MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Український конституційний проект: сподівання versus реальні можливості?

30.07.2013   
Всеволод Речицький
Коментар до проекту «Концепції внесення змін до Конституції України», що був ухвалений Конституційною Асамблеєю України 21 червня 2013

Чергове засідання Конституційної Асамблеї України відбулося 21 червня 2013 й завершилося ухваленням проміжного документу – проекту «Концепції внесення змін до Конституції України». Обговорення тексту пройшло у критичній тональності, проте завершилося загальним, хоча й не одноголосним схваленням. Отже, можна стверджувати, що Україна має оновлену філософію свого конституційного побутування. Оскільки йдеться про стратегічні напрямки конституційних змін, реакція на подію і сам документ навряд чи вимагають спеціального виправдання.

 

Загальні підходи

 

Концепція внесення змін до Конституції України (далі – Концепція) починається із констатації «загальнометодологічних підходів». Уже на самому початку в ній стверджується, що оновлений Основний Закон має «впроваджувати кращі сучасні досягнення європейського (курсив мій – В.Р.) конституційного доробку». Крім того, оновлена Конституція має стати актом, який «закріплює засади інноваційної моделі суспільного та державного розвитку». У подальшому про інновації в Концепції не згадується. Але якщо Україна дійсно прагне поступу, то обмежитися здобутками європейського конституціоналізму для неї буде недостатньо. Справа в тому, що європейський конституціоналізм є значною мірою лише поміркованим віддзеркаленням більш сміливих американських конституційних підходів.

Навіть якщо не думати про те, що Михайло Грушевський вважав американський конституціоналізм зразковим для України, можна стверджувати, що сучасний американський конституціоналізм залишається спокусливим для сходу, центру і заходу Європи. Перш за все, йдеться про  унікальне ставлення Конституції США до свободи слова і преси (враховуючи пізніші рішення Верховного Суду США – до свободи інтелектуального самовираження в цілому). Північно-американці вивели свободу слова і преси завдяки Першій поправці за межі можливих законодавчих обмежень, чим радикально прислужилися власному поступові. Тим самим вони юридично розділили сфери символічної та предметно-матеріальної (фізичної)  реальності. Можна сказати, що вже з 1791 року у Сполучених Штатах в сфері інтелектуальної творчості фактично почав діяти постмодерний принцип: anything goes (допустимо все). З тих пір Конгрес США не володіє правом серйозно модифікувати чи оптимізувати через встановлення будь-яких обмежень свободу слова як свободу самовираження сучасної людини.

Що ж стосується європейців, то вони рішуче забороняють на основі статті 10 Європейської конвенції захисту прав людини та основоположних свобод 1950 року, а також положень Хартії засадничих прав Євросоюзу (2000) накладати обмеження на свободу інтелектуального самовираження лише у сферах літератури, мистецтва та науки. Даний підхід хоча й є близьким до американського, але не тотожним йому. На думку Ульріха Бека, сучасний поступ визначається не парламентською активністю, а вільною хаотично-стохастичною творчою діяльністю творчо налаштованих людей та інститутів[1]. Саме цьому типу активності ідеально пасує заборона будь-яких обмежень свободи слова і преси на законодавчому, а не лише на виконавчому рівні. Невипадково найбільша кількість наукових відкриттів у світі здійснюється у США, а загальне число американських науковців більш як у чотири рази перевищує їх кількість в об’єднаній Європі.

Якщо Конституційна Асамблея України серйозно прагне забезпечити український поступ, то для цього їй також варто було б оголосити про недопустимість обмежень свободи слова і преси референдумом чи законодавчими зборами. Причому розмістити цю заборону необхідно у першому розділі Основного Закону. На жаль, в проекті Концепції про таке не йдеться.

Наступне питання стратегічного значення та ваги становить визначення в українській Конституції «найвищої соціальної цінності». Досі такою цінністю (перше місце у відповідному переліку в статті 3 Основного Закону) вважалося життя людини. Концепція жодним чином не натякає на можливість зміни даного принципу. Єдине, на що наважилися члени Асамблеї – це включити в існуючий перелік соціальних цінностей категорію свободи. Як зазначається  в Концепції, «з метою реального забезпечення принципу справедливості та утвердження демократичної, правової, соціально орієнтованої, екологічної держави, у центрі уваги має бути визнання пріоритету загальнолюдських цінностей (життя, здоров’я, честь, гідність, свобода (курсив мій – В.Р.), недоторканність, безпека».

Про необґрунтовану відсутність категорії свободи у переліку найвищих соціальних цінностей Конституції писалося не раз і давно. Однак простого включення фундаментального поняття свободи до статті 3 чинного Основного Закону замало. Адже, по-перше, дане поняття стоїть у відповідному рейтингу (жодний перелік Основного Закону не є випадковим) цінностей далеко не на першому місці, а, по-друге, даний перелік поєднує в собі цінності з різних смислових регістрів. Відомо, що Державний Гімн України містить в собі слова Павла Чубинського: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу», визнаючи тим самим вищу позицію свободи у порівнянні з фізичним життям людини. Прикметним є також те, що життя людини як фізичної істоти не розглядалося в якості вищої соціальної цінності ні християнськими мучениками, ні такими авторитетами древності, як Сократ, Геродот або Софокл. Пізніші історико-філософські уявлення про те, що людське життя є найвищою соціальною цінністю були піддані аргументованій критиці Гегелем, а в наш час – Олександром Кожевим і Френсісом Фукуямою. Тобто не викликає сумніву те, що життя людини становить її найвищу особисту цінність. Проте нації зазвичай відносно легко жертвують життями своїх громадян для збереження суверенітету, політичної свободи і територіальної цілісності своєї країни. Політично незріла, «інфантильна» нація може якийсь час не розрізняти цінностей свободи, з одного боку, і життя громадян, з іншого, але політично досвідчені народи легко складають собі уявлення про те, що є реально доступним для політичного менталітету молодої держави.

 Як стверджує також Концепція, «основою конституційного регулювання є відносини між людиною і державою, суспільством і державою». Даний підхід нагадує витяг з радянського підручника для юридичного ліцею. Творці Концепції свідомо або підсвідомо проігнорували загальновизнану в євроатлантичному конституціоналізмі тезу про те, що за своїм призначенням будь-яка справжня (органічна) конституція є функціональним обмежувачем будь-якої державної влади. Західні конституції виходять з того, що держава – це потенційно небезпечний суб’єкт, схильний до хронічної екстраполяції своєї влади. Тобто будь-яка держава – з точки зору призначення конституційного регулювання – є необхідним злом, для вправляння з яким слід було винайти конституцію як основний закон громадянського суспільства.

