Розплавлення: не просто метафора

Наслідки землетрусу в Японії – особливо нескінченна криза на атомній електростанції Фукусіма – є похмурим нагадуванням для спостерігачів американського фінансового краху, який передував Великій рецесії. Обидві події є жорсткими уроками щодо існування ризиків і того, як зле ринки і суспільства можуть впоратися з ними.

Звичайно, в певному сенсі, не можна порівнювати трагедією, спричинену землетрусом – яка залишила більш 25000 людей мертвими чи зниклими безвісти – і фінансову кризу, які не можуть бути приписані такі значні фізичні страждання. Але коли справа заходить про розплавлення стрижнів у реакторі атомної електростанції у Фукусімі, обидві події мають спільну тему.

Експерти з ядерної енергетики і фінансової галузі запевняли нас, що нові технології майже усунули ризик катастрофи. Ці події довели, що вони помилялись: не тільки в тому, що ризики існують, але й наслідки були настільки величезними, що вони легко переважили всі нібито переваги систем, які лідери цих галузей просували.

Перед Великою Рецесією американські економічні гуру – від керівника Федерального Резерву до фінансових титанів – вихвалялись, що вони навчились керувати ризиком. Такі "інноваційні" фінансові інструменти, як деривативи і кредитно-дефолтні свопи, давали можливість розподілити ризик по всій економіці. Тепер ми знаємо, що вони вели в оману не тільки решту суспільства, але навіть самих себе.

Як виявилось, ці фінансові чарівники, не розуміли складності ризику, не кажучи вже про небезпеки, які становили "важкі хвости розподілу" – це статистичний термін для позначення рідкісних подій з величезним наслідками, часом їх називають "чорними лебедями". Події, які мали б відбуватись раз на століття – або навіть раз за життя всесвіту – здається, відбуваються кожні 10 років. Що гірше, не тільки частота цих подій була значно недооцінена; так само була недооцінена астрономічна шкода, яку вони спричинять – щось таке, як розплавлення стрижнів у реакторів, що продовжує переслідувати атомну енергетику.

Дослідження в сфері економічної теорії та психології допомагають нам зрозуміти, чому ми так погано справляємось з керуванням цими ризиками. Ми маємо невелику емпіричну базу для оцінки рідкісних подій, отже важко зробити добру оцінку. За таких обставин навіть щось більше, ніж видавання бажаного за дійсне, може відігравати роль: ми взагалі можемо мати небагато стимулів, щоб серйозно задуматись. Навпаки, коли за помилки платять інші, це спонукає до самообману. Система, яка соціалізує втрати і приватизує здобутки, приречена на ризик поганого керівництва.

Дійсно, весь фінансовий сектор був переповнений проблемами агенцій і зовнішніми ефектами. Рейтингові агенції були зацікавлені в тому, щоб давати добрі рейтинги дуже ризикованим цінним паперам, які випускали інвестиційні банки, що платили їм. Банки, що видавали іпотечні кредити, не несли відповідальності за наслідки своїх дій, і навіть ті, хто брав участь у хижацькому виданні позик, створював і торгував цінними паперами, які були запрограмовані на втрати, робили це в такий спосіб, що оберігав їх від цивільної і кримінальної відповідальності.

Це приводить нас до наступного питання: чи ці "чорні лебеді" є подіями, які от-от мають трапитись? На жаль, деякі з насправді великих ризиків, які стоять перед нами сьогодні, скоріше за все, навіть не є рідкісним подіями. Добра новина в тому, що такі ризики можна контролювати невеликим коштом або взагалі без витрат. Погана новина в тому, що роблячи це, ми зіткнемось із сильною політичною опозицією – бо є люди, які зі статусу-кво отримують прибутки.

В останні роки ми бачили два великі ризики, але небагато зробили, щоб поставити їх під контроль. За певними оцінками, те, як було подолано останню кризу, могло підвищити ризик майбутньої фінансової катастрофи [англ. financial meltdown – фінансовий крах, катастрофа, натомість, у більшості окремих вживань meltdown – розплавлення паливних стрижнів у реакторі, тому автор грає цим словом – Z].

Банки надто великі, щоб зазнати краху, і ринки, учасниками яких вони є, тепер знають, що якщо в них виникнуть проблеми, вони можуть очікувати на допомогу. В результаті існування цього морального ризику, ці банки можуть позичати на вигідніших умовах, що дає їм перевагу над конкурентами, яка ґрунтується не на кращих результатах роботи, а на політичній силі. Хоча деякі ексцеси прийняття на себе ризику були обмежені, хижацьке видавання позик і нерегульована позабіржова торгівля непрозорими деривативами продовжуються. Фактично, структури стимулів, які заохочують надмірний ризик, не змінились.

Отже, в той час, як Німеччина зупинила свої старі ядерні реактори, в США, і також в інших країнах, навіть ті станції, які мають такий же недосконалий проект, як і Фукусіма, продовжують працювати. Саме існування ядерної енергетики залежить від прихованих державних субсидій – витрат, які несуть суспільства у випадку ядерної катастрофи, як і витрат на все ще невирішену проблему ядерних відходів. Стільки витрат за капіталізм без обмежень!

Для планети існує ще один ризик, який, як й інші два, є майже безперечним фактом: глобальне потепління і зміна клімату. Якби були інші планети, на які ми могли б перебратись з малими витратами у випадку результату майже з певністю передбаченого вченими, можна було б стверджувати, що на такий ризик можна піти. Але їх немає, отже не можна.

Витрати на зменшення викидів бліднуть у порівнянні з можливими ризиками, які стоять перед світом. І це дійсно навіть у тому випадку, якщо ми виключимо ядерний варіант рішення проблеми (витрати на який майже завжди недооцінені). Звичайно, нафтові і вугільні компанії понесуть втрати і країни, великі забруднювачі – як США – очевидно, платитимуть вищу ціну, ніж ті, що ведуть менш марнотратний спосіб життя.

Врешті-решт, ті хто грає в азартні ігри в Лас-Вегасі, втрачають більше, ніж виграють. Як суспільство, ми граємо в рулетку – з нашими великими банками, з нашими великими атомними електростанціями, з нашою планетою. Як і в Лас-Вегасі, небагато щасливчиків – банкіри, які ризикнули нашою економікою, і власники енергетичних компаній, які ризикнули нашою планетою – можуть опинитись у виграші. Але в середньому і це майже безперечний факт, ми як суспільство, подібно всім азартним гравцям, програємо.

Це, на жаль, урок ядерної катастрофи в Японії, який ми продовжуємо ігнорувати з ризиком для себе.

Автор: Джозеф Стіглітц [Joseph Stiglitz]
Джерело: The Guardian, 06.04.2011: Meltdown: not just a metaphor
Зреферував Михайло Мишкало, Західна аналітична група