MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

II. Право на свободу: правові підстави та практика затримання особи

22.05.2015   

[1]

1. Статистика затримань та застосування тримання під вартою

З прийняттям КПК 2012 року приведені у відповідність із Конституцією України підстави для затримання особи за підозрою у скоєнні злочину уповноваженою службовою особою без судового дозволу: під час вчиненні злочину або замаху на його вчинення, а також якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець або сукупність очевидних ознак вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин (ч. 1 ст. 208 КПК України).

Відповідно до практики ЄСПЛ важливим аспектом правового регулювання порядку затримання є визначення моменту затримання. У статті 209 КПК України він формулюється наступним чином: «особа є затриманою з моменту, коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишатися поруч з уповноваженою службовою особою або в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою».

Позитивним практичним результатом дії КПК 2012 року стало істотне зменшення кількості офіційних затримань осіб за підозрою у вчиненні злочину. За даними Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ (далі — ВССУ) у 2011 році суди розглянули 45,7 тис. подань про обрання запобіжного заходу у виді взяття під варту, із них задоволено 39,7 тис. подань або 87% від кількості розглянутих. У 2013 році слідчими суддями місцевих загальних судів розглянуто 21,2 тис. клопотань про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, із них задоволено 17,8 тис. або майже 84%.[2] (за даними Верховного Суду України (далі — ВСУ) — 20,9 тис. клопотань, 17,8 тис. та 85,1%).[3] В той же час, за даними Генеральної прокуратури (далі — ГП) України, за цей період було подано всього 17 373 клопотань про застосування тримання під вартою, з них у кримінальних провадженнях органів внутрішніх справ 16 620.[4]

Разом з тим, за даними Головного слідчого управління (далі — ГСУ) МВС України слідчими органів внутрішніх справ без ухвали слідчого судді у порядку ст. 208 КПК України (затримання уповноваженою службовою особою) було затримано підозрюваних у вчиненні злочину: протягом 2013 року — 13 916 осіб, у першій половині 2014 року — 6364 осіб.

Впадає в очі очевидна невідповідність даних ГСУ МВС України судовій статистиці щодо кількості поданих в суди клопотань про взяття під варту, оскільки затримання, здійснені уповноваженими службовими особами органів внутрішніх справ, складають левову частку від всіх затримань, але інформація про загальну кількість затримань підозрюваних у вчиненні злочину відсутня на офіційних сайтах як МВС України так і ГП України.

За даними ВССУ, у першому півріччі 2014 року слідчими суддями місцевих судів розглянуто 10,5 тис. (10,3 тис. — за даними ВСУ[5]) клопотань про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, із них задоволено 8,5 тис., або 81,7% (82,9%).[6] Разом з тим, за даними ГП України, за цей період було подано всього 8830 клопотань про застосування тримання під вартою, з них у кримінальних провадженнях органів внутрішніх справ 8449.[7]

За даними ГП України за 12 місяців 2014 року органами досудового розслідування було подано до слідчих суддів 18149 клопотань про застосування про тримання під вартою, з них у кримінальних провадженнях органів внутрішніх справ 16633.[8]

Таким чином, кількість клопотань (подань) про застосування найбільш суворого запобіжного заходу після набуття чинності КПК України 2012 року поступово зменшилась приблизно в 2,5 рази. При цьому слід враховувати, що певним чином на статистику 2014 року вплинула відсутність даних по Автономній Республіці Крим.

Відповідно, з 01.01.2011 р. по 01.01.2014 р. загальна чисельність осіб, які утримувались в установах Державної пенітенціарної служби України зменшилась з 157 866 до 127 830.[9]

Інформація, яка надана ГСУ МВС України, окрім очевидної неправильності чисельних даних, також містить зазначення, що «статистична звітність стосовно кількості клопотань про дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого з метою його приводу для участі у розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, направлених в порядку ст. 188 КПК України (Клопотання про дозвіл на затримання з метою приводу) до судів, а також щодо осіб, затриманих за підозрою у вчиненні злочину, здійснених уповноваженими службовими особами органів внутрішніх справ на підставі ухвали слідчого судді, в порядку ст. 191 КПК України (Дії уповноважених службових осіб після затримання на підставі ухвали слідчого судді, суду про дозвіл на затримання), у МВС не передбачена».

Ще більш дивна ситуація із статистичними даними ГП України. В таблиці 7 «Затримання осіб, як підозрюваних, обрання запобіжного заходу» Звіту про роботу органів досудового слідства (форма № 1-СЛ) за 12 місяців 2014 року,[10] розміщеного на сайті Генеральної прокуратури України, міститься рядок «Затримання осіб в порядку, передбаченому ст.ст. 207, 208 КПК України». Отже, правоохоронні органи у своїй статистиці не вирізняють так звані «законні» затримання, здійснені неуповноваженими на затримання особами в порядку ст. 207 КПК України, та затримання, здійснені без ухвали слідчого судді уповноваженими на то особами.

2. Порушення закону в ході затримання осіб, підозрюваних
у вчиненні злочину

Незважаючи на позитивні зміни у законодавчому регулюванні порядку затримання особи, не відбулося суттєвих змін в практиці затримань осіб співробітниками правоохоронних органів, і наразі такі види порушень закону як невизнане затримання, затримка в реєстрації затримання, затримання під вигаданим приводом й надалі є типовими порушеннями при затриманні.

В переважній більшості випадків протокол затримання продовжують складати слідчі, хоча фактичне затримання, звичайно, здійснюють співробітники інших підрозділів, зазвичай, оперативних. Така ситуація призводить до спотворення у протоколі місця і часу затримання, а також даних про уповноважену службову особу, яка здійснила затримання. Відтак, збільшується час, який особа проводить від моменту її фактичного затримання і до моменту її доставляння до судді.

Також продовжується використання практики доставляння до органів досудового розслідування фактично затриманих осіб, які вважаються «запрошеними», або «відвідувачами», з відповідними записами у реєстраційних журналах. У таких випадках, якщо протокол затримання не складався, а особу відпустили із приміщення правоохоронного органу, куди її доставили, офіційно вважається, що затримання не відбувалося.

В усіх зазначених випадках фактично затримана особа, не маючи офіційного статусу підозрюваної, позбавлена можливості користуватися відповідними процесуальними правами.

Комітет ООН проти катувань зазначав про існування практики невизнаного затримання або затримання із затримкою в його реєстрації в діяльності українських правоохоронних органів (див. нижче «Рекомендації Комітету проти катувань ООН»).

