Грузія виграла позов до Росії в Європейському суді з прав людини

Справа Грузія проти Росії від 03.07.2014

Заява № 13255/07

Уряд Грузії звинуватив уряд Російської Федерації в тому, що останній допустив або спричинив існування адміністративної практики арештів, затримань і групового вислання громадян Грузії з території Росії у серпні 2006 року.

Наприкінці літа 2006 року політична напруженість між Російською Федерацією і Грузією досягла своєї кульмінації після арешту 27 вересня 2006 року 4 російських офіцерів у Тбілісі і призупинення зі сторони Росії 3 жовтня 2006 року всіх повітряних, автомобільних, морських, залізничних, поштових та фінансових зв’язків із Грузією.

Вже наприкінці вересня 2006 року в міжнародних ЗМІ доповідалося про висилку громадян Грузії зі сторони Росії. На думку Заявника, це були репресії, які послідували за арештом російських офіцерів у Тбілісі, і громадяни Грузії висилалися незалежно від законності підстав їхнього перебування на території Росії і тільки тому, що вони були грузинами.

Сторони представили суперечливі статистичні дані щодо кількості громадян Грузії, яких було вислано у період з вересня 2006 року до кінця січня 2007 року.

Заявник послався на ряд документів, виданих Головним управлінням МВС м. Санкт-Петербурга і Ленінградського району та Федеральною міграційною службою Російської Федерації, в яких окремо згадувалися громадяни Грузії. Відповідач заперечив існування цих документів, окрім двох, які були класифіковані ним як державна таємниця, але стверджував, що вони стосувалися різних національний кримінальних груп, а не вибірково громадян Грузії. Решту документів відповідач назвав сфальсифікованими.

Заявник також представив два листи від двох районних управлінь МВС у м. Москві, які були направлені школам з метою ідентифікувати грузинських учнів для «забезпечення громадського порядку», «попередження терористичних актів» і «сутичок між дітьми, що живуть у Москві, і дітьми грузинської національності». Відповідач визнав існування зазначених листів, але обґрунтував їх наміром виявлення випадків дачі хабарів нелегальними мігрантами і запевнив, що особи, винні у перевищенні своїх повноважень у зв’язку із цим, були покарані.

Більшість громадян Грузії, яких було вислано, незаконно перебували на території Російської Федерації, в тому числі через недійсність дозвільних документів, які були видані їм приватними агенціями, що складає поширену практику. Самі потерпілі зазначили, що до цього їхні документи періодично перевірялися, але вони давали хабарі, і що це перший раз, коли вони були заарештовані і насильно вислані з Росії.

За показаннями свідків, перевірки документів потерпілих відбувалися на вулиці, ринках і других місцях роботи, а також на дому, і їх згодом арештовували і доправляли до міліцейських відділів. Їх збирали у групи і відправляли на автобусах до суду. Деякі потерпілі були допитані у суді протягом 5 хвилин, деякі взагалі не допускалися до зали судових засідань і чекали у коридорах або навіть в автобусах. Їм не надавали перекладачів і адвокатів. Після накладення адміністративного стягнення у вигляді висилки їх доправляли до місць утримання для іноземців, де вони перебували у жахливих санітарних умовах. Камери були сильно переповнені, і там перебували в основному громадяни Грузії. Протягом 2-14 днів робітники ОМОН відвозили їх на автобусах до аеропортів Москви і висилали до Грузії по 80-150 чоловік в пасажирських і одному вантажному літаках. Деякі потерпілі покидали територію Росії за власний кошт. Моніторинговий комітет ПАСЕ підтвердив вищезазначену інформацію щодо масових арештів, умов тримання під вартою і висилки громадян Грузії з території Російської Федерації.

Європейський суд з прав людини заслухав 21 свідка, 9 з яких були запропоновані державою-позивачем, 10 – державою-відповідачем і 2 були обрані Судом.

Стверджуване порушення ст. 38 Конвенції

Суд декілька разів запрошував державу-відповідача представити копії наказів № 0215 і № 849, виданих Головним управлінням МВС в Санкт-Петербурзі і Ленінградському районі, які він визнав важливими документами для встановлення фактів у даній справі. Відповідач не оскаржував існування цих наказів, але відмовив у наданні копій на тій підставі, що ці документи були класифіковані ним як «Державна таємниця», одночасно оскаржуючи, що їх зміст не відповідав змісту звинувачень зі сторони держави-заявника.

Суд зазначив, що оскільки доступ до цих документів перебував у виключній компетенції відповідача, і останній зобов’язаний був співпрацювати із Судом і представляти необхідні докази, а також те, що відповідач не надав конкретних пояснень щодо секретності запитуваних документів, то відповідач порушив ст. 38 Конвенції, і Суд зробить необхідні висновки щодо обґрунтованості заявлених у цій справі звинувачень.

Адміністративна практика і вичерпання національних засобів правового захисту

Оскільки держава-відповідач не надала статистику про висилку громадян Грузії за кожний місяць протягом 2006-2007 років, Суд вирішив керуватися статистичною інформацію, наданою державою-заявником. Дана інформація була також підтверджена доповідями авторитетних міжнародних організацій.

