Роздержавлення ЗМІ: чи вдасться перебороти нестандартні стандарти місцевої журналістики?
Не так давно у Полтаві відбувався розширений пленум місцевої обласної організації Національної спілки журналістів України. http://nsju.org
Йшлося на зібранні, зокрема, й про очікуване реформуванням державних і комунальних засобів масової інформації.
Це й зрозуміло. Адже у зв’язку з реформою місцевого самоврядування та децентралізацією влади роздержавлення державних та комунальних ЗМІ, як то кажуть, наблизилося впритул.
Свої рекомендації щодо того, яким шляхом надалі мають розвиватися майбутні українські місцеві ЗМІ, надали експерти з Ради Європи, котрі в середині травня працювали в Україні. Є і рекомендації щодо майбутнього реформування малої преси Комітету з питань свободи слова та інформаційної політики. Стосуються вони в першу чергу прийняття парламентом проекту Закону «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації».
Ну, що ж. Можливо, цього разу нарешті все складеться. Бо питання про реформування мас-медіа в Україні чимось схожа на морські припливи і відпливи: то про проблему без упину починали говорити на всіх рівнях, обіцяючи, що ось-ось все буде вирішено, то проекти і прожекти, пов’язані з реформуванням преси, затухали надовго. І все поверталося «на круги своя»…
На ті самі «круги», які, здається, раз і назавжди визначила для комунальних газет місцева чиновницька влада, незалежно від того, яку політичну силу вона представляє. Тому що у переважній більшості випадків саме вона значною мірою визначає і редакційну політику, і творче обличчя газети, і її фінансову спроможність. І багато чого іншого, аж до дрібних деталей.
Скажімо, на вище згаданому полтавському пленумі НСЖУ йшлося про факти, коли у одному номері районної газети вміщено 4 чи 5 фотознімків голови районної державної адміністрації, коли місцеві чиновники вимагають подавати на погодження матеріали, підготовлені до друку, а то й вже зверстані сторінки тощо.
На жаль, такими сумними реаліями позначене не тільки існування місцевої преси на Полтавщині. Вони багато в чому схожі практично скрізь на теренах України. Бо це зовсім не рідкість, коли місцеві чиновники і вичитують газету ще до друку, і вимагають матеріали на погодження, і викликають керівників комунальних газет «на килим». Навіть з дріб’язкового приводу. Наприклад, отих самих фотознімків.
Взагалі, коли слухаєш розповіді районних і обласних газетярів, складається враження, що у декого з місцевих чиновників виробилася якась хвороблива пристрасть до споглядання власних парсун на сторінках підконтрольного часопису.
Не тільки вони самі, а й так би мовити «куратори» газет, призначені з числа чиновників як у органах місцевого самоврядування, так і у державних адміністраціях, ретельно слідкують, щоб фотознімок керівництва району розмістили саме на «тій» сторінці, щоб фотографія не була замала, щоб «голова не дивився з неї якось не так»…
Найбільш пікантною, мабуть, можна назвати історію, коли журналісти, аби потрафити смакам чиновника, «вирізали» голову голови місцевої адміністрації з одного фото і «ліпили» її до «чужого» гарного костюма. Знайомий редактор, розповідаючи зі сміхом про цей випадок, втім похвалився: вийшло все настільки вдало, що керівник району навіть замовив для себе особисто кілька газет.
Це ще далеко не всі нестандартні стандарти, за якими живе місцева журналістика.
Ці історії з фотографіями можна вважати лише побічним продуктом тиску місцевої влади на комунальні ЗМІ.
Набагато потужнішим він стає, коли йдеться про політичні, а особливо власні бізнесові, інтереси місцевого керівництва. Наведу для прикладу розповідь одного з редакторів. Сталося так, що у критичному матеріалі журналіст випадково зачепив підприємця, з котрим, як згодом виявилося, міський очільник був, як кажуть у народі, «в долі».
Мало того, що на газету тиснули, аби подали спростування щодо опублікованого матеріалу. Так ще й на черговій сесії керівник міської громади разом з підконтрольними депутатами влаштував таке собі показове побиття редактора. Добре, що знайшлися тверезі голови, чи то пак, опоненти самого міського керівника, які зупинили цей процес.
І таке «викручування рук» - факт не поодинокий. Особливо, коли трапляється конфлікт між місцевою владою і громадою. У таких випадках найчастіше крайнім виявляється якраз друкований засіб масової інформації, якому «інкримінують» підбурювання людей. Хоча, правду кажучи, журналісти районок рідко зважуються на відверту критику влади, добре розуміючи, чим це може обернутися.
Самі ж владні структури добре навчилися створювати для місцевих ЗМІ життя у такому собі «підвішеному» стані. Методи різні.
Скажімо, можна роками не затверджувати на посаді редактора, тримаючи його «виконуючим обов’язки».
А можна, певним чином виписавши контракт, міняти редакторів по два, а то й три рази на якихось рік-півтора. З цього приводу у журналістському середовищі навіть побутує сумний жарт, що влада незабаром буде укладати контракти з редакторами на випуск одного номера газети.
Можна ще, взявши газету у фінансові та моральні лещата, вивести трудовий колектив з числа співзасновників…
Так, методів багато – результат один. Працювати у таких умовах журналістам важко. Та й втрачається будь-який інтерес до роботи. Простіше «ставити» на шпальти те, що принесли з коридорів влади, аж до панегіриків з приводу ювілеїв міністерств, або «качати» інформацію з Інтернету.
Ситуація мало зрушується з місця навіть тоді, коли над Україною починає віяти більш-менш свіжий вітер змін. Скажімо, останнім часом у світлі тих процесів, які відбуваються у країні, деякі з місцевих державних адміністрацій таки вийшли з числа співзасновників медіа.
Однак то сталося тільки юридично. А фактично за газетами продовжують наглядати ті ж самі «куратори». І так само редакторів викликають у кабінети чиновників адміністрацій, щоб дати «цінні вказівки» або «намили шию» за «не такий, як треба» матеріал на шпальтах видання.
Тож чи треба дивуватися тому факту, що, за інформацією з різних джерел, зокрема http://pravda.com.ua , у комунальних газетах приблизно кожен других матеріал замовний, а від 30 до 60 відсотків їх сторінок відводиться для горезвісної «джинси», яка в українських медіа замінила справжню журналістику.
Власне, тема функціонування місцевих ЗМІ в Україні широка, але не завжди весела. Говорити про проблеми малої преси можна багато. Взагалі ж, у зв’язку з цим без перебільшення можна сказати, що місцеві ЗМІ перебувають у глибокій системній кризі, де зійшлося відразу кілька негативних чинників, серед яких постійний тиск влади найбільш потужний. Отже, популярна останнім часом теза про необхідність заборонити місцевим органам влади засновувати засоби масової інформації має під собою реальне підґрунтя.
От тільки немає жодної гарантії, що навіть після роздержавлення вже існуючі друковані засоби масової інформації попри високу оцінку міжнародними експертами проекту закону щодо реформування преси, не потраплять знову у залежність від тих самих чиновників, котрі і сьогодні тримають місцеві газети у своїх «їжакових рукавицях».
Бо, як показує практика, навіть найкращі закони в Україні не працюють, якщо у цьому є чиясь приватна зацікавленість.