Підтвердженням того факту, що існує серйозна проблема в практиці затримання осіб є статистика реєстрації в Єдиному реєстрі досудових розслідувань кримінальних правопорушень, пов’язаних, прямо або непрямо, із незаконним затриманням особи, за якою такі випадки практично не реєструються:

—  завідомо незаконні затримання, привід, арешт або тримання під вартою (ст. 371 КК України) — 0;

—  примушування давати показання (ст. 373 КК) — 0;

—  порушення права на захист (ст. 374 КК) — 0.[11]

Незважаючи на величезні розбіжності між даними судової статистики та звітними даними ГП України щодо кількості клопотань про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, на підставі даних ГСУ МВС України можна стверджувати, що кількість затримань осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, здійснених уповноваженими службовими особами без ухвали слідчого судді складає переважну більшість від загальної кількості затримань осіб в ході кримінальних проваджень.

Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 208 КПК України затримання особи уповноваженою особою без судового рішення може здійснюватись лише у випадках, якщо:

—  особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення;

—  безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин.

Отже, КПК України, у відповідності до положень ст. 29 Конституції України, надає повноваження відповідним службовим особам на затримання осіб без судового рішення лише під час вчинення злочину або замаху на його вчинення, або безпосередньо після його вчинення.

Із практики відомо, що кількість випадків, коли особу застають під час вчинення злочину, замаху на його вчинення або безпосередньо після його вчинення, складають незначну частину від загальної кількості скоєних злочинів. За наявними даними[12] на практиці спостерігається неоднакове тлумачення термінів «безпосередньо після вчинення злочину» та «щойно вчинила злочин», що дає можливість уповноваженим службовим особам виправдовувати свої дії, пов’язані із затриманням осіб, підозрюваних у його вчиненні, більше, ніж через добу після вчинення злочину без ухвали слідчого судді, суду.

Отже, переважна частина затримань осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, відбувається без передбачених на то законом підстав.

3. Практика застосування законодавства
щодо застосування запобіжних заходів у вигляді взяття під варту
та продовження їх дії

В переважній кількості випадків суди (слідчі судді) обґрунтовують застосування щодо особи тримання під вартою у такий спосіб. В мотивувальній частині ухвали вони цитують положення відповідних статей з §1 глави 18 КПК України, якими слід керуватися при обранні запобіжного заходу та посилаються на правові позиції ЄСПЛ або цитують його рішення щодо необхідних підстав для застосування цього запобіжного заходу, без прив’язки до конкретного випадку, що розглядається. Після цього суд (суддя) перераховує визначені в ст. 177 КПК України ризики (втечі, знищення доказів, рецидиву злочинів та інших), та інші обставини, які мають враховуватись при обранні запобіжного заходу.

Отже, замість наведення в ухвалі того, які саме обставини дали суду (слідчому судді) підстави дійти висновку про обрання запобіжного заходу, зокрема, взяття під варту, і якими саме доказами ці обставини підтверджені, в ухвалі зазначається, що має робити суд (слідчий суддя), для того, щоб обґрунтовано застосувати запобіжний захід.

Зазвичай суди (слідчі судді) не обґрунтовують висновок про необхідність тримання під вартою конкретними обставинами справи, в тому числі доказами на підтвердження існування певних ризиків, не оцінюють обставини, які мають враховуватись при обранні запобіжного заходу, в тому числі вагомість наявних доказів на вчинення особою кримінального правопорушення, та обставини, що характеризують особу, зокрема, стан її здоров’я. Останні обставини у багатьох випадках також перераховуються у судовому рішенні без зазначення, що конкретно було враховано судом, на зразок: «При цьому враховується тяжкість вчинених злочинів, вік підозрюваного, його стан здоров’я, сімейний та матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання та інше».[13]

Єдиною обставиною, яка завжди враховується при обранні тримання під вартою, є тяжкість можливого покарання, що загрожує особі. Це можна пояснити тим, що для застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою існують певні мінімальні «пороги» покарання, яке загрожує особі за вчинення злочину (2 ст. 183 КПК України).

Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 194 КПК України слідчий суддя (суд) повинен відмовити у задоволенні клопотання про застосування запобіжного заходу, якщо прокурор не доведе наявність наступних обставин:

1)  обґрунтованої підозри;

2)  підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків;

3)  недостатності застосування більш м’яких запобіжних заходів.

Якщо наявність (обґрунтованої) підозри сторона обвинувачення змушена надати слідчому судді, хоча б тому, що підозра оформлюється відповідним процесуальним документом — повідомленням про підозру, то інші дві обставини під час розгляду клопотання як правило, прокурор не доводить, але це не заважає суду (слідчому судді) приймати рішення про тримання особи під вартою.

Часто в ухвалах про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або про продовження строків тримання під вартою зазначається позиція ЄСПЛ про те, що ризик переховування обвинуваченого від правосуддя не може оцінюватися виключно на підставі суворості можливого судового рішення. При цьому, у переважній кількості випадків, слідчий суддя не зазначає жодного із доказів на підтвердження існування ризиків, які дають підстави для застосування попереднього ув’язнення, що пояснюється відсутністю таких як у клопотанні слідчого, так і в усних поясненнях прокурора в ході розгляд клопотання слідчим суддею.

Склалася така парадоксальна ситуація, коли судді, посилаючись у своїх рішеннях на правові позиції ЄСПЛ, формально дотримуються вимог ч. 5 ст. 9 КПК України про врахування практики ЄСПЛ при застосуванні кримінального процесуального законодавства України, але насправді ухвалюють ці рішення всупереч практиці ЄСПЛ, на кшталт: «Оскільки строк дії ухвали про продовження строку дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою обвинуваченому закінчується 03.01.2015 р., суд вважає доцільним та необхідним продовжити строки тримання під вартою щодо обвинуваченого ОСОБА_1.

Тримання обвинуваченого ОСОБА_1 під вартою в повній мірі відповідає меті, з якою застосовується цей вид запобіжного заходу, зважаючи на суспільний інтерес, який з урахуванням презумпції невинуватості, виправдовує відступ від принципу поваги до особистої свободи та не суперечить практиці Європейського суду з прав людини і вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, правовим позиціям, викладеним в п. 35 рішення ЄСПЛ у справі „Летельє проти Франції“».[14]

Наприкінці 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ (далі — ВССУ) заслухав та обговорив інформацію про узагальнення судової практики застосування судами першої та апеляційної інстанцій процесуального законодавства щодо обрання, продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та виніс постанову (далі — Узагальнення), якою доручив на основі зазначеного узагальнення підготувати лист апеляційним судам для використання в практичній роботі.[15]

За даними судової статистики станом на 01 липня 2014 року в слідчих ізоляторах понад 6 місяців трималося 2868 ув’язнених, які рахувались за судами, із них від 6 місяців до 1 року — 1403 особи, від 1 року до 2 років — 807 осіб, понад 2 роки — 658 особи.

