MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Несвобода слова

18.01.2013   
Наталка Ковальчук
«Дожити» і «вижити» – ці два слова вже давно сприймаються, як головні мантри для української місцевої преси. Особливо на районному рівні, де інформаційний простір найчастіше обмежений існуванням однієї комунальної газети, повністю підконтрольної місцевій владі, а поодинокі приватні ЗМІ – видання «містечкових олігархів», так чи інакше також причетних до тієї ж влади.

 

У одній з останніх розсилок Національної спілки журналістів України для редакцій місцевих газет вміщено звіт про зустріч журналістів Тернопільської обласної організації з першим секретарем НСЖУ Сергієм Томіленком. Звертають на себе увагу наведені в цьому звіті слова головного редактора обласної газети «Свобода» Зінаїди Кушніренко: «Головне питання нині – «Як вижити?». Редакції топляться. От чого йде у пресі «джинса»? Бо газетам треба дожити до кінця року…».

«Дожити» і «вижити» – ці два слова вже давно сприймаються, як головні мантри для української місцевої преси. Особливо на районному рівні, де інформаційний простір найчастіше обмежений існуванням однієї комунальної газети, повністю підконтрольної місцевій владі, а поодинокі приватні ЗМІ – видання «містечкових олігархів», так чи інакше також причетних до тієї ж влади.

Для мас-медіа районного рівня такі поняття як «свобода слова», «протистояння цензурі», «боротьба за права журналістів» існують у далекій від провінційної глибинки столиці чи, принаймні, на рівні великого обласного міста. В української районної журналістики своя історія…

Історія про права журналіста

За кілька хвилин до сесії районної ради редактора комунальної газети покликали у кабінет голови райради.

-       Напишіть заяву, що ви відмовляєтеся від посади редактора за станом здоров'я, – сказав голова, нічим своєї позиції не мотивуючи. На столі вже лежали напоготові аркуш паперу і ручка.

Незважаючи на те, що не закінчився контракт, укладений засновником з редактором, той заяву написав.

-       А! Однаково «з’їли»  б, якщо я їх не влаштовував. Тільки б нерви вимотали, – мотивував згодом своє рішення звільнений таким оригінальним чином редактор. – А так хоча б залишили кореспондентом.

Історія про чесний вибір

Не становить секрету, що кожні чергові вибори редакційні колективи розцінюють, як можливість заробити трохи коштів для свого бюджету. Зокрема й за висвітлення передвиборчих документів, що  передбачено законодавством України через здійснення конкретної процедури: окружна виборча комісія на конкурсній основі, незалежно від форми власності, віддає перевагу тим виданням, які запропонували найкращі умови, зокрема й найнижчу ціну за публікацію матеріалів, і укладає з ними договір.

Однак в Україні укласти угоду ще не означає виконати її. У нашій історії редакція вже мала угоду з окружною виборчою комісією, а публікувати матеріали почала зовсім інша газета. Як згодом з’ясувалося, «за спиною» редакційних колективів відразу чотирьох районів, що входили до округу, в комісії все «переграли», і вже без будь-якого конкурсу тихцем переуклали угоду з іншим виданням. З яких саме мотивів, можна лише здогадуватися…

Історія про політичну рекламу

«Визначні» українські політики рідко «доходять» з публікацією своїх політичних тез і роздумів до сторінок преси районного рівня. Але трапляється. Так і  того разу. До редакції невеличкої газети звернувся представник однієї з загальноукраїнських громадських організацій, фундатором якої є відомий політик. Запропонував співпрацю. Щоправда, схема дуже вже нагадувала ситуацію зі «стільцями і грошима» з «Дванадцяти стільців» І.Ільфа та Є.Петрова: «Ви вміщуєте публікацію, а ми Вам віддаємо гроші готівкою». Але спочатку – публікацію.

Навчений гірким досвідом не дуже довіряти київським функціонерам, редактор запропонував працювати так, як вимагає законодавство: укласти угоду, а кошти перерахувати на банківський рахунок редакції. «Столичний гінець» спочатку дуже здивувався такій перебірливості, заявивши, що за запропонованою схемою працюють з усіма редакціями і їх це влаштовує, але пообіцяв проконсультуватися з даного приводу у Києві. Та й зник.

Більше в редакції пропозицій про співпрацю не чули. Не бачили і гінця від просунутого громадського утворення, котре в своїх програмних документах обіцяє почати реальну боротьбу з корупцією і боротися за те, щоб Україна стала правовою й демократичною державою…

Історія про «журналістський протест»

У давньогрецькому суспільстві існувала така цікава демократична процедура, пов’язана з свободою слова, як «суд черепків». На друзках битого посуду видряпували імена політичних і громадських діячів, що чинили утиски свободі слова. Політик, на «чиє ім’я» назбирувалося найбільше друзок, був вимушений на десять років покинути Афіни.

Якби в Україні доля «гнобителів» свободи слова вирішувалася  «череп’яним протестом», ми б давно були закидані друзками битого посуду і взагалі залишилися без керівництва країною від «столиці до самих до окраїн».

Поки що ж на районному рівні єдиним журналістським протестом залишається можливість зняти своє прізвище під матеріалом, після того як його «прочитали і виправили» чиновники у коридорах місцевої влади.

-                      Мені було соромно читати матеріал після їхньої правки, а тим більше ставити під ним своє прізвище, – розповідала знайома журналістка.

-                      Я завжди пишався тим, що журналіст, і любив свою роботу, а сьогодні я її ненавиджу і лічу дні, щоб протриматися до пенсії, – це слова вже іншого районного газетяра.

Такого тиску на ЗМІ, який зараз відчувають комунальні районні газети з боку своїх  засновників – районних рад і райдержадміністрацій, мабуть, не було ніколи раніше, навіть за часів кучмівських «темників». Тут у кожного з друкованих видань своє історія. У одному випадку чиновники  контролюють всі матеріали, підготовлені до друку, і тільки з їхньої згоди вони можуть потрапити на сторінки газети. У іншому – редактори носять до влади «на погодження» вже готові зверстані сторінки. Якщо щось не сподобалося, журналістам доводиться все переписувати і переробляти. «Наверху» дають однозначні чіткі вказівки про що писати, а про що ні, про кого можна писати, а про кого не слід…

Власне, у цій історії нічого нового немає: у добу Середньовіччя свобода слова також була обмеженою і виключне право на неї мала лише «свята інквізиція»

 

Коментар «ПЛ»: У наведених історіях не випадково не названо імена героїв, бо тим, хто розповів про нелегкі будні районної журналістики, ще продовжувати працювати у своїх невеличких газетах, які повністю залежні і підконтрольні місцевій владі. 

 Поділитися