MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Російського військового, який здався у полон, обмінювати не можна!

19.12.2016   
Євген Захаров
Невже наша держава готова віддавати на муки біженців з Росії, які тим паче відмовилися воювати проти України?

Військова агресія Росії проти України спричинила загибель десятків тисяч людей, понівечила долі мільйонів. Цей нарис – про одну таку понівечену долю[1].

Володимиру Радюку 42 роки. Він громадянин РФ, мешкав в Омську. Історія поневірянь Радюка викладена з його слів та дивлячись на рішення українських державних органів відносно нього.

З 1992 р. Радюк служив в ВМФ, отримав спеціальність оператора ПЗРК (переносного зенітно-ракетного комплексу). Після закінчення служби він не міг знайти роботу і пішов на конфлікт із законом. Був двічі засуджений – за крадіжку та пограбування, відбув покарання і перебував під наглядом поліції.

У травні 2014 року до нього завітали два співробітника ФСБ і запропонували пройти військову перепідготовку в Ростовській області. І хоча Радюк одразу зрозумів, куди його посилають, і, не бажаючи воювати проти України, спробував відмовитися, йому дали зрозуміти, що відмова не приймається.

У Ростові Радюка зустріли два співробітника ФСБ і відвезли на базу МНС на околиці міста. Там він проходив навчання близько місяця. Отримав прізвисько «Матрос». Інструкторами були кадрові військові, політруками – співробітники ФСБ. У червні його повідомили, що буде продовжувати службу в Україні.

«Українська авіація у другій половині червня 2014-го вже майже не літала», – продовжує Радюк, – «тож моя військова спеціальність – оператор ПЗРК – виявилася непотрібною. До кінця червня мене формально включили до особового складу «2-го Семенівського батальйону армії ДНР» і залучили до військової охорони пропускного коридору у районі Ізваріного, через який прямували на схід колони біженців, а на захід, з Росії – військова техніка». Радюк стверджує, що був свідком проходу через коридор біля 200 одиниць техніки та кількох випадків обстрілів російською важкою артилерію та «Градами» української території – просто через лінію державного кордону. Підрозділ, до якого було включено Радюка, на той час не брав участі у боях, – «Єдиним моїм збройним зіткненням із стріляниною став конфлікт «ополченців ДНР» із загоном «донського казачєства» – через майно, яке кожна із сторін хотіла привласнити. Вже тоді для мене став зрозумілим злочинний характер тієї війни. У той час, коли страждало мирне населення, вожді бойовиків переймалися переважно «віджиманням» цінностей». Радюк переконаний, що і боєздатність, і дисципліна підрозділів так званої «армії ДНР» підтримуються лише завдяки присутності у них кадрових російських військових, – «Без російських командирів у загонах «армії ДНР» почали б заправляти кримінальні авторитети і вони давно уже перестріляли б один одного».

Наступним місцем служби Радюка став Донецьк. Тут він входив до складу групи, яка здійснювала зовнішню військову охорону сумнозвісної будівлі СБУ на вулиці Щорса, де розміщалася канцелярія Захарченка (на той час міністра внутрішніх справ самопроголошеної ДНР) та катівня спецслужб тієї «республіки». Радюк свідчить, що йому відомі численні випадки катування цивільних мешканців Донецька у підвалах цього страшного будинку. Він каже, що вже тоді в нього сформувалося рішення про дезертирство з «армії ДНР» та перехід на бік України. Але нагода у перші місяці не випадала. Більш того, трапилися непередбачені обставини: при загостренні військової ситуації у Донецькому аеропорту у серпні 2014-го «Матроса» терміново перекинули туди. Під аеропортом він попав під обстріл, отримав контузію та на кілька тижнів потрапив до лікарні.

Після поранення Радюк наполегливо шукав можливість втечі.  Він перебіг до українського блок-посту о 4-й ночі 14 жовтня, у повній бойовій викладці, прихопивши із собою два автомати АКМ. Тут його прийняли цілком толерантно, не принижували ані словом, ані вчинком. Командир блок-поста, львів’янин з позивним «Ангел» ретельно розпитав перебіжчика про розміщення та пересування військової техніки на ворожій стороні.