В цьому узагальненні зроблено висновок, що суди не повністю виконують вимоги КПК як щодо забезпечення якісного періодичного контролю за необхідністю застосування цих запобіжних заходів, так і за якістю та обґрунтованістю оцінки матеріалів, які є підставою для їх застосування. Типовими видами порушень вимог КПК та правових позицій ЄСПЛ є такі:

1. Суди першої інстанції за відсутності клопотань під час підготовчого судового засідання без жодної мотивації в ухвалі продовжують строк тримання під вартою, зазначаючи про це лише у резолютивній частині ухвали, чим порушують вимоги глави 18 КПК «Запобіжні заходи, затримання особи» та практику ЄСПЛ, яка забороняє «автоматичне» продовження строку тримання під вартою. З цього приводу з посиланням на справу «Харченко проти України» (рішення від 10.02.2011) в Узагальненні висловлена така позиція, що суд під час підготовчого судового засідання уповноважений поставити перед сторонами провадження питання щодо запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за відсутності відповідних клопотань сторін. У будь-якому випадку суд не вправі вирішувати зазначене питання без забезпечення належного порядку розгляду та мотивування прийнятого рішення, оскільки тривале тримання під вартою без визначення в рішенні суду відповідних підстав є несумісним з принципом захисту від свавілля, закріпленого в п. 1 ст. 5 Конвенції.

2. Не зазначення конкретного строку закінчення дії ухвали про продовження строку тримання під вартою, що в разі не продовження строку тримання під вартою, зокрема, внаслідок прострочення клопотання про це, стає перешкодою для звільнення особи із слідчого ізолятору внаслідок закінчення строку дії ухвали.

3. Порушення при обранні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та продовженні строків тримання під вартою, а саме перевищення максимального строку дії ухвали про тримання під вартою внаслідок неправильного рахування строку закінчення дії ухвали про тримання під вартою, зокрема, коли у місяці більше 30 днів, або внаслідок обчислення строку дії нової ухвали з дня закінчення строку дії попередньої ухвали.

4. Необґрунтоване ухвалення судами рішень про продовження строку тримання підозрюваного, обвинуваченого під вартою, що є одним із найбільш частих порушень прав людини, визнаних ЄСПЛ у справах проти України. З цього приводу ВССУ зазначив, що в такому клопотанні обов’язково повинні бути наведені обставини, які свідчать про те, що заявлений ризик не зменшився або з’явилися нові ризики, які виправдовують тримання особи під вартою. У багатьох випадках суди покладаються лише на правову кваліфікацію вчиненого, надану стороною обвинувачення, що є недостатнім для прийняття законного судового рішення. Суд зобов’язаний враховувати обставини, перелік яких передбачений ст. 178 КПК, для оцінки ризиків, які можуть слугувати поряд з підставами, визначеними ст. 177 КПК, загальною підставою для продовження тримання під вартою:

—  не розглядання можливості застосування запобіжних заходів, альтернативних триманню під вартою, зокрема, застави, що є порушенням як вимог п. 3 ч. 1 ст. 194 КПК України, так і позиції ЄСПЛ;

—  «колективний» розгляд клопотання про продовження строку тримання під вартою, всупереч вимогам ч. 4 ст. 184 КПК, про те, що відповідне клопотання подається окремо щодо кожної особи;

—  відсутність в ухвалі мотивувальної частини, що є порушенням як загальних засад кримінального провадження, так і ст. 5 Конвенції і практики ЄСПЛ. В таких випадках суд, продовжуючи тримання під вартою під час процедури його періодичного перегляду, лише посилається на ст. 331 КПК і в резолютивній частині ухвали вказує строк, до якого продовжено цей запобіжний захід, без обґрунтування наявності ризиків у кримінальному провадженні та необхідності подальшого застосування тримання під вартою.

5. Обмеження розгляду клопотання про обрання, продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою лише переліком законодавчих (стандартних) підстав для його застосування без встановлення їх наявності та обґрунтованості до конкретної особи є порушенням вимог п. 4 ст. 5 Конвенції, яке було визнано у справі «Харченко проти України». З цього приводу ВССУ нагадав про необхідність дотримання підходу ЄСПЛ про те, що після спливу певного проміжку часу навіть обґрунтована підозра у вчиненні злочину не може бути єдиним виправданням тримання під вартою підозрюваного, обвинуваченого, а тому суду в разі задоволення клопотання про обрання або продовження терміну застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою необхідно чітко зазначити у судовому рішенні про наявність іншої підстави (підстав) або ризику, що передбачені ч. 1 ст. 177 КПК.

6. В ухвалах про продовження строку тримання під вартою суди не співвідносять доцільність подальшого застосування тримання під вартою з особливістю тих дій, які слід провести для завершення провадження. Як правило суд обмежується вказівкою на те, що строк застосування запобіжного заходу спливає, а судове провадження в межах цих строків завершити неможливо. При цьому досить часто така мотивація відповідної ухвали не містить зазначення того, що заважає завершити провадження, а також те, яким чином це пов’язано з ризиками, що зумовлюють подальше застосування тримання під вартою. В багатьох випадках суд не зазначає про те, які конкретно визначені в КПК ризики продовжують існувати, а обмежується вказівкою на те, що «заявлені слідчим і прокурором під час обрання запобіжного заходу ризики, які виправдовують тримання особи під вартою, не зменшилися»; «продовжують існувати ризики, викладені в ухвалі слідчого судді під час досудового розслідування»; «судом не встановлено даних про зменшення ризиків, передбачених ст. 177 КПК, строк тримання під вартою закінчується, а судове провадження неможливо завершити до закінчення строку тримання під вартою, мета та підстави застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою визначені в ухвалі слідчого судді, яка на час проведення підготовчого судового засідання не скасована, а нових підстав для застосування іншого запобіжного заходу немає», «закінчується строк тримання під вартою, тому необхідно його продовжити» тощо. Слід зазначити, що така мотивація аналогічна в усіх ухвалах, тому не простежується зменшення ризиків, передбачених ст. 177 КПК у взаємозв’язку із закінченням проведення окремих процесуальних дій у судовому провадженні.

7. У багатьох випадках суди не враховують наявність у особи певних захворювань під час розгляду клопотань про взяття під варту та про продовження строку тримання під вартою, коли в умовах тримання під вартою неможливо забезпечити їй належну медичну допомогу.

