи іншу маніпуляцію. Після операції у жінки почалися ускладнення, і лікарі вимагали повторного хірургічного втручання. Хоча воно не було екстреним, окремої згоди на нього теж не було дано. Родичам хворий (чоловіка і сина), які позмінно чергували біля її ліжка, теж не давалося жодних пояснень. Після смерті пацієнтки її рідні подали скаргу до прокуратури і добилися адміністративного покарання лікуючого лікаря та іншого медперсоналу.

У деяких випадках погане інформування буває пов’язано з думкою лікаря про те, ніби альтернативне лікування не є ефективним, і пацієнт не зможе зробити правильний вибір або не буде в змозі оплатити альтернативне лікування. В інших випадках причиною є погана інформованість самих лікарів про сучасні досягнення в лікуванні того чи іншого захворювання.

Так, в одному з випадків лікар, знаючи про скрутне матеріальне становище сім’ї неповнолітньої пацієнтки Д., не повідомив її батькам про альтернативний спосіб лікування, що дає кращі результати при її захворюванні, який надається в закордонних клініках. Він вважав, що таке лікування, хоча і є більш ефективним, виявиться «не по кишені» пацієнтові, а значить, і не варто говорити про це (так як це означало б, на думку лікаря, «надавати невиправдані надії»). Сім’я Д. випадково дізналася про можливість більш ефективного лікування. Лікування за кордоном повністю сплатив благодійний фонд, до якого звернулася мама дівчинки.

В іншому випадку лікар-хірург призначив пацієнту Т. оперативне лікування, не повідомивши йому про те, що існує терапевтичний метод лікування з порівняним, за даними провідних клінік, рівнем ефективності. Сам лікар знав про існування такого методу, але не вірив в його ефективність. Коли Т. відмовився від операції і задав питання, чи існують інше методи, хірург відповів йому, що інших методів немає і почав «залякувати» хворого, кажучи йому, що у разі відмови від операції, консервативно його тут ніхто лікувати не буде.

Однак у теперішній час у низці лікувальних установ стали розробляти комп’ютерні бланки усвідомленої згоди пацієнта по кожній нозології і виду захворювання, які містять певну інформацію, викладену доступною мовою. Пацієнт читає такий бланк, ставить лікарю питання, які виникли у нього після ознайомлення і, отримавши на них відповіді, ставить свій підпис. Такі бланки хоча і не містять всієї необхідної для прийняття рішення інформації, але є серйозним кроком в частині реалізації права пацієнта на усвідомлену згоду. Вони також можуть служити доказом попередження лікарем про лікування та його можливі наслідки, а також згоди пацієнта у разі судового розгляду, прокурорської або адміністративної перевірки.

Право на вибір лікаря та закладу охорони  здоров’я

Дотримання цього права в умовах бюджетної медицини вступає в конфлікт з нормативами, завантаженістю і оплатою праці лікарів та медичних сестер. Тарифні сітки і штатні розклади лікувально-профілактичних установ формуються за територіальним принципом, що дістався у спадок від радянської системи прописки: розрахунок робиться за кількістю людей, зареєстрованих на певній території. Тому відтік пацієнтів від малокваліфікованого лікаря (наприклад, дільничного терапевта) до фахівця, який має високу кваліфікацію, і з одного лікувального закладу до іншого призводить до збільшення завантаженості частини лікарів і медичних установ, при цьому ніяк не позначаючись на збільшенні їх заробітної плати та фінансування медичної установи.

Тому, коли пацієнт пише заяву про зміну лікуючого лікаря, він нерідко отримує відповідь від головного лікаря, що такої можливості немає, оскільки всі лікарі гранично завантажені. У багатьох областях поширена незаконна практика, коли у пацієнта перевіряють місце реєстрації у паспорті та, у разі якщо він не зареєстрований в даному районі, йому відмовляють у наданні медичної допомоги.

Звичайна заява на ім’я головного лікаря медичної установи, медичний працівник якого відмовляє у наданні медичної допомоги, з посиланням на чинне законодавство України щодо праву вибору лікаря та медичної установи зазвичай призводить до вирішення конфлікту.

Право на зберігання конфіденційності

У Основах законодавства України про охорону здоров’я вказано, що «пацієнт має право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні». 27 квітня 2007 року до статті 39-1 було внесено доповнення про заборону «вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування пацієнта».

Незважаючи на те, що дане право чітко визначено законодавством і передбачена відповідальність за його порушення, в багатьох ситуаціях воно порушується.

Так, наприклад, у багатьох лікувальних установах можна дізнатися медичну інформацію про будь-яку особу, зателефонувавши лікарю від її імені або отримавши її медичні документи в реєстратурі лікарні, представившись пацієнтом.

