MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Замітки небайдужого песиміста

27.10.2015   
Ольга Багалій
Нам потрібно навчитися ставитися до різних висловлювань «про старшого та молодшого братів», «про єдиний народ» з іронією і, взагалі не звертати на це уваги. І при тому нам необхідно бути налаштованим, перш за все, на захист і розбудову України, навіть у цих складних і умовах небезпеки.

«Никогда мы не будем братьями…»

Анастасія Дмитрук

Після Майдану 2014 і початку війни на Донбасі багато людей в Україні пережили і переживають справжній шок. Більшість наших громадян, незалежно від етнічного походження, чітко розуміють, що Росія напала на Україну і що на Донбасі йде справжня війна, яку розв’язала Росія. Війна не тільки з великими людськими втратами, але й зі знищенням інфраструктури на Донбасі, відсутністю будь-якого соціального захисту для тих, хто залишився в зоні бойових дій, переселенців, які втратили своє житло, майно. Тепер вже зрозуміло, що російсько-українська війна не на кілька тижнів, як було у Грузії, і не на кілька місяців, а на роки.

Багатьом здавалося, що країни бувшого СРСР, отримали такий гіркий досвід під час Другої світової війни, що ніхто з наших сусідів неспроможний розпочати війну, тим більш з Україною, яка є другою за величиною серед країн Європи після Росії і складає 5, 7% території Європи і 0, 44% території світу, населення якої становить більш ніж сорок мільйонів, тобто ресурси нашої країни є досить значними. Підтвердженням цього є те, що хоча всі українські президенти – від Кравчука до Януковича, за допомогою Верховної Ради і ошалілих від власної жадібності українських олігархів, попередні 23 роки тільки розвалювали українську армію, опір російській агресії тільки збільшується вже протягом майже півтора роки.

До того ж, багато громадян України виявилися справжніми Громадянами, а волонтерський рух, що несподівано виник в Україні, на підтримку української армії, не тільки виявився неочікуваним для путінської влади, а дійсно є явищем, що потребує окремих досліджень та осмислення. Як на мою думку, такі дослідження повинні провести і самі волонтери, і фахівці – політологи і історики. А можливо і психологи, бо щоб кожного дня працювати у таких тяжких умовах, як працюють наші волонтери, потрібен характер, готовність допомагати людям і безкінечна витримка.

Ті громадяни, які мали надії на демократичні зміни після вигнання Януковича, місяць за місяцем, тиждень за тижнем, завдяки діям нової влади, втрачають ці надії і готовність сприйняти і пережити тяжкі економічні зміни, але в суспільстві, особливо серед молоді, зменшується звичка до патерналізму і зростає готовність брати на себе відповідальність за те, що коїться в Україні, готовність до самостійних дій. Іноді, коли дивишся звіти волонтерських груп, які спочатку доставляли на блокпости і в зону бойових дій воду, печиво або тушонку, потім бронежилети, одяг та медикаменти, а останнім часом вже тепловізори, безпілотники та оптичні приціли, виникає питання: а навіщо нам таке Міністерство оборони, така кількість генералів, які неспроможні в умовах війни забезпечити армію? Це вже очевидно для всіх, і недарма Міністр оборони звільнив тих військових господарників, які відповідають за постачання армії, і запросив на ці посади волонтерів.

Але є побоювання, що, потрапивши до загальної бюрократичної системи, волонтери втратять свою найголовнішу перевагу: оперативність, контакти безпосередньо з військовими частинами і, завдяки цим контактам, можливість постачати до армії те, що потрібно на даний момент, а не те, що є на складах.

Час від часу у громадян виникає питання: куди поділася зброя, яка залишилася в Україні після розпаду СРСР? Розікрали? Знищили? Потрібно знайти відповіді на ці запитання, і не треба стверджувати, що зараз йде війна і ці питання не на часі. Якраз на часі, бо, може, з’ясується, хто з військових чиновників – крадії або зрадники.

До всіх економічних негараздів додаються і негативні настрої у суспільстві, які невідомо до чого призведуть.