8. У багатьох випадках суди, відмовляючи у клопотанні про зміну тримання під вартою на інший запобіжний захід, не вмотивовували ретельно доводи проти задоволення такого клопотання. ВССУ з цього приводу зазначає, що під час розгляду клопотань про зміну запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою у кримінальних провадженнях, у яких такий запобіжний захід застосовано протягом тривалого часу..., суд має право враховувати обставину фактичного тривалого строку тримання під вартою для прийняття законного рішення. При цьому ВССУ посилається на правову позицію ЄСПЛ у рішенні від 12.01.2012 у справі «Тодоров проти України», відповідно до якої:

«...для продовження тримання під вартою повинні бути винятково вагомі причини, при цьому тільки тяжкість вчиненого злочину, складність справи та серйозність обвинувачень не можуть вважатися достатніми причинами для тримання особи під вартою протягом досить тривалого строку».[16]

Разом з тим є випадки, коли судді (слідчі судді), розглядаючи клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, дотримуються всіх вимог процесуального закону і приймають обґрунтовані рішення, посилаючись на не доведення прокурором недостатності застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання зазначеним у клопотанні про застосування взяття під варту ризикам, і таке траплялося навіть у кримінальних провадженнях щодо особливо тяжких злочинів:

«Прокурором доведено обставини, передбачені пп. 1, 2 ч. 1 ст. 194 КПК України, а саме наявність обґрунтованої підозри у вчиненні кримінального правопорушення ОСОБА_5 та наявність достатніх підстав вважати, що існує ризик, передбачений ст. 177 цього Кодексу, зокрема, що ОСОБА_5 може незаконно впливати на потерпілого, свідків. Однак прокурором не доведено обставину, передбачену п. 3 ч. 1 ст. 194 КПК України — недостатність застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.

Таким чином, враховуючи, що тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, ОСОБА_5 обґрунтовано підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, яке відноситься до категорії особливо тяжкого злочину, раніше не судимий, позитивно характеризується по місцю проживання, проживає з батьками, однак може незаконно впливати на потерпілого, свідка, що не виключає застосування до нього інших більш м’яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні, суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні клопотання про застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою з підстав недоведеності обставини, передбачених п. 3 ч. 1 ст. 194 КПК України. ...Твердження прокурора, що ОСОБА_5 підозрюється в скоєнні особливо тяжкого злочину, за які передбачено покарання у ви­гляді позбавлення волі строком понад 10 років не є безумовною вимогою для суду щодо обов’язкового застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою по відношенню до підозрюваного».[17]

Прикладом використання підходів ЄСПЛ щодо застосування тримання під вартою є відмова суду у клопотанні про зміну запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту на тримання під вартою:

«...вирішуючи питання про обрання обвинуваченому запобіжного заходу суд повинен враховувати не тільки положення, передбачені в КПК, а й вимоги пунктів 3 і 4 статті 5 Конвенції про захист прав людини основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини, згідно з якими обмеження права особи на свободу і особисту недоторканість можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою законом процедурою. При цьому ризик переховування обвинуваченого від правосуддя не може оцінюватись виключно на підставі суворості можливого судового рішення, а це слід робити з урахуванням низки відповідних фактів, які можуть підтверджувати існування такого ризику, або свідчити про такий його незначний ступінь, який не може служити підставою для запобіжного ув’язнення.

По свої суті обґрунтування клопотання полягає лише у посиланні на єдину підставу зміни запобіжного заходу, як ризик переховування обвинуваченого внаслідок суворості можливого рішення. ...

Фактичних даних про підтвердження підозри у тому, що ОСОБА_2 переховується від суду, може сховати, перетворити або виготовити підроблені документи, тобто наявні ризики, що обвинувачений вчинить та вже вчиняє дії, передбачені ст. 177 КПК України, прокурором не наведено.

За таких обставин суд приходить до висновку, що в задоволенні клопотання слід від­мовити».[18]

Також є випадки ретельного обґрунтування рішення про відмову у продовженні строків тримання під вартою, наприклад:

«Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, доцільність продовження строків тримання під вартою, як упродовж досудового розслідування так і судового розгляду, ґрунтується на презумпції, що з перебігом ефективного розслідування справи та її судового розгляду зменшуються ризики, які стали підставою для взяття особи під варту на початковій стадії розслідування. Відповідно кожне наступне продовження строку тримання під вартою має містити детальне обґрунтування ризиків, що залишаються, та їх аналіз, як підстави для подальшого втручання у право особи на свободу (рішення «Єлоев проти України», «Фельдман проти України»).

Таким чином, зі спливом певного часу саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи, і органи досудового розслідування чи прокурор мають навести інші підстави для продовження строку тримання під вартою. До того ж такі підстави мають бути чітко вказані.

Суд враховує, що сама лише тяжкість вчиненого злочину, хоча і є визначаючим елементом при оцінці ризику ухилення від суду, однак не може бути достатньою підставою для законності тримання особи під вартою. ...Судом встановлено, що він має постійне місце роботи ..., де позитивно характеризується, на його утриманні перебуває донька ... ..., яка не працює, оскільки перебуває у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Прокурором в судовому засіданні не доведено, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів не може запобігти ризикам, передбаченим ст. 177 КПК України, та забезпечити належну процесуальну поведінку обвинуваченого.

За таких обставин, враховуючи, що ... перебуває тривалий час під вартою, ... суд приходить до висновку, що утримання обвинуваченого під вартою не викликано необхідністю і міра запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту забезпечить його належну процесуальну поведінку». [19]

На підставі аналізу судових ухвал про застосування запобіжних заходів можна виявити певну тенденцію до того, що судові ухвали, якими відмовлено у клопотанні сторони обвинувачення про застосування тримання під вартою або продовження строків тримання під вартою, або такі, якими задоволено клопотання сторони захисту про обрання більш м’якого запобіжного заходу, є набагато більше обґрунтованими ніж ті, за якими застосовується запобіжний захід у вигляді взяття під варту.

Відповідно до ч. 2 ст. 206 КПК України в разі, якщо слідчий суддя отримає з будь-яких джерел відомості, які створюють обґрунтовану підозру, що в межах територіальної юрисдикції суду знаходиться особа, позбавлена свободи за відсутності судового рішення, яке набрало законної сили, він зобов’язаний постановити ухвалу, якою має зобов’язати будь-який орган державної влади чи службову особу, під вартою яких тримається особа, негайно доставити цю особу до слідчого судді для з’ясування підстав позбавлення свободи. При цьому за ч. 3 ст. 206 КПК України слідчий суддя зобов’язаний звільнити позбавлену свободи особу, якщо орган державної влади чи службова особа, під вартою яких тримається ця особа, не надасть судове рішення, яке набрало законної сили, або не доведе наявність інших правових підстав для позбавлення особи свободи. Як свідчить Узагальнення ВССУ, у разі неправильного рахування слідчим суддею строку закінчення дії ухвали про тримання під вартою такі особи продовжують утримуватись під вартою після сплину строку дії ухвал про тримання під вартою, при цьому скарги на таке незаконне позбавлення свободи в порядку ст. 206 КПК України залишаються без задоволення.

