MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

9. ПРАВО НА ДОСТУП ДО ІНФОРМАЦІЇ

07.03.2013   


[1]

Аналіз стану забезпечення права на доступ до публічної інформації у 2012 р. свідчить про відсутність будь-яких зрушень у бік більшої інформаційної відкритості української влади, зокрема, всі негативні тенденції в сфері дотримання цього права, які були означені у доповіді за 2011 р. (див. Доповідь правозахисних організацій. Права людини в Україні – 2011 р.) спостерігалися й протягом 2012 р.

Хронологічно першою подією 2012 р., яка продемонструвала неготовність до прийняття парадигми відкритості стало Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України» від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012[2].

Іншим сигналом, що українська влада внутрішньо не готова до більшої відкритості, не зважаючи на всі декларації та заяви з боку вищих посадових осіб держави стали відмови надати текст присяги Президента України Апаратом Верховної Ради України та Секретаріатом Конституційного Суду України. Цікаво, що причини у них були різні: якщо апарат Верховної Ради України послався на те, що відповідний документ містить персональні дані про особу, а саме підпис Президента України, то Секретаріат КСУ пояснив свою відмову тим, що ця інформація є службовою[3]. При цьому, ані апарат Верховної Ради України, ані Секретаріат Конституційного Суду України не зупинив той факт, що присяга Президента України, є безумовно, публічною подією, й, відповідно, текст документу, що був вже раніше оприлюднений, є інформацією відкритою. Та й взагалі не треба наводити багато аргументів, щоб зрозуміти, що ця інформація є суспільно значущою та з огляду на ч. 2 ст. 6 та ст. 9 Закону України «Про доступ до публічної інформації» вона не може бути віднесена до службової інформації.

Не менш дивним видається й аргумент, що підпис Президента України є персональними даними з обмеженим доступом, а тому й не може бути наданий. Адже за такою логікою жоден документ жодного органу влади не може бути наданий, бо він містить підпис відповідної посадової особи та навіть, якщо погодитися з логікою Апарату Верховної Ради України, все одно, відповідно до ч. 7 ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» доступ обмежується до інформації, а не документу. Отже, за таких обставин Апарат Верховної Ради України повинен був закреслити підпис Президента, якщо вони вважають, що це є конфіденційна інформація, та надати цей документ. Втім, якщо казати серйозно, така ситуація свідчить про відсутність прагнення до інформаційної відкритості вищих органів державної влади України, а отже, ставить знак питання щодо існування реальної демократії в Україні.

У свою чергу Верховна Рада України так і не ухвалила очікувані зміни до інших законів з метою приведення їх у відповідність до Закону України «Про доступ до публічної інформації», а зміни, що були внесені, як от до Закону України «Про захист персональних даних», не усунули існуючих колізій, що, безумовно, не сприяє дотриманню права на доступ до інформації. Зокрема, у Законі України «Про захист персональних даних» наявна норма ч. 2 ст. 5 про те, що «персональні дані, крім знеособлених персональних даних, за режимом доступу є інформацією з обмеженим доступом». У цій нормі відсутнє застереження: окрім випадків передбачених ч. 5 ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» та інших випадків, якщо інформація є суспільно необхідною». Також відсутнє положення, що «інформація про особу пов'язана з виконанням покладених на нею професійних обов'язків, зокрема, дипломи про освіту, сертифікати та інші документи, що засвідчують її кваліфікаційний рівень, матеріали із особових справ, які стосуються або пов'язані з виконанням службових обов'язків (відрядження, премії, догани та ін) тощо не є інформацією з обмеженим доступом». Це створює, колізію між нормами закону в сфері доступу до інформації та захистом персональних даних та є формальним приводом для розпорядників інформації та суддів відмовляти у наданні інформації в сфері розпорядження бюджетними коштами, державним та комунальним майном, особливо земельних ділянок, що в кінцевому рахунку негативним чином впливає на прозорість діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування.

Для прикладу, кожна друга відмова у наданні інформації про передачу земельних ділянок у розпорядження приватних осіб обґрунтовується органами місцевого самоврядування тим, що ця інформація відноситься до інформації про особу та є персональними даними. Хоча в ч. 5 ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» є пряма вказівка, що «не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно».

