MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Brehnya.ru, або дещо про спадкові гени політики подвійних стандартів

29.07.2014   
Наталка Ковальчук
Політика обману – це теж та спадщина, яку перебрала на себе Росія від СРСР. Не важливо, чи йдеться про свій власний народ, чи про весь світ.

У великому інформаційному масиві, що оточує українські події від анексії Криму і до трагедії пасажирського авіалайнера Малазійських авіаліній, зустрічається чимало оцінок щодо безпосереднього впливу Росії на ситуацію. Є, зокрема, й такі, де говориться, що кремлівське керівництво перебуває у віртуальному вимірі, далекому від реальності. І ніби світ просто ще не знайшов достатніх аргументів, аби за столом переговорів переконати державу-агресора зупинитися.

Насправді, навряд чи кремлівську верхівку можна у чому-небудь переконати. Росія, яка в односторонньому порядку оголосила себе правонаступницею СРСР, від колишньої комуністичної імперії успадкувала не тільки матеріальні активи і пасиви, а й отримала ген політики подвійних, а, може, й потрійних стандартів, коли наріжним каменем як зовнішньої, так і внутрішньої політики стає право сили, обман, нехтування людськими життями…

Все це вже випадало на долі тих поколінь, що проходили школу життя в радянській системі.

«Що це за робота, коли немає жодного розстріляного?»

«Бандеровцы – это пример большой лжи советской системы», - ці слова належать відомому російському історику Андрію Зубову. (http://life.pravda.com.ua) Сказані вони сьогодні, коли російська пропаганда почала активно реанімувати радянський міф «про бандерівців». Тільки тепер вже не стосовно окремо визначеної території, а щодо всієї України, яка відстоює свої права і свій європейський вибір.

«Що це за робота, коли немає жодного розстріляного?», - ці слова сказані комуністичним функціонером Микитою Хрущовим під час інспекції діяльності  спеціальних груп НКВС на Західній Україні в 1939 році. Саме тоді формування НКВС там  з'явилися вперше, а справжнього розгулу жорстокості їх діяльність набрала у повоєнний час, починаючи з 1944 року.

Радянська система робила все, аби приховати правду про події на Західній Україні 1939 року та починаючи з 1944-1945 років. Особливо про ті спеціальні «чекістські» формування, діяльність яких спрямовувалася як проти українського повстанського руху, так і мирного населення Західної України. http://newsland.com

Багато чого ми вже не дізнаємося ніколи. Адже у 1991 році знищено чимало матеріалів НКВС-КДБ і саме щодо про діяльності спеціальних груп НКВС. Та не все згоріло у вогні. Крім того є ще людська пам'ять.

Історичні документи свідчать, що до кінця 1945 року органи внутрішніх справ і безпеки УРСР використовували, за різними даними, від 150 до 157 спецгруп для ліквідації підпілля ОУН, його збройних формувань у областях Західної України. http://newsland.com,   http://zaxid.net

Людська пам'ять зберігає  те, що чинили вони з мирним населенням – вбивали, топили у криницях, грабували і спалювали житло, знущалися над жінками, на очах матерів вбивали дітей. Щоб приписати все це Українській повстанській армії, на «операції» ходили у формі УПА. http://zaxid.net

«Бандерівський  міф» радянська пропаганда вміло використовувала й для того, щоб зіткнути лобами жителів самої України. Саме у ньому корені поділу  на «західняків» і «східняків».

Жителі Сходу України, які мало що знали про ситуацію на її західних територіях, також ставали «зброєю», яку використовував комуністичний режим. По війні на Західну Україну посилали на роботу чимало вчителів зі східних областей. Установки, які їм давалися, були цілком конкретними:

«Я мала відчути, чи молодь їм (оунівцям) симпатизує, а як так – то хто. У своїх виступах моїм завданням було наставляти молодь проти бандерівського руху, і вказувати їм приклади з життя радянських людей. Я повинна була здобувати душу молоді». 