4. Рішення Європейського суду з прав людини проти України
за статтею 5 Конвенції

4.1. Безпідставне затримання та тримання під вартою

У справі Руденко проти України (Rudenko v. Ukraine, заява № 50268/08, рішення від 17 квітня 2014 року) заявник скаржився на те, що він незаконно утримувався під вартою без будь якого судового рішення протягом одного місяця після направлення обвинувального висновку щодо нього до суду. У своєму рішенні по цій справі Суд посилався на свої попередні рішення у аналогічних справах проти України, і визнав порушення статті 5 §1 (с) Конвенції.

У справі Лівада проти України (Livada v. Ukraine, заява № 21262/06, рішення від 26 червня 2014 року) Суд вкотре визнав порушення статті 5 §1 Конвенції в формі використання адміністративного арешту для цілей кримінального судочинства як довільне затримання, в результаті чого заявник утримувався під вартою протягом 10 діб без відповідного рішення компетентного органу (суду). При цьому Суд не визнав вагомим той аргумент Уряду, що під час затримання заявник не був допитаний з приводу обставин кримінальної справи.

У справі Воляник проти України (Volyanyk v. Ukraine, заява № 7554/10, рішення від 2 жовтня 2014 року) Суд визнав порушення статті 5 §1 (с) Конвенції у зв’язку з тим, що у судовому рішенні про обрання заявникові запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою були відсутні будь-які підстави для обґрунтування необхідності тримання заявника під вартою. Крім того, у рішенні не був зазначений точний період часу, протягом якого заявник мав утримуватися під вартою.

У справі Чанєв проти України (Chanyev v. Ukraine, заява № 46193/13, рішення від 9 жовтня 2014 року) Суд визнав порушення статті 5 §1 Конвенції вже за часів чинності КПК (2012 р.) у справі, в якій він розглядав питання щодо законності тримання заявника під вартою протягом двох місяців на підставі рішення слідчого судді про обрання запобіжного заходу. Зокрема, Суд відмітив, що: «новий Кримінальний процесуальний кодекс України... не регулює ясною і точною мірою порядок затримання обвинуваченого між завершенням досудового слідства та початком судового розгляду. Таким чином, ...стаття 331 §3 Кодексу передбачає, що суд першої інстанції має період два місяці для прийняття рішення про продовження тримання під вартою обвинуваченого, навіть якщо попередній ордер на арешт, виданий слідчим суддею, вже закінчився. ...існуюча законодавча база дозволяє триваюче утримання під вартою обвинуваченого без судового рішення на строк до двох місяців, і що ці положення були застосовані у справі заявника...»

У справі Хомилло проти України (Khomullo v. Ukraine, заява № 47593/10, рішення від 27 листопада 2014 року) Суд знайшов порушення статті 5 §1 (f) Конвенції у зв’язку із незаконним затриманням заявника з метою екстрадиції до Росії за відсутності на той час спеціального закону, який регулював би порядок затримання осіб з метою екстрадиції (порушення вимоги щодо «якості закону», що призвело до довільного затримання).

У справі Кушнір проти України (Kushnir v. Ukraine, № 42184/09, рішення від 11 грудня 2014 року) Суд визнав порушення 5 §1 Конвенції у випадку, коли заявника було затримано без будь-якого рішення, і це затримання було зареєстровано наступного дня із затримкою приблизно 19 годин.

4.2. Незаконне поміщення у психіатричний заклад

У згаданій вище справі Руденко Суд знайшов порушення статті 5 §1 (е) у зв’язку з примусовим лікуванням заявника у психіатричному закладі за відсутності належних на це підстав, зокрема, відсутність у заявника можливості звернутися до незалежних медичних експертів для проведення психіатричної експертизи щодо встановлення наявності або відсутності у нього психіатричного захворювання, яке вимагає обов’язкового стаціонарного лікування у психіатричному закладі.

У справі Акопян проти України (Akopyan v. Ukraine, заява № 12317/06, рішення від 5 червня 2014 року) Суд визнав незаконним поміщення заявниці до психіатричного закладу у зв’язку з відсутністю на той час чітко врегульованої законом процедури судового вирішення питання щодо законності такого поміщення. Крім того, Суд також зазначив, що та обставина, що заявниця була позбавлена можливості періодичного перегляду стану її здоров’я під час всього часу перебування у психіатричній лікарні, також становила елемент порушення статті 5 §1 (е) Конвенції.

4.3. Тривале тримання під вартою

У згаданих вище рішеннях Руденко та Лівада Суд визнав порушення статті 5 §3 Конвенції, враховуючи досить тривалий термін тримання заявників під вартою у слідчих ізоляторах в очікуванні рішення суду по кримінальній справі.

Такі ж самі порушення Суд знайшов у справах Буглова (Buglov v. Ukraine, заява № 28825/02, рішення від 10 липня 2014 року) та Осаковського (Osakovskiy v. Ukraine, заява № 13406/06, рішення від 17 липня 2014 року).

Взагалі, серед 99 рішень, винесених Судом по статті 5 Конвенції, 36 стосуються саме порушення статті 5 §3 у вигляді тривалого тримання під вартою за відсутності вагомих підстав для обґрунтування продовження застосування такого запобіжного заходу. Відтак, узагальнюючи практику ЄСПЛ, можна зробити висновок, що порушення права на звільнення з-під варти протягом розумного строку є системним у нашій державі.

4.4. Порушення права на судовий перегляд законності затримання в розумний строк

Суд неодноразово знаходив порушення статті 5 §4 щодо України у зв’язку з відсутністю належного судового перегляду законності затримання. Серед 6 рішень, винесених за статтею 5 Конвенції, у 2014 році Суд знайшов порушення статті 5 §4 Конвенції у половині з них.

У справі Анатолія Руденка Суд визнав, що українське законодавство, яке діяло на момент затримання заявника та взяття під варту (серпень — вересень 2007 року) не передбачало необхідність надання національними судами пояснень щодо необхідності обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, так само як і періодичність розгляду клопотань про перегляд необхідності подальшого тримання під вартою визначалася лише датою проведення наступного судового засідання. Таким чином, Суд знайшов порушення статті 5 §4 Конвенції.

У згаданій вище справі Осаковського Суд визнав порушення статті 5 §4 Конвенції на підставі того, що національні суди, які розглядали клопотання заявника про зміну запобіжного заходу, відмовляли йому на підставі формальних чинників, не проаналізувавши належним чином його особисті обставини.

У справі Хомилло заявник скаржився на те, що він був позбавлений можливості отримати судовий перегляд законності його затримання у розумний строк під час його тримання під вартою в очікуванні екстрадиції. Він також зазначав, що національні суди проігнорували його аргументи стосовно того, що його затримання не було обґрунтовано жодним вагомим документом, оскільки російський Уряд не надсилав запит про екстрадицію протягом значного періоду часу.

