«Історичний пил» як елемент інформаційної війни
Останнім часом на деяких російських інформаційних ресурсах почали з’являтися публікації на кшталт: «Росія – непереможна», «Росія перемагала у всіх великих війнах», «Росія завжди розгромлювала ворогів»…
Схоже, московська пропаганда активно взялася за розробку теми воєнної нездоланності Росії. Причому, доведення тези про російську непереможність починається з досить давніх часів – Московського царства, Російської імперії.
Поява таких «переможних реляцій» у той час, коли кремлівські найманці стають учасниками збройного конфлікту на сході України, мабуть, невипадкова. Очевидно, має додати бойового духу тим, хто вогнем війни поливає землю України?
Однак, якщо добре перетрусити той самий «пил історії», то з’ясується: «російські перемоги» великою мірою здобувалися українською кров’ю і українським бойовим духом.
Російсько-турецькі війни… Північна війна… Семилітня війна… Франко-російська війна з Наполеоном 1812 року… Цей перелік можна продовжувати, але виходить так, що і в цих війнах, і в інших українці завжди гинули за російський інтерес – далеко від дому, на чужих землях.
Наприклад, із запилених сторінок історії, найчастіше навіть написаної російськими дослідниками, постають факти про те, як гибіли козачі полки Слобідської України у прибалтійських болотах на початку Великої Північної війни. Як у Перському поході 1722-1723 років у далеких кавказьких провінціях вони дійшли до такого плачевного стану, що клопотали перед байдужою Москвою «…о всенародных необъятных нуждах, паче же о гильянской и саратовской, и бахмутской командирациях». Як голодними, виснаженими і покинутими напризволяще російським камандуванням поверталися з другого Ліфляндського походу під час Семилітньої війни.
Врешті, є й ближчі часи.
Так, скажімо, у франко-російській війні з Наполеоном 1812-1814 років участь українців ніколи не виокремлювалося. Україна була частиною Російської імперії, потім – Радянського Союзу, і ми поколіннями вчили ту історію, яку затверджували в кремлівських кабінетах.
У ній навіть словом не йшлося про те, що з початком військової експансії Наполеона царський уряд знову «згадав» про українське козацтво.
Що вже в червні 1812 року практично у всіх губерніях, які розташовувалися на території сучасної України, було почато формування кінних та піших полків українського козацтва та ополчення, до яких ввійшло близько 70 тисяч українців, яким пообіцяли повернути самоврядування.
Звичайно, у тих інформаційних «продуктах», які створює московська пропаганда для прославлення російської воєнної історії, про такі «дрібниці» не йдеться. Як і про те, що у Першу світову за наказом генерала Каледіна кіннота слобожан під сильним кулеметним і шрапнельним вогнем ворога атакувала німецькі позиції, рятуючи від знищення російську піхоту.
Сьогодні взагалі багато говориться про Першу світову війну. Порівнюється ситуація у світі на період 1914 року і нинішня. Аналізуються причини і перебіг воєнних дій. Тих самих воєнних дій, у які Російська імперія першими кинула частини Київського та Одеського військових округів. На яку у царській армії погнали, за різними історичними джерелами, більше трьох мільйонів українського населення. Однак участь українців і втрати України у цій війні також не виокремлювалася радянською історією.
А от сьогодні у Москві взялися ретельно «затирати» українську кров у перемозі над нацизмом у Другій світовій війні, немов би викреслювати з неї тих, хто воював на боці СРСР у лавах Радянської Армії.
Врешті, нічого нового у цьому немає. Досить згадати один-єдиний епізод тієї війни, який для радянської історії був легендою, міфом, без згадки про який не обходився жоден захід, пов'язаний із завершенням війни 1941-19454 років. Йдеться про підняття червоного прапора над рейхстагом. Ім’я безпосереднього учасника тих подій українця Олексія Береста радянська система так викреслила, «затерла» в історичній пам'яті, що повернуто його було тільки в незалежній Україні.
Врешті, нам багато чого у своїй історії доведеться переосмислювати і повертати. Навіть не заради інформаційної війни з кремлівською пропагандою.
Найперше заради самих себе, і заради світу, який про Україну знає, будемо відверті, все ще досить мало.