Також сторони не оскаржили те, що на початку жовтня 2006 року були направлені листи від управлінь МВС до директорів шкіл з вимогою надати список грузинських школярів з різних причин. І хоча такі запити не були численними і вони були надіслані недобросовісними посадовцями, вражаючим є те, що жодного такого випадку не було до жовтня 2006 року, що ці листи співпали за часом із виданням оскаржуваних наказів і масовою висилкою громадян Грузії і що декілька таких посадових осіб зробили це за власною ініціативою одночасно.

Суд визнав, що така практика мала системний характер і що органи державної влади відповідача офіційно потурали її.

Суд зазначив, що в нього немає сумнівів щодо можливості оскарження судових рішень у Російській Федерації, але визнав, що у даній справі має бути врахований загальний і політичний контексти. Були реальні перешкоди для подання апеляцій потерпілими як психологічного, так і практичного характеру, оскільки всі транспортні зв’язки між двома країнами були перервані і в консульстві Російської Федерації у Грузії на той час залишалося всього 3 дипломати.

Стверджуване порушення ст. 4 Протоколу 4

Суд визнав, що висилання громадян Грузії, починаючи з жовтня 2006 року, носило масовий характер і з огляду на вищезазначені обставини справа кожного потерпілого не була розглянута місцевим судом індивідуально. Також Суд зазначив, що в умовах винесення тисяч ухвал щодо вислання громадян Грузії протягом оскаржуваного періоду було неможливо проводити об’єктивний і достатній розгляд кожної конкретної справи.

Таким чином, Суд визнав порушення ст. 4 Протоколу 4

Стверджуване порушення ст. 5 § 1 і § 4 Конвенції

Оскільки Суд вже визнав масовий характер висилки громадян Грузії, то і затримання таких осіб носило свавільний характер, що призвело до порушення ст. 5 § 1 Конвенції.

Також за відсутності ефективних і доступних засобів правового захисту проти арештів, затримань і ухвал про висилку, Суд визнав порушення ст. 5 § 4 Конвенції.

Стверджуване порушення ст. 3 Конвенції

Суд зазначив, що показання потерпілих щодо незадовільних умов тримання під вартою з метою екстрадиції були послідовними і відповідали інформації, наданій міжнародними організаціями з цього приводу, тому визнав порушення ст. 3 Конвенції. Суд також наголосив на структурності вищезазначеної проблеми у Російській Федерації.

Стверджуване порушення ст. 13 Конвенції, взяте у поєднанні зі ст. 4 Протоколу 4 і ст. 5 § 1 і § 4, а також ст. 3 Конвенції

Суд вказав, що визнання порушення ст. 4 Протоколу 4 і ст. 5 § 4 Конвенції само по собі означає, що були відсутні ефективні і доступні національні засоби правового захисту. Тому Суд зазначив про відсутність необхідності розглядати окремо скаргу заявника на порушення ст. 13 Конвенції у поєднанні із вищевказаними статтями.

Однак Суд визнав порушення ст. 13 Конвенції у поєднанні зі ст. 5 § 1 і ст. 3 Конвенції.

Стверджуване порушення ст. 14 Конвенції, взяте у поєднанні зі ст. 4 Протоколу 4 і ст. 5 § 1 і § 4, а також ст. 4 Конвенції

Суд визнав за непотрібне розглядати окремо порушення ст. 14 у поєднанні із вищевказаними статтями, оскільки він вже розглядав ці скарги заявника, хоча і під іншим кутом.

Стверджуване порушення ст. 18 Конвенції, взяте у поєднанні зі ст. 4 Протоколу 4 і ст. 5 § 1 і § 4, а також ст. 3 Конвенції

Суд вже визнав порушення вищевказаних статей, тому знайшов непотрібним розглядати ті самі питання за ст. 18 Конвенції.

Стверджуване порушення ст. 1 Протоколу 7

Суд зазначив, що ст. 1 Протоколу 7 спеціально стосується іноземців, які «законно проживають на території держави». І, з огляду на наявні матеріали у справі, не може бути встановлено, що протягом оскаржуваного періоду мали місце також арешти і висилання громадян Грузії, які законно перебували на території Російської Федерації.

Відповідно, Суд не знайшов цю скаргу заявника достатньо обґрунтованою.

Стверджуване порушення ст. 8 Конвенції і ст. 1 і ст. 2 Протоколу 1

Суд вказав, що для визнання порушення цих статей не було достатньо доказів.

Питання компенсації і відшкодування наслідків

Держава-заявник попросила Суд призначити виплату їй компенсації і понесених затрат, а також повернення до первісного стану для відшкодування всієї матеріальної і моральної шкоди, яка була завдана потерпілим в результаті порушень Конвенції і ведення цієї справи у Суді.

Суд вказав, що це питання не є готовим до розгляду. Він запросив сторони по справі представити у письмовій формі свої заперечення з цього питання протягом 12 місяців з дати повідомлення про це рішення і повідомити Суд у разі досягнення будь-якої угоди.

До рішення також додаються 2 частково згодні думки і одна окрема не згодна думка суддів.