Після винесення Печерським районний суд м. Києва у липні 2006 року рішення про те, що вимога надавати інформацію про діагноз особи за місцем роботи порушує основні конституційні права, Міністерство охорони здоров’я, Міністерство праці та соціальної політики, Фонду соціального страхування від тимчасової втрати працездатності, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань прийняли спільний наказ № 774/438/207-ос/719 від 24.11.2006 року про внесення зміндо тексту Інструкції про порядок заповнення листка непрацездатності, з зазначенням: «Діагноз первинний, діагноз остаточний і шифр МКХ-10 вносяться виключно за письмовою згодою хворого. В іншому випадку первинний і остаточний діагнози, а також шифр МКХ-10 не вказуються».

Звернемо увагу, що заборона стосується не тільки діагнозу, але і його шифру, оскільки використовуючи інформаційні технології, з’ясувати, що означає той чи інший шифр, не становить труднощів.

Однак у багатьох випадках лікувальні установи продовжують вказувати дану конфіденційну інформацію в лікарняних листках. Робиться це, перш за все, через вимоги працівників фондів соціального страхування вказувати діагнози. Вони висувають до лікарень та поліклінік претензії у випадку, якщо отримують до оплати листки непрацездатності без проставлених діагнозів. Незважаючи на те, що такі вимоги незаконні, на практиці такий тиск поширений, і лікарі вважають за краще не ускладнювати собі життя і вписують діагноз, грубо порушуючи законодавство і права своїх пацієнтів. Ось лише один з багатьох прикладів того, до чого призводять дані порушення:

Пацієнтка Т. успішно пройшла курс лікування від туберкульозу, після чого повернулася на роботу. Секретар установи, де працювала Т., довідалась про її діагноз із лікарняного листа і повідомила його іншим співробітникам, які створили Т. нестерпні умови і змусили її звільнитися.

У цій ситуації частина лікувальних установ знаходить наступне рішення. Перед видачею листка непрацездатності пацієнта просять написати свою згоду на внесення діагнозу. Однак такі дії також є невірними і порушують право на конфіденційність. Якщо в 99% випадків пацієнти приносять на роботу лікарняні листи з діагнозом, а 1% – без такого, то цей 1% викличе нездорову цікавість і ще більші побоювання, ніж у наведеному вище випадку.

Листки непрацездатності без записаного в них діагнозу повинні стати нормою, а з проставленими на письмове прохання хворого діагнозами – виключенням з правил. Саме тому спільний Наказ не наказує брати з пацієнтів письмову згоду, а дозволяє у виняткових випадках вписувати діагноз, якщо пацієнт сам висловив таке бажання і написав згоду. Крім того, у випадках, коли не ставлять діагноз, ставлять шифр захворювання, що також не є вірним.

Нерідко право на конфіденційність порушується і внаслідок недбалого зберігання медичної документації. За повідомленнями пацієнтів, у низці лікарень і поліклінік Сімферополя результати аналізів складаються на один стіл, звідки працівники відділень (а то й самі хворі) вибирають «свої» аналізи. Однак таким чином результати стають доступними також для сторонніх людей. Іноді пацієнту (або його родичам) пропонують самому проглянути всю стопку лабораторних висновків, щоб знайти свої дані.

Пацієнтка Г. проходила лікування в гінекологічному відділенні. Її історія хвороби, що лежала на столі в ординаторській, стала доступна лікарю сусіднього відділення, якого Г. знала особисто і категорично не хотіла, щоб той був проінформований про її діагноз.

Часто порушення конфіденційності стосуються інфекційних хвороб, в тому числі і ВІЛ. Розкриття такої інформації веде до важких наслідків для пацієнта, для його життя в суспільстві, впливає на його соціальні відносини, роботу, навчання. Іноді медичні працівники навіть вважають, що, розголошуючи інформацію, вони надають користь суспільству, попереджаючи інших про небезпеку зараження. Часто ж це стається необдумано в розмові.

Слід відзначити, що джерелом розголошення (цілеспрямованого або випадкового) конфіденційної медичної інформації частіше є середній та молодший медичний персонал і рідше лікарі, які краще поінформовані про відповідальність за такі дії. Проте стаються випадки, коли лікарі розголошують інформацію про пацієнтів родичам пацієнтів або адміністрації навчального закладу, де навчається пацієнт, намагаючись через них натиснути на прийняття рішення про лікування.