Суд у своєму рішенні посилався на свої висновки стосовно статті 5§1 Конвенції щодо відсутності правових положень, що мали регулювати в Україні процедуру утримання під вартою в очікуванні екстрадиції до прийняття змін до Кримінально-процесуального кодексу від 17 червня 2010 року. Суд також зазначив, що заявник був поміщений під варту з метою екстрадиції відповідно до змінених положень КПК, за якими законність його тримання під вартою тричі переглядалась, але кожного разі йому було відмовлено в звільненні. Оскільки ні в одній із відповідних постанов не зазначений жодний із аргументів заявника, Суд визнав порушення статті 5 §4 Конвенції у зв’язку з відсутністю належного судового перегляду законності тримання заявника під вартою.

5. Порушення права на свободу під час процедур екстрадиції

Навіть після докладного врегулювання нормами КПК України процедури екстрадиції, в ході таких процедур трапляються випадки специфічного порушення права на свободу.

Відповідно до ч. 10 ст. 584 КПК України строк тримання особи під вартою протягом екстрадиційного арешту не може тривати більше дванадцяти місяців, при цьому за ч. 6 ст. 584 КПК України він визначається цим Кодексом, тобто, його ст. 197, за ч. 2 якої строк тримання під вартою, у разі, якщо взяттю під варту передувало затримання — з моменту затримання. Проте слідчі судді не зважають на ці норми закону, а рахують строк екстрадиційного арешту від дати прийняття ухвали про застосування екстрадиційного арешту. Отже має місце порушення права на свободу.

6. Рекомендації Комітету проти катувань ООН

Комітет проти катувань ООН у пар. 2 Заключних зауважень до шостої періодичної доповіді України (далі — Заключні зауваження) зазначив таке:

«Недостатність правових гарантій були доведені до відома держави-учасника і в минулому, оскільки затримані не користуються на практиці всіма основними правовими гарантіями з самого початку позбавлення свободи, зокрема, під час затримання в поліції і центрах тимчасового утримання, такі як час бути поінформованими та розуміти свої права, мати доступ до незалежного лікаря та/або до адвоката і мати право і повідомити родича або іншу особу за їх вибором...».[20]

Враховуючи те, що затримання особи здійснюється без судового дозволу у переважній кількості випадків затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, невизнане затримання або затримання із затримкою в його реєстрації залишається однією із головних проблем в діяльності правоохоронних органів і є головною передумовою для всіх інших порушень прав затриманих осіб.

У зв’язку з таким станом справ із дотриманням закону при затриманні осіб Комітет проти катувань ООН надав Україні рекомендацію створити єдиний національний реєстр затримань, який би включав в себе фактичні відомості про затримання, в тому числі передачі особи, та забезпечити, щоб він містив точну дату, час і місце затримання з самого початку позбавлення свободи, а не з моменту складання протоколу затримання.[21]

7. Адміністративне затримання і «доставляння» особи

В законодавстві України продовжують бути чинними як процедура адміністративного затримання, так і так зване «доставляння порушника», передбачені прийнятим ще за часів колишнього СРСР Кодексом України про адміністративні правопорушення, які є примусовим приводом до відповідного правоохоронного органу. За своєю природою вони є різновидами затримання, адже таке становище особи підпадає під визначення поняття «затримання» за ст. 209 КПК України, коли особа силою або шляхом підкорення наказу змушена залишатися поруч з уповноваженою службовою особою або в приміщенні, визначеному цією особою. Це відповідає й підходу Європейського суду, який розглядає таку ситуацію де-факто розбавленням волі.[22] Наявність декількох варіантів юридичної термінології для однієї й тієї ж фактичної дії — затримання — створює можливості для зловживань при затриманнях осіб. Зокрема, при адміністративному затриманні особи з метою переслідування за вчинення кримінального злочину, така особа не наділена правами, передбаченими КПК України для підозрюваного у вчиненні злочину.

Про існування цієї проблеми зазначив Комітет проти катувань ООН у своїх заключних зауваженнях, де висловив стурбованість триваючим використанням адміністративного затримання для різних цілей кримінального розслідування відповідно до Кодексу про адміністративні правопорушення, в ході якого затриманий позбавлений процедурних гарантій, таких як право на оскарження такого позбавлення волі. З цього приводу Комітет проти катувань ООН порекомендував Україні зменшити застосування адміністративних затримань і їх тривалість та дотримуватися всіх основних процесуальних гарантій.[23]

У 2014 році ЄСПЛ у справі Лівада проти України в черговий раз визнав порушення статті 5 Конвенції у зв’язку з використанням адміністративного арешту для цілей кримінального розслідування (див. п. 3 цього розділу).

8. Зміни до КПК та інших законодавчих актів в частині повноважень
затримання осіб та взяття їх під варту

У зв’язку з подіями, що відбувалися на Сході України в 2014 році, були внесені зміни, в тому числі до кримінального та кримінально-процесуального законодавства, а також законодавства, яким врегульовані питання боротьби з тероризмом.

У липні 2014 року до ст. 176 КПК України ввели норму, за якою щодо осіб, які підозрюються (обвинувачуються) у вчиненні злочинів проти основ національної безпеки України (статті 109–114-1 КК України), а також злочини, пов’язані з тероризмом, створенням незаконних воєнізованих або збройних формувань або нападом на об’єкти підвищеної небезпеки для оточення (статті 258–258-5, 260, 261 КК України), не можуть бути застосовані запобіжні заходи у вигляді особистого зобов’язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави. Отже до таких осіб може бути застосований лише один запобіжний захід — тримання під вартою. Таке «автоматичне» застосування найбільш суворого запобіжного заходу, без його обґрунтування наявними ризиками і врахування конкретних обставинами особи, явно не відповідає практиці ЄСПЛ.

У серпні 2014 р. Законом № 1630-VII Закон України «Про боротьбу з тероризмом» був доповнений новою статтею 15-1, якою надано повноваження в районі проведення довготривалої антитерористичної операції, проводити превентивне затримання осіб, які обґрунтовано підозрюються у вчиненні терористичної діяльності, на строк понад 72 години, але не більше ніж на 30 діб. Таке затримання здійснюється за вмотивованим рішенням начальника Головного управління (управління) Служби безпеки України або начальника Головного управління (управління) Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, у відповідній області, містах Києві та Севастополі за згодою прокурора та без ухвали слідчого судді, суду. При цьому копія рішення про превентивне затримання особи має негайно направлятися до слідчого судді, суду відповідної юрисдикції разом із клопотанням про обрання належного запобіжного заходу стосовно відповідної особи.

