Права людини в Україні 2011. ПОЛІТИЧНІ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ
У 2011 році в результаті опору українського суспільства і ніщивної критики з боку Ради Європи, Європейського Союзу, керівництва багатьох західних країн кримінальні переслідування за політичними мотивами призупинилися. Нових політично обумовлених кримінальних справ майже не було, усі політв’язні, окрім декількох колишніх урядовців, були звільнені з-під варти. Проте жодна кримінальна справа не була припинена у зв’язку з відсутністю події та/або факту злочину, вироки суду в цих справах справляють враження несправедливих і незаконних, а позасудові переслідування громадських активістів і учасників протестних рухів не вщухали. Порушення свободи мирних зібрань та свободи асоціацій в 2011 році були значно більшими, ніж в 2010. У 2010 році було поновлено використання адміністративного затримання та засудження за мирні протести, яке не спостерігалося з 2004 року, такі випадки були частими і в 2011 р. Зросла участь Служби безпеки України в кримінальних справах проти політиків та політично обумовлених діях проти активістів громадянського суспільства.
Заміна запобіжного заходу Юлії Тимошенко та Юрію Луценку з підписки про невиїзд на утримання під варту не мала жодних законних підстав. Цілком вірогідним буде визнання Європейським судом порушення статті 5 Європейської конвенції (право на свободу) відносно обох політиків. Судові процеси проти них супроводжувалися значними порушеннями права на справедливий суд і демонстрували нехтування принципами верховенства права.
Сім років ув’язнення Юлії Тимошенко за дії, пов’язані із контрактами на постачання російського газу, підтверджує політичні мотиви цього кримінального переслідування. Цей вирок мав наслідком відторгнення України від євроінтеграційних процесів і руйнацію підвалин кримінального права і процесу. Він продемонстрував повну залежність суду від прямого втручання виконавчої влади та впливових політичних сил, про залежність від політичних міркувань взагалі, від нестримного бажання знайти й покарати когось за те, що життя йде не так, як хотілося б, за політичні та економічні негаразди. Виявилося, що українське правосуддя не здатне протистояти нестримному поширенню кримінального закону на сфери, які принципово не можуть бути вирішені у кримінально-правовій площині.
Вирок Печерського суду не містить відповіді на дуже суттєві аргументи, які були висунуті захистом під час розгляду справи, і тим самим порушує право Юлії Тимошенко на обґрунтоване рішення, яке передбачене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини. Зокрема, це такі питання.
Чи сформулювало обвинувачення із достатньою чіткістю, які саме норми, чинні на момент події, забороняли Прем’єр-міністру України надавати розпорядження, що ставляться їй у провину; чи були ці норми сформульовані з такою чіткістю, щоб їх можна було порушити, лише усвідомлюючи протиправність таких дій?
Чи надало обвинувачення достатньо доказів тому, що у разі, якщо б Юлія Тимошенко не вчинила інкримінованих їй дій, то ціна на газ залишилася б на рівні 2008 року? Чи надало обвинувачення докази, що інші фактори не могли призвести до зростання ціни?
Чи надало обвинувачення достатньо доказів тому, що обставини, які отримали узагальнюючу назву «газової кризи 2009 року», не можна в жодному разі вважати «умовами виправданого ризику» у значенні статті 42 Кримінального кодексу?
Чи може бути визнаний доказом обвинувачення переказ чужих слів, тобто переказ тверджень особи, яка не була допитана під час судового розгляду, і чи правильно суд першої інстанції послався на такі докази? Чи може вважатися належними доказами свідчення особи, яку захист не мав можливості допитати під час судового розгляду?
Чи може бути визнана доказом обвинувачення думка, оцінка або припущення свідка, який не виступає у якості експерта у процесі, і чи є правильним, що суд першої інстанції послався на такі докази?
Чи може бути законним вирок, якщо суд не дослідив істотних доказів, що можуть свідчити на користь обвинуваченої?
Без правової відповіді на ці та інші правові питання, вирок щодо Юлії Тимошенко залишиться подією політичного життя, руйнівною для системи кримінального правосуддя, для панування права у державі та правової визначеності, позначиться на усій системі управління та суспільного життя. Існування такого вироку створить атмосферу, у якій жоден управлінець не буде певним щодо наслідків своїх дій, які не завжди бувають безпомилковими й іноді призводять до непередбачуваних або невигідних наслідків.
На рівні управління державою це призведе до паралічу управління через небажання будь-кого брати на себе відповідальність, до перетворення державного апарату в зграю, де лише симпатія ватажка може захистити члена зграї від відповідальності. Це надає владі безпрецедентні можливості для вибіркових переслідувань, оскільки залишає лише один критерій, що відділяє злочинну поведінку від правомірної — симпатії влади до певних дій та рішень.
На нашу думку, касаційна інстанція, яка має розглядати цю справу, повинна звернути увагу на необхідність надати обґрунтовану відповідь на вищезазначені питання, а також ретельно перевірити правильність застосування Печерським судом норм процесуального права.
Кримінальні справи, порушені проти Юрія Луценка, повністю розвалилися в суді. Тільки один з численних свідків підтвердив свої показання, надані під час попереднього слідства, а покази левової більшості в суді свідчать про невинуватість екс-міністра. Та й самі обвинувачення виглядають цілком безглуздими. Дії, які інкримінують Луценку, не є кримінально караними і не можуть взагалі підлягати кримінальному переслідуванню. Вирок Юрія Луценка є просто знущанням над правосуддям.