При вирішенні питань стратегічного значення і змісту Концепція мала б виходити з того, що зрілий основний закон є правовим гарантом культурного, політичного та економічного поступу країни. Як це витікає з існуючої доктрини, органічна конституція призначена для того, щоб запобігати «розщепленню атомів свободи, демократії та ринку». Генеральною метою справжньої конституції є поступ – стан, який досягається забезпеченням творчої ініціативи і активності максимальної кількості індивідуальних і колективних суб’єктів. Йдеться про радикальне пришвидшення всіх соціальних трансакцій, стрімке зростання соціального капіталу (довіри до індивіда), зменшення контролюючих, реєструючих і дозвільних інстанцій, гарантування економічної, політичної та особистої свободи людини, невтручання держави в приватну сферу і життя громадянського суспільства в цілому.

Звідси витікає, що оновлення Конституції України має здійснюватися з опорою не стільки на державу, скільки на цивілізований бізнес, науку, освіту, академічну свободу, спонтанну творчість, можливості інформаційного суспільства загалом. З точки зору оновлення Конституції України ринкова економіка має стати таким же втіленням засад економічної свободи, як ліберальна демократія – засад політичної свободи, а недоторканість приватно-сімейної сфери – гарантією особистих свобод індивіда. Всі розумні (не обов’язково помірковані) інтереси фізичних і приватних юридичних осіб мають знаходитися під захистом Основного Закону. З точки зору модерного конституційного дизайну, економічна, політична та особиста свобода народу не можуть бути ніким скасовані. Їх практичне здійснення має підлягати окремим обмеженням лише у випадках, прямо передбачених основним законом.

Підприємницька ініціатива не повинна обмежуватися чи надмірно контролюватися державою. На конституційному рівні це має означати, що Українська  держава гарантує на своїх теренах вільний рух осіб, товарів, послуг та капіталу. При цьому розмір державних та місцевих податків і зборів не повинен становити загрозу економічній свободі. Торгівля має бути максимально вільною, а внутрішні та іноземні інвестиції – усіляко заохочуватися. Зовсім невипадково ідея про те, що держава мусить гарантувати вільний рух робочої сили, товарів, послуг і фінансових ресурсів є провідним європейським гаслом. Дана нормативна вимога є ключовим елементом Хартії засадничих прав Євросоюзу і Лісабонського договору в цілому, фактично це основний принцип життєдіяльності Об’єднаної Європи. Як свідчить економічна і політична теорія, а також новітня історія СРСР разом із радянською Україною, якщо державу не обмежувати справжньою конституцією, вона з часом скасує ринкову економіку, замінивши її всеохоплюючим тоталітарним соціалізмом.

Як стверджується також у Концепції, «для забезпечення стабільності конституційного ладу в реформованому Основному Законі України має бути передбачений поділ законів [на] конституційні, органічні, звичайні, закони про ратифікацію міжнародних договорів». При цьому вимагається різна кількість голосів парламентаріїв – в залежності від серйозності предмету регулювання. Даний підхід виглядає дещо легковажним з політичного боку, оскільки дозволяє незрілій українській опозиції блокувати ухвалення якраз найбільш важливих законопроектів. Українська політична опозиція є конструктивною лише на папері. На практиці вона все ще залишається беззастережно упертою, непоступливою. Україна живе без великого Герба України, оскільки на його графічний дизайн не погодилося 300 народних обранців. Якщо в подібному ж стані опиняться «конституційні закони» про вибори, референдум, імпічмент або місцеве самоврядування, країні не позаздриш.

 

Структура

 

Загальна пропозиція Концепції щодо структури зводиться до вимоги того, щоб оновлена Конституція складалася з тринадцяти розділів. Перший розділ має призначатися засадам конституційного ладу, другий – правам, свободам і обов’язкам людини і громадянина, третій – безпосередньому народовладдю. Окремими є також розділи, присвячені судовій гілці влади, прокуратурі, територіальному устроєві України, Автономній Республіці Крим, місцевому самоврядуванню і Конституційному Судові України.

З приводу даного поділу хотілося б зазначити таке. По-перше, якщо в оновленому тексті збережуться положення статті 5 Конституції про народний суверенітет (повновладдя народу), тоді корисно було б розташувати норми про гарантії народовладдя у статтях, присвячених виборам і референдуму. Паралельно назву розділу варто було б замінити на «Народовладдя». По-друге, якщо статус прокуратури України в плані позбавлення її функцій слідства і залишків загального нагляду за законністю суттєво зміниться, тоді логічним буде перемістити відповідні статті про прокуратуру до розділу «Судова влада». Компромісним варіантом може стати: «Судова влада, прокуратура України». По-третє, якщо оновлена Конституція дійсно матиме розділ під назвою «Судова влада», то цілком виправданим буде включити до цього розділу статті про статус Конституційного Суду України. У противному випадку можна буде вважати, що формально-юридично орган конституційного контролю до судової гілки влади не належить.

Розділ про територіальний устрій також слід було б розширити, включивши до нього статті з нині існуючого розділу «Автономна Республіка Крим». Йдеться, звісно, не про те, щоб позбавити адміністративну автономію повноважень (вони якраз можуть бути розширені), а про кращу структурно-логічну узгодженість конституційного тексту.

 

Преамбула і засади конституційного ладу

 

Як це витікає з Концепції, Конституційна Асамблея пропонує «зберегти ціннісні орієнтири і висхідні цілі, закріплені нині у преамбулі Конституції України». Новелою для преамбули є лише пропозиція «доповнити перелік політико-правових орієнтирів <…> положеннями, пов’язаними зі зміцненням соборності і єдності України та констатацією Української держави як частини світової європейської спільноти, з прагненням розвивати екологічну державу [і] громадянське суспільство». Асамблея вважає також можливим помістити в преамбулу мету «соціальної справедливості».

Недоліком такого підходу є відсутність у ньому розуміння Основного Закону як стратегічного обмежувача державної влади, а також погано прихований державницький патерналізм. З точки зору своїх генетичних джерел, західний конституціоналізм ґрунтується на ідеї автономності, окремішності політично вільного і свідомого своїх цілей індивіда. Тобто конституція – це маніфестація не стільки духу єдності і колективізму, скільки здорового індивідуалізму і творчої свободи. Органічний основний закон боронить вільний стан суспільства, а тому інтегрує громадян на основі їх «колективного» прагнення не бути нікому не підопічними. На жаль, принаймні поки що, український підхід є суттєво відмінним, Конституція тлумачиться в ньому майже як ленінська «Іскра» – колективний організатор і пропагандист.

Патерналістським у концепції преамбули виглядає також намір «розвивати» громадянське суспільство. Але ж громадянське суспільство, що розвивається за планом, є насправді не громадянським суспільством, а суспільством-асоціацією, для якої підсвідомо існує колективний (державницький) інтерес. Останнє ж становить протиріччя в означенні, оскільки інтегративною рисою громадянського суспільства є саме прагнення його членів зберегти й відстояти (versus держава) свою політичну, економічну і особисту свободу. Ніщо інше, як зазначають Джон Ролз, Джин Д. Коен та Ендрю Арато, не об’єднує його членів.