Так, мати забрала неповнолітнього пацієнта з дитячого хірургічного відділення, відмовившись від операції. Лікар відділення наполягав на операції, яку вважав необхідною за життєвими показниками, однак не пояснив матері, чому він дійшов такого висновку. Намагаючись вплинути на рішення матері, він зателефонував до школи, де навчається дитина, розголосив її діагноз і зажадав не допускати дитину до навчання і змусити її батьків повернути дитину в лікарню. Мати пацієнта звернулася до юристів правозахисної організації, які розібралися в ситуації і роз’яснили їй можливі наслідки відмови від хірургічного втручання, після чого вона змінила рішення.

Право на доступ до медичної інформації

Порушення права на доступ пацієнтів до інформації про стан свого здоров’я залишається одним з найпоширеніших у галузі охорони здоров’я. Після проходження лікування пацієнт часто не може отримати медичну карту, де записана історія його хвороби і повне лікування, а також медичні документи, що стосуються окремих процедур.

Медичні працівники у цих випадках послуговуються такими аргументами:

1) пацієнт, не будучи медичним працівником, не зможе зрозуміти інформацію, що йому надається (при цьому ігнорується та обставина, що їхнім обов’язком є надати пацієнту інформацію доступному йому мовою);

2) знання діагнозу і всіх подробиць лікування можуть зашкодити пацієнтові, а в певному випадку становити небезпеку для його життя (ігнорується необхідність повідомлення інформації в делікатній формі);

3) у лікаря немає часу пояснювати кожному пацієнту всі деталі, які йому нібито все одно не потрібні, і надавати відповідну документацію.

Крім того, іноді лікарі вважають, що медичною інформацією є довідка або виписка про історію хвороби, а все інше, як, наприклад, медична карта, рентгенологічні знімки, дані томографічних досліджень і т. ін. не є медичною документацією.

Крім того, частина 3 статті 285 Цивільного кодексу України та стаття 39 Основ законодавства України про охорону здоров’я (частина 4) надає лікареві право обмежувати інформацію, якщо вона може погіршити стан здоров’я особи або здоров’я її батьків, опікунів, зашкодити процесу лікування. При цьому лікарям надається можливість самим визначати небезпеку інформації і дуже часто таке визначення не має розумного обґрунтування.

Практика показує, що саме приховування медичної інформації, а не її відкритість для пацієнта в більшості випадків може завдати шкоду.

Громадянка К. проходила обстеження за фактом погіршення зору. При цьому їй не оголосили ані остаточний діагноз, ані лікування, яке їй було призначено. К. вирішила, що оскільки їй не повідомляють інформацію, то найближчим часом вона втратить зір. У результаті сильних моральних переживань К. зробила спробу суїциду. Після того, як їй врятували життя, вона звернулася до іншої лікувальної установи, де пацієнтам надається вся інформація. К. пройшла повноцінне лікування і повністю відновила зір.

В іншому випадку пацієнтці М. перед операційним втручанням не була надана детальна інформація про майбутнє лікування, ризики і т.д. Лікарі обмежилися формальним отриманням підпису пацієнтки про згоду на лікування на 2-й сторінці медичної карти. Після смерті пацієнтки її родичі оскаржили цю формальну «усвідомлену» згоду і добилися дисциплінарного покарання медичних працівників.

Права людини у галузі психіатричної допомоги

У листопаді 2009 року Міністерство охорони здоров’я України представило статистичні дані, які свідчать, що 1, 17 мільйона (2, 5%) жителів України зверталися за допомогою до лікарів-психіатрів. Із загальної кількості зареєстрованих пацієнтів з психічними розладами 58, 6% складають особи працездатного віку, 19, 4% – діти та підлітки. При цьому Міністерство охорони здоров’я зазначило, що поширення психічних розладів постійно зростає.

Контингент інвалідів унаслідок психічних захворювань з 2000 року зріс на 18, 7% і наприкінці 2009 року склав 593, 8 на 100 тисяч населення. На думку фахівців-психіатрів, реальна кількість людей, які потребують психіатричної допомоги, в дійсності може значно перевищувати зазначені вище цифри. Це відбувається тому, що пацієнти з психічними розладами уникають звернення до лікарів, оскільки це загрожує поширенням  інформації про їх захворювання і стигматизацією в суспільстві. В інших випадках це викликано недовірою до лікарів і страхом бути піданними примусовому лікуванню.

У будь-якому випадку відстежується збільшення кількості людей з психічними захворюваннями в Україні і порушення прав цих людей, пов’язані з особливостями психічних захворювань.

У законодавчій базі України, яка визначає обсяг прав хворих з психічними захворюваннями, відбулися прогресивні зміни. Розлади психічної діяльності на Україну визнаються відповідно до Міжнародної статистичної кваліфікації хвороб, травм і причин смерті.