Одночасно із введенням так званого «превентивного затримання» Законом № 1630-VII КПК України був доповнений новим розділом IX «Особливий режим досудового розслідування в умовах воєнного, надзвичайного стану або у районі проведення антитерористичної операції». Цей режим фактично полягає у наданні прокурору повноважень, які в загальному випадку віднесені до компетенції слідчого судді, в тому числі щодо обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на строк до 30 діб до осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109–114-1, 258–258-5, 260–263-1, 294, 348, 349, 377–379, 437–444 Кримінального кодексу України.

За формулюванням ст. 615 КПК України такі повноваження надаються прокурору «у разі неможливості виконання у встановлені строки слідчим суддею своїх повноважень».

Навіть якщо припустити, що можуть траплятися випадки, коли ж нагальна потреба затримати особу, в тому числі коли відсутні підстави для її затримання без ухвали слідчого судді, передбачені ч. 1 ст. 208 КПК України, а також для невідкладного обрання особі запобіжного заходу, то ситуація, коли слідчий суддя не зможе виконувати свої функції протягом такого тривалого строку (до 30 діб), є явно нереалістичною.

Так чи інакше, а такий порядок затримання особи та тримання її під вартою не відповідає гарантії особи від порушення права на свободу та особистої недоторканності (ст. 29 Конституції України), яке відповідно до ст. 64 Конституції України не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного часу.

9. Затримання людей, які приймали участь
в акціях протесту у січні-лютому 2014 року

У період «революції гідності» скрізь по Україні в ході протестів проти режиму В. Януковича багаторазово незаконно затримувались їх учасники, зокрема: в Києві — 19 січня 2014 року, в Дніпропетровську — 26 січня 2014 року[24], Донецьку — 13 лютого 2014 року[25], 26 січня 2014 року — в Запоріжжі[26], 19 лютого 2014 року — в Харкові[27] та інших містах[28].

21 січня 2014 року Верховна Раду України прийняла закон «Про недопущення переслідування та покарання осіб, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність деяких законів України»[29], за яким було звільнено:

—  від кримінальної відповідальності осіб, які були учасниками масових акцій протесту, що розпочалися 21 листопада 2013 року, за вчинення дій, які містять ознаки кримінальних правопорушень, передбачених статтями 109, 112, 113, 121, 122, 125, 128, 129, 146, 147, 151-1, 161, 162, 170, 174, 182, 185, 186, 187, 189, 194, 195, 196, 197-1, 231, 236, 239, 241, 255, 256, 257, 258, 258-1, 258-2, 258-3, 258-4, 258-5, 259, 260, 261, 264, 267, 270, 270-1, 277, 279, 280, 286, 289, 291, 293, 294, 295, 296, 304, 325, 335, 336, 337, 341, 342, 343, 344, 345, 346, 347, 348, 349, 350, 351, 352, 353, 355, 356, 376, 377, 382, 386, 396, 436 КК України, пов’язаних з участю у масових акціях протесту, які розпочалися 21 листопада 2013 року, та закрито відповідні кримінальні провадження;

—  від покарання осіб, які засуджені за вчинення таких злочинів;

—  від адміністративної відповідальності осіб, які були учасниками масових акцій протест, за вчинення в період з 21 листопада 2013 року по день набрання чинності цим Законом будь-яких адміністративних правопорушень, передбачених Кодексом України про адміністративні правопорушення, пов’язані з масовими акціями протесту.

10. Незаконні затримання осіб на сході України

Особливої уваги заслуговує порушення права на свободу у регіоні проведення антитерористичної операції (АТО) на Сході України.

За даними, наданими уповноваженим Президента України з питань мирного врегулювання конфлікту на Донбасі Іриною Геращенко у жовтні 2014 році, на території Донецької та Луганської областей були взяті у полон або зникли безвісті близько 2,8 тисяч людей[30].

За інформацією міжнародної правозахисної організації Human Rights Watch озброєні прихильники ДНР і ЛНР захопили кілька сотень цивільних осіб. Серед бранців переважно підозрювані в нелояльності до терористів, активісти — прихильники української влади та релігійні активісти. Лише у серпні на сході України організація задокументувала 20 епізодів захоплення бойовиками громадян, із яких 12 осіб опитали[31].

Складність встановлення точної кількості людей, які були незаконно позбавлені волі, полягає у тому, що більшість таких осіб зникла під час проведення бойових дій, а тому відсутня будь-яка інформація щодо того, були вони взяті у полон або загинули. Крім того, проблема також полягає у тому, що незаконні військові формування самопроголошених Донецької та Луганської народних республік, які утримують у полоні учасників АТО, не завжди повідомляють точну кількість осіб, які перебувають у полоні, а також періодично відмовляються виходити на зв’язок з представниками української влади для проведення переговорів щодо обміну військовополоненими.

Крім того, частина взятих у полон військовослужбовців була незаконно перевезена та утримується на території Російської Федерації, що знайшло офіційне підтвердження під час проведення зустрічі між представниками України, Росії та терористичних організацій у Мінську 16 грудня 2014 року[32] та напередодні другої зустрічі, яка відбулася 11 лютого 2015 року[33].

Показовою у цьому випадку є справа української військової Надії Савченко, яка була взята у полон терористами на незаконно вивезена на територію Російської Федерації, де на сьогоднішній день утримується у СІЗО у якості обвинуваченої у сфабрикованій кримінальній справі щодо вбивства нею російських журналістів на території Луганської області[34]. При цьому уряд Російської Федерації з самого початку порушував універсальні норми міжнародного права у сфері дотримання прав і свобод людини, міжнародно-правові зобов’язання у відповідності з Віденською конвенцією про консульські відносини 1963 року і положення Консульської конвенції між Україною і РФ від 1994 року, оскільки консул України отримав можливість доступу до Надії лише після втручання міжнародного співтовариства[35].

З грудня 2014 року Надія Савченко перебуває на голодуванні, стан її здоров’я значно погіршився, але згідно заяви Генеральної Прокуратури Російської Федерації, на даний момент не існує ніяких перешкод для подальшого утримання її в умовах СІЗО[36]. На засіданні Ради Безпеки ООН представники США та Великобританії вимагали від російського уряду негайного звільнення Надії Савченко з під варти на підставі порушення Росією правил Мінської домовленості про звільнення усіх полонених, а також у зв’язку з погіршенням стану її здоров’я, однак ця вимога була проігнорована представниками російської делегації[37].

Окрім потрапляння у полон осіб, які безпосередньо приймають участь у проведенні АТО, було зафіксовано численні порушення прав на свободу та особисту недоторканість мирного населення з боку терористів так званих ДНР та ЛНР. Згідно повідомлень ЗМІ, у тому числі іноземних, у підвалах колишніх адміністративних будівель терористи утримують не лише військових, але і цивільних полонених. Існує декілька видів заручників: військові полонені, політичні заручники та заручники, взяті у полон заради викупу. Періодично бойовики позбавляють свободи навіть власних поплічників за вчинення дисциплінарних правопорушень, які не визначені жодними чіткими критеріями[38].