Що ж стосується закріплення в преамбулі прагнення до «соціальної справедливості», то даний намір в контексті України виглядає відверто проблематичним. Що інше, як не прагнення до соціальної справедливості спонукало комуністичний авангард ХХ століття до розкуркулювань, націоналізації, депортацій та голодомору? На жаль, Україна ще й сьогодні залишається державою незаможних робітників і селян. Ідеал же соціальної справедливості для більшості незаможних – перерозподіл і зрівнялівка… Як зазначалося вище, органічна конституція боронить суспільство від державницького патерналізму, а індивіда – від колективістичних домагань. На цьому тлі гасло соціальної справедливості виглядає як моральний налигач у розпорядженні вітчизняних диктаторів, демагогів і політичних авантюристів.

Як сказано у Концепції, «визначення основ конституційного ладу в чинній Конституції України не є системним, воно не дає уявлення про характер суспільного устрою та державного устрою України». Крім того, в ній «немає єдиного критерію у групуванні окремих положень, що визначають політичні, економічні, соціальні, національні, екологічні та культурні засади суспільного життя в Україні». Але чи справді потрібно, щоб ці параметри нормативно визначалися в Основному Законі? Надмірна раціоналізація права якщо й не веде безпосередньо до авторитаризму і тоталітаризму, то все одно обіцяє якесь дисциплінарно-пригнічене, колективістично-уніфіковане побутування. Конституція СРСР 1936 року була добре структурованою й ієрархічно організованою. Політико-правовий ідеал доповнювали тексти, що їх з кращими намірами писав Василь Лебедєв-Кумач, і тематичні полотна Олександра Дейнеки. «Єдиним критерієм» політичних засад СРСР був демократичний централізм, економічних – держплан, мистецьких – соціалістичний реалізм. Цікаво, що саме мало б стати, на думку Конституційної Асамблеї, єдиним критерієм аналогічних засад в незалежній Україні? Чи матиме серйозну перспективу на оновлених конституційних теренах України політика у стилі ексцентричного Гаррі Трумена, філософія – в дусі постмодернізму Вальтера Беньяміна, мистецтво – як у Марка Ротко і Джексона Полока? 

Не менш провокативною є констатація у Концепції того, що «…положення частини четвертої статті 5 Конституції України: «Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповано державою, її органами або посадовими особами» не отримало розвитку в інших статтях Конституції України,  <…> залишаючись абстрактною декларацією». Дійсно, якщо не рахувати ухваленого в 2012 році Закону України «Про всеукраїнський референдум», в Україні не існує конституційного механізму для подолання політичної катастрофи у випадку, якщо б узурпація народного суверенітету державою чи її окремими владними гілками дійсно відбулася.

Чинна Конституція однозначно засуджує захоплення народного суверенітету держапаратом, але мовчить відносно будь-якого легітимного виходу із такої ситуації. Конституції багатьох західних демократій передбачають на цей випадок право народу на легітимне демократичне повстання. У різних формах про можливість народного повстання йдеться у конституціях і конституційних законах Великобританії, ФРН, Литви, США, Чехії, Греції та Естонії. Таким чином, увага Конституційної Асамблеї до гарантій народного суверенітету є вочевидь виправданою. На жаль, зовнішньою увагою в даному випадку все й вичерпується.

Концепція практично не визнає легітимності, демократичної виправданості права українського народу на повстання. З формально-юридичного боку даний підхід є, по-своєму, логічним. Адже в якості найвищої соціально цінності свобода українського народу в чинній Конституції не визнається. А якщо свобода народу – це не вища соціальна цінність, то кому потрібне демократичне повстання? Натомість Концепція часто-густо говорить про принципи «гарантування», «дотримання», «захисту» і «забезпечення» Українською державою прав і свобод людини і громадянина. Подібні декларативні констатації в ділянці прав і свобод вимагають конкретніших пояснень.

Перш за все, звертає на себе увагу той факт, що Концепція вкотре говорить про забезпечення й гарантування суб’єктивних прав і свобод у якомусь патерналістсько-демагогічному стилі. Йдеться, наприклад, про «встановлення обов’язку держави дотримувати і захищати ці права», про «визначення дієвої системи забезпечення та захисту конституційних прав і свобод», про «оптимізацію співвідношення громадянського суспільства і держави» і навіть про поєднання «саморегулювання суспільних процесів в економіці, політиці, духовній і інших сферах життя з державним управлінням у цих сферах». Чого вартий досі був такий підхід, свідчить міжнародна статистика. Закріпивши у якості «найвищої соціальної цінності» життя людини (стаття 3 Конституції ), Україна, за даними матеріалів журналу «Economist» (2013), утримує перше місце в світі за рівнем смертності населення.[2] У своєму прагненні все поєднати і об’єднати Концепція говорить, з одного боку, про індивідуалістичну «цінність людини і гарантування державою її прав», а, з іншого, – про «принцип єдності державної влади», «конституювання соціального партнерства» та «суспільне значення власності».

Натомість справжнє гарантування державою суб’єктивних прав мало б означати запровадження, насамперед, ринкових стосунків як широкої системи вчасного розпізнавання й винагородження людських здібностей і талантів. Сюди ж відноситься повномасштабне визнання власності на землю, а також «абсолютизму» власності взагалі. Нині об’єкти власності можна відібрати у нас за балансовою (не ринковою) вартістю, якщо йдеться про задоволення «суспільних» потреб. Україні не завадило б також скасування внутрішніх паспортів разом із реєстрацією за місцем проживання. Ще більш гостро стоїть в Україні проблема автономії університетів, академічної свободи. Давно на часі запровадження страхової медицини, радикальне звуження вилки бюджетних зарплат, скасування фантастичних пільг і синекур для вищих посадовців.

 

Права, свободи та обов’язки людини

 

Даний розділ Концепції виглядає одним із найбільш прийнятних. Певну тривогу викликає лише вимога «збалансованості» прав і свобод людини «з правами й правомірними інтересами інших суб’єктів та й усього суспільства загалом». Неясно, хто має встановлювати чи відновлювати відповідні баланси і як поєднати вимогу балансування прав людини з правами держави і суспільства при вже оголошеній у засадах конституційного ладу пріоритетності суб’єктивних прав? Очевидно позитивним надбанням Концепції є вимога «розширити конституційні можливості організацій громадянського суспільства (насамперед найбільш представницьких об’єднань профспілок і об’єднань правозахисних організацій) впливати на дотримання прав і свобод, а також контролювати (курсив мій – В.Р.) їх реалізацію і притягнення посадовців до відповідальності за їх порушення». Крім того, Концепція вказує на необхідність «створення реальних умов для громадських інституцій з прав людини для [здійснення] достатньо широких повноважень у сфері виконання своїх функцій».