Загалом, «спекуляція» на захисті права на приватність була однією із основних підстав у неправомірному обмеженні доступу до інформації у 2012 р. та свідчить про проблему відсутності розуміння посадовими особами концепції privacy як такої, адже, головна мета захисту права на приватність, гарантованого ст. 32 Конституції України, є захист саме приватного життя, яке дійсно повинно бути захищено від пильних поглядів сторонніх осіб (за виключенням публічних осіб, чи коли інформація, яка розповсюджується, є суспільно необхідною), але в той самий час професійне життя, а особливо професійні обов'язки посадових та службових осіб, їх кваліфікація, а також документи, що її підтверджують, аж ніяк не може вважатися конфіденційною інформацією про особу, доступ до якої може бути обмежений. Втім, не зважаючи на це, наявність ч. 2 ст. 5 Закону України «Про захист персональних даних» є достатнім аргументом для відмови у наданні інформації про сертифікати, які підтверджують кваліфікацію особи. Для прикладу, Шевченківський районний суд м. Запоріжжя відмовив у наданні копії сертифіката про проходження секретарем судового засідання Петровим С.В. навчання за темою «Технічне фіксування судового процесу», обґрунтовуючи це тим, що ця інформація є конфіденційною інформацією (персональними даними). Саме тому приведення Закону України «Про захист персональних даних» у відповідність до Закону України «Про доступ до публічної інформації» є одним із нагальних питань, яке є важливим для покращення стану забезпечення права на доступ до інформації.

Іншим прикладом неузгодження положень Закону України «Про доступ до публічної інформації» та норм Закону України «Про інформацію», яке не було усунуте у 2012 р., є ч. 2 ст. 16 Закону України «Про інформацію», згідно з якою «правовий режим податкової інформації визначається Податковим кодексом України та іншими законами», хоча відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації» інформація може бути віднесена до інформації з обмеженим доступом лише згідно з трискладовим тестом. Ця колізія між нормами законів на практиці призводить до віднесення публічної інформації до інформації з обмеженим доступом, зокрема, службової без дотримання вимог ч. 2, ч. 5 ст. 6 та ст. 9 Закону України «Про доступ до публічної інформації». Зокрема, Кременчуцька об'єднана державна податкова інспекція Полтавської області Державної податкової служби відмовила в задоволенні запиту ТОВ «НВФ «Техвагонмаш» про доступ до публічної інформації, яка полягала в отриманні роздруківки картки особового рахунку ТОВ «НВФ «Техвагонмаш» по податку на додану вартість із вироблених в Україні товарів (робіт, послуг), код платежу 14010100, за період з 01.10.2009 року по 30.09.2012 року з огляду на те, що податкова інспекція вважає цю інформацію службовою. Втім, не зважаючи на неправомірність такого рішення, оскільки ця інформація є інформацією про юридичну особу, яка запитувала зазначену інформацію, а також відповідно до ч. 2 ст. 6 та ст. 9 Закону України «Про доступ до публічної інформації» не може бути віднесена до службової, тобто до інформації з обмеженим доступом, суд на підставі ч. 2 ст. 16 Закону України «Про інформацію» зробив висновок про правомірність віднесення відповідної інформації до службової, та пославшись на норму Закону України «Про доступ до публічної інформації» щодо існування такого виду інформації з обмеженим доступом, втім, не згадавши положення закону, що це можливо зробити лише на підставі трискладового тесту[4].

