Права людини в Україні 2011. XIII. ЗАХИСТ ВІД ДИСКРИМІНАЦІЇ, РАСИЗМУ ТА КСЕНОФОБІЇ

[1]

1. Загальний огляд

Не дивлячись на те, що міжнаціональні проблеми поки що не відносяться до найбільш гострих в українському суспільстві, експерти з хвилюванням відмічають стрімкий розвиток одразу декількох негативних тенденцій в цій царині. В звіті Human Rights Watch, оприлюдненому в січні 2011 року, експерти відзначили послаблення в Україні боротьби зі злочинами на ґрунті расової ненависті. Зокрема, вони вказали на існування в країні расових проблем, упередженого ставлення до осіб неслов’янської зовнішності та проблем в міграційній політиці[2].

Правозахисні організації та об’єднання національних меншин стверджують: настрої «нетерпимості до іншого» в українському суспільстві з року в рік зростають, і їх прояви вже набули в Україні масштабного й системного характеру.

На противагу цій точці зору, урядові організації опираються виключно на дані правоохоронних органів, які, в свою чергу, розуміють, чого чекає від них влада і слухняно дають саме ту статистику, яка є затребуваною на цей час. Подібне маніпулювання цифрами — справа не важка, оскільки статистика правоохоронців зводиться виключно до підраховування кількості резонансних нападів на іноземців та кількості кримінальних справ, порушених за профільною статтею 161 Кримінального кодексу України (порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань).

Здавалося б, дійсно — з 2009 року кількість офіційно зафіксованих випадків вчинення насильницьких дій стосовно іноземних громадян в Україні зменшується, а кількість порушених прокуратурою й розглянутих судами справ за статтею 161 КК України залишається незначною. Проте, подібну статистику правоохоронців навряд чи доречно вважати об’єктивним критерієм для оцінки загальної ситуації в державі.

По-перше, в Україні жертвами «злочинів ненависті» є не тільки іноземці і, навіть, не лише особи з «неєвропейською» зовнішністю. Як не парадоксально, але об’єктами переслідування в нашій державі доволі часто стають її громадяни, в тому числі й українці за етнічним походженням. Такі факти, як правило, залишаються поза увагою правоохоронців і не фіксуються як порушення законодавства з мотивів ненависті. По-друге, правоохоронні структури чомусь вважають покажчиком етнічної напруженості виключно кількість випадків чинення фізичної розправи над «чужими»,не враховуючи і не надаючи відповідної оцінки іншим складовим агресивної ксенофобії — фактам наруги на могилами та релігійними спорудами, розв’язаній в Україні «війні пам’ятників»,цілеспрямованому пошкодженню майна представників певних груп тощо.

Принципово невірною є і практика визнання правоохоронними органами кількості справ, заведених за статтею 161 КК, як індикатора рівня поширення ксенофобії в державі. Вказану статтю фахівці, з певною долею іронії, називають «статтею-привидом», оскільки у Кримінальному кодексі вона є, але її практичне застосування настільки скромне, що, взагалі, виникають сумніви у доцільності існування такої статті, принаймні, у тому вигляді, в якому вона зараз виписана.

На запити правозахисних організацій до правоохоронних структур стосовно причин обмеженого використання «статті-привиду»,міліція традиційно відповідає: «Це — компетенція прокуратури». Остання, в свою чергу, скаржиться на суди, які з неохотою кваліфікують злочин, як такий, що вчинений на ґрунті ненависті. Суди посилаються на труднощі з підтвердженням мотиву та умисності дій правопорушника. У певній мірі все це вірно і можна погодитися — «антидискримінаційна» стаття 161 КК України, у силу своєї розмитої диспозиції та специфіки застосування, просто не в силах забезпечити абсолютний захист рівноправності громадян.

Але це навряд чи може виправдати пасивну позицію правоохоронної системи, яка не використовує інші можливі важелі впливу на ситуацію — наприклад, статтю 67 Кримінального кодексу, яка кваліфікує вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату, як обставину, що обтяжує покарання. Застосування вимог статті 67 КК України не потребує передачі кримінальної справи із міліції до прокуратури і, при очевидності мотивів ворожнечі, дає можливість слідчому додатково кваліфікувати будь-яке злочинне діяння, передбачене Кримінальним кодексом — від хуліганства й нанесення тілесних ушкоджень до знищення майна, осквернення релігійних святинь чи наруги над могилою. Однак в органах внутрішніх справ така практика не поширена, що, з одного боку пом’якшує покарання для злочинця, з іншого — зменшує статистичні дані щодо реальної кількості злочинів на ґрунті ненависті.

Внесення змін до ряду статей КК України в частині встановлення так званого «мотиву ненависті» в якості кваліфікуючої обставини (ст. ст. 115, 121, 122, 126, 127, 129, 300) не змінило ситуацію на краще. Фіксуючи злочини, вчинені стосовно іноземних громадян, МВС не поспішає вбачати в них злочини, вмотивовані релігійною чи расовою ворожнечею.

Так, вивчення статистичної звітності МВС за період 2009–2011 років (форма 1-ІНГ) демонструє, що стосовно іноземних громадян (не з країн СНД) було вчинено щонайменше 126 таких насильницьких злочинів, як умисне вбивство, спричинення тілесних ушкоджень, хуліганство (табл. 1):

Табл. 1. Кількість насильницьких злочинів, вчинених стосовно іноземних громадян (не з країн СНД)

Разом з тим, активність ОВС України та органів прокуратури щодо реєстрації так званих «злочинів на ґрунті ненависті» залишає бажати кращого. Звіти МВС (форма 1-РД) свідчать, що за три роки було порушено лише 11 кримінальних справ стосовно 12 осіб (табл. 2). Іншими словами, серед 126 насильницьких нападів на іноземців правоохоронці змогли кваліфікувати як злочини на ґрунті ненависті лише 11 з них, тобто лише 10%.