Як свідчить науковий аналіз і просто здоровий глузд, оновлення українських підходів до формулювання прав і свобод людини і громадянина мало б ґрунтуватися на таких засадах: а) конституційне визначення суб’єктивних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина має здійснюватися як правовий стандарт для країни, яка потенційно вважає себе членом Євросоюзу. Тобто перетин кордону України транзитерами не повинен призводити до суттєвого пониження гарантій їх суб’єктивних прав. Для цього необхідно запровадити скромний, але надійний національний стандарт захисту прав і свобод; б) права і свободи необхідно подавати у формулюваннях Європейської конвенції 1950 року та визнаних Україною факультативних протоколів до неї. До українського переліку прав необхідно обов’язково додати також окремі права і свободи з Хартії засадничих прав, на яку посилається Лісабонський договір; в) при визначенні суб’єктивних прав і свобод слід виходити з того, що в Україні постійно збільшується присутність іноземців. Йдеться про осіб, які постійно або тимчасово проживають в Україні, залишаючись іноземцями чи апатридами. Конституційний кодекс прав і свобод має орієнтуватися на права іноземців в Україні значно більшою мірою, ніж це має місце сьогодні.

При цьому весь комплекс конституційних прав і свобод повинен сприйматися не як сфера деталізованих патерналістських зусиль Української держави, а як простір автономності, «окремішності» індивіда, у якому він справді сам визначає свої пріоритети і спрямованість власних зусиль. Йдеться про сферу, у якій людина самостійно обирає стратегію і тактику своєї поведінки і несе повну відповідальність за свої дії. Цим самим варто було б покінчити з неочевидним, але реально існуючим сприйняттям Конституції як «основного закону для незаможних».

Весь комплекс конституційних прав і свобод має містити в собі посилання (у якості принципу або якось інакше) на трискладовий тест, за яким: а) всі можливі обмеження на здійснення прав і свобод повинні передбачатися виключно Конституцією або законом; б) дані обмеження повинні точно відповідати легітимним (передбаченим в самій Конституції) цілям; в) кожен випадок запровадження обмежень на здійснення прав має бути спочатку визнаний необхідним у демократичному суспільстві. Крім того, конституційний кодекс прав і свобод повинен містити в собі презумпцію того, що окремі конституційні права, свободи, а також обов’язки стосуються не лише фізичних, але й юридичних осіб. Тому назву другого розділу Конституції доцільно було б замінити на: «Права, основоположні свободи, обов’язки».

Варто було б також змінити юридичну форму закріплення соціально-економічних прав. Ці права доцільно визначити за юридичною моделлю, яка використовується у Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права (1966). Тоді соціальні й економічні права сприйматимуться в якості стратегічної мети, програми діяльності уряду на перспективу. Очевидно, що більшість соціально-економічних благ в Україні може забезпечити лише ефективний ринок. І лише у випадку соціально ослабленого стану індивіда не з його власної вини мають включатися реалістичні гарантії від суспільства й держави. Дотримання саме таких, юридично коректних гарантій можна буде вимагати у подальшому в судах.

Як уже зазначалося вище, при формулюванні конкретних суб’єктивних прав слід використовувати не лише Європейську конвенцію захисту прав людини і основоположних свобод (1950), а й підписані від імені України факультативні протоколи до неї. Крім того, необхідно запозичити основоположні норми європейської Хартії засадничих прав, зокрема, про непорушність людської гідності, академічну свободу, права молоді, права людей похилого віку тощо. Якщо досвід використання американської Першої поправки здається нам надто радикальним, варто було б закріпити повну заборону обмежень на здійснення свободи слова (самовираження) у сферах науки, літератури і мистецтва, а також академічну свободу. У якості наріжного каменю всієї конституційної надбудови необхідно визнати принцип вільного переміщення людей, товарів, послуг і капіталу.

У конституційному перелікові суб’єктивних прав і свобод свобода слова і преси (свобода символічного самовираження) мала б визначатися не просто як одне з прав людини першого покоління, а як класичний засіб забезпечення політичної та інтелектуальної свободи – головних підвалин поступу України, каналів реалізації творчого потенціалу українського народу. Сенс даного підходу полягає в тому, що свободу слова і преси (свободу ЗМІ) не можна обмежувати ні парламентською більшістю, ні навіть загальноукраїнським референдумом. З цією метою слід перемістити свободу слова і преси у «перед-політичний» простір України. Дана широка гарантія інтелектуальної свободи має міститися у першому (засади конституційного ладу) розділі національного Основного Закону.

У формулюваннях суб’єктивних прав, свобод і обов’язків слід уникати проявів юридичного максималізму на зразок: «будь-яке (курсив тут і далі мій – В.Р.) насильство над дитиною карається за законом», «кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі» (ці формулювання містяться в чинній Конституції України). З іншого боку, замість конституційної заборони виконувати «явно злочинні розпорядження і накази» доцільно було б заборонити виконання «будь-яких злочинних розпоряджень і наказів» тощо. Не кращим в юридичному сенсі є також вказувати на те, що «ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством» (частина перша статті 19 Конституції). Адже у конституціях, звідки дане положення було нами взято, говориться дещо по-іншому: людину не можна примушувати робити те, що не передбачено законом. Між поняттями ж «законодавство» і «закон» існує принципова різниця.

У кодексі суб’єктивних прав і свобод слід піднести гідність людини, забезпечивши її непорушність реальними гарантіями (відшкодуванням завданих збитків за ринковими, а не балансовими цінами; визнанням власності на землю і «абсолютизму» власності взагалі; запровадженням права добропорядних громадян на придбання зброї). Концепцією передбачається суттєво скоротити також число існуючих обмежень (причин для обмежень) в реалізації суб’єктивних прав і основоположних свобод. Так, свобода слова та інформації (стаття 34 Конституції України) містить в собі більше десятка конституційних обмежень, що є неприпустимим навіть з європейської (не кажучи вже про США) точки зору. Загалом, існуючий у Конституції кодекс суб’єктивних прав і свобод є насправді типовим для соціалістичної країни…

 

Безпосереднє народовладдя

 

У розділі Концепції під цією назвою Асамблея пропонує низку покращень юридичного механізму виборів і референдумів, закріплених у третьому розділі чинного Основного Закону. До переліку принципів виборчої системи пропонується додати принцип «періодичності» (регулярності) виборів, а також регулювати весь виборчий процес «конституційним» законом, який вимагає для свого затвердження не менш ніж дві третини від конституційного складу парламенту України. На те, що голосування кваліфікованою більшістю може суттєво гальмувати весь законодавчий процес вже вказувалося вище.