Людям старшого віку, особливо тим, хто вихований на «русской» культуре і знає українську культуру трішки ширше ніж дві-три українські пісні та писанки, та й відверто кажучи, не хоче її знати, важко зміритися, що така «гуманістична російська культура» (в їх розумінні), може бути ознакою імперської свідомості і махрового шовінізму. Їм важко визнати, що Росія є агресором в сенсі цього слова, як розуміють це міжнародні документи і пересічні громадяни. Але більшість українців, незалежно від етнічного походження, чітко розуміють, що Росія напала на Україну і що на Донбасі йде справжня війна.

На мою думку, і для українського, і для російського суспільств було б корисним визнати об’єктивність того, що саме зараз помирає імперський і радянський багаторічний міф про братерство трьох слов’янських народів – білоруського, російського та українського. Помирає тяжко, з великими людськими втратами, психологічними ломками звичних понять, але помирає…

Треба визнати, що цей міф завжди суперечив історичним фактам. Якщо згадати про спалення Києва Андрієм Боголюбським, давні військові конфлікти за володіння українськими землями між Річчю Посполитою та Московським царством, Конотопську битву, усунення від влади гетьмана Виговського, заборону козацьких вольностей або Емський указ разом з Валуєвським циркуляром, а до того ще й дії більшовиків, а потім і комуністичного керівництва СРСР, то взагалі незрозуміло на чому тримався цей «братерський» міф. Може, на православній вірі? Але Україна історично багатоконфесійна країна. Щоб підтримувати цей міф, радянська влада проводила політику русифікації, підтримувала «русскую» культуру і нав’язувала населенню Радянського Союзу думки про другорядність культур інших народів, об’єднаних в Радянський Союз.

Дійсно, багато хто з нас виросли на «русской» культуре», читали переважно російських письменників та поетів, тому що багато хто майже нічого не знав про такі явища української культури як українське культурне Відродження 20 – 30-х років, в кращому разі знав імена Василя Стуса або Ліни Костенко тільки на слух, але не цікавився їх творчістю. Та й сучасна українська культура для багатьох не цікава – романи Оксани Забужко, Сергія Жадана, Василя Шкляра та інших, навіть Андрія Куркова, який пише російською мовою, залишаються поза інтересами багатьох.

Старше та середнє покоління нашої інтелігенції виховані на спектаклях московських та ленінградських театрів, які були театральною Меккою, багато радянських фільмів і зараз ми дивимося із задоволенням. А класику українського кіно «Тіні забутих предків» знають далеко не всі. Значно гірше «радянські» покоління знали іноземні культури, бо менше видавалося іноземних книжок – це взагалі був звичний для СРСР «дефіцит», менше ми дивилися французькі або польські чи італійські фільми. І часто це були «скорочені» варіанти. Російська культура переважала, і від цього нікуди не дітися.

І тому зараз нам так важко чути слова ненависті та презирства від діячів культури Росії – тих, які свого часу були для нас культурною елітою – «укри майдануті», «київська хунта», «фашисти», «бЕндеровці». Запитуєш тих, хто повторює всю цю дурню: «а хто такі «бЕндеровці» – жителі міста Бендери в Молдові чи онуки Остапа Бендера?» Відповісти нема чого, але так каже російське телебачення, значить це правда. Зовсім як у радянські часи – «в газете Правда написано, значит, так и есть!». Дуже тяжко нам відмовлятися від поваги до тих діячів культури, які інфіковані російським шовінізмом, які не соромлячись підтримують війну, що веде Росія проти України. Іноді я думаю: добре, що той поет чи актор, або письменник, якого любила і поважала, помер, бо він залишився для мене порядною людиною. Але іноді мені хочеться, щоб поважна людина, народний депутат СРСР в 1986 році від Харкова поет Євгеній Євтушенко саме зараз задав суспільству питання із його знаменитого віршу «Хотят ли русские войны?» І яка буде його реакція, якщо 84 % населення Росії, які підтримують політику Путіна стосовно України, дали відповідь  «так» – як це є по факту.