Закон України «Про психіатричну допомогу», який є основним нормативно-правовим актом, що регулює правовий статус осіб, які страждають психічними захворюваннями, визначає широкий обсяг прав цієї групи пацієнтів. Одним із серйозних змін у законодавстві України є норма, яка вказує, що «діагноз психічного розладу не може базуватися на незгоді особи з діючими в суспільстві політичними, моральними, правовими, релігійними, культурними цінностями, або на будь-яких інших підставах, безпосередньо не пов’язаних зі станом його психічного здоров’я».

З усіх, визначених чинним законодавством України прав, можна відзначити наступні, з порушеннями яких стикаються люди, які страждають психічними захворюваннями.

Отримання інформації про свої права

У силу особливості хвороб, пов’язаних з психічними розладами, у цієї групи пацієнтів часто виникають проблеми зі сприйняттям інформації. В умовах, коли медичні установи часто не можуть надати доступну, повну і зрозумілу інформацію для загальних груп хворих, вимога надати таку інформацію особам з психічними розладами є практично нездійсненною. Це одна з причин обмеження доступу осіб з психічними захворюваннями до медичних послуг, особливо, коли у них немає близьких родичів, які можуть їм допомогти. У деяких випадках медичні працівники зовсім відмовляються давати пацієнтам з психічними захворюваннями інформацію про можливі медичні послуги, пояснюючи це тим, що вони не здатні сприймати інформацію. На жаль, ці пацієнти не завжди можуть поскаржитися на таке ставлення і домогтися реалізації даного права.

Примусові огляд і госпіталізація

Закон «Про психіатричну допомогу» передбачає проведення лікарем психіатричного огляду особи без її дозволу чи без дозволу його законного представника, за заявою родичів чи інших осіб, де вказані обставини, що свідчать про необхідність такого огляду. При цьому лікар може зробити це на підставі усної заяви. Огляд може робитися відразу після надходження заяви, якщо є обґрунтовані припущення, що дії цієї особи можуть становити реальну небезпеку для нього самого або для оточуючих, а також у разі, якщо він не може задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, що забезпечує його нормальну життєдіяльність.

У даному випадку закон не вимагає, щоб заява про психіатричний огляд мала будь-які підтвердження і докази, що свідчать про передбачувану небезпеку нерозумної поведінки особи, яка оглядається. Вимоги до такої заяви досить розмиті. Це дає можливість для зловживань при проведенні таких оглядів. Мали місце випадки, коли примусовий огляд проводився за заявою сусідів або родичів, коли їх не влаштовувало поведінка цілком здорової людини і вони вимагали його примусового огляду. При цьому часто були відсутні будь-які розумні підстави для такого огляду. І навпаки, у випадках, коли дії людини, явно психічно неадекватного, відверто уявляли загрозу для оточуючих і для неї самої, у проведенні огляду відмовляли.

Питання про надання примусової амбулаторної психіатричної допомоги, згідно з Законом, вирішується судом за місцем проживання особи, якщо її обстеження або лікування можливе тільки в стаціонарних умовах та при встановленні в особи тяжкого психічного розладу, коли вона робить або має намір вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї самої або оточуючих, і якщо вона не може самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує його життєдіяльність.

При цьому закон дозволяє застосовувати заходи фізичного обмеження або ізоляції особи з психічним захворюванням за призначенням не тільки лікаря-психіатра, а і будь-якого іншого медичного працівника. Однак у випадку госпіталізації без згоди особи протягом 24 годин її повинна оглянути комісія лікарів-психіатрів для прийняття рішення про доцільність госпіталізації. У випадку, якщо госпіталізація представляється доцільною, представник психіатричного закладу протягом 24 годин направляє до суду заяву про примусову госпіталізацію особи разом з висновком комісії лікарів-психіатрів.

На практиці, у випадках примусової госпіталізації пацієнта змушують підписати форму добровільної згоди на госпіталізацію та лікування, яка зазвичай не містить необхідної для прийняття такого рішення інформації про лікування, ризики і можливі альтернативні форми лікування. У випадках, коли пацієнта представляють законні представники, закон дозволяє приймати рішення без урахування думки самого пацієнта, достатньо згоди представників. У результаті, в багатьох випадках рішення про надання психіатричної допомоги та госпіталізації приймається лікарями довільно, без згоди пацієнта і розгляду судом питань необхідності такого втручання у життя пацієнта.

