Довічне відбування життя, або життя після смерті в Україні

Більшість, міркуючи про довічне позбавлення волі, про його доцільність, необхідність, справедливість, а також, почувши про необхідність умовно-дострокового звільнення від нього, думають приблизно у однаковому руслі. Уява відразу підкидає картинки з телевізора, пам’ять нагадує про страшні історії, про які чули/читали, а юристи згадують матеріали жахливих кримінальних справ. Чого тільки не з’являється перед очима, але найчастіше це найбільш жорстке і огидне: ґвалтування і вбивство неповнолітніх, розчленування трупів і взагалі усі види вбивств із особливою жорстокістю, вбивства кількох осіб, через мізерну суму грошей, алкоголь. Не омине пам’ять і згадка про покійного Онопрієнка, а також історії про консервування частин людських тіл у банки, що часто розкручуються журналістами, які не можуть не скористатись нагодою підкинути кілька моторошних сюжетів[1]. Але питання про необхідність дострокового звільнення перших довічників постане вже найближчим часом, адже скоро з’являться перші особи, які відповідно до чинного законодавства матимуть право просити у президента помилування.

У той час, як вже сама ідея такого роду у когось змусить волосся ставати дибки, ми вважаємо і наполягаємо на тому, що окремих довічно засуджених можна і потрібно випускати на волю і не тільки у винятковому, а й у загальному порядку, тобто шляхом умовно-дострокового звільнення, а не лише помилування. До того, як читач вже з самого початку скептично оцінить і закриє цю статтю як ще один прояв «сліпого гуманізму», який ґрунтується тільки на посиланнях на міжнародні стандарти, закликаємо все ж дочитати її до кінця, а потім вже вирішувати для себе особисто, як відповідати на питання, яке наряду із вищою мірою завжди було і буде об’єктом величезного суспільного інтересу.

Україна є європейським рекордсменом по кількості осіб, до яких застосовано довічне позбавлення волі[2]. Значна їх частина – це колишні смертники, яких мали стратити, але скасування смертної кари в Україні призвело до необхідності появи у кримінальному законодавстві покарання, яке її замінило б. Це стало ультиматумом, з яким зіштовхнулись всі країни, що пройшли через цей етап. Тут варто сказати, що велика частина населення навіть розвинених країн завжди вважало вищу міру справедливою, а її популярність не особливо падає і сьогодні, підтвердженням чого є перманентні соціологічні опитування. Напевно, саме тому її скасування, яке ґрунтувалось не тільки на ідеях гуманізму, а й на серйозних наукових дослідженнях про її неефективність для попередження майбутніх злочинів, неминуче вимагало запропонувати достатньо жорстоке покарання для задоволення критиків аболіціонізму та народних настроїв. Це пояснюється тим, що жорстокість суспільства, яке підтримувало і досі підтримує покарання смертю, очевидно, нікуди так швидко не могла зникнути, а тому трансформувалася у вимогу застосування до злочинців триваючого вбивства – довічного позбавлення волі (ДПВ).

Як відомо, скасування смертної кари в Україні та в багатьох країнах Європи було обумовлено вимогами міжнародного законодавства. Зокрема, спочатку це був протокол №6 до Європейської конвенції про захист прав та основоположних свобод (прийнятий у 1985 році), який все ж залишив можливість її застосування у окремих випадках, а потім протокол №11 (прийнятий у 2003 році), яким її застосування було заборонено за будь-яких умов. Однак Конвенція чітко не вказала на те, яке покарання має зайняти замість неї звільнене місце і тому кожна держава вирішувала сама як їй санкціонувати найтяжчі злочини. Це й призвело до суттєвої різниці важкості меча кримінального правосуддя стосовно найнебезпечніших злочинців у різних країнах. Саме це і стало, на наш погляд, одним із факторів появи в Україні довічного позбавлення волі із дуже примарною перспективою дострокового звільнення. У той же час в усіх країнах із розвиненими системами кримінальної юстиції такі звільнення є абсолютно нормальною практикою, яка підтвердила їх виправданість та безпечність, про що йтиметься далі.

Українське законодавство передбачає, що засудженого до ДПВ може бути помилувано мінімум через 20 років відбування покарання із заміною на певний строк позбавлення волі, який не може бути менше 25 років (ч. 2 ст. 87 Кримінального кодексу України 2001 року, далі – КК України). Згідно з абз. 2 п. 4 Указу Президента України «Про Положення про порядок здійснення помилування» від 16 вересня 2010 року №902/2010, у випадку засудження особи до довічного позбавлення волі, клопотання про її помилування може бути подано після відбуття нею не менше двадцяти років призначеного покарання. Повторне ж подання довічником клопотання про помилування у разі відмови може бути здійснено лише через 5 років (п. 15 Положення). Таким чином до того, як засуджений відбув 20 років позбавлення волі, він позбавлений будь-якої можливості перегляду його покарання з метою дострокового звільнення. Умовно-дострокове звільнення до довічно засуджених не застосовується.

 На додаток до цього, із норм КК України не зрозуміло однозначно: а) чи рахуватиметься строк, на який замінюється довічне на позбавлення волі (мінімум 25 років), з початку відбування покарання чи з моменту затвердження акту про помилування; б) чи поширюватиметься можливість умовно-дострокового звільнення на цей замінений строк для осіб, яким замінено довічне позбавлення волі актом помилування. В залежності від різних відповідей на ці два питання мінімальний строк, який необхідно відбути довічникам перед примарною можливістю дострокового звільнення, може становити від 18, 5 років (що мало ймовірно з огляду на сучасні позиції науковців з цього приводу) до 45 років позбавлення волі. Навряд чи у когось виникнуть сумніви, що така невизначеність є нестерпною для будь-якої людської істоти. Вона не сприяє й мотивації до хорошої поведінки під час відбування покарання, ідеї необхідності створення умов для виправлення та ресоцілізації.