Не менш абсурдною є ситуація, коли посадових та службових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування притягають до адміністративної відповідальності за порушення ст. 212-5 Кодексу про адміністративні правопорушення України, а саме за порушення порядку обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, зважаючи на той факт, що основою для притягнення до адміністративної відповідальності повинно бути порушення норм Закону України «Про доступ до публічної інформації» та нової редакції Закону України «Про інформацію», але жоден з них не передбачає відповідальності за порушення порядку обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв такої інформації, оскільки взагалі така категорія інформації з обмеженим доступом не передбачена жодним із цих законів. Більше того, у ст. 7 Закону України «Про доступ до публічної інформації» та ч. 2 ст. 21 Закону України «Про інформацію» прямо зазначено, що суб'єкти владних повноважень не можуть відносити інформацію про свою діяльність до конфіденційної інформації. Втім, оскільки ст. 212-5 Кодексу про адміністративні правопорушення України досі не була скасована, а на додачу Постанову Кабінету Міністрів України від 27 листопада 1998 р. № 1893 «Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять службову інформацію» також не було приведено у відповідність до Закону України «Про доступ до публічної інформації», ст. 212-5 Кодексу про адміністративні правопорушення України продовжує залишатися достатньо популярною у правозастосовчій діяльності СБУ та українських суддів. Так, у 2012 р. нами було зафіксовано 14 випадків притягнення до адміністративної відповідальності за цією статтею, незважаючи на положення Закону України «Про доступ до публічної інформації», що акти законодавства України застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Строго кажучи, мова не йде лише про формальну відсутність терміну «конфіденційна інформація, що є власністю держави» у Законі України «Про доступ до публічної інформації», бо замість нього за логікою Кабінету Міністрів України був впроваджений новий термін «службова інформація», а ще й про концептуальну різницю між двома цими поняттями. Адже відповідно до ч. 2 ст. 6 та ст. 9 Закону України «Про доступ до публічної інформації» публічна інформація може бути віднесена до службової в дуже обмежених випадках у той час, як віднесення інформації про діяльність влади до конфіденційної інформації визначалося на власний розсуд органами державної влади. Та й на відміну від Закону України «Про інформацію» в редакції 1992 р., Закон України «Про доступ до публічної інформації» передбачає, що доступ обмежується до інформації, але не документу. Отже, з огляду на вищезазначене, виходячи з духу й букви Закону України «Про доступ до публічної інформації», єдиною відповідальністю, яка може наставати за розповсюдження службової інформації, може бути дисциплінарна відповідальність, враховуючи природу цієї інформації.

Взагалі дуже дивним видається, що, коли режим доступу до інформації визначає сам суб'єкт владних повноважень, він не може самостійно після віднесення її до категорії службової визначати порядок її обліку, зберігання і використання, а також змінити власне рішення та зробити її відкритою в разі, якщо відпали підстави до віднесення її до службової. Ще більш дивним видається, що за цими діями повинен здійснюватися зовнішній контроль та наставати адміністративна відповідальність у разі, якщо під час перевірки СБУ буде виявлено, що цей порядок був порушений, адже суб'єкт владних повноважень самостійно визначає наскільки йому важливо, щоб не відбувся виток відповідної інформації.

Єдиним позитивним моментом щодо законодавчих змін у 2012 р. стало ухвалення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», зокрема, змін до ч. 6 ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації», що розширили коло осіб, відомості про майно, доходи, витрати, зазначені у декларації яких, не належать до інформації з обмеженим доступом. Ці зміни повинні сприяти більшій інформаційній відкритості.