Табл. 2. Показники злочинності на ґрунті расової, національної чи релігійної нетерпимості

Безумовно, застосування означених статей КК України не є простим, передусім через неопрацьованість механізму отримання експертного висновку про наявність у діях або висловах певних форм ненависті, приниження, образи національної честі і гідності, намірів посіяти міжетнічну ворожнечу. Проте, навіть незважаючи на експертні розробки останнього часу науковців Інституту держави і права НАН України, Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України та інших установ, слідчі та прокурори уникають кваліфікувати «злочини на ґрунті ненависті»,прагнучи «перевести стрілки» на хуліганські вчинки (якщо це напади) чи недостатність доказів щодо умислу на розпалювання ворожнечі в цих діях (якщо йдеться про ксенофобські публікації в ЗМІ). Типовим випадком такого підходу став коментар столичної міліції з приводу нападу на українця нігерійського походження (мовою оригіналу)[3]:

1.1. Столичная милиция не заметила расизма в избиении нигерийца

06.04.11

В субботу вечером, 2 апреля, в киевском метро трое молодых людей избили 45-летнего нигерийца, гражданина Украины. Милиция квалифицирует инцидент, который произошел между станциями «Крещатик» и «Арсенальная»,как хулиганство без расистских мотивов. Об этом сообщает пресс-офицер милиции метрополитена Наталья Керницкая.

«Поводов считать этот случай преступлением на почве расовой дискриминации нет. Пострадавший по происхождению нигериец, но он давно гражданин Украины. Парни просто выпили, поспорили с ним, наступили друг другу на ноги. Преступление квалифицировали как хулиганство и именно в такой форме уже передали следствию».

На відміну від правоохоронних структур, неурядові організації мають інші критерії й методи дослідження проблеми і, в умовах існуючого дефіциту необхідної інформації, оцінюють ситуацію шляхом вивчення громадської думки, враховуючи результати опитування жителів України і представників «стигматичних» груп та здійснюючи моніторинг ЗМІ. Безперечно, що такий спосіб, у поєднанні з одночасним аналізом цифр офіційної статистики, дає можливість більш об’єктивно й розгорнуто судити про стан ксенофобії в країні. Крім цього, на відміну від правоохоронних органів, неурядові організації керуються нормами міжнародного права з більш широким трактуванням понять «ксенофобія», «дискримінація» тощо.

Підводячи підсумки, можна зробити висновок — в Україні наразі відсутня офіційна статистика, яка дала б можливість об’єктивно оцінювати як загальний рівень ксенофобії, так і поширеність викликаних нею порушень законодавства. Також слід констатувати, що сучасні статистичні показники необхідно розглядати як індикатор того, що правоохоронна система України просто не готова запобігати «злочинам на ґрунті ненависті» правовими методами.

2. Правоохоронні органи як джерело ксенофобії

Головна проблема щодо злочинів на ґрунті ненависті — вони в багатьох випадках залишаються просто не поміченими правоохоронними структурами. У чому причина цього явища? Можливо, у недбалості працівників компетентних органів або у їх недостатній професійній кваліфікації, можливо, у психологічної адаптації правоохоронців до повсякденних і повсякчасних проявів етнічної нетерпимості. І як не парадоксально, але дуже часто саме МВС допускає порушення, які не тільки вказують на існування в міліції етнічного профайлінгу, а і мають ознаки скоєння злочину, відповідальність за який передбачається статтею 161 Кримінального кодексу України.

Так, пунктом 13 розпорядження МВС України від 08.04.10 № 236 «Про вжиття додаткових заходів, спрямованих на підвищення рівня безпеки пасажирів на об’єктах залізничного транспорту» було необґрунтовано поширено владні повноваження посадових осіб ОВС України, оскільки від керівників підрозділів вимагалося забезпечити «…постійний контроль за перебуванням іноземців на об’єктах обслуговування, здійснювати ретельні перевірки документів у іноземних громадян, особливу увагу приділяти наявності реєстраційних карт, виданих прикордонниками». Нагадаємо, що і постійне спостереження за особою, і перевірка її документів є процедурами специфічними, суворо індивідуалізованими та досить жорстко регламентовані законами України, через що їх не можна було застосовувати як масову практику чи то до громадян країни, чи то до іноземців.

Також слід звернути увагу на положення пункту 14, яким вимагалося здійснювати заходи щодо «…виявлення осіб, які надають допомогу житлом, транспортом нелегальним мігрантам, злочинцям та іншим особам, які представляють оперативний інтерес для органів внутрішніх справ». Використання такого терміну, як «оперативний інтерес», має досить непрогнозовані наслідки, оскільки на сьогодні немає його юридичного визначення та нормативного закріплення. На практиці ж під цю категорію потрапляє необмежене коло людей, що є хибним підходом від самого початку.

У розпорядженні від 09.02.11 № 136 «Про проведення відпрацювань вищих навчальних закладів, що здійснюють набір іноземців для навчання в Україні». В ньому міститься вимога міністра МВС провести «профілактичні відпрацювання» вузів спільно з органами Міністерства освіти, Державної прикордонної служби, Служби безпеки, місцевими органами виконавчої влади. Метою цієї акції було визначено «зміцнення контролю за режимом перебування іноземних студентів у державі».

Під час таких «відпрацювань» протягом 2 тижнів (9–23 лютого) належало:

—  перевірити правильність видачі запрошень на навчання іноземцям з «країн ризикової міграції»;

—  здійснити вибіркове вивчення особових справ іноземних студентів з метою перевірки наявності всіх документів, що повинні подаватися іноземцями для вступу до ВНЗ;

—  провести звірку фактичної кількості іноземців, присутніх на заняттях, з їх загальною кількістю, зарахованих у 2010 році на підготовчі відділення ВНЗ;

—  перевірити гуртожитки, інші місця проживання студентів-іноземців, а також місця можливої концентрації (ринки, місця масового відпочинку тощо) іноземців, які в’їхали в Україну з метою навчання;

—  скласти за результатами перевірок акти за підписами перевіряючих та представників навчальних закладів.

Положення цього документу мають потенційну загрозу дискримінаційного поводження з іноземцями через декілька причин. По-перше, відпрацювання передбачало вивчення особових справ, перевірку місць проживання та відпочинку студентів, що прямо загрожує праву на недоторканність приватного життя. По-друге, масштаб профілактичного відпрацювання передбачало наявність великого людського ресурсу, обізнаного зі специфікою такої діяльності, а також належним чином підготовленого з професійної точки зору. На жаль, такого ресурсу, за оцінками різних експертів, МВС не має й досі. По-третє, швидкість, з якою МВС запланувало провести загальнонаціональне відпрацювання, підвищує ризик дискримінаційного поводження з іноземцями через нестачу часу для належної підготовки персоналу ОВС та розробки відповідних алгоритмів їх дій.