(Зі свідчень Ольги Манчич, учительки з Кам’янця-Подільського, яка була направлена  до Тернопільської області після педінституту) http://reabit.org.ua

Подекуди для студентів педагогічних вузів та вчителів, що проходили перепідготовку, взагалі читалися окремі курси працівниками НКВС щодо того, як розвідувати антидержавні настрої, пропагувати соціалістичні ідеї. http://reabit.org.ua

Дехто з них, справді, «чесно» відпрацьовував ідеологічні настанови. Але були й інші випадки, які радянська система називала «зараженням бандеризмом». Фахівці зі сходу починали симпатизувати «бандерівцям», або навіть співробітничати з ними.

Колись знайома старенька вчителька, якій довелося у молодості працювати у одному з гірських карпатських районів, зізналася:

«Я поїхала на Західну Україну пристрасною комсомолкою, а повернулася додому пристрасною націоналісткою».

І розповіла, як у непростій для неї життєвій ситуації, першими на допомогу прийшли місцеві горяни, а не колеги зі сходу, на поміч яких сподівалася.

Радянський міф «про бандерівців» для України сьогодні розвінчано, ми повертаємося  до своєї історичної правди. І, можливо, саме це настільки страшить колишнього «старшого брата», що міфом «про українських бандерівців» російська пропаганда лякає вже весь світ?

Політика маскараду

Про сьогоднішню ситуацію також говорять, що світ не знав схожого політичного протистояння з часів «холодної війни». І звучить іноді теза про те, що вийти з цього протистояння потрібно так, щоб кремлівська верхівка «не втратила свого обличчя».

От тільки навряд можна побачити обличчя там, де державною політикою став маскарад.  Врешті, чому став? Продовжується.

Політика обману – це теж та спадщина, яку перебрала на себе Росія від СРСР. Не важливо, чи йдеться про свій власний народ, чи про весь світ.

«Подобається вам чи ні, але історія на нашому боці. Ми поховаємо вас», - цим висловом Хрущов шокував західних дипломатів під час прийому в польському посольстві у 1956 році.

А потім, й справді, комуністичні лідери СРСР ледь не поховали весь світ у 1962-му, спричинивши Карибську кризу. І ця операція з перебазування на Кубу військовослужбовців, техніки, ядерного озброєння сповнена брехні і обману. 

Про ті події написано у підручниках з історії, але ось свідчення військового -  учасника тих подій, операції, що мала кодову назву «Анадир».

Військову частину ракетників, у якій він служив, зірвали з місця дислокації у терміновому порядку. Після отримання секретного наказу негайно почали підготовку до перебазування.

У вагони військові вантажилися вночі. Залізничну станцію повністю відключили від світла, використовували тільки військові ліхтарі. Попрощатися з сім’ями офіцерам не дозволили. 

Наступний етап цієї секретної подорожі переживали вже у Миколаєві. Там два тижні проходили навчання. Усіх військових переодягли у цивільний одяг. Ніхто не мав жодних знаків розрізнення. Лише солдатам передбачалися сорочки з короткими рукавами, а офіцерам – з довгими і краватки. Ніяких звертань за званням чи віддавання честі. Вони – «туристи». Однак «туристів» чомусь повантажили у трюми.

Ще важчою виявилася дорога додому. Хоч була домовленість на найвищому рівні, що радянським військам дадуть можливість безперешкодно пройти, але особовому складу, навіть офіцерам про це ніхто не сказав.

Людям весь час здавалося, що вони знаходяться на волосині від смерті. Повернулися не в Миколаїв, а в холодний Балтійськ. Ніхто їх тут не чекав і не зустрічав. Солдатам хоча б шапки видали, а офіцери і військові понадстрокової служби мерзли в літньому обмундируванні.

Потім ще багато років радянських військових перекидали на Кубу як спортсменів.

Лише згодом через багато років військові дізналися, що кораблі, на яких вони йшли на Кубу, було заміновано.  І був наказ топити кораблі при першій підозрі на нестабільну ситуацію.

«Нас могли просто поховати на морському дні», - сказав колишній радянський військовий.

Сьогодні при безпосередньому воєнному втручанні Росії «ховають» українців. Так само як це зовсім недавно відбувалося під час російсько-молдовського конфлікту з приводу Придністров’я чи грузинсько-російського.

Кого ще завтра захоче «поховати» країна-агресор? І яку маску одягне, щоб це виправдати?

 Поділитися