Права Людини в Україні

http://khpg.org/index.php?id=1504536711


04.09.2017 | Олена Річко

І час для мене зупинився…

   

Кілька днів тому мені довелося побувати у фільмі жахів - своїми очима побачити німого привида війни.

Ще на початку конфлікту снаряд влучив у під’їзд багатоквартирного будинку в Красногорівці. Прямо туди, де жили люди, де в повітрі витав запах свіжої випічки і лунав дитячий сміх, де біля під’їзду гомоніли про політику бабусі, а дідусі грали в доміно в альтанці.

Цей будинок зустрів мене абсолютною тишею та порожніми отворами розбитих вікон. Звідси давно виїхали люди, тільки бігають голодні дворові собаки.

Я піднімаюся на перший поверх. В під’їзді, на шарі кіптяви у два пальці написано вже не «Іванко кохає Марусю» та «Андрійко – чемпіон», а щось накшталт «ПТН...», або таке, що пристойна дівчина в своєму мовленні не вживає.

Я захожу в першу ліпшу квартиру, двері якої гостинно відкриті для чужинців. В уяві одразу виникає зображення: тут жила молода сім’я, ця квартира далася їм дуже нелегко, але як радів маленький Василь! У нього тепер буде власна кімната… Я заходжу до кімнати Василька, я знаю, що то його кімната: я бачу згоріле дитяче ліжечко, розкидані розплавлені іграшки, мені стає моторошно. Я минаю кімнату його батьків: ось диван на якому вони спали, ось вивернуті шухлядки комоду, обвуглені речі.

Йду до наступної квартири. Тут жив Петро Григорович та його жінка Анастасія Пилипівна. Вони пропрацювали усе життя на заводі і зустріли сивину удвох, в цій маленькій квартирі: вечорами дивилися новини, читали газети та згадували молоді роки, а тепер в їх квартирі немає ні стелі, ні підлоги - снаряд влучив прямо до їх гніздечка!

Я дивлюсь на це і відчуваю, що мені бракує повітря, хочеться втекти - вийти на вулицю, вдихнути на повні груди і бігти звідти, бігти якомога далі.

Але я не здаюся. Я крокую далі. Я підіймаюся на другий поверх, не так гостинно зустрічають мене тут: одні двері забиті дошками, а от в іншій квартирі дверей нема взагалі. Я роблю маленькі кроки, здається, я йду кладовищем - прямо по могилах… немов мені показали якусь таємницю, розповіли те, про що розмовляють шепочучи у темряві.

Я заходжу в кімнату і уявляю: тут жив Олександр. Він працював на заводі та цікавився історією, в студентські роки він ходив в походи та займався розкопками. В дванадцять років він захопився марками! У нього зібралася велика колекція, адже зараз йому вже тридцять два. Двадцять років… Двадцять неймовірно довгих років він збирав свою колекцію… він хотів передати її сину, він пишався - і сином, і колекцією… І от я бачу в попелі на підлозі залишки минулої розкоші - обгорілі листки з марками. Мурашки вже давно біжать по моєму тілу, і, хоча, на вулиці досить тепло, руки мої холодні немов шматочки льоду.

Вже не така впевнена, я йду далі, розглядаю обгорілі стіни та меблі, розкидані речі, «будівельне сміття». Я підіймаю голову і натикаюся на цей погляд … і тут час для мене зупинився, зупинився точно так, як на годиннику. На колись веселому усміхненому годиннику, де тепер навіки “о пів на сьому”. І тепер його колись весела посмішка викликає в мене жахливе відчуття: сюди вже не повернутися, я би не змогла. Я відчуваю, що тремчу сама, а сльоза котиться по щоці.

Рекомендувати цей матеріал

коментарі