Ніхто не заступився

Українку, яку бойовики «ДНР» виставляли біля стовпа з табличкою «Вона вбиває наших дітей», звільнили.

Жінку, над якою знущався натовп, звуть Ірина Довгань. Її затримали бойовики батальйону «Восток», звинувативши в тому, що вона нібито сприяла навідникам української артилерії, через що гинули мирні жителі.

Донецький сайт 62.ua розповів, яким чином жінка опинилася в руках у бойовиків. Видання зазначає, що сепаратисти увійшли в будинок жінки в місті Ясинувата, бо в ньому горіло світло. На той момент у всьому місті третій тиждень не було електроенергії, а у Довгань був дизель-генератор.

В її будинку сепаратисти знайшли українські прапорці і стікери, а в її планшеті виявили відкриті українські сайти і визнали це достатньою підставою для звинувачення жінки в «шпигунстві на Київ».

Нагадаємо, в газеті «New York Times» 25 серпня з’явилася фотографія жінки з українським прапором на площі в Донецьку, на грудях якої містилася табличка «Вона вбиває наших дітей – агент карателів». Поруч стояв похмурий чоловік з автоматом. На іншому знімку розлючена блондинка в чорному била жінку ногою.

Через 2 дні стало відомо ім’я полонянки – Ірина Довгань. Завдяки заступництву іноземних журналістів Ендрю Крамера («New York Times») і Марка Франкетті («Sunday Times») її вдалося звільнити.

Ірині Довгань пощастилося покинути територію, контрольовану «ДНР», і вона розповіла «Радіо Свобода» свою історію (скорочено):

- Я живу в маленькому місті поруч з Донецьком – Ясинуватій, це майже Донецьк. Мені 52 роки, у мене двоє дітей. Уже давно працюю косметологом. У мене свої клієнти, дуже приємна робота. Мій чоловік – головний інженер успішної будівельної фірми. У нас була досить забезпечена родина, свій будинок у цьому маленькому місті, сад, город.

Політикою я ніколи не займалася. Політика – це жахливо. Як можна поміняти красиву роботу косметолога на політику? Але я ж громадянка України, у мене український паспорт. У мене українське прізвище Довгань. Я з дитинства жила у бабусі в Дніпропетровській області, все село і я разом з ними говорила українською мовою. Для мене ніколи не вставало вибору. Я багато їздила по світу і знаю, що таке повернення на Батьківщину, яке це щастя. Де б ти не був і як би красиво не було десь, Батьківщина все одно – найкраща.

…Ми знали, що кілька людей з Ясинуватої були взяті в полон в Донецьку, арештовані. Проте у нас всі були байдужі. Коли я кричала, що господаря маленької рекламної фірми, батька трьох дітей, забрали в Донецьк у полон, нікому це не було цікаво. Люди байдужі. І навіть ті, хто підтримували проукраїнську сторону, не були готові щось робити і боротися.

Ще на початку весни, поки не було українських військ поряд, я відсилала знайомій волонтерці одяг, майки, труси для солдат, шкарпетки. Коли я сама почала цим займатися, я сказала їй, що солдати просять у мене одяг, камуфляж, він називається у нас «дубок», тому що вони були в потертому і обірваному камуфляжі. Вона мені пообіцяла. Уже буквально перед усіма цими подіями, друзі-волонтери з Києва через Харків доставили мені в Краматорськ три великих тюка цього одягу, камуфляжу військового. Я все це отримала і відвезла бригаді, яку ми опікали.

Але незабаром бойовиками був знайдений мій планшет з цими фотографіями, потім був зламаний мій акаунт у «Фейсбуці», знайшли переписку з волонтерами. Це було причиною того, що мене почали бити й катувати, вимагали прізвища цих людей, всі мої зв’язки.

Мене звели на перший поверх, і я потрапила в кімнату з двадцятьма людьми кавказької національності. Почалися просто тотальні знущання. Один дістав патрони і стріляв мені біля вуха багато разів. Я оглухла, досі погано чую.

Заур змушував мене з витягнутою рукою кричати «Зіг хайль!», бо він говорив, що я фашистка. Коли я відмовилася, мене били, я лежала на підлозі, він присів, так мені кричав у вуха, я не знаю, скільки десятків разів: «Зіг хайль!», Вони всі кричали. Я закривала голову. Вони говорили: «Повернись тією стороною, ми повинні примірятися, як ми зараз тебе будемо ґвалтувати. Скільки людей ти хочеш – 10, 20? Нас тут багато. Ми можемо тобі і 40, і 50 забезпечити»…

Вони дізналися, що у нас є сімейний банківський вклад, 12 тисяч євро, почали вимагати віддати ці гроші ДНР, бо я давала гроші українській армії.