Досить цікавою є пропозиція Асамблеї визначити на конституційному рівні коло питань, стосовно яких референдум є обов’язковим, а також низку питань, вирішення яких шляхом референдуму не допускається.  Окремо Концепція пропонує «визначити перелік сфер регулювання законом, щодо яких не допускається проведення референдуму за народною ініціативою». З приводу зазначеного виникає декілька міркувань. Як відомо, 6 листопада 2012 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про всеукраїнський референдум». Це призвело до втрати чинності попереднім Законом «Про всеукраїнський та місцеві референдуми»  1991 року, який суттєво розходився з Конституцією. За новим законом предметом всеукраїнського референдуму може стати як ухвалення нової редакції Конституції України, так і внесення змін до неї. Референдумом можна також скасовувати будь-який закон про внесення змін до Конституції України. У цей же спосіб можна ухвалювати і скасовувати звичайні закони України, а також внесення змін до них (крім законів про податки, бюджет і амністію).

Все це створило додаткові стимули для діяльності Конституційної Асамблеї України. Адже до ухвалення закону про референдум запропоновані нею зміни до Основного Закону потрапляли у пряму залежність від Верховної Ради України. Тепер же ухвалення оновленої Конституції може відбутися без участі народних депутатів, тобто виключно народом за його ж ініціативою. Не дивно, що українськими політиками Закон «Про всеукраїнський референдум» сприймається неоднозначно. Але якщо взяти до уваги той факт, що однією з глибинних причин роботи Конституційної Асамблеї є хронічна парламентська недієздатність, то використання референдуму як потенційної загрози для народних депутатів виглядає доцільним. Якщо вітчизняний парламентаризм є невиліковно хворим, то лікарем у даному випадку може виступити лише народ.

Крім того, ухвалення закону про всеукраїнський референдум суттєво поглибило зміст статті 5 чинної Конституції про повновладдя народу. Як зазначається в частині третій цієї статті, «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами». З огляду на юридичний сенс даної норми, референдумом (на додачу до вимог Розділу ХІІІ чинної Конституції) мають змінюватися всі норми Основного Закону, які є юридично причетними до визначення параметрів конституційного ладу України. Простіше кажучи, закон про всеукраїнський референдум дозволяє скасовувати внесені Верховною Радою України, але реально невідповідні до інтересів українського народу зміни до Основного Закону. Можна сказати, що даний закон є поміркованим вітчизняним аналогом існуючого у західному конституціоналізмі права народу на демократичне повстання.

Не дивно, що Закон «Про всеукраїнський референдум» викликав гостру реакцію.[3] Зокрема, парламент звинуватили в тому, що він відмовився від власних прерогатив. Йшлося навіть не стільки про парламент, скільки про нібито приховане у такий спосіб бажання Президента взяти під контроль конституційний процес. При цьому мало хто з критиків закону усвідомлював те, що процес внесення змін до Конституції України не повинен обмежуватися нормами тринадцятого розділу і визначається також статтею 5 Основного Закону, яка досі просто не мала належної конкретизації. Якщо тлумачити зміст даної норми у точній відповідності до її мети (телеологічне тлумачення), то всі закони, які прямо впливають на визначення сутнісних параметрів конституційного ладу України мають ухвалюватися виключно народом. Основний Закон невипадково вживає у статті 5 слово «виключно», щоб підкреслити, що внесення змін до характеристик конституційного ладу вимагає не затвердження цих змін на референдумі, а саме пряме й первісне народне голосування. Наприклад, у такий спосіб мала б змінюватися у 2004 році українська форма правління.

Таким чином Закон України «Про всеукраїнський референдум» наповнює змістом поняття гарантій проти узурпації народного суверенітету державою. Очевидно, що в якості державного узурпатора може виступати не лише законодавча, але й виконавча або судова гілки влади, не кажучи вже про Президента. Тобто конституційний референдум можна вважати єдиним в Україні легітимним засобом протидії державному заколотові проти інтересів народу.

Очевидно також, що без підтримки виконавчої гілки влади здійснити референдум за народною ініціативою в Україні непросто. З іншого боку, як писав свого часу Якоб Талмон, вже з 1789 року загрозою політичній свободі народу виступає не стільки деспотизм королів, скільки необмежена парламентська більшість – тоталітарна демократія.[4] Крім того, як вважав ще більш авторитетний в питаннях демократії Томас Джефферсон,   народ – це єдиний політичний суб’єкт, якого неможливо корумпувати. З цього приводу доречно також навести слова Вільяма Чамберлайна про те, що інтереси українського народу практично завжди зраджувалися його ж керманичами.[5] За відносно недавнім свідченням А.Квасьневського, Верховна Рада України шостого скликання була найзаможнішим з парламентів Європи за сумарними статками своїх членів. За рівнем же доходів на душу населення Україна в цей час знаходилася на 39-му місці в Європі…[6]

Крім того, у міркуваннях противників референдуму міститься презумпція інфантильності українського народу. Очевидно, що народи, як і парламенти, можуть вчиняти фатальні помилки. Але ніщо не лікує від політичних невдач краще, ніж власний досвід. Розроблена з найліпшими намірами Конституція для Європи була відхилена пересічними громадянами Франції та Нідерландів. Так або інакше, нагальна проблема для України саме сьогодні – це питання не процедури ухвалення, а змісту і якості конституційних поправок. Дізнатися ж про те, чи готовий український народ для безпосереднього захисту і відновлення своїх інтересів можуть лише самі українські люди. Найкращим виходом із ситуації було б обрання народом спеціального органу для ухвалення нової Конституції України – конституційних чи національних зборів, конгресу, конституанти тощо. Але ця відносно проста ідея українськими політиками вищого рангу чомусь не сприймається.

Корисним додатком до існуючого порядку проведення всеукраїнських референдумів могло б стати правило про самооподаткування народу у випадку здійснення референдуму за народною ініціативою. Що ж стосується національного референдуму як засобу президентського тиску на законодавчу владу, то він може-таки прислужитися в якості механізму розв’язання конституційно-правових конфліктів. Наприклад, у випадку тривалого неприйняття парламентом закону, який визнано особливо важливим для соціального поступу. Виходом із даної ситуації може стати проведення з цього ж питання всеукраїнського референдуму за президентською ініціативою.

 

Парламент (Верховна Рада України)

 

У даній частині Концепції рекомендується зменшити обсяг недоторканності народних депутатів, одночасно удосконаливши механізм їх відповідальності за ухвалені парламентом рішення. Серед запропонованих новел – посилення парламентського контролю за виконавчою гілкою, запровадження інтерпеляції (проведення слухань з питань діяльності Кабінету Міністрів України), визнання можливості саморозпуску (двома третинами голосів) парламенту, запровадження «народної» законодавчої ініціативи, закріплення обов’язку вносити проект закону про державний бюджет України виключно за Кабінетом Міністрів України, запровадження поділу законів на конституційні та звичайні.

Ідея щодо запровадження двопалатних законодавчих зборів, актуалізована спочатку Конституційною Асамблеєю, була пізніше відкладена вбік, але не відхилена остаточно. У випадку запровадження верхньої палати (як палати регіонів або сенату), останній мав би уособлювати в собі політичне представництво 24-х областей, Автономної Республіки Крим та окремого столичного округу – міста Київ. Верхня палата повинна була б скла­датися із сенаторів, які обираються безпосередньо населенням або обласними радами, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та Київською міською радою. Членами палати регіонів за посадою могли б стати всі колишні президенти України, які залишили свій пост не через імпічмент.