Якщо звернутися до досвіду країн із розвиненими системами виконання покарань то ми будемо здивовані їх прикладом. Мінімальна кількість років, які необхідно відбути у в’язниці для отримання можливості бути звільненим від довічного позбавлення волі, є такою: Австрія (15), Бельгія (15 зі збільшенням до 19 або 23 років для рецидивістів), Болгарія (20), Кіпр (12), Чехія (20), Данія (12), Фінляндія (12), Франція (зазвичай 18), Німеччина (15), Греція (20), Угорщина (20, якщо суд не встановив іншого), Ірландія (першопочатковий розгляд комісією по умовному звільненню після 7 років, за винятком окремих видів вбивств), Італія (26), Латвія (25) , Ліхтенштейн (15) , Люксембург (15), Монако (15), Польща (25), Румунія (20), Словаччина (25), Словенія (25), Швеція (10), Швейцарія (15 років, що може бути зменшено до 10), Македонія (15)[3]. Це пояснюється послідовним втіленням ідеї скасування, вслід за скасуванням смертної кари, і довічного ув’язнення, окремі прибічники чого вказують, що це є «новою перспективою прогресу»[4].

Можна припустити, що одним із головних факторів, які спричинили практичну відсутність можливості дострокового звільнення в Україні, на відміну від цих країн стало те, що у них довічне ув’язнення як покарання існує десятки та іноді навіть сотні років, тоді як у вітчизняній правовій системі воно з’явилось 14 років тому[5].

Також у названих країнах зазвичай мова йде про можливість умовно-дострокового звільнення, а не помилування, адже перше є більш об’єктивним, дає можливість індивідуального підходу, розгляду усіх деталей кожної окремої справи і знижує ризик випадкової неправильної оцінки ступеня суспільної небезпечності злочинця.

Зазначимо, що практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ, Суд) іде шляхом розгляду відповідності існуючого механізму звільнення від ДПВ на відповідність статті 3 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яка передбачає: «нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню». В цьому контексті Суд вважає, що порушення статті 3 Конвенції відсутнє у тому випадку, коли надія на перспективу звільнення для довічників є реальною і прогресу у процесі виправлення засудженого. Так, наприклад, у справі Kafkaris v. Cyprus (Grand Chamber, no. 21906/04) Суд встановив, що незменшуване довічне позбавлення волі може піднімати питання про відповідність ст. 3 Конвенції. Також не може виникати жодної проблеми щодо відповідності статті 3, якщо довічне ув’язнення було de jure і de facto зменшуваним (Kafkaris, § 98).

Ще у одному рішенні Великої Палати Суд підтвердив свою позицію і встановив порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з примарністю перспективи звільнення довічно позбавлених волі. У відповідності до п. 119 рішення у справі Vinter v. the UK (заяви номер 66069/09, 130/10 і 3896/10) Суд вказав, що в контексті довічного ув’язнення стаття 3 Конвенції повинна тлумачитися як така, що вимагає існування можливості зменшення покарання, в розумінні перегляду, який дозволяє національній владі вирішити питання про те, чи мали місце суттєві зміни засудженого до довічного позбавлення волі, чи було під час відбування покарання зроблено прогрес у виправленні і чи не було тривале тримання в ізоляції більше виправдано пенологічними міркуваннями. Тим не менш, як витікає зі змісту Положення про помилування, найголовнішим критерієм для вирішення питання про застосування помилування є лише «обставини, що потребують особливо гуманного ставлення» (п. 6), а далеко не пенологічні, тобто кримінально-правові, кримінологічні критерії, зокрема, безпека засудженого для суспільства, ступінь виправлення, характеристики поведінки, роботи і т. ін.

Що стосується перспектив звільнення довічно позбавлених волі в Україні шляхом помилування у майбутньому, то вони навряд чи зможуть задовольнити вимоги «реалістичності» перспективи звільнення так, щоб воно не порушувало статтю 3 Конвенції. Статистика помилування засуджених до позбавлення волі на певний строк за набагато м’якші види злочинів, свідчить, що з 1584 клопотань про помилування, що були подані за 10 перших місяців 2013 року, Комісією з питань помилування було задоволено лише 8, що складає 0.43 % від загальної кількості. З огляду на це, якщо навіть довічно позбавлені волі отримають формальну можливість звертатись за помилуванням та надішлють одночасно усі разом відповідні клопотання то тільки восьмеро з них (0.43 % від 1845) зможуть розраховувати на зменшення строку покарання. Однак наївно було б сподіватися на те, що до довічно позбавлених волі Комісія з питань помилування ставитиметься так само, як і до інших засуджених. Навпаки, підхід буде ще більш безнадійним через два аспекти: психологічний – адже довічники скоїли особливо тяжкі злочини (цитата колишнього Керівника Служби з питань помилування В.М. Мойсеєнка: «На жаль, близько 80 відсотків усіх звернень стосуються важких злочинів — убивств, зґвалтувань, розбійних нападів. Таких людей ми не можемо милувати»[6]); формальний – у відповідності до п. 6 Положення про помилування прохання засуджених за тяжкі чи особливо тяжкі злочини можуть бути задоволені лише за наявності обставин, що потребують особливо гуманного ставлення. Очевидно, що мова також не йде про критерії виправлення чи суспільної небезпечності засудженого, які мали б братися до уваги в першу чергу, враховуючи реабілітативну спрямованість європейської пенальної політки (§ 75 рішення у справі ЄСПЛ Dickson v. the United Kingdom [GC], no. 44362/04), а особливо означену позицію Суду по справі Vinter v. the UK.

Довічне позбавлення волі без реальної можливості звільнення порушує цілу низку інших міжнародних стандартів.

А) Так, у п. 4а Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи «Про умовно-дострокове звільнення» Rec (2003) 22 вказується, що «для зменшення несприятливих наслідків позбавлення волі і сприяння поверненню засудженого у суспільство за умов, які гарантували б безпеку цього суспільства, умовно-дострокове звільнення повинно бути у відповідності до закону доступним кожному засудженому, в тому числі особам, що засуджені до довічного позбавлення волі». При цьому варто звернути увагу на те, що у відповідності до цієї ж Рекомендації умовно-достроковим звільненням в її розумінні не вважаються амністія та помилування (Rec (2003)22-Appendix par.1).

У доповіді щодо візиту до Швейцарії з 10 по 20 жовтня 2011 року Європейський комітет із запобігання катуванням (КЗК), коментуючи цю рекомендацію, висловився, що вона «чітко вказує, що законодавство повинно передбачати можливість для всіх засуджених, включаючи тих, що засуджені довічно, мати можливість бути звільненими умовно». У пояснювальній записці до цього вказується, що довічно позбавлені волі не повинні бути позбавленими надії бути звільненими» (п. 118). Швейцарський уряд у своїй відповіді на це зауваження КЗК вказав, що Федеральна рада і Парламент прийняли нові законодавчі норми, що дозволяють достроково звільняти від довічного позбавлення волі (с. 33)[7].