Іноземці, як потенційний об’єкт невиправдано активної міліцейської уваги, знов були окреслені у Рішенні колегії МВС України від 14.07.2011 «Про підсумки роботи органів внутрішніх справ за перше півріччя 2011 року» (наказ МВС України від 22.07.2011 № 477). В ньому, зокрема, звертається увага керівників ГУМВС, УМВС на той «прикрий» факт, що у «…Вінницькій, Дніпропетровській, Закарпатській, Івано-Франківській, Київській, Кіровоградській, Луганській, Львівській, Полтавській, Рівненській, Сумській, Тернопільській, Хмельницькій, Чернігівській областях, місті Києві не виявлялися організовані групи, сформовані на етнічній основі».

Цим жорстким зауваженням-формулюванням працівники міліції 15 регіонів вимушено були поставлені у ситуацію, коли вони повинні викрити за будь-яку ціну щонайменше по одному злочинному угрупуванню, сформованому «на етнічній основі». Навіть, якщо таких в регіоні не існує. Цілком очевидно, що першими в якості потенційних підозрюваних та фігурантів оперативних дій правоохоронців мають стати представники етнічних меншин, іноземці та особи без громадянства, що відповідає ознакам дискримінаційної політики.

2.1. Характерним прикладом ставлення міліціонерів до іноземців є така історія[4]

У мене задзвонив телефон. Той, хто дзвонив, представився як Б., біженець з Гвінеї, шукач притулку. Він попросив про зустріч, сказав, що хоче розповісти про свою історію «спілкування» з харківською міліцією. При зустрічі з’ясувалося, що Б. — молодий африканець, який вже кілька років живе в Україні, але ніяк не може звикнутися з пануючим в Харкові міліцейським свавіллям у відношенні до іноземців.

Б. розповів мені, що в кінці серпня поточного року в квартиру, яку він знімає зі своїм другом-студентом (теж іноземцем), подзвонили співробітники міліції. «Ми відразу відкрили»,– говорить Б., — «тому що навчені завжди йти назустріч вимогам міліціонерів». Коли «правоохоронці» опинилися в приміщенні, то діловито взялися нишпорити по кімнатах, буквально перериваючи всі речі. При цьому жодних документів не пред’являли. Єдиним їх «аргументом» була фраза: «Ми шукаємо наркотики — адже всі іноземці торгують наркотиками». Б. і його товариш намагалися сперечатися, відповіддю на що були погрози, лайка і образи. «Нас називали «нігерами», матюгалісь і говорили, щоб ми «заткнулися», — згадує Б. Коли він спробував подзвонити в громадську організацію, що надає консультативну та юридичну допомогу біженцям та мігрантам, міліціонери просто відібрали в нього мобільний телефон. Зрозуміло, ніяких наркотиків непрохані гості не знайшли, зате їм вдалося виявити 200 грн., які й були «вилучені» (ймовірно, у дохід агентів держави, які вважають, що вона матеріально недостатньо високо оцінює їхню роботу).

Б. розповідає, що міліціонери постійно чіпляються до іноземців, під приводом перевірки документів, і ЗАВЖДИ відбирають гроші, навіть коли документи з собою і в повному порядку. «Мені, коли я приїхав до Харкова, друзі сказали: бійся скінхедів і міліцію! Але скінхедів я всього кілька разів бачив у районі метро «Студентська», коли вони нападали на арабів... А міліціонери в Харкові на кожному кроці», — говорить Б., мало не плачучи.

Звітуючись про свої успіхи, правоохоронні органи звикли рапортувати про зменшення рівня активності в Україні радикальних формувань «скінхедівського» спрямування з притаманними для них лозунгами про чистоту білої раси та звичними атрибутами і фетишами — бритими головами, нацистськими свастиками тощо. Одночасно правоохоронці вперто не бачать інших кричущих проявів ксенофобії і дискримінації, коли їх суб’єктами та об’єктами є особи однієї раси і громадяни однієї країни.

3. Сучасна ксенофобія в Україні

До специфічних видів ксенофобії, притаманних сучасній України, необхідно віднести «мовну ксенофобію»,викликану не стільки мовними уподобаннями жителів країни — їх схильністю до використання у побуті української або російської мови, скільки багаторічними битвами політиків за електорат, коли «мовне питання» було чи не головним гаслом у передвиборчій кампанії, підміняючи відсутність у кандидатів стабілізаційних економічних програм. У теперішній час епідемія «мовної сегрегації» українського суспільства, яка розпочалась ще за минулого уряду, продовжує набувати все більших масштабів, і розподіл України на два табори — українськомовний та російськомовний, постійно підживлюється з ініціативи політиків, які знаходять ідеологічне й культурологічне обґрунтування цьому негативному процесу. Для пересічного українця вибір української чи російської мови, як мови спілкування, поступово став не тільки показовою ознакою прихильності до тієї чи іншої політичної сили, а й своєрідним індикатором впізнання «свій-чужий» та сигналом до неприйняття або навіть агресії щодо визначеного таким чином «чужого».

Подібна відверта дискримінація носіїв іншої мови та мешканців «ворожих регіонів» вже не зводиться тільки до взаємних образ, а поступово переходить у фазу активної агресії та супроводжується чиненням насильницьких дій.

9 травня 2011 р. у місті Севастополь було скоєно напад на помічника депутата Тернопільської обласної ради, 60-річного Анатолія Декіна[5]. Перед цим йому зателефонував невідомий, який представився земляком із Західної України та запропонував зустрітися. Коли Анатолій Декін прийшов на заздалегідь обговорене місце зустрічі, на нього напали троє молодиків, силоміць затягнули до парку, де почали жорстоко бити, незважаючи на похилий вік та інвалідність потерпілого. В результаті Анатолій Декін із зламаними ребрами, пошкодженням ноги та чисельними гематомами потрапив у лікарню. Мотиви своїх насильницьких дій нападники пояснили жертві просто: «Севастополь — русский город. Мы всех вас истребим». У подальшому було встановлено особи двох нападників, які, за інформацією прес-медіа, являлись членами однієї з організацій проросійської спрямованості. Лідер ВО «Свобода» Олег Тягнибок впевнений, що причиною нападу на Анатолія Декіна була його українська національність, мова та активна позиція у відстоюванні прав українців. Показово і те, що представники ВО «Свобода» висловили свою зневіру у можливостях і бажанні місцевих правоохоронців надати належну оцінку скоєному злочину, заявивши: «Звертатися до кримських правоохоронних органів давно не має сенсу, адже вони часто є механізмом репресій проти «Свободи» у Криму. На це вказує навіть той факт, що злочинці дотепер розгулюють по вулицям Севастополя, а тому ми звертаємося до МВС та СБУ з вимогою розслідувати цей злочин та наказати винних».