Ризикнемо прогнозувати, що в майбутньому, якщо усі українські судові інстанції залишать в силі вироки Тимошенко і Луценка, то Європейський суд визнає порушення права на справедливий суд (стаття 6), що мало місце покарання без вини (стаття 7) і що мотиви кримінального переслідування були політичними (стаття 18). Але підтвердження цієї констатації може відбутися тільки за декілька років.
Хроніка справ жертв політичних репресій[2] та огляд політичних переслідувань активістів громадянського суспільства[3] дають загальне уявлення про масштаб та характер політичних переслідувань. Якщо дії влади проти політиків широко висвітлювалися в засобах масової інформації та Інтернеті, то про конфлікти із владою громадських активістів, журналістів, правозахисників, членів неурядових організацій, учасників профспілкових, молодіжних і студентських рухів медіа писали значно менше.
За нашими спостереженнями, в 2010–2011 році були піддані різним формам політичного переслідування близько 60 представників громадськості та 11 громадських організацій з 17 регіонів країни. Щодо 30 людей були порушені кримінальні справи, у 3 випадках зафіксоване порушення адміністративних справ, у двох випадках — цивільних справ. Відносно однієї людини було винесено рішення про застосування примусових заходів медичного характеру. 27 людей зазнали обмеження свободи (арешт, утримання під вартою або ув’язнення) на різні терміни, 16 чоловік зазнали фізичного насилля, двоє емігрували. Усі вони зіштовхнулися з порушеннями законодавства або непропорційним втручанням держави.
Випадки політичних переслідувань представників громадянського суспільства можна умовно поділити на чотири групи за політичними мотивами держави, які лежали в основі таких переслідувань. Це такі мотиви, як:
1) «ідеологічний»;
2) збереження влади через обмеження прав людини;
3) переслідування за суспільну діяльність;
4) погашення протестного потенціалу суспільства.
До першої групи відносяться справи громадських активістів, суспільних діячів та організацій націонал-патріотичного спрямування. Це вже згадані в Доповіді правозахисних організацій 2009–2010 рр. справи про відсікання голови погруддю Сталіну, облиття фарбою пам’ятника Дзержинського, смаження яєчні на Вічному вогні; це недавні справи, порушені за облиття фарбою білбордів із зображенням Президента. Усі справи, за якими вироки набули законної сили, закінчилися покаранням без позбавлення волі. Проте кваліфікація злочинів в усіх цих справах викликає великі сумніви.
Виразні ідеологічні мотиви має і справа львівського історика Руслана Забілого про «підготовку до розголошення державної таємниці» та вилучення архівних матеріалів понад півстолітньої давності. Справа отримала гриф «цілком таємно», Руслан Забілий проходить по ній як свідок. З квартальною періодичністю у справі проводяться допити. Але усе це жодним чином не може змінити того факту, що документи з радянськими грифами «секретно» та «совершенно секретно», які були вилучені у Забілого, не можуть складати державну таємницю відповідно до Закону України «Про державну таємницю».
До другої групи відносяться випадки, коли з метою збереження влади необґрунтовано обмежуються фундаментальні свободи, насамперед, свобода вираження поглядів, свобода зібрань та свобода об’єднань (в цих випадках йдеться про порушення статтей 10 та 11 Конвенції захисту прав людини та основоположних свобод). Чисельні приклади таких порушень наведені у відповідних розділах цієї Доповіді.
Третя група конфліктів — це переслідування за суспільну діяльність окремих людей та громадських організацій. Таких випадків було доволі багато, як відносно правозахисників та громадських активістів (Володимир Проскурін, Петро Прокопенко, Андрій Фєдосов, Дементій Бєлий, Дмитро Гройсман, Андрій Бондаренко та інші), так і щодо окремих організацій, як, наприклад, громадські організації «КЛАС» з міста Алчевськ, «Центр правового захисту одеситів» та інші.
До четвертої групи ми віднесли численні випадки, коли влада намагається залякати протестувальників (підприємці, чорнобильці, афганці, різноманітні молодіжні групи) і домогтися припинення протестів. Якщо дії влади проти «дорослого» протестного електорату добре висвітлені та відомі, то погашення протестного потенціалу молоді вивчене та описане недостатньо. Це пов’язане із цілим рядом суб’єктивних факторів, зокрема, небажанням студентів оприлюднювати та офіційно підтверджувати факти, які мали місце, через власну незахищеність перед адміністрацією ВНЗ.
Підсумовуючи, зазначимо, що подальший розвиток подій в цій сфері залежить від низки факторів. Хоча політичні репресії призупинилися, їх загроза залишається. За будь-якого моменту можливе повернення до репресій проти незгодних, якщо «яструби» у керівництві держави будуть вважати, що це їм вигідне, тим більше, що значну частину українців таки налякали. А усвідомлення, що необхідно виправляти власні помилки і повернутися до діалогу із суспільством, не спостерігається. Навпаки, домінує схильність до використання сили для вирішення проблем. Водночас схоже, що частина влади вже усвідомила: політичні переслідування мають наслідком посилення зовнішнього тиску на державу з боку Заходу і не досягають своєї мети — припинення протестів проти існуючої державної політики і практики.
[1] Підготовлено Євгеном Захаровим, співголовою ХПГ і членом правління УГСПЛ, та Олександрою Матвійчук, Центр громадянських свобод.
[2] Євген Захаров, Борис Захаров. Політичні переслідування в сучасній Україні. Див.: http://khpg.org/index.php?id=1321885956
[3] Олександра Матвійчук. Переслідування громадянського суспільства в Україні в 2011 році. Див. http://khpg.org/index.php?id=1321886708