У Підволочіському районі Тернопільської області медичний працівник самостійно поставив своєму близькому родичеві С. діагноз «маніакально-депресивний синдром» і видав направлення на стаціонарне лікування в Тернопільську обласну лікарню, для того, щоб отримати можливість розпоряджатися майном цього родича. У результаті С. провів 5 днів у психіатричній лікарні, поставлений йому діагноз не підтвердився. Розглядається питання про притягнення лікаря до кримінальної відповідальності.

У даному випадку потерпілий від необґрунтованого призначення примусового лікування зміг через кілька днів вийти з психіатричної лікарні і домогтися спростування діагнозу. У багатьох інших випадках таким пацієнтам доводиться проходити весь курс призначеного лікування, яке при невиправданому призначення може мати серйозні і незворотні наслідки для здоров’я.

Так, мешканка м. Любомиль Волинській області В., 1958 року народження, не мала жодних проблем з психічним здоров’ям протягом всього життя. Будь-яких причин говорити про її неадекватну поведінку, яка б загрожувала її власному здоров’ю або здоров’ю оточуючих, порушень громадського порядку не було. Після смерті матері 20 квітня 2006 року вона за заповітом матері отримала у спадщину будинок. 12 червня 2006 року її сестра П. і її племінник примусово відвезли В. до Волинської обласної психіатричної лікарні № 1, де за заявою П. її госпіталізували і лікували протягом тридцяти днів. Свого дозволу на госпіталізацію, стаціонарне лікування і лікувальні процедури В. не давала. Незважаючи на це, лікарі діагностували у пацієнтки «хронічний маячний розлад» і почали проводити лікувальні процедури.

Залишатися в лікарні В. не хотіла, намагалася отримати доступ до телефону і викликати співробітників міліції, щоб її звільнили. Доступу до телефону вона не отримала, з лікарні її не випустили і вона була змушена залишатися в лікарні.

Другого разу, 24 квітня 2009 року, П. запросила 2-х міліціонерів і двоюрідного брата і примусово відвезла В. у Волинську обласну психіатричну лікарню № 1, де В. госпіталізували, повторно поставили діагноз «хронічний маячний розлад» і призначили лікування без згоди В. В історії хвороби був підроблений підпис В. про її згоду на лікування. В. подала заяву про компенсацію моральної і матеріальної шкоди до психіатричної лікарні, однак вона тепер не живе в своєму будинку, постійно відчуває почуття страху, побоюючись, що її можуть знову своєвільно госпіталізувати.

Відсутність достатніх гарантій від зловживань призводить до того, що останнім часом з’явились приклади використання призначення примусового психіатричного лікування та приміщення в психіатричну лікарню як репресивного заходу.

Так у випадку з керівником громадської організації «Рух прокуратура Вінниччини без корупції», заступником голови незалежної профспілки «Трудящі» Андрієм Бондаренком прокуратура Вінницької області чотири рази зверталася до суду з проханням призначити примусове обстеження Бондаренка. За заявою прокуратури лікарі психіатричної лікарні також просили суд про проведення примусового обстеження Бондаренка, необхідність такого обстеження вони обґрунтували тім, що він неодноразово звертався із скаргами до правоохоронних та судових органів області. Раніше у Бондаренка жодних проблем з психічним здоров’ям не виникало. Щоб підтвердити те, що він психічно здоровий, Бондаренко тричі проходив амбулаторне психіатричне обстеження і представив довідки, що у нього немає психічних захворювань. Незважаючи на це, 29 жовтня 2010 апеляційний суд Вінницької області прийняв рішення про примусове стаціонарне обстеження Бондаренко А. у психіатричної лікарні, посилаючись на висновки, що у Бондаренка наявне «загострене усвідомлення своїх особистих прав і войовнича, нагальна готовність відстоювати їх неадекватними способами». Це рішення Бондаренко А. оскаржив  до Вищого касаційного суду. По справі відкрите провадження, але рішення ще не прийнято.

Попередня згода і право на відмову від лікування

Право на усвідомлену згоду і право на відмову в будь-який час від застосування методів діагностики та лікування чи медичних засобів обмежене можливістю отримання пацієнтами з психічними захворюваннями інформації про застосування таких методів та засобів. Процедура лікування та застосування медичних засобів на практиці нічим не регулюється.

17 травня 2007 року до Закону «Про психіатричну допомогу» була введена норма щодо письмової згоди пацієнта при наданні психіатричної допомоги. Однак закон обумовлює необхідність  усвідомленої згоди у випадках, коли методи діагностики і лікування та медичні засоби представляють підвищений ризик для здоров’я особи, якій надається психіатрична допомога. Дана норма суперечить правилу отримання  усвідомленої згоди при будь-якому медичному втручанні. Крім того, ступінь ризику в таких випадках визначають самі лікарі і, відповідно, виникає ризик, що рішення буде прийняте довільно і медичне втручання становитиме небезпеку для здоров’я пацієнта.