На додаток, можливе звільнення указом про помилування (спочатку заміна строку покарання на мінімум 20 років) залишається безумовним, тобто на особу не покладаються окремі обов’язки після звільнення. Це суперечить ідеї боротьби з рецидивізмом, на яке й спрямований інститут умовно-дострокового звільнення (див. згадану вище Рекомендацію), адже повністю нівелюється поступовість реінтеграції особи у суспільство.

Б) Також у цій Рекомендації міститься вказівка на те, щоб національні органи влади забезпечили наявність у законодавстві умовно-дострокового звільнення там, де воно ще відсутнє (рек.1). В Україні ж, як вже вказувалось вище, і по сьогодні відсутнє умовно-дострокове звільнення для довічно позбавлених волі, натомість є інститут помилування.

В) Так само існуючий механізм порушує Європейські в’язничні правила, а саме п. 107.2, який закріплює, що «мають вживатися заходи, спрямовані, зокрема, на забезпечення поступового повернення до життя у вільному суспільстві засуджених до тривалих строків ув’язнення».

Г) Прямо порушується й п. 12 Резолюції щодо поводження із засудженими до тривалого строку ув’язнення (Resolution (76) 2 on the treatment of long-term prisoners on 17 February 1976 (at the 254th meeting of the Ministers’ Deputies)), де вказується, що має бути забезпечено, щоб перегляд довічного позбавлення волі відбувався у регулярні періоди часу та після відбуття 8 – 14 років позбавлення волі. Згідно з чинним порядком, помилування щодо таких осіб може бути розглянуто тільки після відбуття 20-річного строку, але не передбачається регулярний перегляд їхніх покарань, а лише за їхніми клопотаннями. Як видно, цим порушуються відразу дві вимоги цієї Резолюції – щодо регулярності інтервалів перегляду (адже довічники тільки самі мають звертатись з клопотанням про помилуванням, та ще й раз у 5 років) і щодо строку, який необхідно відбути для перегляду (20 років замість від 8 до 14). На необхідність регулярного періоду вказував і ЄСПЛ у п. 92 рішення у справі Лежера проти Франції, в якому Суд встановив, що засуджений з-поміж іншого мав можливість розраховувати на регулярний перегляд його справи, а тому не він був de-jure і de-facto позбавлений надії на звільнення, а також мав належні процедурні гарантії (Léger c. France, Заява №19324/02). Ним же неодноразово зазначалося, що оцінка кримінологічних та інших потреб та ризиків, зроблена в один період часу, може бути не підходящою для іншого періоду і тому оцінки ризиків повинні відбуватися через певні інтервали, а також у разі, якщо цього вимагає конкретний випадок, адже небезпека не обов’язково є постійною ознакою засуджених (X v. the United Kingdom of 5 November 1981; Judgment Weeks v. the United Kingdom of 2 March 1987; Judgment Thynne, Wilson and Gunnell v. the United Kingdom of 25 October 1990).

Д) Рекомендація Ради Європи щодо перенаселення в’язниць (Recommendation No. R (99) 22 concerning prison overcrowding and prison population inflation) у п. 26 встановлює, що мають розроблятися спеціальні індивідуальні плани відбування покарання, які розраховані на ресоціалізацію засуджених, зниження рецидивізму, забезпечення безпеки суспільства. Тим не менш існуючий порядок відбування покарання довічно позбавлених волі не враховує ці цілі так само, як і можливість звільнення таких засуджених взагалі. А саме, вони зовсім не готуються до звільнення, що пов’язано в тому числі із відсутністю механізму умовно-дострокового звільнення. Разом з тим попередження повторного вчинення злочинів є «ключовою функцією» кримінальних покарань (Mastromatteo v. Italy [GC], no. 37703/97, § 72, ECHR 2002‑VIII; Maiorano and Others v. Italy, no. 28634/06, § 108, 15 December 2009; і, mutatis mutandis, Choreftakis and Choreftaki v. Greece, no. 46846/08, § 45, 17 January 2012).

Е) КЗК також висловив свою позицію щодо дострокового звільнення довічників у своїй доповіді за результатами візиту до Угорщини у 2007 році, де у п. 33 вказав:

«По-перше, ніхто не може обґрунтовано довести, що всі довічники будуть завжди залишатися небезпечними для суспільства.

По-друге, ув’язнення осіб, які не мають надії на звільнення, становить суттєву загрозу створенню стимулювання для співпраці і вирішення проблеми неналежної поведінки, впровадженню програм персонального розвитку та організації індивідуальних планів та безпеки.

…КЗК закликає Угорську владу створити механізм регулярного перегляду загрози суспільству, яку представляє собою «реальний довічник», ґрунтуючись на оцінці індивідуального ризику з тим, щоб встановити, чи можуть вони відбувати ту частину покарання, що залишилась, у суспільстві і за яких умов і наглядових заходів».

Так само у згаданій доповіді щодо візиту до Швейцарії з 10 по 20 жовтня 2011 року він вказав (п.118):

«КЗК розглядає таким чином негуманним ув’язнювати особу без будь-якої реальної надії на звільнення…».

Як вказується у літературі, практики також визнають те, що у людини в будь-якому випадку має залишатися надія на звільнення. Безперспективність робить засудженого особливо небезпечним. Як висловився один із начальників російських колоній для утримання довічників, нікого не можна заганяти в куток, навіть злочинця[8]. Деякі вчені навіть вказують, про загрозу появи безконтрольних «суперзасуджених» як наслідок того, що їм не буде чого втрачати[9]. В той же час, деякі зарубіжні дослідження свідчать, що показник насильницьких інцидентів та дисциплінарних стягнень серед них під час перебування у в’язницях нижчий, ніж у інших засуджених[10].

Є) У Меморандумі КЗК, який був підготовлений J.W. Rasmussen, під назвою «Фактичне/реальне довічне позбавлення волі» (CPT (2007) 55) вказується:

«Так як реальне довічне ув’язнення має негативний вплив на окремих засуджених, воно може так само бути згубним для гуманного тюремного режиму. Довічне позбавлення волі без надії на звільнення майже не залишає місця для «динамічної безпеки».

