MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Всі відтінки сірого. Частина шоста. Авдіївка

26.10.2016   
Яра Скрипник
Авдіївка не сходить з новинних стрічок багато тижнів «перемир’я» поспіль. Міняються лише цифри: «сьогодні ворог порушив режим припинення вогню десять разів», «міномети супротивника нанесли двадцять ударів на авдіївському напрямку». Слухаючи ранкові телешоу за сніданком, пропускаєш мимохіть ці цифри, відмахуєшся від них, як від мошкари. Десять, двадцять, сто – здавалось б, яка різниця, навіщо загострювати на тому увагу. Думаєш так, доки не опиняєшся якось вночі у Авдіївці.

Авдіївка не сходить з новинних стрічок багато тижнів «перемир’я» поспіль. Міняються лише цифри: «сьогодні ворог порушив режим припинення вогню десять разів», «міномети супротивника нанесли двадцять ударів на авдіївському напрямку». Слухаючи ранкові телешоу за сніданком, пропускаєш мимохіть ці цифри, відмахуєшся від них, як від мошкари. Десять, двадцять, сто – здавалось б, яка різниця, навіщо загострювати на тому увагу. Думаєш так, доки не опиняєшся якось вночі у Авдіївці.


Перше, чим запам’ятовується Авдіївка – повітря. О ні, це не славнозвісний кавовий аромат віденських вулиць, або нью-йоркський дух свободи. Задушливе повітря одразу хапає тебе за горлянку, хочеться інстинктивно від нього загородитися, поставити заслони, не дихати, виштовхати із себе. Причина викидів у повітря – головний «кормилець» міста, той, завдяки кому місто всупереч всім прогнозам дихає – Авдіївський коксохімічний завод. Страшно й подумати, що було до війни, коли завод працював на повну, а не на знижених оборотах, як зараз.


Завод для місцевих – фігура поважна, майже як депутат. Говорять на нього – Завод, ніби з великої літери. Завод кормить, Завод зробив ремонт у гуртожитку, Завод допоміг встановити велосипедну парковку біля школи, Завод запустив трамвайну лінію. Так і хочеться додати до імені ще й по батькові – Рінатович, бо улюблене дітище самі-знаєте-кого. До речі, у вересневий наш приїзд канонади у Авдіївці не було. На честь ювілею Хазяїна – жартують місцеві, але усмішка не дуже й-то весела.


Зате у другу поїздку «пощастило», як-то кажуть, на всі гроші. У світлу пору доби чути окремі вибухи, автоматні та кулеметні черги зі славнозвісної Промки – промислової зони, декількох будівель складського типу, що відділяють Авдіївку від Донецька. Якщо виміряти на мапі найкоротший шлях, від військових позицій до міста - два з половиною кілометри. Для сучасної зброї – майже нічого. Це я також дізнаюся вночі. Яка тут триває з шостої вечора, як тільки сутеніє, і до світанку. Одна з найдовших ночей у моєму житті.


Кажуть, що довжину життя потрібно вимірювати не кількістю днів, а кількістю подій. За першу ніч у Авдіївці я прожила декілька життів, що та кішка. Навчилася відрізняти «відльоти» та «прильоти», не підходити до освітленого вікна, ставити ліжко біля стіни і, бажано – подалі від вікна, спати у одязі та вміти засинати уривками, з третьої до п’ятої ранку, доки мовчать хоч трохи.


Авдіївські «нічні університети» втолокли мені у голову речі, що виявилися набагато кориснішими, ніж п’ять років у класичному ВИШі та купа семінарів з підвищення кваліфікації.


Після сутінок краще вулицями не ходити, з озброєними патрулями у суперечки не вступати, магазини працюють до восьмої вечора, кіоски – до десятої. Аптеку знайти важко, асортимент обмежений, але необхідне завжди знайдеться. Є кафе «лише для місцевих», є ті, в яких і чужинцям можна повечеряти без ризику привернути до себе забагато уваги. У політичні розмови не вступати, нічому не дивуватися і завжди погоджувати свої дії з керівництвом міста. «Час такий, розумієте» - чую я так часто, що відчуваю себе героєм квесту, якого оточують комп’ютерні персонажі з обмеженим набором стандартних фраз, і поки я не розгадаю ребус, так і буду клікати на функцію «поговорити з персонажем» - і чути одну ту ж саму відповідь. Час такий.


Місто насторожено сприймає чужинців з фотоапаратами, забагато за ці два з половиною роки їх тут було – приїздили, фотографували сліди руйнувань, несхвально качали головами – та їхали ночувати у глибокий тил, до зручних готелей, де за вікном стріляють хіба що петарди. Місцеві не дивуються – звикли, що у них занадто небезпечно для журналістів, моніторів, іноземних та вітчизняних спостережних місій. Бо авдіївці «зависли» між двох вогнів – Україною та «молодою перспективною республікою», які щоночі між собою «розмовляють». Та чи домовляться? Хтозна.
 

 Поділитися