Молоді все це дається легше, бо завдяки інтернету, вони мають значно ширший доступ до мирової культури (звісно, якщо бажають!).

Вони вже виросли в Україні, їх не хвилює, якою мовою користуватися – українською чи російською, бо впевнені, що ніхто їм не заважатиме розмовляти тією мовою, якою їм зручно. От тільки начебто існує якійсь часовий розрив між суспільством і владою І цей розрив є однією з причин «смітникової люстрації» або повалення пам’ятників Леніну. Багато хто з українців, особливо молодь, демонстративно хочуть відмежуватися від Росії, чітко визначивши для себе, що від того часу, як Росія анексувала Крим, більшість українців усвідомила, що Росія воює з Україною, і є ворогом – безжальним і нічим не кращим, ніж німецькі окупанти. А влада все ніяк не наважиться на рішучі кроки, навіть не виконує українські закони – не позбавляється від символів тоталітаризму, дуже обмежено проводить люстрацію, не називає війну війною, і намагається якось домовитися з Росією. Але з хижаком домовитися неможливо.

Саме тому, на мою думку, і почався «ленінопад» в Україні. Ті, хто з радістю сприйняли повалення пам’ятника Леніну у Харкові, розуміли, що цей пам’ятник, перш за все, символ Росії, яку зараз багато громадян сприймає як прямого ворога – агресора.

Емоційно українці відразу після анексії Криму, а потім розгортання бойових дій на Донбасі, спочатку пережили відчуття розгубленості і несправедливості, потім все це вилилося у ненависть і, на жаль, не тільки до Путіна і його оточення.

Бо ненависть до ворога все більше укорінюється у наших громадян, і тому зростає і накопичується ненависть к «руським». І що цікаво, етнічне походження тут ні до чого, а «руськими» називають тих, хто принижує українців – називає їх презирливо укропами або хохлами, жидобандеровцями, хто вбиває наших хлопців на Донбасі.

На жаль, якщо ти не воюєш на війні і не вбиваєш конкретного ворога, то ця ненависть немає виходу. Ненависть – це страшна емоція, не тільки не продуктивна, але й така, що руйнує душу та особистість кожного.  Та ще й породжує агресію – часто безцільну, але від того не менш небезпечну.

Ненависть – страшна емоція, яка з одного боку руйнує особистість, а з іншого боку є частиною стратегії виживання «бий або біжи», причому, зрозуміло, в частині «бий» (і власне визначає вибір на користь цієї стратегії). Зараз в Україні це адекватна реакція на загрозу, з якою можна і потрібно боротися.

Журналістка поважного журналу «Український тиждень» пише, що з нею відбувається дееволюція – вона втрачає співчуття та солідарність до росіян. І хоча їй не подобається це, вона чесно пише: «Дедалі частіше хочу, щоб вони, ті 84%, які підтримують і радіють з нашого горя, ті 84%, що готові ховати в безіменних могилах власних дітей і тролять у соціальних мережах та сито коментують у своїх телестудіях зроблену тими ж війну… Я хочу, щоб вони здохли. При тому я перестаю бути людиною.»

На початку конфлікту на Донбасі опитування в Росії показували, що більше ніж 70% росіян ненавидять і зневажають українців, а українці навпаки, як і раніше, добре ставилися до росіян і в усьому звинувачували тільки російську владу. Як на мене, це було свідченням того факту, що значною мірою українці соромляться сказати про своє негативне ставлення до росіян.

Але це було на початку конфлікту, а зараз, після таких страшних втрат наших громадян ситуація змінилася.

Міжнародний республіканський інститут IRI із США нещодавно провів опитування серед громадян України і результати дуже невтішні для прихильників Росії – найгірше українці ставляться до Росії. Про своє холодне і дуже холодне ставлення до цій країні заявив 61% опитаних. А найкраще українці ставляться до Польщі – 58%, Білорусі – 57% і Європейського Союзу – 51% респондентів. Також громадяни України тепло ставляться до Грузії – 48% голосів, Литви – 48% і Канади – 44%.