Цікавим аргументом проти ДПВ без можливості умовно-дострокового звільнення з точки зору кримінального права є й низька вірогідність досягнення пропорційності між злочином та покаранням у виді довічного позбавлення волі. КК України у статті 65 встановлює, що особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Власне, ця норма і є вираженням ідеї пропорційності. Однак примарна можливість звільнення від ДПВ, а також відсутність загальнообов’язкових чітких критеріїв для помилування а priori позбавляє впевненості, що покарання буде таким, як цього вимагає вказана стаття. Це можна пов’язати із неможливістю встановити скільки проживе особа, відбуваючи своє покарання, адже для когось відбування покарання може тривати рік, а для когось десятки років в залежності від тривалості життя в кожного окремого організму. Цікаво, як з цього приводу у 1840 році задавався запитанням Луі-Наполеон Бонапарт: «Довічність – це скільки у Франції?», казав він після того, як його засудили до довічного позбавлення волі.

Тому може статись так, що той, у кого покарання триває десятки років, вчинив злочин виразно меншої тяжкості (наприклад, посягання на життя судді ст. 379 КК України), ніж той, що був засуджений за вбивство десятків осіб, відбув всього один день покарання та помер. Виходить, що співмірність покарання без реалістичної можливості дострокового звільнення від довічного позбавлення волі залишається ще менш досяжною. Тим більше, що який би злочин не було вчинено – вбивство однієї людини при обтяжуючих обставинах чи 50 людей при таких же обставинах покарання одне й те ж саме – довічне позбавлення волі.

З огляду на усі перелічені юридичні аргументи, на наше переконання, в Україні має бути розроблено та закріплено у Кримінальному кодексі України механізм умовно-дострокового звільнення від ДПВ. В той же час повинна бути свого роду градація цього виду покарання – з можливістю розгляду (що не заважатиме продовжувати утримувати у колонії у разі особливої небезпечності особи) питання про умовно-дострокове звільнення через певний строк, який встановлюватиметься суддею. Строк міг би варіюватись, наприклад, від 15 до 25 років.

З іншого боку, не варто забувати, що після такого тривалого періоду відбування покарання відбувається суттєва соціальна дезадаптація особи, а тому важливим кроком мало б стати й впровадження можливості заміни цього покарання більш м’яким. Ми впевнені, що такий підхід є навіть більш виправданим тим більше, що він є можливим вирішенням проблеми ризику помилки комісії з питань умовно-дострокового звільнення і дає можливість спочатку випробувати поведінку засудженого у напіввідкритих умовах. У окремих спеціальних дослідженнях взагалі вказується, що заміна покарання повинна бути єдино можливою опцією для довічників[11], що, з нашого погляду, є раціональним тільки у частині надання великого значення необхідності належної соціальної адаптації. Національним судам так само повинна бути надана можливість розсуду щодо встановлення мінімально необхідної для відбуття частини покарання перед тим, як питання щодо пом’якшення покарання зможе бути розглянуто. При цьому заміна не мала б здійснюватися на позбавлення волі на певний строк, а лише на інше більш м’яке покарання. В цьому контексті видається доцільним і закріплення можливості переведення до дільниці соціальної реабілітації.

Немає сумнівів, що юридична аргументація навряд чи стане переконливою, адже без відповіді залишається головне питання – яку небезпеку представляють такі особи для суспільства, а також ризик, якому воно піддаватиметься, якщо їх випустять на волю. Дійсно, дебатуючи питання звільнення довічників, мова частіше за все йде не про правові аспекти, а про ключове питання рецидивізму цих осіб. Звичайно, хто ж зможе погодитися із тим щоб випустити когось, хто колись, наприклад, вбив з особливою жорстокістю, якщо це може загрожувати власному життю?

Тому закликаємо звернути увагу на аспект безпеки для інших громадян колишніх довічників у разі їх дострокового звільнення.

В першу чергу, наголосимо на тому, що впровадження механізму умовно-дострокового звільнення та заміни покарання більш м’яким не означатиме, що звільнятимуться усі підряд. Цього не вимагають і міжнародні стандарти, які, як зазначалось вище, містять лише вказівки на необхідність реальної можливості звільнення за дотримання певних умов.

Співробітники кримінально-виконавчих установ, в яких утримуються довічники, під час особистих бесід, говорили нам, що серед них є особи, які заслуговують на те, щоб не відбувати покарання довічно, і, більше того, за час тривалого відбування покарання підтвердили свою безпечність для суспільства.

Зрозуміло, що випускатимуть на волю тільки таких засуджених, які насправді підтвердили свою безпечність. Це, безумовно, вимагатиме від Державної пенітенціарної служби України розробки особливого підходу оцінки ризиків у таких випадках, адже відповідальність сягатиме найвищого рівня. До речі, у нас є переконлива інформація, що пенітенціарне відомство боїться такої відповідальності[12]. І це зрозуміло, так як претензії стосуватимуться саме його у разі вчинення жорстокого злочину колишнім засудженим.

Необхідно чітко розуміти, що кримінально-виконавча служба часто об’єктивно не може бути відповідальною за всі ризики вчинення повторних злочинів колишніми засудженими. Неможливість однозначного гарантування відсутності рецидиву зі сторони будь-якої особи є давно підтвердженою. Завжди доводилось і доводитиметься звільнювати людей за відбуттям певного строку навіть із усвідомленням великого, а не те що маленького, ризику, який вони представляють для суспільства. У протилежному випадку усіх злочинців довелося б тримати у кримінально-виконавчих установах довічно.

Не можна також не згадати, що до ДПВ можна засудити не тільки за жорстокі вбивства, а й за замах на вбивство працівника міліції, іншого правоохоронного органу (ст. 348 КК України), посягання на життя Президента України, Голови Верховної Ради України, народного депутата України, Прем’єр-міністра України, члена Кабінету Міністрів України, Голови чи судді Конституційного Суду України або Верховного Суду України, або вищих спеціалізованих судів України, Генерального прокурора України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови Рахункової палати, Голови Національного банку України, керівника політичної партії, вчинене у зв’язку з їх державною чи громадською діяльністю (112 КК України); посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя (379 КК України); замах на вбивство захисника чи представника особи або їх близьких родичів у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги (400 КК України); замах на вбивство представника іноземної держави або іншої особи, яка має міжнародний захист, з метою впливу на характер їхньої діяльності або на діяльність держав чи організацій, які вони представляють, або з метою провокації війни чи міжнародних ускладнень (443 КК України).