У тому ж Севастополі 17 серпня 2011 р. у маршрутному таксі місцевий житель вдарив ножем туриста[6]. Причиною конфлікту стала сварка — чоловіки посперечалися через те, хто раніше зайняв чергу на зупинці. Очевидці вказують, що мешканець Севастополя по акценту свого опонента зрозумів, що той не місцевий і, після цього, почав ображати приїжджого, вказувати, що «москалю» слід «валити до себе додому»,а потім вдарив ножем і, після зупинки таксі, втік. Злочинець був невдовзі затриманий, про що на сайті УМВС України у м. Севастополь було розміщене відповідне повідомлення[7], де, вже у звичній для міліції манері, замовчується складова національної ворожнечі у мотивах вчинення злочину, сам злочин переводиться виключно в побутову площину та вказується про прийняття рішення щодо порушення кримінальної справи за статтею 125 КК України (легкі тілесні ушкодження).

Таким чином, у теперішній час є підстави говорити про появу в Україні порівняно нових мотивів для ксенофобних настроїв — мовного й територіального, коли причиною для ворожого ставлення є не раса і національність об’єкта неприязні, а його мова спілкування або місце проживання на тій чи іншій території усередині однієї країни. Враховуючи стрімке поширення подібної ксенофобії, вона стає серйозною загрозою та одним з факторів дестабілізації ситуації в країні.

Як вже було сказано, ксенофобія за етнічною ознакою не є гострою проблемою для традиційних меншин. Однак цього не можна сказати про ромів (циган), які останнім часом найчастіше піддаються дифамації, дискримінації або навіть нападам на ґрунті ненависті. В силу соціально-економічних, культурних та історичних причин більшість членів цієї етнічної групи належать до найбідніших прошарків населення. Стійки негативні стереотипи масової свідомості, пов’язані з ромами, укорінилися в українському суспільстві. В засобах масової інформації досить часто можна натрапити на публікації, які зображають загальний портрет цілого народу як наркоторгівців та шахраїв, а правоохоронні органи проводять профілактичну роботу з ромами, яку цілком можна оцінювати, як дискримінаційну.

Виконавчий директор Європейського Центру з прав циган (ЄЦПЦ) Дезідеріу Гергеї звернувся до генерального прокурора України Віктора Пшонки і міністра внутрішніх справ України Анатолія Могильова стосовно інформації, про те, що правоохоронні органи Львова та Львівської області «незаконно знімають відбитки пальців» і «дискримінаційно перевіряють документи» у представників ромського населення регіону[8]. Зокрема, як повідомляється на офіційному сайті Інституту прав людини і запобігання екстремізму та ксенофобії, за повідомленнями неурядових організацій, протягом вересня-жовтня 2011 року роми, які проживають на даній території, «піддавалися навмисній кампанії зі збору персональної інформації (перевірка документів, зняття відбитків пальців, фотографування)»,також перевірці піддавалися ринки й будинки ромів.

Важкою залишається ситуація в Криму, де найбільш гострою стоїть проблема міжнаціональних відносин. Безумовно, підґрунтя проблеми кримськотатарського народу лежить в першу чергу в соціально-економічній, а не етнополітичній сфері. Ксенофобія по відношенню до татар, яка підігрівається політичним, інформаційним та економічним (в першу чергу в питаннях земельної власності) протистоянням, проявляється у вигляді образ, актів вандалізму по відношенню до татарських чи мусульманських культурних та релігійних закладів або навіть фізичних нападів.

Набагато гіршою є ситуація по відношенню до представників «нових меншин»,серед яких є гості України, вимушені переселенці та біженці. Саме вони найчастіше стають об’єктами ксенофобії — від образ до насильства. Серед жертв расистів — вихідці з Африки, Центральної та Південно-Східної Азії, Сходу та Кавказького регіону.

Дійсно серйозного характеру набула проблема расистського насилля стосовно іноземних студентів.

«1 ноября 2011 года в центре Луганска около 18 часов группа из нескольких десятков (по мнению очевидцев события 40-50 человек) молодых людей в масках, вооруженных битами и железной арматурой устроили погром и избиение. Судя по всему, группа молодёжи заранее собралась в центре города, прошла по центральным улицам и остановилась возле ларька по улице Оборонная. Один из закономерных вопросов, который сразу возникает: «Где в это время находились (и были ли они вообще) наряды патрульной службы. Которые должны охранять общественный порядок в городе?»[9]

Расистський фронт в Україні, попри знижену у порівнянні з Росією активність у проведенні демонстративного фізичного переслідування «чужинців»,поступово поширюється і набуває нових прихильників, як правило, з числа молоді. На сьогодні в Україні існує низка організацій і рухів з різним ступенем радикальності, що проголошують або ідею необхідності підтримання чистоти білої раси у цілому або тезу «Україна виключно для українців». Якщо декілька років тому радикальний расизм з його класичними міжнародними ознаками фактично імпортувався в Україну із-за кордону (переважно з Росії), то останніми роками спостерігається тенденція на консолідацію внутрішніх шовіністичних сил, що мають за мету затвердження ідеї про виключну роль «титульної нації» у суспільному житті країни. Так, у державі поширюють свій вплив на суспільство такі організації і об’єднання, як «Українська націонал-трудова партія», «Патріот України», «Слава і Честь», ВО «Тризуб» тощо, активісти яких неодноразово брали участь у виступах проти так званого «засилля неукраїнців».

У 2011 році окремі шовіністично та расистські налаштовані організації неодноразово демонстрували свої сили проведенням публічних акцій, під час яких проголошувались відверто расистські лозунги та заклики до дискримінації на етнічному ґрунті.