У свою чергу, палату депутатів (нижню палату) доцільно було б обирати дорослими громадянами України у складі 300 депутатів на основі рівного, прямого, загального і таємного виборчого права. Запровадження двопалатного парламенту в Україні могло б прислужитися зниженню рівня конфліктності в механізмі здійснення державної влади, посиленню представницької функції парламенту, підвищенню авторитету місцевого самоврядування, сприяти кращому розвиткові регіонів, підтримати політичний курс України на вступ до Євросоюзу. Кількість областей заходу і центру України суттєво перевищує їх число на сході та півдні. І саме на цій території проживає та частина населення, яка беззастережно сприймає ідею входження України до Євросоюзу.

Двопалатний парламент не скасовує соціокультурних відмінностей сходу та заходу України, проте він дозволяє країні розвиватися більш гармонійно. Верхня палата має уособлювати в собі зв’язок законодавчої та виконавчої гілок влади, при цьому вплив заходу та центру України на формування уряду мав би підсилитися. За прикладом сенату Конгресу США, верхня палата в Україні може надавати згоду на призначення Президентом України Прем’єр-міністра та уряду України, суддів Конституційного Суду України тощо.

Загалом, існування двопалатних парламентів в унітарних країнах не становить якогось виключення із правила. Двопалатні парламенти працюють в Польщі, Італії, Японії, Іспанії, Нідерландах, Румунії, Франції, Хорватії, Чехії, на Філіппінах, в Ірландії. Більшість законодавчих зібрань у старих демократіях є двопалатними незалежно від форми державного устрою (Великобританія, Франція, Італія, США, Швейцарія). Окремі країни мають «неочевидний» двопалатний устрій (ФРН, Норвегія). Верхні і нижні палати розрізняються, як правило, за своїм кількісним складом, порядком формування, компетенцією, статусом тощо. Нижні палати обираються найчастіше населенням на основі загальних, рівних і прямих виборів. З ними пов’язана ідея народного представництва, верховенства легіслатури, наділеної правом ухвалювати бюджет та інші важливі закони.

Що ж стосується верхніх палат, то вони не обов’язково формувалися виборами. У США та Японії верхні палати є виборними, але так було не завжди. Виборність сенату в США була започаткована в 1913 році, у Японії верхня палата стала виборною в 1947 році. На основі непрямих виборів формується верхня палата у Франції. Окремі ознаки того, що верхні палати можуть бути призначуваними, збереглися в Італії. Так або інакше, організація двопалатного парламенту в Україні цілком вписується в європейську традицію. Нині віковий ценз для парламентаріїв світу коливається від 18 до 40 років. Верхні палати можуть обиратися на довший, у порівнянні з нижніми палатами, термін. Виняток становить Італія, де строк повноважень палат є однаковим.

У країнах з двопалатним парламентом (за винятком США) згоду на призначення уряду дають, як правило, нижні або одночасно верхня та нижня (Італія) палати. Більшість двопалатних парламентів виходить із принципу нерівності статусу палат. Українська Концепція могла б стати на аналогічну позицію. Двопалатні парламенти служать ефективним засобом представництва інтересів регіонів. Не менш поширеною є точка зору, відповідно до якої верхні палати є носіями особливого типу знання, глибини політичної думки і здорового консерватизму. Так, входження до верхньої палати в Італії пов’язується з видатними заслугами у соціальній, науковій або мистецькій сферах. Загалом можна стверджувати, що двопалатні парламенти забезпечують більш витончену систему народного представництва, ніж парламенти однопалатні. Вони краще долають законотворчі помилки й ухвалюють більш збалансовані рішення. З аналогічних міркувань варто було б змінити підхід до двопалатного представництва і у Концепції оновлення Конституції України. Представницькі органи мають поєднувати в собі здоровий глузд із глибиною експертних оцінок, що служить сильним аргументом на користь запровадження двопалатного парламенту в Україні.

 

Президент України

 

Розділ Концепції, присвячений статусові Президента України, відображає в собі суперечливі прагнення членів Конституційної Асамблеї створити, з одного боку, «належні правові умови для збалансованості та ефективного функціонування змішаної форми державного правління», а, з іншого – зміцнити роль глави держави «у забезпеченні стабільного функціонування державного механізму». З цією метою пропонується… «дозволити Президенту України реалізовувати функції політичного арбітражу». Головний висновок, який можна зробити на основі даної частини Концепції полягає в тому, що на Президента України, як і раніше, покладається паралельне виконання багатьох функцій.

За чинною Конституцією Президент є главою держави, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання національної Конституції, а також прав і свобод людини і громадянина. Як це витікає з тексту його присяги, він зобов’язаний «усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу, обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників, підносити авторитет України у світі». Для порівняння: президент США, приступаючи до виконання своїх обов’язків, присягається лише в тому, що «буде віддано виконувати обов’язки Президента Сполучених Штатів і буде щосили зберігати, захищати та обороняти Конституцію Сполучених Штатів».

Стилістична відмінність наведених текстів пояснюється, звичайно, не лексичними особливостями української та англійської мов. Йдеться про суттєву відмінність між північноамериканською та українською конституційними парадигмами. У першому випадку ми маємо справу з цивілізацією універсально-ринкового типу, де все ніби «крутиться само по собі», а тому роль президента зводиться до підтримання відповідних процедур («ЯК» на противагу «ЩО»). У другому – йдеться про принципово відмінний політико-правовий стереотип. Держава на чолі з її главою – президентом виступає основним промоутером всіх існуючих і потенційно можливих змін. «Він і б’є, і сіє й носить, він Республіку підносить до нових висот!», – писав свого часу Павло Тичина про вітчизняний авіаційний флот. Щось подібне можна сказати й про конституційну роль українського глави держави. Відмінність між американською і українською конституційними формами пояснюється відносно просто: у першому випадку йдеться про реально правову державу, де президент – це ніби круп’є у загальнонаціональному казино, який контролює правила гри, а не розміри виграшів і ставок. У другому – ми бачимо президента-деміурга, який повністю визначає і контролює весь політико-технологічний процес.

З огляду на політичний вибір, задекларований у Концепції, трансформація конституційного статусу президента має відбуватися в бік розширення його арбітражних функцій. У Концепції щодо цього міститься пряма вказівка. Проте з огляду на реалії сьогодення Концепція мала б докладніше пояснити, як саме відбуватиметься трансформація президентської ролі від виконання матеріальних до більшою мірою процесуальних функцій.