Що ж стосується безпосередньо рецидивізму колишніх довічників, то відповідні дослідження поки що відсутні в Україні. Це пов’язано із тим, що такі особи із в’язниць поки що не звільнялися, а тому відсутній необхідний емпіричний матеріал. Тому вдамося до використання досвіду інших країн.

Так, наприклад, службовці Дирекції пенітенціарної служби Франції провели дуже цікаве дослідження[13] щодо рецидиву серед осіб звільнених після відбування довічного позбавлення волі[14]. Дослідження було проведено щодо тих довічників, які були звільнені з 1 січня 1995 року по 1 січня 2005 року. Підсумки щодо повторного вчинення злочину ними були підбиті у 2008 році, тобто період спостереження становив від 3 до 13 років. Кількість справ, що були вивчені, становила 117 (112 з них це справи засуджених за вбивства, переважно з обтяжуючими обставинами), з яких 5 жінок.

Виявилося, що тільки 17 з них були знову засуджені до позбавлення волі, що становило лише 14, 5 %. Середня тривалість новопризначених покарань була 3, 7 роки. При чому 12 з них були засуджені до покарання менше, ніж на 2 роки (4 засуджених – менше 6 місяців, стільки ж – від 6 місяців до 1 року та стільки ж від 1 року до 2 років). Такі нетривалі строки були пов’язані переважно із невеликою тяжкістю повторно вчинених злочинів (грабежі, крадіжки, пов’язані з наркотиками, тілесні ушкодження). І все це при тому, що у дослідженні 117 засуджених не враховували довічників, що померли після звільнення, кількість яких виявилась більш високою, ніж зазвичай, що підтверджує висновки дослідників, що насильницькі злочинці помирають раніше, ніж інші[15]. В протилежному випадку би рецидивний показник виявився б ще нижчим.

Слід також відмітити, що 85 % з них були звільнені умовно-достроково. Дуже цікавими виявились цифри з огляду на пом’якшення у Франції у 2001 році умов умовно-дострокового звільнення. У зв’язку з цим відрізняються цифри по звільненню, а саме з 1995 по 2000 на волю вийшло 34 довічники, а з 2001 по 2004 вже аж 83. З цих 83 протягом трьох років до в’язниці повернулось всього 5 (6 %), а от з 34, які звільнились з 1995 по 2000, 8 засуджених (23.5 %).

Ще одне більш давнє дослідження у цій країні також вказувало, хоча порівняння умов не було зовсім підходящим, що лише 8% довічників, які звільнились з 1 січня 1961 року по 1 січня 1974 року, станом на 1980 (тобто контроль склав від 6 до 20 років після звільнення) знову були повернулись до в’язниці[16]. Як стверджується, одним із пояснень таких низьких показників рецидиву може бути їхній вік (в середньому 50 років)[17].

Дослідження Департаменту виправних установ і реабілітації Штату Каліфорнія США 2013 року показало, що умовно-достроково звільнені довічники протягом трьох років після звільнення (вибірка стосувалась звільнених з 2006 по 2007 рік) засуджувались у 4, 8 % випадків, тоді як звільнені від позбавлення волі на певний строк у 51, 5 % випадків. При цьому всього 13, 3% колишніх довічників були повернуті до тюрем в порівнянні з 65, 1 % звільнених умовно-достроково від позбавлення волі на певний строк[18].

Спеціальне дослідження британських вчених щодо довічників також показало надзвичайно низький процент нових засуджень після їх звільнення (наводиться приклад 7 %). Тому цю категорію звільнених віднесли до найменш небезпечної з точки зору рецидивізму категорії[19].

Результати спільної інспекції Генерального інспекторату служби пробації та Генерального інспекторату в’язниць Великобританії у грудні 2013 показали загалом вдалу адаптацію таких засуджених до суспільства. В доповіді вказується, що тільки 6% довічників знову вчиняють злочин після дострокового звільнення порівняно з 46, 9 % звичайних засуджених[20].

Серед висновків дослідження статистики стосовно засуджених до довічного позбавлення волі у США (і яких було звільнено достроково) такі:

А) вони повертаються до в’язниці протягом перших трьох років після звільнення на 1/3 рідше, ніж колишні засуджені до інших покарань;

Б) чотири із п’яти довічників не ув’язнюються знову. Наприклад, із довічників, звільнених у 1994 році 20, 6% були знову ув’язнені в порівнянні до загального показника 67, 5 %.

В) довічників, 90 % з яких були ув’язнені за насильницькі злочини, рідко ув’язнювали знову за насильницькі злочини (18%), тоді як за злочини проти власності показник був 21.9%[21].

Про міф надзвичайної небезпечності умовно-достроково звільнених довічників писалось уже в сімдесятих роках. Наприклад, дослідження у штаті Мічіган показало, що зі 175 осіб, що були засуджені за вбивство, а потім достроково звільнені від відбування покарання у виді позбавлення волі, лише 4 повернулось до в’язниці і з них жоден не вчинив вбивство. У Канаді, з 1920 по 1967 року було звільнено 119 осіб, які спочатку були засуджені до смертної кари за вбивство, потім до ДПВ, і, зрештою, звільнені достроково. Тільки один з них був знову засуджений за вбивство[22].

Серед інших пояснень таких показників науковці вказують на закономірність зниження віолентності особи з віком. Наприклад, якби особа відбула б не 15 років, а залишалася б у в’язниці довічно, це не мало б значного ефекту на рецидивізм, адже дослідники давно встановили, що з віком віолентність особи змінюється і пік агресивності приходиться на пізню юність, а потім зменшується точно так само, як і вік особи. Так само робиться посилання на ґрунтовні сучасні дослідження авторів, які доводять, що довічні (або дуже тривалі) покарання в кращому випадку мають дуже маленьку стримуючу силу проти майбутніх злочинів[23].