Наступного дня Радюка передали до СБУ. Далі було півроку, проведених у слідчих ізоляторах Полтави, Харкова та Дніпропетровська. Три пропозиції від Служби безпеки щодо його обміну до ДНР, на які Радюк відповідав відмовою, наголошуючи, що він не збирається повертатися ані в Росію, ані в самопроголошені республіки. Тобто він свідомо обрав тюрму в Україні, а не «волю» в ДНР.

14 травня 2015 року Радюка було засуджено Павлоградським міськрайонним судом Дніпропетровської області за участь у діяльності незаконних збройних формувань та незаконне володіння зброєю до 3 років 1 місяця позбавлення волі. Доказів скоєння ним будь-яких військових злочинів слідство не надало. І жодного разу компетентні органи України не вдалися до належного документування злочинів проти людяності та військових злочинів проросійських бойовиків, свідком яких був «Матрос». А він наївно сподівався, що свідчитиме проти агресорів у міжнародних судах, і за це Україна відпустить йому його гріхи. Втім, судового вироку не оскаржував. Відбуває покарання в Копиченській виправній колонії №112 Тернопільської області.

Під час перебування в колонії Радюк одружився. Його дружина – громадянка України, мешкає у Дніпропетровську.

Радюк подав заяву до регіонального управління Державної міграційної служби в Хмельницькому про отримання статусу біженця. Там йому відмовили навіть в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця. Цю відмову Радюк оскаржив до Тернопільського окружного адміністративного суду, який передав справу для розгляду до Хмельницького окружного адміністративного суду. Це рішення було оскаржене до Львівського апеляційного адміністративного суду, який 28 листопада повернув справу в Тернопільський окружний адміністративний суд для розгляду по суті.

Тим часом відео-ролик СБУ з Радюком мав свої наслідки: російські правоохоронні органи зажадали повернути до себе зрадника і перебіжчика. Не важко прогнозувати, навіщо.

14 січня 2015 року до України надійшов запит Генеральної прокуратури РФ  про видачу (екстрадицію) Радюка з України до РФ для притягнення до кримінальної відповідальності за крадіжку. І Міністерство юстиції погодилося: був виданий наказ про видачу Радюка з відтермінуванням її до відбуття ним покарання, призначеного вироком Павлоградського міськрайонного суду, або звільнення від покарання на будь-яких законних підставах.

Радюк оскаржив до Гусятинського районного суду за місцем перебування ВК №112 рішення Мінюста про видачу. Слідчий суддя Гусятинського райсуду скасував наказ Мінюсту про видачу, зазначивши, що це рішення не може бути прийнято до остаточного розгляду заяви про отримання статусу біженця.

В середині грудня до Радюка в колонію приїхали офіцер СБУ та російський офіцер (мабуть, з ФСБ?) – вмовляли його погодитись на обмін. Радюк категорично відмовився. На прощання росіянин погрожував: все одне, через Київ заберемо, здійснимо обмін. Знаходження в процедурі отримання статусу біженця, рішення суду про скасування наказу про видачу до закінчення цієї процедури, схоже, спецслужби враховувати не збираються.

Проте навіть за відмови в наданні статусу біженця Радюка не можна екстрадувати до РФ! Його там вважатимуть зрадником, на нього там чекають жорстокі катування та політичні переслідування. Такі дії українських органів влади є грубим порушенням міжнародного стандарту прав людини – фундаментального принципу неповернення: не можна екстрадувати шукача притулку в країну походження, де на нього чекають катування та політичні переслідування. Невже наша держава готова віддавати на муки біженців з Росії, які тим паче відмовилися воювати проти України?

 


[1] Використана стаття Олександра Степаненка «Справа Радюка, як одне із свідчень російської військової агресії на Донбасі».

 Поділитися