Не додає великого оптимізму й нормотворча діяльність Кабінету Міністрів України. Незважаючи на положення Закону України «Про доступ до публічної інформації», що поклав обов'язок на Кабінет Міністрів України привести у двомісячний строк з дня набрання законом чинності його нормативно-правові акти у відповідність до Закону України «Про доступ до публічної інформації», після формальних змін у 2011 р. Постанови № 1893 «Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять службову інформацію», Кабінет Міністрів України так і не виконав цю вимогу. Це особливо викликає занепокоєння у зв'язку з тим, що Постанова №1893 продовжує впливати на формування практики доступу до публічної інформації. Так, аналіз відмов у наданні інформації суб'єктами владних повноважень дозволяє стверджувати, що відповідна Постанова Кабінету Міністрів України, а саме, положення, згідно з яким «переліки відомостей, які містять службову інформацію, затверджуються міністерствами та іншими, іншими центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими держадміністраціями» широко використовується для обґрунтування відмови у наданні інформації, без розуміння того, що до службової інформації можуть бути віднесені лише категорії інформації, передбачені ст. 9 Закону України «Про доступ до публічної інформації» при дотриманні сукупності вимог передбачених ч. 2 ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Іншим фактором, що ускладнює доступ до публічної інформації є неправомірне віднесення інформації про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування до службової інформації. Аналіз переліків службової інформації, затверджених центральними органами виконавчої влади, а також Конституційним Судом України дозволяє стверджувати про їх невідповідність духу та букві Закону України «Про доступ до публічної інформації», зокрема, вимогам ч. 2 ст. 6 та ст. 9 закону. Для прикладу, Конституційний Суд України до переліку службової інформації відніс: конституційні подання і звернення, науково-експертні висновки. Варто зазначити, що це суперечить не лише Закону України «Про доступу до публічної інформації», оскільки подання та звернення, а також науково-експертні висновки взагалі не можуть належати до категорії службової інформації згідно зі ст. 9 закону, а ще й є порушенням ч. 7 ст. 6 закону та міжнародних стандартів, оскільки доступ повинен обмежуватися щодо інформації, а не до документу в цілому. Варто також звернути увагу на те, що, зважуючи на особливе місце Конституційного Суду України, яке він займає у державному механізмі, діяльність цього органу повинна бути максимально відкритою для суспільства, адже всі без виключення питання, що розглядаються КСУ становлять суспільний інтерес. Отже, віднесення цієї інформації до службової суперечить парадигмі відкритості та додатково є сигналом для інших органів влади щодо необов'язковості виконання положень Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Більше того, віднесення подань та звернень до службової інформації не узгоджується з практикою Європейського Суду прав людини, зокрема з рішенням у справі «Tarsasag A Szabadsagjogokert» проти Угорщини»[5], в якій мова йшла про відмову Конституційним Судом Угорщини у наданні конституційного подання на інформаційний запит. Європейський суд відзначив у цьому рішенні, що «подання скарги з метою абстрактного розгляду законодавства, особливо з боку депутатів парламенту, безумовно є питанням, що викликає суспільний інтерес... Монополія Конституційного суду на інформацію є одним з видів цензури і може призвести до того, що засоби масової інформації та громадські контролери не зможуть виконувати свою життєво важливу роль, пов’язану з наданням точної та достовірної інформації з питань, що викликають зацікавленість спільноти у громадських дискусіях». Не є прикладом для наслідування також переліки службової інформації: Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної податкової служби України, Державної міграційної служби та багатьох інших центральних органів виконавчої влади. Оскільки останні також сформовані з порушенням вимог ч. 2 ст. 6 та ст. 9 Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Досі залишається невирішеною на законодавчому рівні проблема доступу до архівів, зокрема, не зважаючи на оприлюднені на початку березня 2012 р. «Центром досліджень визвольного руху» результати експертного опитування та моніторингу роботи архівів, які свідчили про серйозні проблемі в цій сфері та висновок, що однією із причин незадовільного стану забезпечення доступу до архівів є недосконале законодавство[6], впродовж другої половині 2012 р. Верховна Рада України так і не просунулася ні на крок у вирішенні цього питання.

Відсутність реального бажання української влади сприяти більшій інформаційної відкритості продемонстрували також вибори до українського парламенту восени 2012 р. Адже не зважаючи на деякі гарантії, що передбачають відкритість інформації про кандидатів в народні депутати (п. 2 ч. 2 ст. 13, п. 5 ч. 1 ст. 54, ч. 2 ст. 63 Закону України «Про вибори народних депутатів України») та відомий принцип Європейського суду з прав людини (Лінгенс проти Австрії от 08.06.1986 г): «Обсяг інформації про публічну особу, доступ до якої обмежується, має бути значно меншим, ніж обсяг інформації про приватну особу», Центральна виборча комісія України, як і раніше, відмовлялась, надавати копії повних автобіографій кандидатів у народні депутати.