Для критиків аргументу статистики, які вкажуть, що вона суттєво відрізнятиметься у нашому національно-культурному середовищі і т. ін., можна навести для прикладу нещодавню статтю О.П. Букалова, яка вказує, що перед скасуванням смертної кари скептики також не довіряли тому, що наявність чи відсутність цього покарання не впливатиме на рецидив і має суттєвий превентивний потенціал[24].

ДПВ не є обґрунтованим і з економічної точки зору. Ті кошти, що йдуть на утримування великої кількості довічників (щонайменше 1000 грн в місяць на одну особу), могли б бути використані на заходи з забезпечення суспільної безпеки на загальне та спеціальне попередження злочинності (наприклад, встановлення відеокамер там де це потрібно на вулицях, проведення наукових досліджень, попередження віолентної поведінки, боротьба з алкоголізмом і т. ін.).

Потрібно також брати до уваги те, що цим засудженим доведеться доживати своє життя у колонії, а частина з них доживе до немічної старості. Це означатиме необхідність: а) забезпечення колоній спеціальними співробітниками, щоб справлятися з дуже хворими особами, доглядати за пристарілими і модифікування режиму для таких осіб, або б) забезпечення охорони та нагляду кількома співробітниками у разі продовження утримання в закладі охорони здоров’я. Необхідність спеціального догляду буде обтяжливою не тільки для держбюджету, а й для в’язничного відомства, адже саме йому потрібно буде залучати додаткові кадрові ресурси, які, як відомо, на сьогодні є дуже обмеженими. У США, наприклад, уже давно почали відкривати будинки пристарілих при тюрмах спеціально для цієї категорії засуджених[25]. Воно й не дивно, адже спеціальний догляд означатиме не лише лікування, а й миття, інші гігієнічні процедури, допомогу в харчуванні, і, що досить важко уявити в умовах ізоляції, врахування потреб пристарілих засуджених, які хворітимуть на хворобу Альцгеймера, віковий склероз і т. ін.

З цього приводу дуже цікавим є підмічений колись А.Х. Степанюком нюанс КК України[26]. У частині 2 статті 64 цього кодексу вказується, що довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку. Це формулювання, за словами вченого, породжує неоднозначне трактування, оскільки під застосуванням покарання розуміється не тільки призначення, а й виконання. Дійсно, використовуючи формально-юридичний метод тлумачення норм права, виходить, що усіх довічників потрібно випускати на волю після настання 65 років. Більш чітко схоже положення сформульовано у російському законодавстві де вказується, що не застосовується таке покарання до осіб, які на момент винесення вироку не досягли 65 років.

Додатковим аргументом в підтримку такого висновку виступає те, що ДПВ не застосовується до жінок, які були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку. Тобто чітко зазначається на який момент, а відповідно, якщо жінка завагітніє під час відбування ДПВ, її не може бути звільнено, що, до речі, само собою є серйозним предметом для окремих дискусій. Що ж стосується осіб, які старші 65 років, такого уточнення не міститься. Тому, враховуючи таку неоднозначність, А.Х. Степанюк запропонував вирішення проблеми, яке ми однозначно підтримуємо, і яке могло б стати дуже непоганим варіантом вирішення питання довічників похилого віку. Мова йде про необхідність закріплення у КК України норми такого змісту: «У разі досягнення особою, яка відбуває довічне позбавлення волі, 65-річного віку, довічне позбавлення волі замінюється за рішенням суду позбавленням волі на певний строк». Ця пропозиція була запропонована ще у 2000 році до набуття чинності новим КК України, однак вона не була врахована у останньому. Це зняло б сумніви щодо законності виконання ДПВ стосовно осіб, старших 65 років, яке, як видно, існує сьогодні.

Додамо також, що в той час, як існує велика кількість досліджень щодо впливу на психіку тривалих строків покарань, малодослідженими є психологічні наслідки довічного позбавлення волі, адже, очевидно, що у цьому випадку мала б враховуватись не тільки тривалість строків, а й безперспективність звільнення. Саме недостатність досвіду виконання покарання у виді довічного позбавлення волі стримує деяких суддів від його призначення згідно з результатами опитування[27].

Вітчизняна практика звільнення у зв’язку з хворобою дає підстави стверджувати про дуже малий шанс звільнення довічників на цій підставі, адже навіть засуджені на певний строк звільняються за декілька днів до смерті, щоб не «псувати статистику» смертності в установах виконання покарань. Насправді, чинне законодавство та практика його застосування може залишити довічників дотлівати (sic!) у колоніях, а з урахуванням їх рівня пристосованості для утримання осіб похилого віку можна очікувати велику кількість скарг на порушення статті 3 Конвенції, що також стане суттєвим обтяженням для держбюджету.

Що ж поробиш. Суспільна думка завжди була вразлива до кривавих прикладів, які перекреслюють логіку і раціо та ставлять позицію ставлення до засуджених у залежність від емоцій, особливо коли це стосується родичів жертв злочину. Так було і є з питанням щодо підтримки скасування смертної кари. Насправді ж треба відрізняти підтримку довічного позбавлення волі та його виконання, так само як «насильницький злочин» від «насильницького злочинця». Зазвичай за незнанням реальної ситуації між ними ставиться знак рівності. Але спеціалісти, а особливо співробітники пенітенціарних установ, які мають справу із довічниками, скажуть вам, що, насправді, це звичайний міф. Однозначно, якщо хоч один колишній довічник уб’є хоч одну особу, то всі хором підтримають ідею, що їх треба утримувати до кінця життя у клітці. Мало хто візьме до уваги, що кількість вбивств серед тих, хто звільняється від відбуття інших строкових покарань в той же час, вища в декілька раз.

Спеціальні дослідження показують, що навіть прогресивні реформи кримінальної юстиції часто поверхнево та необґрунтовано не сприймаються народом України[28]. «Репресивний підхід» народних мас є давно відомим фактом. У одному із своїх інтерв’ю відомий криміналіст М.І. Мельник з цього приводу вказує «це є один із небагатьох випадків, коли народ помиляється… Це відбувається через те, що не спрацьовують інші механізми протидії і запобігання злочинності, які мали б спрацьовувати – економічні, політичні, соціальні, психологічні. Винних осіб не притягують до відповідальності за правопорушення, за злочини, які вони вчинили. Їх взагалі не карають, взагалі не засуджують, ось у чому проблема. Питання не в суворості покарань …»[29].