Втім, буде невірним вважати, що ксенофобія в Україні має виключно українсько-націоналістичний вектор. Неоднозначна на думку частини населення зміна напрямку «політичної прихильності» України у бік Російської Федерації, яка активно впроваджується з часу зміни керівництва держави, та специфіка територіального розподілу проживання етнічних груп на території країни, призвела до поширення випадків «зустрічної дискримінації», коли об’єктами певних видів утискань становляться етнічні українці. Показовим у цьому сенсі є схід та південь країни, де діє чимало рухів і груп («Русское содружество», «Православний вибір», «Союз русского народа», «Євразійська спілка молоді» та інші), які викривляють ідею «слов’янського братерства з росіянами»,мають та висловлюють відверто негативні настрої стосовно української мови, самих українців, цілісності держави тощо. При цьому використовуються аналогічні з українськими шовіністами методи — проведення мітингів, пікетів, демонстрацій та інших публічних акцій, паплюження пам’ятників тощо.

20 червня Центральний районний суд міста Сімферополь визнав винним у вчиненні кримінального злочину — розпалюванні міжнаціональної ворожнечі — лідера козачої громади «Соболь» Віталія Храмова і призначив йому покарання у вигляді штрафу на суму 23 тисячі. Інший приклад — події в Дніпропетровську.

В Днепропетровске вся милиция города, патрульная служба, включая наряды ГАИ, спецназ «Беркута» и даже муниципальная гвардия, ищут авторов ксенофобских надписей, которыми запестрел Днепропетровск на этой неделе. Сначала фразы «Смерть хохлам!» стали появляться во дворах и подворотнях многоэтажек Левого берега — в начале Донецкого шоссе. Однако через несколько дней авторы антиукраинских лозунгов стали бомбить и центр города: «Смерть хохлам!» и «Смерть украинцам!» возникли на фасадах некоторых домов, а пару дней назад появились в студгородке на проспекте Гагарина — в окресностях Днепропетровских национального и транспортного университетов. Милиция пока сбита с толку. С одной стороны, факты нанесения надписей подтверждаются многочисленными фото в городских интернет-СМИ и форумах, с другой стороны, коммунальщики успевают закрасить «писульки» до того, как их задокументируют правоохранители. «У нас было зафиксировано два заявления, на которые мы моментально среагировали. Оперативные группы выехали на Донецкое шоссе, 1, и в район первого корпуса ДНУ. Ни один из фактов не подтвердился — коммунальные службы убрали их еще до прибытия милиции. Мы просим коммунальщиков не удалять надписи до момента, когда они будут запротоколированы»,– сказал замглавы горМВД Владимир Седлецкий. Сейчас, по его словам, милиция активно ищет хулиганов, но не исключено, что за «Смерть украинцам!» последние на скамью подсудимых не сядут. «Это «тянет» на админнаказание как нарушение благоустройства города. Злоумышленников просто оштрафуют. Если мы задержим этих людей и в ходе расследования выяснится, что они делали это намеренно, желая разжечь межнациональную рознь, то будет рассматриваться вопрос о возбуждении уголовного дела»,– заявил Седлецкий».[10]

Викликає занепокоєння тривале протистояння окремих верств населення України на релігійному ґрунті. Зрозуміло, що у країні, громадяни якої сповідують різні види релігій, повністю уникнути конфліктів між віруючими майже неможливо, проте останнім часом спостерігаються не тільки вже традиційні загострення взаємовідносин між християнами та мусульманами, греко-католиками і православними, а й поширення нетерпимого ставлення друг до друга прихильників різних конфесій православ’я. Певним чином це обумовлено і непродуманими діями влади, у тому числі публічним виразом своїх релігійних уподобань першими особами держави, що призводить до елементів дискримінації однієї категорії віруючих із залученням до таких дискримінаційних дій МВС України. Ось подія, яка трапилася з кришнаїтами.

16 липня 2011 року разом із гостем із Санкт-Петербурга, який дуже цікавиться їхньою культурою і приїхав до Луцька на кілька днів, молоді чоловіки вирішили відвідати Горохів. Співали на вулиці поблизу місцевої автостанції.

Вже почали збиратися їхати далі, коли до них підійшла жінка, яка почала запитувати дозвіл на право співати в її місті. Хлопці поцікавилися, чи вона — мер Горохова, на що почули відповідь: «Я — вище за мера». З’ясувалося, що це — голова Горохівської райдержадміністрації. Разом із чиновницею прибув і священик — отець Роман. Аргументуючи, що його церква — офіційно зареєстрована, він обізвав кришнаїтів «колядниками», — пише видання.

По тому до чоловіків прибув правоохоронець. «Приїхав старший слідчий, він поцікавився нашими документами. Оскільки в одязі не було кишень, то й документів ми з собою не мали»,– розповів Ярослав Гнатюк. «Я пішов за правами. Після цього нас повезли у райвідділ. Щойно ми переступили поріг кабінету заступника начальника, як замість «добридень» почули з його вуст нецензурну лайку», — додав він.

«Навіть не дізнавшись, хто ми і з якою метою приїхали, він почав погрожувати, що, мовляв, нас посадять, а також глумився з нашого одягу. Кожен у нашому товаристві вважається священнослужителем — ми були одягнені в ряси»,– пояснив Гнатюк. Попри таке ставлення, як стверджують чоловіки, вони відповідали йому чемно, а у відповідь почули, що вони «клоуни в спідницях».[11]

Незважаючи на те, що, відповідно до міжнародних зобов’язань Україна повинна забороняти та засуджувати використання засобами масової інформації мови ворожнечі, висловлювання з неприкрито зневажливим ставленням до людей інших національностей становляться звичайним явищем у діяльності мас-медіа. ОВС України, не маючи спеціально розробленої інформаційної політики у цій галузі, також нерідко допускає розміщення на офіційних веб-сайтах своїх територіальних підрозділів публікацій з неприховано-зневажливим ставленням і навіть закликами до дискримінації такої окремої етнічної меншини, як роми. Головним месседжем для суспільства у цих публікаціях є традиційна для міліції сентенція «Обережно — цигани!».

Наведемо лише окремі приклади міліцейської «мови ворожнечі»,які були зафіксовані громадськими активістами під час виконання завдань проекту «Моніторинг злочинів на ґрунті ненависті в Україні, захист жертв і аналіз українського законодавства і практики, що стосуються запобіганню злочинів на ґрунті ненависті»,який реалізується за підтримки фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє».