І дуже брехливою і, навіть, образливою здається позиція керівника адміністрації президента Путіна Сергія Іванова, яку він висловив в інтерв’ю ТАСС 19 жовтня: «Ясно, что они, отношения с официальным Киевом, упали, говоря простым языком, ниже плинтуса. Но нужно учесть два обстоятельства. Во-первых, все случилось не по вине России. Во-вторых, Украина – особый случай, там по-прежнему проживают миллионы наших людей. И не в каком-то виртуальном смысле, а вполне конкретном: это чьи-то родители, братья, сестры, бабушки, дедушки… Оттого слова Владимира Владимировича абсолютно справедливы и правомерны, по существу, мы один народ. Ментально, религиозно, культурно между нами бесконечно много общего. Включая язык. Единый славянский народ, тут и спорить не о чем. «...» Рано или поздно, я в это верю, наступит период, когда восстановление отношений между нашими странами начнется.» http://rg.ru/2015/10/19/ivanov.html

Відчуваєш цю ситуацію, і на згадку приходять строки з віршу Володимира Висоцького Баллада о ненависти:

«...Погляди, что за рыжие пятна в реке, Зло решило порядок в стране навести.Рукоятки мечей холодеют в руке, И отчаянье бьется, как птица в силке, И заходится сердце от ненависти. Ненависть юным уродует лица, Ненависть просится из берегов, Ненависть жаждет и хочет напитьсяЧерною кровью врагов. Да, нас ненависть в плен захватила сейчас, Но не злоба нас будет из плена вести, Не слепая, не черная ненависть в нас, Свежий ветер нам высушит слезы у глазСправедливой и подлинной ненависти. Ненависть – ей переполнена чаша, Ненависть требует выхода, ждет.Но благородная ненависть нашаРядом с любовью живет.»

Не маю сумнівів, що остання оптимістична строчка віршу не має ніякого відношення до Росії... Якби в Україні були сильні моральні авторитети або хоча б соціальні психологи високого рівня, можна було б сподіватися на переосмислення ненависті до імперської Росії в прагматичне та адекватне ставлення до цієї держави. Нам нема куди діватися від географії – Росія дуже близько розташована до української території, але ставитися до цієї держави потрібно як до дуже небезпечного ворога, від якого завжди можна отримати удар в спину. Нам потрібно навчитися ставитися до різних висловлювань «про старшого та молодшого братів», «про єдиний народ» з іронією і, взагалі не звертати на це уваги. І при тому нам необхідно бути налаштованим, перш за все, на захист і розбудову України, навіть у цих складних і умовах небезпеки.

У психотерапевтів існує така методика: навчитися бачити у будь-якій події, яка є дуже сумною і важкою, яку, здається, на цей момент не можна пережити, щось позитивне. Зрозуміти, що все, що відбувається з нами, обернеться на користь у майбутньому, вірити, що ми отримаємо мудрість і нове ставлення до життя. Якщо ми зможемо прийняти це для себе і якщо це може бути прийняте суспільством, то Україна отримає дуже високі шанси стати нормальною для життя країною.

Сучасний австрійський політолог-україніст Тетяна Журженко в FB написала: «Українців і росіян вже хочуть мирити, і нам треба бути дуже уважними, хто і на яких умовах визначатиме дискурс українсько-російського примирення. За два дні конференції про неформальну політичну освіту в Європі я наслухалася про небезпеки «іншування» та етнічних стереотипів. Але ми маємо зрозуміти самі і пояснювати європейцям, що наш конфлікт з Росією був і є не про те. Він був викликаний не етнічними стереотипами, а фатальними політичними рішеннями Кремля. Культурне іншування – це погано, але Україна має право на іншу політичну долю, інше політичне майбутнє, і саме про це йдеться. Примирення, якщо воно відбудеться, не буде поверненням в жовтень 2013. Росія має примиритися з тим, що українське суспільство змінилося.»

На мою думку, нам потрібно самим вирішувати як, яким чином і, взагалі, чи потрібне нам це примирення... Інакше Україна перестане бути державою, а перетвориться на територію експериментів.

 Поділитися