Право на безкоштовну юридичну допомогу з питань, пов’язаних з наданням психіатричної допомоги

Державна система в даний час не в змозі забезпечити вказане вище право. У медичних установах передбачена штатна посада юриста. У його обов’язки входить представлення інтересів установи, але вони не надають (і не можуть надавати через конфлікт інтересів) юридичну допомогу пацієнтам.

У державному бюджеті передбачена оплата адвокатам правової допомоги у випадках, коли відповідно до закону держава повинна надати безкоштовну юридичну допомогу. Система безоплатної правової допомоги обмежується лише захистом від кримінального обвинувачення, а з питань надання медичної допомоги особам з психічними захворюваннями безкоштовна юридична допомога найчастіше не надається.

Право на альтернативний психіатричний висновок

Незважаючи на те, що право на альтернативний психіатричний огляд та на залучення до участі в роботі комісій лікарів-психіатрів з питань надання психіатричної допомоги фахівця у галузі психіатрії відображено в законі, на практиці це право дуже складно реалізувати. Найчастіше пацієнт не знає про це право і не отримує жодної інформації, яка допомогла б реалізувати дане право. В інших випадках, якщо пацієнт наполегливий і вимагає альтернативного огляду, його сумніви і заяви трактуються як прояви хворобливого психічного стану, який не може адекватно сприймати дійсність, тим більш розумно оцінювати роботу лікаря. У таких випадках заяви хворого просто ігноруються. Звичайно, при обстеженні та лікуванні даної категорії пацієнтів дійсно існує ймовірність того, що вимоги пацієнта не завжди будуть розумні. Але в той же час не можна виключити грубого втручання в життя пацієнта, оскільки у сфері надання психіатричної допомоги медичні працівники мають більш повноважень на прийняття рішень, які можуть мати незворотні наслідки. У даному випадку альтернативне обстеження могло б убезпечити як медичного працівника у разі, якщо пацієнт згодом поставить питання про неправильність його рішень, так і самого пацієнта.

Право на особисту участь у судових засіданнях при вирішенні питань, пов’язаних з наданням психіатричної допомоги та обмеженнями у зв’язку з цим їх прав.

Дане право також відображено в Цивільно-процесуальному кодексі України, норми якого вказують на обов’язкову присутність особи при розгляді в суді зазначених питань. Практика показує, що у цих випадках суди забезпечують дотримання процедури. Однак, як зазначалося вище, незгода пацієнта з наданням психіатричної допомоги найчастіше не фіксується у медичній документації.

Право на відшкодування шкоди

Право на відшкодування шкоди виникає внаслідок незаконного приміщення до психіатричної або психоневрологічної установи, або внаслідок незабезпечення безпечних умов або розголошення конфіденційних відомостей про стан психічного здоров’я та надання психіатричної допомоги.

Судова практика України показує можливість відшкодування матеріальної шкоди. При обговоренні питання про відшкодування моральної шкоди суди вимагають матеріальні докази отримання такої шкоди. У таких випадках, на думку суду, необхідно підтвердження того, що пацієнт через переживання отримав медичний діагноз неврологічного або іншого характеру, проходив лікування. Сама наявність стресової ситуації і моральних страждань найчастіше не дає судді підстав для оцінки моральної шкоди у грошовому еквіваленті і її  стягнення з винної сторони.

Щодо осіб, які перебувають у психіатричних закладах, у чинному законодавстві України передбачені такі права:

– спілкування з іншими особами, в тому числі з адвокатом або іншим законним представником, без присутності сторонніх осіб згідно з правилами внутрішнього розпорядку психіатричного закладу;

– повідомлення будь-якої особи за своїм вибором про надання їм психіатричної допомоги;

– забезпечення таємниці листування при відправці та отриманні будь-якої кореспонденції;

– доступ до засобів масової інформації;

– дозвілля, заняття творчою діяльністю;

– відправлення релігійних обрядів, додержання релігійних канонів;

– звернення безпосередньо до керівника або завідуючого відділенням психіатричного закладу з питань надання психіатричної допомоги, виписки з психіатричного закладу та додержання їхніх прав;

– допомогу з отримання загальнообов’язкового державного соціального страхування або пенсії згідно з законодавством.

Цей обсяг прав максимально наближений до міжнародних стандартів. Однак закритість установ, де надається психіатрична допомога, відсутність незалежного органу, який спостерігає за їх реалізацією і виступає арбітром у випадку виникнення спорів між пацієнтом та установою, зводить на ніщо існування даного переліку прав.