У багатьох випадках позбавлення свободи поєднується із залякуваннями, побиттями, тортурами або навіть вбивствами полонених та заручників.

В багатьох випадках родичі осіб, які були взяті у полон терористами, самостійно шукають способи визволення близьких людей шляхом передачі викупу[39]. Таким чином, державні органи не завжди вживають належних заходів для звільнення людей, які незаконно утримуються терористами ДНР та ЛНР.

11. Рекомендації

1. Запровадити ведення органами досудового розслідування та/або прокуратури публічної статистики щодо кількості затримань осіб, окремо:

—  на підставі ухвали слідчого судді з метою приводу (ст. 190 КПК України);

—  законний арешт (ст. 207 КПК України);

—  уповноваженою службовою особою без ухвали слідчого судді (ст. 208 КПК України);

—  адміністративних затримань.

2. Визначити як один із пріоритетних напрямків діяльності Генеральної прокуратури України здійснення нагляду за дотриманням закону при затриманнях осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, зокрема, таких, які затримуються без ухвали слідчого судді, з ініціюванням притягнення винних службових осіб до кримінальної відповідальності за ст. 371 КК України.

3. Провести дослідження дотримання положень КПК України, що стосуються затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також врахування практики Європейського суду при обранні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та подовження строків тримання під вартою.

4. Верховному Суду України викласти правові позиції щодо дотримання положень національного законодавства та практики Європейського суду під час затримання особи та застосування запобіжних заходів, а також застосування кримінального законодавства, що передбачає відповідальність за вчинення злочини, що стосуються найбільш суворих порушень прав осіб в ході їх кримінального переслідування (статті 371–375 КК України).

[1] Розділ підготовлений Г. Токаревим (ХПГ) за допомогою О. Ащенко (ХПГ).

[2] http://sc.gov.ua/ua/sudova_statistika.html

3] http://scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/264C5A022472BB31C2257D1900315B8D

[4] http://gp.gov.ua/ua/stst2011.html?dir_id=110140&c=edit&_c=fo

[5] http://scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/AD1EE0C42897A486C2257DAC00276002

[6] http://sc.gov.ua/ua/sudova_statistika.html

[7] http://gp.gov.ua/ua/stst2011.html?dir_id=111479&libid=100820&c=edit&_c=fo

Звіт про роботу прокурора (форма № П) за 6 місяців 2014 року. Таблиця 12. Клопотання до суду про застосування запобіжних заходів, подано до суду.

[8] http://gp.gov.ua/ua/stst2011.html?dir_id=111479&libid=100820&c=edit&_c=fo

Звіт про роботу прокурора (форма № П) за 12 місяців 2014 року. Таблиця 12. Клопотання до суду про застосування запобіжних заходів, подано до суду.

[9] http://ukrprison.org.ua/statistics/1409938063

[10] http://gp.gov.ua/ua/stst2011.html?dir_id=111480&libid=100820&c=edit&_c=fo

[11] http://gp.gov.ua/ua/stst2011.html?dir_id=111482&libid=100820&c=edit&_c=fo

«Єдиний звіт про кримінальні правопорушення (форма № 1) за січень–грудень 2014 року. Розділу 4. Зареєстровано органами внутрішніх справ Таблиця 4.1. Злочини проти правосуддя.

[12] http://ombudsman.gov.ua/ua/page/secretariat/docs/presentations/

Щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан дотримання прав і свобод людини за 2014 рік, С. 456.

[13] http://reyestr.court.gov.ua/Review/41347776

[14] http://reyestr.court.gov.ua/Review/42078623

[15] http://sc.gov.ua/ua/postanovi_za_2014_rik.html

Про узагальнення судової практики застосування судами першої та апеляційної інстанцій процесуального законодавства щодо обрання, продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, Постанова Пленуму ВССУ № 14 від 19.12.2014 р.

[16] http://sc.gov.ua/ua/postanovi_za_2014_rik.html

Про узагальнення судової практики застосування судами першої та апеляційної інстанцій процесуального законодавства щодо обрання, продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, Постанова Пленуму ВССУ № 14 від 19.12.2014 р.

[17] http://reyestr.court.gov.ua/Review/40905694

[18] http://reyestr.court.gov.ua/Review/38140564

[19] http://reyestr.court.gov.ua/Review/40085108

[20] http://tbinternet.ohchr.org/Treaties/CAT/Shared%20Documents/UKR/CAT_C_UKR_CO_6_18892_E. pdf

[21] http://tbinternet.ohchr.org/Treaties/CAT/Shared%20Documents/UKR/CAT_C_UKR_CO_6_18892_E. pdf

[22] Осипенко проти України (Osypenko v. Ukraine), заява № 4634/04, рішення від 09/11/2010, §49.

[23] http://tbinternet.ohchr.org/Treaties/CAT/Shared%20Documents/UKR/CAT_C_UKR_CO_6_18892_E. pdf

[24] http://pravda.com.ua/news/2014/01/26/7011388/

[25] http://mukachevo.net/

[26] http://ukr.lb.ua/news/2014/01/26/253228_titushki_otlavlivayut_tsentre.html

[27] http://pravda.com.ua/articles/2014/02/19/7014642/

[28] http://slovoprosvity.org/pdf/2014/slovo2014-05.pdf

[29] http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/743-18

[30] http://pravda.com.ua/news/2014/10/22/7041651/?attempt=1

[31] http://ukr.lb.ua/news/2014/09/02/277971_human_right_watch_rasskazala.html

[32] http://coe.mfa.gov.ua/ua/press-center/news/33089-minsyka-zustrich-dosyagnuto-domovlenisty-pro-pripinennya-vognyu-zvilynennya-vsih-zaruchnikiv-ta-nezakonno-zatrimanih

[33] http://news.liga.net/articles/politics/4347956-rossiya_trebuet_vykup_za_plennykh_itogi_nedeli_v_zone_ato.htm

[34] http://tsn.ua/politika/lotchicya-savchenko-rozpovila-yak-yiyi-z-mishkom-na-golovi-vivezli-na-teritoriyu-rosiyi-359411.html

[35] http://tsn.ua/ukrayina/ukrayina-vimagaye-zvilniti-lotchicyu-savchenko-bez-zhodnih-peredumov-359434.html

[36] http://espreso.tv/news/2015/04/01/rosiyski_prokurory_ne_vvazhayut_savchenko_khvoroyu_i_zalyshat_ u_sizo

[37] http://dw.de/a-18301235

[38] http://one-europe.info/stories-from-hell-hostages-of-donetsk-people-s-republic

[39] Там само.

 

 Поділитися