Проте найбільше занепокоєння викликає формування судової практики в сфері доступу до інформації. Аналіз 80 судових рішень у справах щодо оскарження неправомірних відмов у наданні публічної інформації демонструє неготовність суддів до глибокого аналізу по цій категорії справ, формальний підхід до їх розгляду та в багатьох випадках нерозуміння духу та букви Закону України «Про доступ до публічної інформації» та в цілому незрілість цих рішень. Зокрема, із проаналізованих судових рішень 65% з них (52 рішення) було ухвалено з порушенням норм матеріального права. В жодному з випадків, коли мова йшла про відмову у наданні публічної інформації через її належність до службової, судді не застосували належним чином трискладовий тест з метою перевірити правомірність рішення суб'єкту владних повноважень на предмет законності віднесення відповідної інформації до службової. Хоча відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» лише при сукупності умов, передбачених цієї статтею, можна ставити питання про віднесення публічної інформації до службової. Зокрема, в жодному з цих рішень судді не обґрунтували, якому саме інтересу загрожує розголошення цієї інформації, у чому буде полягати значна шкода від оприлюднення зазначеної інформації та чому шкода від втаємничення цієї інформації є більшою, ніж право громадськості знати. Фактично судді відмовляли у задоволенні позовів за формальними обставинами, а саме в зв'язку з тим, що дана інформація належить згідно з переліком того чи іншого органу до службової інформації. В інших випадках суди погоджувалися, що правомірною відмовою у наданні інформації є спрямування особи до офіційного сайту установи, хоча ч. 2 ст. 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації», навпаки, вказує на неправомірність таких дій.

Аналіз цих судових рішень дозволяє стверджувати, що першопричиною такого стану речей є вплив парадигми тотальної секретності, яка нам дісталася у спадок від радянських часів, переконання, яке притаманне більшості українського суспільства, що інформаційна безпека важливіше, ніж свобода інформації, а також відсутність розуміння, що свобода інформації та відкритий уряд є основою для подолання корупції, порушення прав людини та створення умов для вільного ринку та високого рівня конкуренції в економіці. Можна сказати, що з того часу пройшло вже майже чверть століття, втім, більшість суддів, які розглядають справи, пов'язані з доступом до інформації, отримали радянську правову освіту, або у перші десять років після набуття Україною незалежності, тобто, тоді, коли домінував саме радянський підхід до свободи інформації. Саме це є причиною, що Конституційний Суд України ухвалює рішення, в якому не дається чіткого уявлення, що публічні особи повинні бути більш відкриті для суспільства ніж приватні, а судді адміністративних судів не застосовують трискладовий тест, передбачений ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» у справах, пов'язаних з оскарженням законності дій органів влади щодо віднесення публічної інформації до інформації з обмеженим доступом. Для застосовування трискладового тесту необхідно насамперед взагалі розуміти важливість інформаційної відкритості влади. У той час, як в інших західних країнах, хоча закони й не містять цей стандарт де-факто, судді в справах, пов'язаних з розкриттям інформації, якраз й дивляться чи мало віднесення інформації до інформації з обмеженим доступом легітимну мету, чи могло розголошення цієї інформації завдати шкоди легітимній меті й що може завдати більшої шкоди – розголос чи втаємничення цієї інформації.

Отже, сьогодні є велика потреба в спеціальних навчальних програмах для суддів, які будуть складатися з двох частин: теоретичної та практичної. Теоретична частина повинна включати в себе пояснення важливості свободи відкритості влади та права на доступ до інформації. Практична частина має бути представлена в формі тренінгів щодо використання гарантій доступу до інформації, зокрема, застосування ч. 2 ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації», роз'яснення, що означає суспільно важлива інформація.

У цілому аналіз практики забезпечення права на доступ до інформації органами державної влади та місцевого самоврядування дозволяє стверджувати, що всі свої зусилля суб'єкти владних повноважень протягом 2012 р. спрямовували не на приведення своєї діяльності у відповідність до Закону України «Про доступ до публічної інформації», а навпаки, намагаються зберегти статус-кво, іншими словами, зробити лише формальні зміни без фактичного реформування власної практики взаємовідносин, що складається між органами влади та громадянами України у сфері інформаційних взаємовідносин відповідно до нової парадигми, яка закладена в Законі України «Про доступ до публічної інформації».

У підсумку доводиться констатувати, що рекомендації висловлені у доповіді 2011 р. залишаються актуальними й досі.