Так, наприклад, 20-річну К. мати помістила в психіатричну лікарню без її згоди. Необхідність примусового втручання лікарів-психіатрів вона пояснила тим, що її дочка змінила релігію, ставши мусульманкою, і хотіла вийти заміж за мусульманина. При цьому, всі заяви доньки про те, що вона незгодна з примусовим лікуванням, залишалися без уваги. Крім того, К., будучи мусульманкою, намагалася читати намаз і носити на голові хустку. Лікарі заборонили їй це робити, сказавши, що це додатково підтверджує її психічне нездоров’я. Письмові заяви К. до головного лікаря з проханням дозволити їй носити хустку й читати намаз залишилися без відповіді. На прохання матері К. друзів і нареченого К. в лікарню не пропускали, їй не давали можливості телефонувати, і вона опинилася в ізоляції. З юристом правозахисної організації К. змогла зв’язатися тільки через сестру іншої пацієнтки психіатричної лікарні, в лікарні доступу до юриста у неї не було.

Згідно з діючим законодавством рішення щодо обмеження прав осіб, яким надається психіатрична допомога, фіксується у медичній документації із зазначенням строку його дії та може бути оскаржено до суду. Забороняється залучення осіб, яким надається психіатрична допомога, до примусової праці.

Однак бувають випадки примусу хворих у психіатричних закладах до важкої фізичної праці, так звана терапія працею, і різні способи примусу хворих, коли вони не погоджуються працювати, у тому числі і побиття.

Так 11 серпня 2010 року у Новосавицькому психоневрологічному інтернаті загинув 43-річний пацієнт. Причиною смерті були тяжкі тілесні ушкодження, в тому числі у нього були переламані ребра, гематоми на тілі, зламана щелепа. До цього в громадську організацію «Комітет боротьби з організованою злочинністю» надходили скарги від пацієнтів психоневрологічного інтернату на те, що працівники інтернату б’ють їх, примушують виконувати важку фізичну роботу, застосовують сильнодіючі психоневрологічні препарати. Після порушення кримінальної справи правоохоронні органи ексгумували 30 трупів пацієнтів інтернату, офіційною причиною смерті тих, хто не досяг 20 років, були серцева недостатність і цироз печінки. Порушено чотири кримінальні справи стосовно співробітників інтернату, за спричинення тяжких тілесних ушкоджень, ненадання допомоги, спробі приховування злочину, перевищення службових повноважень.

Доступ до інформації

Особа при наданні їй психіатричної допомоги або її законний представник має право на ознайомлення з історією хвороби та іншими документами, а також на отримання в письмовому вигляді будь-яких рішень щодо надання їй психіатричної допомоги. У випадках, коли повна інформація про стан психічного здоров’я особи може завдати шкоди її здоров’ю або привести до безпосередньої небезпеки для інших осіб, лікар-психіатр або комісія лікарів-психіатрів можуть таку інформацію обмежити.

У цьому разі лікар-психіатр або комісія лікарів-психіатрів інформує законного представника особи, враховуючи особисті інтереси особи, якій надається психіатрична допомога. Про надану інформацію або її обмеження робиться запис у медичній документації.

Дана норма дає можливість співробітникам психіатричних установ довільно приймати рішення про обмеження інформації, що надається, не пояснюючи, яким чином така інформація може бути небезпечною, що і відбувається на практиці. Таким чином пацієнти не можуть отримати всю інформацію стосовно психічної хвороби. Також специфіка пацієнтів з психічними хворобами дає лікарям додаткову можливість відмовляти в отриманні такої інформації під приводом, що вони не можуть зрозуміти цю інформацію або нашкодити собі та іншім, використовуючи її.

Позбавлення дієздатності на підставі психічного захворювання

Однією з серйозних проблем в українській практиці залишається можливість довільного і позбавлення дієздатності на підставі психічного захворювання. Цивільно-процесуальний кодекс України визначає процедуру позбавлення дієздатності психічно хворих людей на підставі заяви родичів або органів опіки та піклування.

При цьому законодавство дозволяє проведення процедури позбавлення дієздатності за відсутності особи, яку позбавляють дієздатності, і яка не може викласти свої аргументи. Така норма суперечить міжнародним стандартам, що будь-яке рішення про визначення психічної хвороби та обмеження прав особи може прийматися лише з урахуванням думки самої особи, стосовно якої приймається рішення. На практиці більше 90 відсотків судових рішень про позбавлення дієздатності приймаються без участі осіб, щодо яких приймаються рішення.