4 липня 2011 року на офіційному сайті Ялтинського МУ ГУМВС України у республіці Крим була опублікована присвячена ромам стаття під назвою «Не впускайте в квартиру ни под каким предлогом !».У дописі зазначається, що (мовою оригіналу):

«… у правоохранителей имеется информация о том, что преступления совершают группы цыган «славянской внешности».Для маскировки нынешние цыганки выкрашивают волосы в светлый цвет, не носят ярких юбок и платков, и тем более не ходят табором, ломая, тем самым, сложившийся со временем четкий стереопит «людей-кочевников».

19 липня 2011 р. на цьому ж сайті розміщений матеріал «Мошенничество путём гипноза» у якому читачі інформуються про скоєння ряду злочинів:

«…13 июля в Кореизе в районе остановки «Ай-Петри» к торговому объекту по реализации фруктов подошла женщина с девушкой, которая попросила продавца взвесить три киллограмма овощей и фруктов. Протянув пятисотенную купюру за товар, женщина стала мило разговаривать с реализатором и вскоре, взяв купленное вместе со сдачей, а еще и забрав назад добровольно отданные свои деньги, покинула торговый прилавок. Только спустя некоторое время, продавец обнаружил отсутствие 950 гривен. Подобная ситуация повторилась еще на одной торговой точке по реализации фруктов, второй пострадавший обнаружил пропажу семиста гривен. Ни один из пострадавших не мог дать отчет своим действиям и объяснить, что все-таки произошло. Оба мужчины были словно под гипнозом».

Ще в одному матеріалі під назвою «Мой дом — моя крепость» , ялтинська міліція зі свого сайту радить громадянам:

«Отказывайтесь от предложения незнакомцев (особенно лиц цыганской национальности), которые хотят погадать в вашей квартире, перепеленать ребенка, напиться воды, дать лекарства и тому подобное. Как правило, такие посещения завершаются кражами».

Аналогічна «роз’яснювальна» робота проводиться з громадянами на сайті УМВС України у Волинській області у дописі «Доки грім не вдарить... або коли люди навчаться не довіряти шахраям»:

«…Таким злочинним промислом займаються усі: жінки, діти, чоловіки, і зовсім літні люди. Жіноча частина діє групами, на чолі якої перебуває досвідчена злодійка. Під час виходу на «справу» кожна з циганок виконує свою, заздалегідь визначену функцію. Дзвонять у двері та просять «напитися» чи «переповити дитину». Варто неуважній жертві відчинити двері, як циганки продемонструють їй масу дивовижних фокусів. Не встигне господиня і оком моргнути, як з квартири миттєво зникнуть усі гроші та коштовності. Увага потерпілої відволікатиметься, доки хтось непомітно промайнувши до квартири, впевнено та безпомилково віднайде здобич, після чого миттєво зникне з місця злочину. Саме тому квартирні крадіжки та грабунки, скоєні циганами, важко підлягають розкриттю.

Останнім часом цигани опанували ще однією суміжною професією — грошовим «киданням» поблизу комерційних кіосків, пунктів обміну валют, на вокзалах і на ринках.

Промишляють цигани переважно гаданням великими групами поблизу ринків та вокзалів. Саме їхніми жертвами стають довірливі громадяни, яким вони пропонують погадати чи зняти «порчу».

Судячи зі всього, циганки певною мірою володіють мистецтвом гіпнозу та навіювання. Інакше складно пояснити причину, чому психічно здорові та освічені люди добровільно віддають шахрайкам великі суми грошей та коштовні вироби. «Нічого не пам’ятаю... Робила усе як уві сні...», — такі пояснення дають потерпілі співробітникам міліції. Але траплялися такі випадки: діти виносили гроші навіть тоді, коли батьки були вдома.

Правоохоронцям вкрай складно протидіяти циганським шахрайствам. Крім того, співробітники карного розшуку не знають ані циганських звичаїв, ані мови. До того ж, притягнути циган до кримінальної відповідальності надто важко. Вони або хворіють, або вагітні, або неповнолітні, або взагалі зникли у невідомому напрямку. Міліція і преса вже втомилися застерігати довірливих людей, аби ті трималися подалі від цих оманливих людей і не вступали з ними у контакт».

28 квітня на сайті УМВС України у Вінницькій області розміщена стаття з красномовною назвою «Обережно! Циганські хитрощі!», яка характеризує ромський народ наступним чином:

«Цигани мешкають на теренах України декілька століть. Одне з традиційних їхніх занять — жебрацтво. Це заняття передавалося у спадщину і не розглядалось циганами, як щось ганебне. Цим промислом займалися виключно жінки та діти. Циганські діти рано призвичаюються до антигромадського способу життя — разом з батьками жебрують, спекулюють різними дрібницями.

Складною проблемою залишається проблема взаємин циган з оточуючим населенням. У формуванні негативного образу цілого народу великою мірою винні самі цигани: «липучі»,невідчепні зі своїм ворожінням або продажем на вокзалах чи базарах.

Час від часу з’являються факти шахрайств, вчинені особами циганської зовнішності, які під різноманітними приводами (ворожіння, зняття порчі, попити води, відпочити і тому подібне) заволодівають грошима та цінними речами громадян.

Схеми бувають різними та найбільш ефективною залишається «класична» — зняття порчі.

Розкрити працівникам міліції здійснені циганами шахрайства чи крадіжки, а тим більш затримати самих винуватців, досить складно. Адже особи циганської зовнішності, що скоюють злочини, не ведуть осідлий спосіб життя, а переміщуються по різним областям.

Міліція попереджає! Щоб не потрапити у пастку до циган, перш за все ні в якому разі не потрібно вступати з ними у розмову. Не реагуйте на будь-які їхні прохання. Будьте розумнішими за шахраїв та не дозволяйте втягнути себе у неприємну ситуацію».

Сайт ГУМВС України в м. Києві у статті «Ворожба чи банальний грабіж? Бережіться вуличних ворожій» застерігає мешканців Києва:

«…зустрівши на вулиці циган, багато хто намагається не зіткнутися з ними, обійти стороною. Але ці галасливі жінки не всім дають таку можливість: чіпляються з питаннями, пристають з поганими вістями, пропонують поворожити і врятувати від порчі. У результаті: зіпсований настрій і нестача грошей в гаманці.