Ну, і вже зовсім нікого не переконати сміхотворним аргументом про те, що певна частина засуджуються за злочини, яких не вчиняли, а тому варто було б надати їм реальну можливість бути достроково звільненими. Водночас, за даними моніторингу Інституту соціології Національної академії наук України рівень недовіри до прокуратури та судів складає 67 % та 69 % відповідно[30].

Це обґрунтовані цифри. Недарма правозахисникам постійно трапляються відверто сфабриковані кримінальні справи проти абсолютно невинуватих осіб або осіб, справедливість у справах яких і не ночувала, але, як свідчить практика, зазвичай мало що можна зробити на їх захист. Навіть співробітники колоній іноді вказують, що у них є серйозні сумніви щодо справедливості засудження окремих довічників, але вони «нічого не можуть вдіяти, бо вони лише виконавці». На нашу думку, надання можливості застосування заміни покарання та умовно-дострокового звільнення від ДПВ могло б стати одним із «обхідних шляхів» виправлення судових помилок вже в процесі виконання покарань. Цей запасний обхід хоч, можливо, певним чином іде врозріз з ідеєю розподілу влад, проте, на нашу думку, є вимушеним в умовах, що склалися.

В окресленому контексті також не варто забувати, що ДПВ складається із двох так би мовити специфічних елементів: тривалість та порядок і умови його відбування. Останні є особливо суворими. Так, мало хто знає, що переважно довічники утримуються усе своє життя у напівпідвальних приміщеннях із поганим доступом світла, замкнуті 23 години на добу (1 година прогулянки), займаючись, в кращому випадку, читанням. Тільки родини таких засуджених мали можливість відчути на собі усю жорсткість режимних вимог до таких осіб, хоча, як уже вказувалось вище, загрозу для нього вони становлять нижчу, ніж інші засуджені. Наприклад, їх виводять з камер у наручниках у супроводі собаки, а побачення виключають будь-яку можливість контакту між родичами і засудженими. Ситуації, коли дитина не може торкнутися батька і навпаки, є звичайними у спеціально відведених для візитів кімнатах. Тривалі ж побачення взагалі заборонені усім і, що найважливіше, незалежно від поведінки засуджених, індивідуальної небезпечності для оточуючих. Так само без оцінки ризиків усі такі засуджені тримаються окремо від інших засуджених, коли міжнародний досвід свідчить про обґрунтованість використання протилежного підходу[31]. З точки зору О. Беци помилковою є й підтримка фахівцями ідеї необхідності створення окремих тюрем[32], що по суті не відрізняється від сучасного стану справ, коли довічники утримуються окремо від інших засуджених. До речі, КЗК вже неодноразово засуджував такі практики щодо побачень та окремого розмішення. Те ж саме вказував і Європейський суд з прав людини, адже рівняти всіх під одну лінійку в процесі виконання покарання означало б заперечити ідею прогресивної системи виконання покарань в процесі її функціонування. Згідно з висловлюванням у одному із стандартів того ж КЗК, підхід «все або нічого» (тобто без врахування індивідуальної оцінки ризиків та потреб), не є правильним у розробці режиму виконання-відбування покарань. Такий підхід варто б називати «рівнянням усіх під одну лінійку» або зрівнялівкою, яка внаслідок впливу радянського минулого стала ледь не найгіршою рисою сучасного процесу виконання покарань в Україні.

Повертаючись до окресленої проблеми безперспективності звільнення від ДПВ в Україні, можна передбачати, що з цим питанням ще неодноразово доведеться мати справу і дискутувати теоретикам, практикам і суспільству загалом. Безсумнівно, дебатування буде таким самим складним як це було колись під час вирішення долі існування найвищої міри покарання. Виходячи зі змісту цієї статті і наведених у ній аргументів, звільнення довічників не є більш небезпечним, ніж звільнення засуджених від покарань на певний строк. Тим не менш, як видно, повторних насильницьких злочинів, не уникнути, навіть якщо вони статистично траплятимуться незрівнянно рідше, ніж серед інших засуджених. Тому ключовим запитанням для громадськості є морально-етичне питання найвищого ступеню складності, яке, втім, звучить досить цинічно: чи можна залишати тліти у в’язниці до кінця життя тисячу довічників-негідників, засуджених судами, яким не довіряє саме населення, тоді як у разі дострокового звільнення окремих з них вірогідність втрати життя однієї вільної і ні в чому не винної людини є набагато нижчою, ніж від руки когось з колишніх засуджених на певний термін покарання? Що ж, уявімо такі собі терези життів...

[1] Береза А. Век свободы не видать. В каких условиях отбывают пожизненный строк преступники в Украине // http://korrespondent.net/ukraine/3206834-vek-svobody-ne-vydat-v-kakykh-uslovyiakh-otbyvauit-pozhyznennyi-strok-prestupnyky-v-ukrayne

[2] Щороку українськими судами виноситься близько 100 вироків з призначенням довічного позбавлення волі. Станом на серпень 2013 року в Україні утримувалась найбільша серед країн Європи кількість засуджених довічно (за винятком Сполученого Королівства, де ця кількість хоч і більша, але в переважній кількості випадків з самого початку покарання є лише умовно довічним із мінімальним обов’язковим строком для відбуття – так званим «тарифом») – 1845 довічно засуджених (довічників). Навіть в Росії із набагато більшою кількістю як засуджених, так і населення, взагалі станом на цей же місяць утримувався 1841 довічник.

[3] Інформація взята з рішення ЄСПЛ Вінтер (Vinter) проти Сполученого Королівства.

[4] Tournier P. « Condamnation à perpétuité. Quelle espérance de vie ?» // La perpétuité perpétuelle ? Réflexions sur la réclusion criminelle à perpétuité. – Presses Universitaires de Rennes, L’univers des normes. – 2012. – P. 88 (pp. 69-90).

[5] Законом України "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України" від 22 лютого 2000 року. Щоправда це покарання певний час існувало за часів Російської імперії, вперше про нього згадувалось у Судебнику 1550 року у ст. 52, 56: «ино его вкинути в тюрму до смерти», говорилось в ньому. Пізніше це було невизначене покарання, яке відбувалося до винесення «Государеву Указу», а з часом на заміну з’явилися безстрокові каторги і заслання на галеру вічно, а також вічне заслання на поселення.

