Статисти в мантіях

Цікаво, яку реакцію би викликав заголовок «Осіб, які розстріляли співробітників «Приватбанку», виправдали». Обурення, чи жодної реакції, бо ситуація немислима?  Адже навіть при фатальному рівні довіри до суддів в Україні, читач навряд чи повірить, що знайдеться суддя, який би виправдав «осіб, які розстріляли» людей.  А чи знайдеться суддя, який наважиться винести виправдальний вирок після шквалу заголовків в ЗМІ на кшталт «Особам, які розстріляли співробітників "Приватбанку", висунули звинувачення»?

Суд має винести справедливе рішення на підставі об’єктивного та неупередженого розгляду всіх матеріалів справи.  Шанси для обˈєктивного розгляду гучної справи двох обвинувачених у вбивстві пˈятьох осіб в Донецьку 29 грудня 2011 р. якщо не рівні нулю, то досить марні, коли міліція й Гепрокуратура, за допомогою ЗМІ фактично вже «засудили» обвинувачених.

Доходить навіть до повного абсурду: «До осіб, які розстріляли співробітників "Приватбанку" застосовувалося насильство?». Особа, яка хоче просту дієту й далі заголовків не читає, може подумати, що на покидьків напали в приступі обурення огидним злочином. Однак ті, хто читає далі, не можуть не зрозуміти, що все ж таки не все так просто.

Мати одного з обвинувачених у вбивстві п’яти працівників "Приватбанку" стверджує, що з сина вибили зізнання, що до нього довго не допускали адвоката, що є свідки, які підтвердять, що він не був побитий до затримання.  Ба більше, що є свідки, які підтвердять його алібі. Те, що МВС явно не спростовує сліди побиття, просто стверджує, що хлопець у побитому стані зˈявився на місці злочину, насторожує своєю передбачуваністю. Аргументи, що обвинувачені самі «зізналися», слід зіставити з величезним масивом матеріалів, зокрема, й недавньою доповіддю «Міжнародної Амністії» про способи отримання подібних зізнань.

Родичі ставлять обґрунтовані запитання щодо фрагменту відеозапису слідчого експерименту, який продемонстрували журналістам на прес-конференції міністра внутрішніх справ, і який тепер можна подивитися в Інтернеті.

Злив лише частини начебто записаного слідчого експерименту (й оприлюднення запису взагалі), коли міліція відмовляється надавати докази причетності обвинувачених до злочину, посилаючись на таємницю слідства чи небезпеку свідків, виглядає принаймні дивним. Якщо мають незаперечні докази причетності обвинувачених, навіщо вдаватися до примітивної та не надто переконливої спроби налаштувати громадськість проти одного обвинуваченого?

Де тут правда, не мені судити, але й не я придумала таку надзвичайно важливу складову справедливого судочинства, як презумпцію невинуватості, про яку геть забули.

Звісно не тільки, та й не в першу чергу журналісти. 31 грудня 2011 р. МВС повідомляє на своєму сайті, що «У Донецьку затримано зловмисників, які скоїли розбійний напад на відділення "Приватбанку" Й хоча сам міністр внутрішніх справ В. Захарченко – на тому брифінгу й на другому 3 січня – продовжує говорити про  «підозрюваних», він абсолютно недвозначно стверджує, що МВС «за дорученням Президента України від 29.12.2011» та рекордним темпом розкрило злочин.  Іншими словами, вони молодці, що так оперативно виконали розпорядження головного молодця, який про всіх дбає, а тепер громадяни можуть спати спокійно в своїх ліжках.

Незрозуміло, навіщо знадобився відеозапис частини слідчого експерименту, якщо все так однозначно. Та й різні інші питання виникають навіть після прочитання повідомлень міністра, – тільки, як видається, не у Генпрокурора. 16 січня повідомлялось, що троє працівників прокуратури Донецької області отримали цінні подарунки від генпрокурора за участь в розкритті вбивства п’яти працівників донецького VIP-відділення «Приватбанку».

Тобто, все вже розкрите, всі, разом із Президентом, задоволені, а суддям залишається лише оголосити вирок.

Це, безумовно, не перший раз, коли так брутально порушують право підозрюваних на презумпцію невинуватості, на справедливий суд узагалі. З того, однак, не випливає, що журналісти мають бути причетними до фактичної деградації правосуддя.

Згідно з недавнім опитуванням «Рейтингу», 26% громадян бояться бути засудженими за злочини, яких не вчиняли. Чи обґрунтовано бояться – це інше питання. Але будь-яка гучна справа, де підозрюваних фактично засуджено та нагороди роздано до завершення розслідування, зростанню довіри, м’яко кажучи, не сприяє. Якщо обвинувачені дійсно скоїли цей злочин, вони заслуговують на найсуворіше покарання. Якщо ні, то невинуваті сядуть за злочини, яких не вчиняли, а небезпечні вбивці залишаться на волі. В умовах тиску згори на правоохоронні органи, й дедалі більше зазіхань на незалежність та загальну роль судової влади, не завадило би журналістам памˈятали, кому вони покликані служити – собі та всім громадянам.