Що ж стосується змін у правилах проведення імпічменту Президента, то намічені у Концепції підходи виглядають поки що слабкими. Єдиною причиною примусового позбавлення Президента України свого поста вважається, як і раніше, вчинення ним злочину. Проте злочини можуть суттєво відрізнятися між собою в залежності від того, вчинені вони умисно чи через необережність. Крім того, злочин не становить типової президентської спокуси чи моделі поведінки. Суттєво більший ризик для суспільства містить в собі заподіяння Президентом грубих порушень Конституції України. Якби Конституційна Асамблея погодилась з таким підходом, то певний перелік можливих грубих порушень Конституції можна було б передбачити в тілі Основного Закону. Факультативні ж випадки грубих порушень Конституції слід віднести на розсуд Конституційного Суду.

 

Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади

 

Новацією Концепції у сфері модернізації виконавчої гілки влади є запланована в ній передача «вирішальної ролі» у процесі формування Кабінету Міністрів України від Президента до Верховної Ради України. Якщо згадати про те, що Конституційна Асамблея уже в орієнтовному визначенні засад конституційного ладу віддала належне саме президентсько-парламентській формі правління, то виглядає дещо непослідовним підсилення нею парламентської складової в процесі формуванні уряду України. Якщо Президента обирає народ, то автоматично створена цим легітимність має якось знаходити собі продовження на урядовому рівні. Тим більше, що, як зазначається в Концепції, пост Президента «за змістом своїх повноважень» тяжіє до виконавчої гілки влади. Якщо це справді так, то подвоєна – опосередкована через парламент і главу держави легітимація уряду є надмірною.

Особливої уваги заслуговує побіжна згадка в Концепції про необхідність «виокремлення системи органів охорони правопорядку, завданням яких є захист життя, здоров’я, прав і свобод людини, забезпечення її недоторканності і безпеки, охорона національної і громадської безпеки, захист інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, запобігання та протидія злочинності». Хоч це й дивно, жодної деталізації подібного «виокремлення» Концепція не пропонує. Йдеться лише про те, щоб закріпити на конституційному рівні принцип деполітизації та позапартійності працівників цих органів, а також визначити на рівні закону параметри дозволеного застосування ними «примусових заходів».

Думається, що після оприлюднення фактів політичної історії України навіть лише такими популярними авторами, як Олександр Солженіцин, Тарас Гунчак, Роберт Конквест, Тімоті Снайдер, Сергій Єкельчик, Павло-Роберт Магочій, Джеймс Мейс, Карел Беркгоф і Дмитро Гойченко, обмежитися вказаними застереженнями щодо правоохоронних органів не можна. Тобто Концепція і Конституція мали б закріпити повномасштабний парламентський контроль за правоохоронними органами (повне парламентське розслідування, неможливість відмови від надання інформації парламентським комісіям навіть для вищих посадовців тощо); запровадити контроль громадських правозахисних організацій за правоохоронною діяльністю; надати право українському омбудсману призупиняти на 48 годин дію або акт будь-якої (включно з міністром) посадової особи Міністерства внутрішніх справ і пенітенціарної системи України.

 

Судова влада, прокуратура

 

У розділі Концепції під назвою «Судова влада» Асамблея виходила з того, що до останнього часу в Україні не було «створено ефективних та прозорих механізмів, які б з одного боку забезпечили захист суддівської незалежності, а з іншого – дозволили б судовій системі звільнитися від недостатньо компетентних та таких, які принижують гідність і авторитет органів судової влади, суддів». Крім того, як зазначається в документі, Україні взагалі бракує високого авторитету судової влади. Саме ця гілка «характеризується високим індексом сприйняття корупції» тощо.

Основним завданням конституційної реформи в судовій сфері Концепція називає «посилення гарантій незалежності судів і суддів», проте насправді варто було б починати з підвищення рівня освіти й інтелігентності суддівського корпусу України. Йдеться про загальну якість «людського капіталу» у вітчизняній юридичній сфері. Існуючий брак довіри до судів і суддів пов’язаний також з браком поваги до людської гідності в цілому. Студенти-юристи університетів навіть четвертого (найвищого) рівня акредитації виховуються в атмосфері жорсткого реалізму і прагматизму. Даний процес нагадує не стільки виховання, скільки «дресирування для суспільства», про яке раніше писав російський філософ Костянтин Кавєлін.[7] На все інтелектуально складне, високе й постмодерне у них просто не залишається місця.

За задумом складачів Концепції, призначення суддів на посаду Президентом України за поданням оновленої Вищої ради юстиції дозволить знизити політичну заангажованість та ідеологічну залежність суддів. Для цього на посаду судді планується призначати більш зрілих за віком (30 років) і стажем (5 років) роботи професіоналів. Цікаво, що українські практикуючі судді ключовим моментом судової реформи вважають не кращу освіту і віковий ценз, а встановлення такого порядку заміщення посади голови суду, який передбачав би таємне рейтингове голосування по його кандидатурі самими ж суддями. Якщо посада голови суду буде заміщатися шляхом таємних виборів його ж колегами, справа поліпшиться не тільки в морально-етичному сенсі. Якщо ж і надалі залишатиметься адміністративно-зверхнє призначення голови суду горішніми структурами, модернізувати суди по-справжньому не вдасться.

Що ж стосується статусу прокуратури України, то дана проблема поки що не знаходить в Концепції чіткого розв’язання. Прокуратура є традиційно прив’язаною до захисту державно централізованого інтересу. Будучи оснащена правом порушувати, розслідувати і передавати в суд кримінальні справи, прокуратура традиційно виконувала в Україні функцію владного батога. Очевидно, що знайти дієвий шлях модернізації цієї «класичної» структури буде непросто. Поки що лише на інтуїтивному рівні вимальовується підхід, за яким прокуратура мала б здійснювати контроль за дотриманням Конституції і законів України лише у тих державних органах й інститутах, в яких людина найбільше ризикує опинитися в соціально ослабленому, залежному, без реальної свободи вибору стані.

Йдеться, насамперед, про структури міліції (поліції) і служби безпеки України, розгалужену сферу установ виконання покарань, підрозділи Збройних Сил України та інші військові чи воєнізовані формування. Не виключено, що на оновлену прокуратуру України доцільно було б покласти виконання, перш за все, таких повноважень: а) кримінальне переслідування особи, висунення обвинувачення і складання обвинувального акту; б) підтримання державного обвинувачення в суді; в) представництво інтересів людини і держави в суді у випадках, визначених законом; г) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; д) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням свободи людини; є) нагляд за додержанням прав людини і основоположних свобод у діяльності органів виконавчої влади, їх посадових і службових осіб, інших суб’єктів владних повноважень; ж) нагляд за додержанням прав людини і основоположних свобод у підрозділах Збройних Сил України, інших військових і збройних формуваннях.

Підрозділи Збройних Сил України, інших військових і збройних формувань є особливими ланками державного механізму. Прикметною рисою їх правового і фактичного статусу є можливість неконтрольованого застосування сили або іншого (фізичного, психічного, ідеологічного) примусу або тиску в умовах обмеженої свободи індивіда. Це стосується, наприклад, громадян, які проходять обов’язкову чи контрактну військову службу тощо.