У процесі прийняття рішення не проводиться повного вивчення всіх обставин і обґрунтування прийнятого рішення визначається стандартним формулюванням «не може розуміти значення своїх дій та керувати ними». Вирішальне значення має висновок судово-психіатричної експертизи. Ситуацію ускладнює відсутність незалежної судово-медичної психіатричної експертизи і пряма підпорядкованість експертів Міністерству охорони здоров’я, що впливає на об’єктивність їх висновків.

Особа, позбавлена дієздатності, не має права оскарження такого рішення. Існує процедура відновлення дієздатності особи, якщо обставини змінилися і психічне здоров’я покращилося. Однак ініціювати таку процедуру може тільки опікун такого хворого або органи опіки та піклування. Сам хворий позбавлений такого права. Таким чином, хвора людина опиняється в повній залежності від опікуна і позбавляється будь-якої можливості приймати рішення.

Порушення права брати участь у прийнятті рішення про позбавлення дієздатності часто веде до того, що люди дізнаються про те, що вони позбавлені дієздатності тільки після прийняття рішення.

Так, пан К. був позбавлений дієздатності рішенням Фрунзенського районного суду міста Харкова 17 лютого 1989 року. Про існування рішення він дізнався в 2009 році, через 20 років після винесення рішення. Дане рішення винесено на підставі судово-психіатричної експертизи, при проведенні якої К. не брав участь, про судове засідання він не був повідомлений. Опікуна К. не призначили. Чинне законодавство не дозволяє особам, які позбавлені дієздатності, самостійно оскаржувати судові рішення про позбавлення дієздатності або ініціювати процедуру відновлення дієздатності. Органи піклування відмовилися починати у суді процедуру поновлення дієздатності. Таким чином, виникала така ситуація, що К. безпідставно позбавлений не тільки можливості вести нормальний спосіб життя і користуватися своїм майном, але й можливості змінити цю ситуацію.

Згідно з нормами чинного законодавства особа, позбавлена дієздатності за рішенням суду, не може бути самостійним учасником судових та інших процедур, в тому числі і оскаржити поставлений йому діагноз.

Рекомендації

1.На законодавчому рівні розмежувати поняття доступності та безоплатності для надання можливості медичним закладам деякі послуги надавати за кошти у офіційному порядку.

2. Ввести страхову медицину, що може значно покращити ситуацію у випадку  прийняття розумного закону. У такому варіанті здається найкращим варіантом, коли лікувально-профілактичні заклади будуть незалежними суб’єктами господарювання, а допомога  у вигляді пільг  та безкоштовнихмедичнихпослугнадаватиметься соціально незахищеним групам.

3.  Внести зміни до статті 285 Цивільного Кодексу України та статті 39 Закону України «Основи законодавства про охорону здоров’я» щодо доступу до медичної інформації особи, якої ця інформація стосується.

4. Внести зміни до Закону України «Про психіатричну допомогу»  щодо надання будь- яких видів психіатричної допомоги за інформованою згодою пацієнта, незалежно від того позбавлений він дієздатності, чи ні.

5. Включити до функціональних обов’язків медичних працівників обов’язкового та повного інформування пацієнтів щодо стану їх здоров’я, медичних процедур та можливих наслідків.

6. Розробити письмові форми належної та повної інформованої згоди з можливістю внесення додаткової інформації про особливості захворювання та лікування окремого пацієнта.

7. Провести семінари, курси підвищення кваліфікації щодо навчання медичних працівників правилам та порядку надання інформації пацієнтам, отримання інформованої згоди, поняття медичної таємниці.

8.  Розробити та ввести у практику електронну медичну документацію з системою  захисту інформації, щоб лікар чи інші особи не могли її змінити, а також щоб до неї був доступ лише у обмеженого кола осіб.

 9. Фінансувати лікувальні заклади та сплачувати заробітну плату лікарям залежно від кількості пацієнтів, яким були надані медичні послуги.

10. Розробити на законодавчому рівні та ввести в практику інститут незалежної медичної експертизи, у тому числі психіатричної.

11.  Внести зміни до  Цивільно-процесуального Кодексу  України щодо розгляду заяв про позбавлення дієздатності  за обов’язкової  присутності особи, стосовно якої подана заява, та надання  їй можливості особисто оскаржити рішення про позбавлення дієздатності.

==========

[1] Автори розділу – Айгуль Муканова, Інститут правових досліджень і стратегій, Євген Новицький, Кримський Республіканський Благодійний Фонд «Світ Криму», Ірина Сенюта, БФ «Медицина и право»

 

 Поділитися