Як лікувати пострадянські хвороби?

Радянську систему часто називали «партократією» або «охлократією», але ці два терміни не дають точного уявлення про ту владну модель, яка склалася в СРСР. Однопартійна система дійсно монополізувала владу в руках чиновників КПРС. Але чиновний бюрократичний апарат, який використовував владу, жив своїм життям. Владна вертикаль вибудовувалася за схемами, які передбачали, по-перше, майже повну безконтрольність чиновного апарату, по-друге, тотальну корупцію в цій вертикалі.

Ще можна назвати два засадничі положення, на яких ця влада будувалася. Так, інколи комуністи карали якогось безрозсудного необачного чиновника. Цим вони хизувалися перед громадянами, перед партією, немов би усі рівні. Але це були виключення. А зазвичай чиновний апарат жив своїм життям, керував країною, отримував свої пільги та хабарі і розмножувався прямим діленням, як інфузорія. Такої кількості чиновників не бачило жодна інша країна.

Економіка, звичайно, не витримувала такої кількості дармоїдів, а до того ж, керувати економікою вручну довго ще ні в кого не виходило. Це все підготувало крах Радянського Союзу і, зрештою, розвал СРСР.

Але в пострадянських республіках, які виникли після розпаду СРСР, як не дивно, збереглася на десятиріччя така ж сама система побудови влади, яка базується на повному свавіллі і неконтрольованості чиновного апарату.

Дисиденти-марксисти, а такі були в радянські часи, вважали, що основна біда СРСР – це однопартійна система. Дисидент, колишній марксист, Валерій Ронкін, який за свою відданість Марксу пробув 10 років в радянських таборах і на засланні лише за то, що він і його друзі-однодумці вважали, що однопартійна система себе вичерпала, писав у своїх статтях, що тільки багатопартійність може врятувати СРСР від занепаду.

Багатопартійність була утворена наприкінці 80-х  - початку 90-х років. Вибори початку 90-х років  - це вже вибори на засадах багатопартійності.

Але що ми бачимо з системою влади? Вона на диво схожа на радянську. При тому, що радянськість відбудовувала будь-яка політична сила, яка прийшла до при владі. Вигравши вибори вона – політична сила –  починає загороджуватися від народу тією ж армією чиновників, які корумповані та неконтрольовані більше ніж, навіть, в СРСР.

Багатопартійність не заважає владній політичній силі поводитися так, начебто у країні не існує опонентів, не кажучи вже про пересічних громадян. Влада вбачає і поводить себе з громадянами, як з ворогами, з якими треба щоденно боротися. Принцип пострадянського чиновника – не дати, не зробити, не дозволити. А ще – якомога більше вкрасти. На таких засадах і працює пострадянський чиновний апарат в більшості пострадянських республік.

Особливо загострено це в Україні. Український чиновний апарат з початку 90-х років живе своїм власним життям, розвиваючись і розмножуючись, незважаючи на те, хто при владі, і яка політична сила  ним керує. Як не дивно, а краще за все в Україні було за часів Кравчука – колишнього компартійного діяча-номенклатурника. Саме при ньому до влади якось можна було доступитися, впоратися з нахабними чиновниками, отримати відповіді на скарги. За часів Кравчука чиновний апарат ще не дійшов до такого ступеню, щоб повністю протипоставити себе громадянському суспільству.

При Кучмі цей процес пришвидшився і набув рис сьогоднішнього стану. Як не дивно, за президентства Ющенка, хоча його обрали в демократичний спосіб як альтернативу кучмівській бюрократії, але з антидемократичною побудовою чиновного апарату нічого зроблено не було. Здавалось би, всенародно обраний  президент, який прийшов на хвилі революційних змін в країні, мав би насамперед щось зробити з вбивчою системою української бюрократії, бо основні її тези – не дати, не зробити, не дозволити – є, по суті, антинародними. Але революційна хвиля розбилася о бюрократичний мур. Нічого Ющенко не зробив з чиновним апаратом і його антинародною сутністю.

Не схотів зробити чи не зміг – не в тому сенс. Ми не будемо зараз розбирати причини, за яких владна система за Ющенка залишилася старою, важливі наслідки.

При президентстві Януковича  корупція і замкнутість на собі бюрократичної системи досягла нечуваних масштабів. Саме його уряд і адміністративний апарат повів наступ і на свободу слова, і на права та свободи громадян, саме його уряд започаткував так звану медичну реформу – «так звану», оскільки передбачене нею скорочення лікарень, пологових будинків, поліклінік, по суті, реформою не є. Це єдиний витвір бюрократів, які зацікавлені тільки в тому, щоб скоротити витрати на медицину. Те ж саме можна сказати про соціальне забезпечення. Здається, влада просто оголосила війну українському народові. Отже, сьогоднішній вибух громадянських протестів був передбачуваним.

Але і від опозиції не чути розуміння основної проблеми української державності. Ніхто з опозиційних політиків не має чіткого плану, що робити з корумпованим і самодостатнім бюрократичним апаратом, як примусити українських чиновників працювати не на себе, а на користь суспільству.

Доки не з’явиться політична сила, яка чітко усвідомлює ці завдання і знає, як це зробити – нічого не зможемо змінити в своїй країні. І ми так і будемо жити, як за часів феодалізму, наші чиновники всіх рівнів фактично нав’язують  свою волю досить широким верствам населення.

Взяти тільки залежність від вказівок свого начальства бюджетників: вчителів, лікарів, комунальників, яких виганяють на мітинги, примушують голосувати так, як треба партії влади, а люди настільки залежать від начальства, що в масі не можуть хоч якось протестувати.

Чиновне свавілля в Україні нагадує часи стародавньої історії. Щось подібне було за часів ІІІ династії Ура в Вавилоні, коли на кожного працюючого селянина було два наглядача: один перевіряв, як він сіє, чи вбирає хліб вздовж ділянки, другий поперек. ІІІ династія Ура закінчила своє існування  швидко і трагічно: Вавилон захопили кочівники.

Українська держава не може існувати з таким бюрократичним апаратом. Пострадянський синдром треба лікувати, поки це не призвело до летального кінця.