Потім хтось надрукував цю табличку, що я фашистка і вбиваю дітей. Мені навісили цю табличку, обмотали прапором, ще українські аксесуари наділи і вивезли мене на площу, на велике перехрестя в Донецьку.

Я не була прив’язана до цього стовпа, я просто трималася за цей стовп. Мені весь час кричали: «Зіг хайль! Струнко стояти!». Мені не можна було ні зігнути коліна, нічого, я повинна була навшпиньках, притиснувшись до цього стовпа, стояти. Проїжджали повз машини. Цих найманців-осетинів сотні в Донецьку. Вони зупинялися, питали, сміялися, фотографувалися на моєму фоні. Хтось розіграв такий спектакль, сказав: «Все розійдіться, я їй зараз прострелю колінну чашечку». Я почала кричати, підстрибувати, а вони реготали. Він вистрілив, але мимо.

Ви бачили на фотографії жінку, яка б’є мене в живіт? Ця жінка була далеко не єдина. Була літня жінка, вона била мене палицею, на яку вона спиралася, била по голові, по спині, по плечах, я вся в синцях. Крім того, що мене били прикладами по ногах, у мене рани з синцями, ще й літня жінка била мене палицею. А скільки молодих жінок мене било по обличчю, по голові, по вухах.

Втім, не так страшні були люди, які мене били, як були страшні люди, які просто підходили. Зупинялися якісь машини, виходили добре одягнені молоді хлопці, і спочатку один фотографувався на моєму фоні, потім віддавав фотоапарат або телефон, інший фотографувався. Точно так само чинили й дівчата. Ніхто не заступився, жодна людина.

Мені говорили, що я фашистка, твар, що я навідницею працюю і вбиваю дітей. Я кричала, що у мене двоє дітей, внучка, я не вбиваю нікого і ніколи не вбивала, я не можу бути навідницею. Взагалі у мене зір плюс три з половиною, я в окулярах. Це просто така маячня.

Потім була жінка, яка не полінувалася, відкрила багажник машини, дістала звідти помідори, спочатку вона кидала в мене цими помідорами, а потім розмазала у мене на обличчі два помідори, заліпила соком помідорів очі.

Я взагалі весь день прощалася з життям, я весь час просила: будь ласка, вбийте мене, не мучте, просто вбийте мене. Якщо ви вважаєте, що я заслуговую, то просто застрельте. Вони говорили: «Суко, ти так просто не відбудешся».

Я була вся побита, вся запльована, тому що жінки, які мене били, ще багаторазово мені плювали в обличчя.

З площі мене привезли на перший поверх, закрили в маленькій кімнаті. Думаю, це якесь місце, де була міліція, але тепер це штаб батальйону «Восток». Мене в цій кімнаті продовжували мучити, бризкали в мене газом з балончика. Два рази приходив осетин, який чомусь мене зненавидів більше всіх. У нього була така витончена методика: він розганявся і бив мене ногою в груди. Я відлітала, вдарялася спиною об протилежну стінку камери і не могла дихати довгий час. Їм це дуже подобалося, вони потішалися.

Потім були перерви, бо привозили інших людей, їх теж били, ці люди кричали, їх кудись забирали. Я нічого не бачила, сиділа в кутку, скорчившись, мене судоми мучили.

Це тяглося три або чотири дні, я рахунок втратила. Я відмовилася їсти, не їла всі п’ять днів, які я там перебувала. Вони мене лякали, сказали, що візьмуть зонд, розірвуть мені стравохід. Я сказала: будь що буде, я їсти не буду.

…Перед звільненням я написала розписку, що я не маю ніяких претензій матеріальних і так далі, що мені все повернуто. Я все підписала, тому що раптом переді мною замаячило життя. Я вибачаюся, але я теж слабка жінка.

Найболючіше, те, про що я думаю ночами. Та бог з ним, плювали на мене ці нерозумні жінки, я все це переживу, але душа побита повністю. Що я такого робила? Я годувала українських солдат. Це ж мій обов’язок. У мене український паспорт, у мене українське прізвище Довгань. Який я можу зробити вибір, скажіть мені? Який я взагалі можу робити вибір?!