Рекомендації:

Конституційному Суду України:

1.    Привести у відповідність до ч.2 ст. 6, ст. 9 Закону України «Розпорядження Голови Конституційного Суду України від 30 серпня 2011 р. №57/2011 «Про надання інформації, створеної у Конституційному Суді України, статусу службової та порядок роботи з матеріальними носіями такої інформації»

 Верховній Раді України:

1.    Виключити ст. 212-5 із Кодексу про адміністративні правопорушення України;

2.    Реформувати архівне законодавство, зокрема внести зміни до Закону «Про Національний архівний фонд та архівні установи»;

3.    Прийняти закон про доступ громадськості на колегіальні засідання суб’єктів владних повноважень та їх органів;

4.    Змінити Закони «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформації» та «Про захист персональних даних» з метою їх узгодження та досягнення відповідності міжнародним договорам з прав людини, учасником яких є Україна, зокрема: 1) у ч. 2 ст. 5 Закону України «Про захист персональних даних» додати положення такого змісту «персональні дані не є інформацією з обмеженим доступом у випадках, якщо інформація є суспільно необхідною, а також у випадках передбачених ч. 5 ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» та іншими законами”;

5.    З метою реалізації ст. 11 «захист особи, яка оприлюднює інформацію» Закону України «Про доступ до публічної інформації», внести зміни до Кримінального кодексу України. Зокрема, передбачити статтю щодо звільнення викривальників (тобто осіб, передбачених ст. 11 закону про доступ) від кримінальної відповідальності за розголошення інформації з обмеженим доступом. Крім цього, прийняти закон про захист викривальників з метою реалізації положень ст. 11 Закону України «Про доступ до публічної інформації”;

6.    Переглянути норми ст.15 Закону України «Про державну таємницю» і передбачити засекречування лише фрагментів, що містять державну таємницю, а не документів в цілому;

Уповноваженому Верховної Ради України:

1. Розробити навчальний курс та організувати навчання для службових та посадових осіб, які відповідальні за надання інформації та вирішення питань віднесення публічної інформації до службової інформації в органах державної влади та місцевого самоврядування й судах у всіх 27 регіонах України;

2. Розробити рекомендації щодо приведення законодавства України в сфері доступу до інформації у відповідність до Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Кабінету міністрів України:

1.  Скасувати Постанову Кабінету Міністрів України від 27 листопада 1998 р. № 1893 «Про затвердження Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять службову інформацію»;

2.  Розкрити усі нормативно-правові акти з грифом «опублікуванню не підлягає» та проаналізувати документи з грифом ДСК щодо обґрунтованості їх засекречування;

3.  Забезпечити опублікування і доступ у відкритому режимі до всіх рішень місцевих адміністрацій (на рівні областей та міст Києва і Севастополя).

Президенту України:

1.    Скасувати Указ Президента України №493 від 21.05.1998 р. «Про внесення змін до деяких указів Президента України з питань державної реєстрації нормативно-правових актів».

Центральним органам виконавчої влади:

1.    Привести переліки службової інформації у відповідність до ч.2 ст. 6, ст. 9 Закону України «Про доступ до публічної інформації»

Службі безпеки України:

1.    Проаналізувати «Звід відомостей, що становлять державну таємницю» з точки зору обґрунтованості засекречення інформації, користуючись трискладовим тестом на предмет наявності «шкоди» і впливу на «суспільні інтереси» та статтею 6 Закону «Про доступ до публічної інформації».

Органам місцевого самоврядування:

1.    Привести переліки службової інформації у відповідність до ч.2 ст. 6, ст. 9 Закону України «Про доступ до публічної інформації», а у разі відсутності інформації, що може підпадати під обмеження відповідно до вимог норм зазначеного закону скасувати ці переліки;

2.    Дотримуватися вимог Закону України «Про доступ до публічної інформації» щодо оприлюднення проектів рішень органів місцевого самоврядування (ч.3 ст. 15);

3.    Привести практику надання відповідей на інформаційні запити щодо розпорядження бюджетними коштами, державним, комунальним майном у відповідність до ч.5 ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації».

 

[1] Підготовлено Оксаною Нестеренко, експертом ХПГ з питань свободи враження поглядів.

[2] Див. коментар В.Речицького до цього Рішення: http://khpg.org/1328294578

[3] Лещенко С. Секретний підпис Януковича //http://pravda.com.ua/articles/2012/07/20/6969203/view_print

[4] Див: http://reyestr.court.gov.ua/Review/27537389

[5] Справа Tarsasag A Szabadsagjogokert» проти Угорщини. Історичне рішення Європейського суду з прав людини// http://khpg.org/index.php?id=1241463238

[6] Випадки обмеження в доступі до архівів почастішали — дослідники //maidan.org.ua

 

 Поділитися