В основному від дій нечистих на руку ворожок страждає «слабка» стать: жінки більш сентиментальні й легковірні, більш піддаються на «недобрі пророцтва»,беззастережно знімають з себе дорогі прикраси і «викупають» здоров’я та щастя близьких…

Ми хочемо дати кілька порад громадянам, як уберегтися від докучань ворожок. Навчіться говорити впевнено «ні» циганкам, які чіпляються до вас на вулиці! Для цього, по-перше, в жодному разі не зустрічайтеся поглядом з ворожкою. І, по-друге, ніяких словесних контактів, навіть якщо її прогнози поступово перейдуть у загрози для вас особисто чи для вашої родини. Не вірте, вони лише намагаються заробити на вашій довірі та любові до рідних».

Навіть головний міліцейський вісник — сайт МВС України — не уникнув згадування ромського населення у негативному контексті. У статті «Довіряй, але перевіряй!» вказується:

«…Як правило, циганки зупиняють на вулиці молодь та залякують, що на їхніх батьків наведена порча — на важку хворобу чи на смерть. Тому й пропонують швидко виправити ситуацію, врятувавши близьку людину. Щоб «зняти порчу»,потрібно або одразу віддати всі коштовності та гроші, або принести з дому»,— пояснюють правоохоронці. На жаль, люди вірять шахрайкам та віддають чималі суми. Іноді — десятки тисяч гривень».

Це не повний перелік матеріалів сумнівного змісту, які були опубліковані на сайтах регіональних управлінь Міністерства внутрішніх справ України протягом 2011 року. Не хочеться робити припущення, що подібне масштабне застосування «мови ворожнечі» стосовно ромів, створення у свідомості громадян негативного образу «цигана-злочинця» та його проектування на весь народ, використання закликів відверто дискримінаційного характеру («не спілкуйтесь», «не пускайте», «не зустрічайтесь поглядами», «уникайте контактів») є ознаками свідомо спланованої та запровадженої за допомогою міліцейських Інтернет-ресурсів кампанії ненависті.

Вірогідно, працівники підрозділів зв’язків із громадськістю, які відповідають за інформаційну політику МВС, просто мали намір попередити громадян про випадки скоєння окремих видів злочинів і у такий спосіб запобігти їх повторенню. Але зробили це бездумно і непрофесійно, адже законодавство не передбачає захист прав однієї групи населення за рахунок обмеження прав іншої.

Безперечно, наведені вище статті мають відверто антиромську спрямованість, містять негативні узагальнення щодо народу ромів та вказують на його схильність до скоєння злочинів, саме як окремої етнічної групи. Зміст статей принижує національну честь й гідність ромського народу та викликає у читачів почуття неприязні до нього, формує відверто упереджене і негативне ставлення до цієї етнічної групи в цілому, що можна розцінювати як наміри, спрямовані на розпалювання міжетнічної ворожнечі.

Подібні дії цілком можуть кваліфікуватися як злочинні у диспозиції статті 161 Кримінального кодексу України «Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань», а у коментарю до цієї статті зазначається: «…під діями, спрямованими на розпалювання національної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі і гідності слід розуміти будь-які дії, метою яких є значне посилення серед певних груп населення настроїв неприязні, почуття сильної ворожнечі та огиди до інших етнічних або расових груп чи конфесій, приниження позитивних якостей тієї чи іншої нації…».

Проте особливе здивування викликає той факт, що наявність подібних публікацій на міліцейських Інтернет-ресурсах є відвертим ігноруванням вимог відомчих нормативних документів навіть самого Міністерства внутрішніх справ.

Підводячи підсумки, можливо зазначити: інформаційна політика МВС щодо ромського населення є політикою завуальованого, а іноді й відверто відкритого заохочування громадян до ксенофобії та певних видів побутової дискримінації ромів. Парадоксально, але у теперішній час Міністерство внутрішніх справ, за допомогою відомчих Інтернет-ресурсів, активно популяризує дві протилежні за змістом тези: з одного боку, керівники відомства декларують свої наміри забезпечити послідовну протидію всім проявам дискримінації і неухильне дотримання міжнародних стандартів з цього питання, з іншого боку — органи внутрішніх справ не менш послідовно приймають участь у поступовому формуванні в суспільстві думки щодо можливості дискримінації окремих етнічних груп.

Подібна тактика є сприятливим підґрунтям для поширення серед працівників ОВС України ксенофобії, яка вже зараз призводить до фактів відвертої дискримінації ромів, скоєння масових порушень прав цієї етнічної меншини. Ось типовий приклад[12].

Роми скаржаться обласним депутатам на дії міліції. Про це йшлося на сьогоднішньому засіданні постійної комісії з питань депутатської діяльності, місцевого самоврядування, захисту прав людини, законності, боротьби зі злочинністю. Інформує інтернет-видання «Волинська правда».

З цього приводу голова організації «Терне Рома» Сергій Григориченко написав звернення на адресу голови Волинської облдержадміністрації Бориса Клімчука, облради — Володимира Войтовича, начальника обласного управління УМВСУ В’ячеслава Ходирєва та прокурора області Андрія Гіля.

«10 березня працівниками міліції було проведено рейд в селищі Торчин (Луцький район). Суть рейду полягала в тому, що від восьмої години ранку міліціонери, без дозволу, заходили до помешкань ромських родин: перевіряли паспорти, переписували номери мобільних телефонів, фотографували мешканців осель, знімали у них відбитки пальців.

При цьому працівники міліції відмовлялись повідомити про ціль свого візиту, наказу чи розпорядження, на основі якого вони вчиняли свої дії. Більшість, а їх близько двадцяти осіб, відмовлялись пред’явити службове посвідчення та назвати своє прізвище та ім’я. Деякі з міліціонерів обмежились повідомленням, що вони представляють карний розшук», — йдеться у тексті звернення.

У тексті звернення йдеться про те, що під час перебування в оселях міліціонери поводились некоректно: погрожували фізичною розправою, фізичною розправою щодо їх малолітніх дітей; погрожували виселити всіх ромів з Торчина. Також, як зазначив голова організації «Терне Рома»,десятикласника однієї ромської родини відвели до торчинського опорного пункту, де побили. Іншу молоду людину, яка має струс мозку та перебуває на постільному режимі, попри благання матері, підняли з постелі і змусили надати потрібну міліціонерам інформацію. «За свідченнями потерпілих, такі «рейди» відбуваються два, три рази на рік. Дані акції супроводжуються вимаганням грошей під виглядом штрафів та у вигляді погроз, що невиконання спричинить гірші наслідки — включно до фізичної розправи», — йдеться у зверненні.

