MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

Всі відтінки сірого. Частина шоста. АвдіївкаВсі відтінки сірого. Частина п’ята. КряківкаВсі відтінки сірого. Частина 4. Баба КатяВсі відтінки сірого. Частина 3. ЩастяВсі відтінки сірого. Частина 2. Трьохізбенка та околиціВсі відтінки сірого. Частина 1. Селище НижнєВсі відтінки сірого. Частина восьма. ВікнаВійна з темрявою. Підсумки тижняВійна проти пам’яті — як росіяни руйнують пам’ятники та меморіали в Україні Пропутінські заклики та війна проти українського збіжжяПризначення пенсії у зв’язку із втратою годувальникаРосійсько-українська війна: що таке фільтрація?‘Я бегу от войны, а она меня догоняет’, — жительница Краматорска ‘Тікаю від війни, а вона мене наздоганяє’, — жителька КраматорськаЗвіт за результатами моніторингового візиту до Дніпропетровської багатопрофільної лікарні №4 Євген Захаров віддасть Премію Гавела на зубні протези катованимЗ-поміж українських біженців у Німеччині є ‘вкрай багато свідків’ злочинів РФ Війна проти незалежної культури. Дайджест російських протестівПолонений правозахисник Максим Буткевич став лавреатом Національної правозахисної премії‘Злочин вчинив не я, а російські військові’ — в Росії ветерана АТО засудили за ‘тероризм’

Всі відтінки сірого. Частина сьома. Красногорівка.

03.12.2016   
Яра Скрипник
Тут немає жодної цілої квартири, якщо пощастило – то вилетіли вікна, якщо не дуже: то як у крайньому будинку – снаряд влетів у другий поверх. Хазяйка квартири була вдома, відпочивала у кріслі. Так у цьому ж кріслі і опинилась, але вже на першому поверсі. Фартова – говорять сусіди, лише п’яту ушкодила, ніби у сорочці народилася. Квартирі пощастило менше – вигоріла вся. Заходимо подивитися всередину – і ловлю себе на думці, що наскільки всі типові квартири відрізняються між собою у мирний час, настільки ж вони однакові після обстрілів.

До Донецька – палицею кинути, це розумієш майже одразу, потрапивши до Красногорівки. На околицях міста – в мікрорайонах Сонячному та Східному – малолюдно та моторошно. Ці багатоповерхівки ніби щитом загородили від обстрілів місто, але щит той вже як решето – весь у пробоїнах, хитається на пронизливому вітрі, шелестить на чужинців вікнами, нашвидкуруч забитими плівкою.

Тут немає жодної цілої квартири, якщо пощастило – то вилетіли вікна, якщо не дуже: то як у крайньому будинку – снаряд влетів у другий поверх. Хазяйка квартири була вдома, відпочивала у кріслі. Так у цьому ж кріслі і опинилась, але вже на першому поверсі. Фартова – говорять сусіди, лише п’яту ушкодила, ніби у сорочці народилася. Квартирі пощастило менше – вигоріла вся. Заходимо подивитися всередину – і ловлю себе на думці, що наскільки всі типові квартири відрізняються між собою у мирний час, настільки ж вони однакові після обстрілів.

Чорні, забруднені сажею остови меблів, погоріла побутова техніка, засмальцьовані кахлі – залишки колишньої викоханої квартири. Отриманої за багаторічну роботу на заводі або у шахті, чи купленої після багатьох років самообмежень – не важливо. Не просто квартири, а Дому, де люди жили, сперечалися, купували скатертину з квіточками та прозорі фіранки на вікна, відкладали гроші на чорний день і планували відпустку. Стіни все пам’ятають, люди – вже ні, заборонили собі згадувати, призвичаїлися задовольнятися тим, що є сьогодні.

А сьогодні є не так багато – опалення відсутнє, гаряча вода – тим більше. Газопровід перебило у перший рік війни, полагодити не вдається – немає сенсу, як каже влада, бо шальний снаряд може знову перебити систему газопостачання. Ось війна скінчиться – і все полагодять, не турбуйтеся, шановні мешканці. Та й холодна вода останнім часом буває з перебоями, ще й зі специфічним солонуватим присмаком, але для технічних потреб – краще, ніж нічого. Для приготування їжі користуються колодязною водою, або вертять власні свердловини, якщо є можливість та гроші. З якими також проблеми, але то інша історія.

Красногорівці давно вже пристосувалися робити все «як за царя Панька» – опалювати домівку дровами, бо вугілля дороге та не кожному по грошах, а благодійні фонди не можуть забезпечити всіх, хто бажає, паливом. Буржуйки, до речі, ставлять як у приватних будинках, так і у квартирах. Сірий дим, що йде з вікна квартири – вірний знак, що там хтось живе.

Пити колодязну воду, обігрівати квартири електричними обігрівачами, зберігати швидкоплинне тепло за допомогою світловідбиваючої плівки, або просто одягатися у декілька шарів одягу – звична справа для холодної пори року. Спати у піжамі взимку – небачені розкоші, гаряча ванна – майже нездійсненна мрія.

Закінчиться війна – і тоді дозволимо собі все, кажуть мої численні співрозмовники, і я їм вірю. Бо той, хто у вогні не згорів, заслуговує на багато більше, ніж звичайна ванна з гарячою водою.

Вже збираємося їхати додому, як натрапляємо на ще одних місцевих мешканців. Скоріше, це вони виходять з підвалу подивитись, хто ж зайшов на їх територію. Безпритульні коти та собаки просять їсти, плутаються у нас між ногами, переплітаються двома колись ворожими таборами. Але тут, на війні, інші правила – перемир’я. Справжнє, куди там Мінську. Їдять жадібно, похапцем, не розбираючи – хліб чи ковбаса, лише б поїсти, бо невідомо, коли буде така можливість наступного разу. І поводять себе так само нестандартно – колись незалежні та гордовиті коти заглядають людям у вічі, ніби просять забрати з собою будь-куди, лише б годували. Собаки ж голосно гавкають та вимагають ще їжі, ніби звинувачують нас у тому, що вони нікому не потрібні.

Неприродна тиша, яку розривають раз за разом звуки бою, що йде десь поруч, голоси покинутих котів та собак, хруст скалок під ногами – саундтрек для мого фільму про війну, який ніколи не знімуть, бо у ньому не буде ані героїчних батальних сцен, ані плаксивого, але щасливого закінчення історії під співи Вакарчука. Лише буденність війни, яка лякає мене більше за постріли.

 Поділитися