[6] Ткачук М. Помилуйте мене, Президенте! // http://umoloda.kiev.ua/regions/0/176/0/17057/

[7] Réponse du Conseil fédéral suisse au rapport du Comité européen pour la prévention de la torture et des peines ou traitements inhumains ou dégradants (CPT) relatif à sa visite effectuée en Suisse du 10 au 20 octobre 2011 // http://cpt.coe.int/documents/che/2012-27-inf-fra.pdf

[8] Константинов А. Некоторые проблемы пожизненного заключения в России // Неволя. – 2006. – №9. – С. 105 (С. 100-105)

[9] Blair D. A Matter of Life and Death: Why Life without Parole should be a Sentencing Option in Texas // American Journal of Criminal Law. – 1994. – № 22. – P. 213 (рр. 191 – 214).

[10] Leigey M. E. Life While Serving Life: Examining the Correctional Experiences of Older Inmates Serving a Life Without Parole Sentence. – University of Delaware. Department of Sociology and Criminal Justice ProQuest, 2007. – Р. 60 (439 р.).

[11] Кирюхина Е.Л. Уголовно-правовые и уголовно исполнительные аспекты применения наказания в виде пожизненного лишения свободы. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Москва, 2008. - С. 9 (27 с.)

[12] У разі вчинення тяжких злочинів колишніми засудженими, які були достроково звільнені, і особливо у разі суспільного резонансу співробітники установ, що приймають таке рішення, стають предметом необґрунтованої уваги та навіть гніву з боку вищого керівництва. Так сталося коли порівняно нещодавно колишній засуджений однієї з колоній Київської області вбив неповнолітню після звільнення.

[13] Benaouda A., Kensey A. La récidive des condamnés à la perpétuité // Cahiers d’études pénitentiaires et criminologiques. – 2008 – No. 24. – P. 1 – 8.

[14] Що, між іншим, могло б стати гарним прикладом для української пенітенціарної адміністрації, яка з року в рік розподіляє мізерні кошти на наукові дослідження у сфері виконання-відбування покарань. Зокрема, і через це спеціально створена Наукова рада при ДПтСУ є досить обмеженим у розумінні практичного наукового потенціалу утворенням.

[15] Tremblay P., Paré P-P. La «vida loca» : délinquance et destinée. École decriminologie, université de Montréal, 2002. – 25 p.

[16] Barre M.-D., Tournier P. Erosion des peines perpétuelles : analyse des cohortes des condamnés à mort graciés et des condamnés à une peine perpétuelle libérés entre le 1er janvier 1961 et le 31 décembre 1980. Travaux et documents n°16. – Paris : Ministère de la justice. – DAP, CNERP, 1982. – 95 p.

[17] Benaouda A., Kensey A, Leve R. La récidive des premiers placés sous surveillance électronique // Cahiers d’études pénitentiaires et Criminologique. – 2010. - №33. - P. 6.

[18] Lifer Parole Recidivism Report. Departament of Corrections and Rehabilitation Representatives // http://cdcr.ca.gov/adult_research_branch/Research_Documents/FINAL_06_07_Lifer_Parolee_Recidivism_1_14_13.pdf

[19] Cullen E.,  Newell T. Мurderers and Life Imprisonment: Containment, Treatment, Safety and Risk. – Waterside Press, 1998. – p. 124, 153 (192 р.)

[20] A joint inspection of Life sentence prisoners by HMI Probation and HMI Prisons (September 2013) // http://justice.gov.uk/downloads/publications/inspectorate-reports/hmiprobation/joint-thematic/life-sentence-prisoners.pdf

[21] Mayer M., King R.S., Malcolm C.Y. The Meaning of “Life”: Long Prison Sentences in Context. – 2004 // http://sentencingproject.org/doc/publications/inc_meaningoflife.pdf

[22] Colin S. Towards a Better Understanding of the Violent Offender // Canadian Journal of Criminology and Corrections. – 1971. – № 13 (1) – P. 60-67.

[23] Gottschalk M. No way Out? Life Sentences and the Politics of Penal Reform. p.p. 227-282 // Life without Parole: America’s New Death Penalty? – New York University Press, 2012. – P. 235 (352 p.)

[24] Букалов О. Чи здійснилися лякалки прибічників смертної кари? // http://ukrprison.org.ua/index.php?id=1384708537

[25] Appleton C., Grøver B. The Pros and Cons of Life Without Parole Catherine // British Journal of Criminology. – 2007. - №47. – P. 604 (pp. 597– 615)

[26] Степанюк А. Довічне позбавлення волі як еквівалент смертній карі // Пожизненное заключение. Международные стандарты и практика в Украине и за рубежом / Составитель А.П. Букалов. – «Донецкий Мемориал», Донецк: 2001. – С. 65-66 (С. 63-72).

[27] Кирюхина Е.Л. Уголовно-правовые и уголовно исполнительные аспекты применения наказания в виде пожизненного лишения свободы. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Москва, 2008. - С. 18 (27 с.)

[28] Максимова Н.Ю. Соціально-психологічні аспекти проблеми гуманізації судочинства та кримінально-виконавчої системи. – К.: Зат «ВІПОЛ», 2005. – С. 5 – 18 (100 с.)

[29] Максимова Н.Ю. Соціально-психологічні аспекти проблеми гуманізації судочинства та кримінально-виконавчої системи. – К.: Зат «ВІПОЛ», 2005. – С. 11 (100 с.)

[30] Рівень довіри до прокуратури і судів за рік упав більш як на 15% // http://dif.org.ua/ua/commentaries/expert_opinion/irina-bekeshkina_/riven-doviri-do-prokuraturi-i-sudiv-za-rik-upav-bilsh-jak-na-15-.htm

[31] Хуторская Н., Коростылева О. Пожизненное лишение свободы в России: перспективы развития // Пожизненное заключение. Международные стандарты и практика в Украине и за рубежом / Составитель А.П. Букалов. – «Донецкий Мемориал», Донецк: 2001. – С. 61 (С. 56-63)

[32] Беца О. Довічне ув’язнення, яким йому бути // Пожизненное заключение. Международные стандарты и практика в Украине и за рубежом / Составитель А.П. Букалов. – «Донецкий Мемориал», Донецк: 2001. – С. 50-51 (С. 42 - 51)