У свою чергу, заступник начальника управління УМВСУ у Волинській області Тарас Пазин повідомив депутатів, що криміногенна ситуація у Луцькому районі, зокрема у Торчині, — «не проста». «Надходили скарги від громадян про погрози фізичною розправою між конфліктуючим сторонами. Все це реєструється і дається правова оцінка», — каже міліцейський чиновник. Тарас Пазин розповів, що відповідно до розпорядження Луцького районного відділу міліції, було видане розпорядження про проведення перевірок паспортного режиму. Разом з тим службовець каже, що аналогічні відпрацювання міліція проводила у Цумані, Голобах в межах профілактичних заходів з поліпшенням правової ситуації.

Тарас Пазин повідомив присутнім, що на території Волинської області проживає понад 5 тисяч осіб ромської національності. Відсутність в них документів ускладнює процес навчання в школах, працевлаштування. На сьогоднішній день, за даними паспортного столу, в області з документами проживає більше 2 тисяч 200 громадян ромської національності.

На бік міліції під час розгляду цього питання став депутат Анатолій Вітів. «Якщо одна сторона вважає, що працівники міліції чинили незаконно, це має бути крім слів підтверджено документацією — побої, заяви, свідки. І передані матеріали в суд. Бо ми зараз будемо звинувачувати у всьому міліцію», — сказав Вітів, додавши що висновки слід чекати від прокуратури і суду. «Хтось має наводити порядок в державі», — апелював на захист міліції Анатолій Вітів.

До слова, у зверненні голови організації «Терне Рома» йдеться і про те, що вищезгадані дії правоохоронців «провокують національну меншину до громадського обурення. Для прикладу — погрози виселити ромів з Торчина. «Сільський голова с. Переспа (Рожищенський район), Курилович С.А. збирає підписи односельців під заявою, підбурює інших сільських голів на подібну акцію, щодо примусового відселення ромів з даних поселень», — йдеться у зверненні.

Зрештою депутатська комісія рекомендувала скерувати звернення на розгляд прокуратури, аби та дала належну правову оцінку викладеним обставинам та дала відповідь на звернення.

4. Висновки

Наведені вище факти дають підстави стверджувати — українське суспільство уражено вірусом ксенофобії. Така хвороба не виникає випадково і «на порожньому місці»: саме у кризових економічних і соціальних ситуаціях ксенофобія загострюється і набуває масового характеру, становиться агресивною, проявляється у найбільш небезпечних і загрозливих формах. Зростання рівня ксенофобії в Україні — це індикатор неблагополуччя нашого суспільства та його недовіри до влади.

На жаль, необхідно констатувати — у 2010–2011 роках органи державної влади практично згорнули розпочату у 2008 р. активну наступальну діяльність в цьому напрямку і, з огляду на владу та політиків, зайняло позицію очікування, обмежуючись виключно спостереженням за розвитком ситуації в країні.

Особливе занепокоєння викликає той факт, що прояви ксенофобії і випадки дискримінації стали звичним явищем у діяльності органів внутрішніх справ України. Поступово поширюючись, вони стають невід’ємним атрибутом стосунків правоохоронців з окремими групами населення. Зрозуміло, що працівники ОВС — це частина нашого суспільства з його вадами і пороками, проте загострення проявів ксенофобії у міліцейському середовищі тим і небезпечно, що спотворене світосприйняття буде впливати на вчинки і рішення правоохоронців при виконанні ними службових завдань.

5. Рекомендації

1. Підготувати та ухвалити базовий антидискримінаційний закон, який містив би усі необхідні визначення, перелік ознак, за якими забороняється дискримінація, і механізми захисту від неї, підвищив відповідальність держави за протидію дискримінації, запроваджував спеціальний антидискримінаційний орган.

2. Підготувати законопроект про зміни до Закону «Про національні меншини в Україні», провести експертизу законопроекту на відповідність стандартам ОБСЄ, Ради Європи і Європейського Союзу.

3. Розробити законопроект про зміни до Закону про мови, переглянути Закон про ратифікацію Європейської хартії про регіональні мови та мовні меншини.

4. Підготувати законопроекти «Про національно-культурну автономію», про зміни в Цивільному кодексі та інших законах та спеціальні програми з метою розвинути принцип недискримінації та передбачити спеціальні квоти для дискримінованих етнічних груп (рома, кримські татари, караїми, кримчаки, тощо).

5. Підготувати спеціальний виборчий закон для Автономної республіки Крим.

6. Провести інвентаризацію землі в АРК з метою вирішення проблеми надання земельних ділянок представникам депортованих народів.

7. Ввести норми, які передбачають цивільно-правову та адміністративну відповідальність за дії, спрямовані на дискримінацію окремих осіб і верств населення.

8. Поширити дію антидискримінаційних норм на іноземців, які на законних підставах перебувають в Україні.

9. Розробити і ухвалити зміни до законодавства з метою врегулювати одностатеве співжиття.

10. Створювати атмосферу нетерпимості до проявів расизму та ксенофобії, зокрема, розробити і проводити освітні і культурні кампанії, спрямовані на виховання толерантності до іноземців.

[1]    Підготовлено Володимиром Батчаєвим, Асоціація українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів.

[2]    http://obozrevatel.com/technology/litvin-initsiiruet-sozdanie-reestra-prestuplenij-na-pochve-nenavisti.htm

[3]    http://umdpl.info/index.php?id=1329078473

[4]    Юрій Нужний. Бійся скінхедів та міліціонерів», 25.09.11, http://khpg.org/index.php?id=1316906444

[5]    http://khpg.org/index.php?id=1316279164

[6]    http://khpg.org/index.php?id=1316280207

[7]    http://khpg.org/index.php?id=1316280481

[8]    http://unian.net/ukr/news/news-464413.html

[9]    http://umdpl.info/index.php?id=1320216077

[10]   http://segodnya.ua/news/14299230.html

[11]   http://volynnews.com/news/analytic/na_volyni_militsiya_vchynyla_byezpryedyel_nad_krishnayitamy/

[12]   http://pravda.lutsk.ua/ukr/news/28489/