 

Територіальний устрій, Автономна Республіка Крим, місцеве самоврядування

 

Розглянуті в Концепції питання територіального устрою України зводяться, головним чином, до того, що в Україні досі не існує закону про територіальний устрій та про місто Севастополь, а також не визначено на законодавчому рівні порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою. У якості корисних новел запропоновано поширити юрисдикцію територіальних громад та їх об’єднань на землі населених пунктів, а також прилеглі до них землі для розвитку їх економічної, соціальної, транспортної та іншої інфраструктури. Пропонується також створити нову адміністративно-територіальну одиницю – громаду, після чого територіальний устрій України має бути представлений на трьох рівнях: регіони (Автономна Республіка Крим, області, міста Київ і Севастополь); райони; громади. Передбачається можливість формування також спеціалізованих (медичних, соціальних, освітніх, статистичних та інших) округів. При цьому пропонується офіційно визнати те, що «система органів влади Автономної Республіки Крим становить самостійну підсистему органів публічної влади».

Не всі запропоновані Концепцією зміни територіального плану виглядають переконливими. Зокрема, залишається незрозумілим, чому на додачу до існуючих не можна визнати існування громад (в нинішньому їх розумінні) на рівні районів великих міст, а також на рівні існуючих в Україні областей. Адже жителі цих адміністративно-територіальних одиниць мають рельєфно окреслене почуття спільності долі. Усвідомлення ними своєї окремішності не поступається усвідомленню такої ж окремішності жителями українського села чи міста. Якщо ми визнаємо юридичне існування громади міста Черкаси, то чому не можемо визнати так само de facto існуючу громаду Черкаської області? Адже в основі даного визнання лежить усвідомлення населенням певної території «почуття ліктя».

Що ж стосується надання органам влади Автономної Республіки Крим статусу «самостійної підсистеми органів публічної влади», то дана пропозиція виглядає привабливою лише теоретично. Тут йдеться не стільки про розширення або обмеження повноважень автономії, скільки про понятійно-категоріальну ясність. Якщо Автономна Республіка Крим і далі залишатиметься територіальною автономією адміністративного типу, то надання її органам «публічного» (проміжного між державним і самоврядним?) статусу є недостатньо виправданим. Подібний крок може призвести до плутанини не лише у стосунках Сімферополя і Києва, але й взагалі закаламутити відносини в системі самоврядування й народовладдя. Оптимальним виходом із даної ситуації могло б стати наділення органів влади Криму статусом посиленого (кваліфікованого) самоврядування. При цьому реальний обсяг повноважень даних органів можна було б розширити.

Що ж стосується модернізації місцевого самоврядування в цілому, то тут з пропозиціями Концепції у більшості випадків можна погодитися. Актуальним в Україні є приведення конституційно-правової основи місцевого самоврядування у відповідність до вимог Ради Європи і Євросоюзу (Європейської хартії місцевого самоврядування (1985) та окремих протоколів до неї). Закріплення на конституційному рівні потребує принцип повноти повноважень місцевого самоврядування, визнання за місцевими радами права самостійно визначати систему і структуру своїх виконавчих органів, загальну чисельність апарату, а також обсяг видатків на його утримання в межах місцевого бюджету. Підтримки заслуговує й пропозиція надати обласним та районним радам право утворювати власні виконавчі органи.

Можна також вітати закріплену у Концепції пропозицію надати органам місцевого самоврядування право безпосередньо звертатися до Конституційного Суду України з поданнями відносно перевірки на конституційність законів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з питань місцевого самоврядування, захисту прав та інтересів територіальних громад. Позитивно сприймається також запропоноване Концепцією позбавлення місцевих державних адміністрацій функцій самоврядування з одночасним перетворенням їх на контрольно-наглядові органи з підпорядкуванням вищим органам виконавчої влади. З іншого боку, хоча Концепція й пропонує підпорядкувати місцеві державні адміністрації безпосередньо Президенту України, кращим варіантом видається їх непряме підпорядкування Президенту за посередництвом Кабінету Міністрів.

 

Конституційний Суд України

 

Згідно з Концепцією статус Конституційного Суду України суттєвих змін не зазнав. Новели стосуються лише окремих аспектів діяльності Суду й зводяться, головним чином, до нового порядку призначення конституційних суддів на посаду, позбавлення Конституційного Суду права тлумачити зміст законів України, доручення Судові перевіряти на конституційність проекти законів, які виносяться на всеукраїнський референдум.

Зміна порядку призначення суддів на посаду передбачає передачу таких призначень Президентові України. У свою чергу, кандидатури на посаду судді мають попередньо одержати рекомендації від з’їзду суддів України, Національної академії правових наук, а також Міністерства юстиції України. Якби Україна мала двопалатний парламент, то призначення конституційних суддів на посаду могло б здійснюватися Президентом України за поданням його верхньої палати. Подібний порядок призначення суддів діє в США. Як показує досвід, набуття повноважень судді одночасно від двох владних гілок робить суд відносно незалежним в політичному сенсі. Ще більш важливим є те, що розгляд кандидатур суддів у верхній палаті робить процес добору суддів суттєво вимогливішим і публічним (прозорим).

Однак ще більш важливим для України залишається загальне переосмислення в ній ролі єдиного органу конституційної юрисдикції. Адже на відміну від загальних судів, які закликані боронити, головним чином, законність і правопорядок, конституційні суди покликані захищати стан свободи суверенного народу. Враховуючи традиційний лаконізм конституційних текстів, захист громадянської свободи вимагає від суддів справді високого рівня освіченості і культури. Адже боронити свободу є набагато важчою і відповідальнішою справою, ніж захищати позитивну рутинність повсякдення. У правовій державі конституція – це абстрактний регулятор, який стоїть над уособленою в живих людях владою. Суспільство є динамічним і успішним переважно тому, що має реальну можливість грати своїми творчими силами і амбіціями. Забезпечити вільну гру людських пристрастей і енергій якраз і покликані конституційні судді… 

 

29 липня 2013 р.

 

[1] Див. : Beck U. Risk Society. – London: Sage Publications, 1997. – P. 214.

 

[2]Див.: Світ у цифрах. – К.: Тиждень, 2013. – С. 82.

 

[3] Див., наприклад: Коліушко І., Кириченко Ю. Парламент схвалив неконституційний порядок зміни Конституції України // Юридичний вісник України, № 46(907), 17-23 листопада 2012.

 

[4] Talmon J. Political Messianism. – London: Secker and Warburg, 1960. – P. 318.

 

[5] Chamberlin W. The Ukraine. A Submerged Nation. – N.-Y.: The Macmillan Company, 1944. – P. 6-7.

 

[6] Див. електронний ресурс: www.epravda.com.ua/news/2010/10/18/252448/

 

[7] Див.: Кавелин К. Наш умственный строй. – М.: Правда, 1989. – С. 485.

 Поділитися