MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Чи буде суд над комунізмом? Або коли криваві злочини ховають за кривими дзеркалами

21.03.2018   
Наталка Ковальчук
Як повідомляють українські ЗМІ, Верховна Рада розширила перелік жертв комуністичного режиму.

Право на реабілітацію отримують жертви депортації, заслання, розкуркулювання, переслідувань за національними та релігійними мотивами. http://news.liga.net

Проект Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» було розроблено Українським інститутом національної пам’яті, народними депутатами України та громадськістю. http://memory.gov.ua

Як зазначається на офіційному веб-сайті Інституту національної пам’яті ухвалення цього документа знімає тавро з борців за незалежність України, які досьогодні вважалися злочинцями. Прийнятий закон очищує їх імена від нашарувань радянської пропаганди.

Отже,  зроблено ще один крок в ході декомунізації задля  морального очищення українського суспільства від тяжких наслідків тоталітарного минулого.

Правду кажучи, це та робота, яку ми мали виконати ще в перші роки своєї незалежності. Так, деякі кроки було здійснено. Про період сталінських репресій в Україні немало писалося історичних розвідок. Відкриваються архівні матеріали про той страшний період. І, судячи з усього, цих документів так багато, що вистачить не на один рік, можливо, й на десятиліття.

Та навіть при цьому немає впевненості, що суспільство дізнається імена всіх жертв, позбавлених життя без суду і слідства.  

Скажімо, якось, шукаючи дані для однієї з публікацій, натрапила на посилання зі списком відомих місць поховання жертв тоталітарних репресій. Ці меморіали є у всіх областях України – від сходу до заходу, від півночі до півдня.

Часто вони встановлені на місцях братських могил, у яких «енкаведисти» таємно ховали вбитих людей. Але іноді там навіть пам’ятника встановити не можна. Тому, що й самого місця масових розстрілів і поховань знайти неможливо. Аби стерти з лиця землі навіть пам’ять про свої злочини, комуністична влада на місцях розстрілів будувала будинки культури і універмаги, прокладала дороги і облаштовувала парки відпочинку.

Згадую, як колись давно, в дитинстві, нас повезли зі школи до обласного центру на екскурсію. Повели вчителі і до вінницького міського парку, щоб діти потішилися, побавилися… Там були і каруселі, і гойдалки, яких в селі ми ніколи й не бачили. А ще «Кімната сміху», в якій всі так весело сміялися з того, як у кривих дзеркалах зменшувалися чи витягувалися, чи кумедно переламувалися дитячі фігури…

А через багато десятиліть по  тому довелося почитати  унікальний труд світлої пам’яті Євгена Сверстюка «Вінниця: злочин без кари». Він був одним із тих, хто повернув правду про злочини радянської влади. Йдеться про масові вбивства у Вінниці в 1937-1938 роках. Ця книга, упорядником якої він став, - одне з найповніших джерел, документів, свідчень і матеріалів щодо репресій на Вінниччині.

У ній вказано місця розстрілів невинних жертв НКВДистів – у яблуневому саду, на православному кладовищі, у міському парку…

Якраз у тому міському парку, у якому ми й бавилися тоді, під час екскурсії до Вінниці.

Як зазначається у згаданій книзі, у кінці 30-х, на початку 40-х на братських могилах  в парку облаштували «Кімнату сміху», гойдалки.

Відомо, що у 1943 році на прохання української громадськості німецька окупаційна влада дала дозвіл на розкриття цих могил і перезахоронення тіл загиблих. Факти були задукоментовані міжнародною комісією.

У повоєнні роки розважальні об’єкти відновили, адже у 70-х, 80-х й в подальші роки у вінницькому міському парку так само знаходилося чимало атракціонів. Чи тими каруселями і кривими дзеркалами знову таки приховали сліди колишніх могил, щоб про трагедію нічого не нагадувало?  Чи встановили їх в іншому місці?  Це, врешті, не важливо.

Лише від усвідомлення самого факту, що місце для розваг влаштували там, де лилася невинна людська кров, стає недобре.

Втім, вінницька трагедія – це лише одна жахлива  сторінка нашої історії полишена жорстоким диктаторським режимом.

Сьогодні іноді доводиться зустрічати нарікання на те, що, мовляв,  в Україні частіше йдеться про трагічні моменти  історії, а треба було б більше згадувати про радісні, життєстверджуючі. Це ніби то було б краще для нашого майбутнього. 

Але чи зможемо досягнути гідного майбутнього, якщо не переживемо гіркої історичної правди, не дамо їй належної оцінки?

Історія не може бути трагічною чи радісною, вона повинна бути правдивою. А правда в тому, що віками Україна переживала гніт, зневагу, винищення від чужих імперій. І більшовицька диктатура стоїть тут в окремому ряду – це був найбільш крививий режим. І в цьому є правда.

Саме цієї правди дошукувалися Василь Симоненко, Алла Горська, коли у 60-х роках обходили села Київщини, опитували сотні людей, знаходили ті місця,  де більшовицькі посіпаки приховували сліди своїх кривавих розправ.

Завдяки цьому були відкриті братські могили жертв сталінських репресій у Биківнянському лісі, на Лук’янівському та Васильківському кладовищах. http://uaua.world

Але вже тільки згодом, коли Україна стала незалежною, суспільство почало дізнаватися про значну кількість таких поховань, про сотні, тисячі закатованих українців. З’явилася можливість встановлювати там поминальні хрести чи меморіальні знаки, віднаходити імена жертв, формувати Книги пам’яті.

Здавалося б, це мало  стати важливим уроком для всього суспільства. Та, на жаль, ще багато років комуністична ідеологія була присутньою у нашому житті, у політиці. І навіть тепер, коли все більше й більше відкривається страшна правда про радянський тоталітаризм, залишаються люди, як на рівні держави, так і місцевому, регіональному, які й досі чіпляються за комуністичне минуле, ностальгують за ним, оббілюють його злочини.

Ось недавно, в Інтернеті з’явилася мапа недекомунізованих об’єктів в Україні. https://google.com  На ній в інтерактивному режимі позначено більше 150 пам’ятників і меморіальних знаків комуністичної доби, які і досі знаходяться у різних населених пунктах України. Серед цих монументальних споруд залишаються поки що недекомунізованими навіть пам’ятники Леніну.

І ще. Хоч в країні почато процес декомунізації, дано офіційну оцінку комуністичному режимові, у судовому порядку заборонено діяльність комуністичної партії України, але і сьогодні працює і постійно оновлюється веб-сайт тієї самої забороненої комуністичної партії.

На ньому паплюжиться все українське, все, що стосується європейських прагнень і європейського розвитку України. Як і «за комуністів» відзначаються більшовицькі свята, хай і у віртуальному режимі. Там вміщуються настанови місцевим і регіональним партійним організаціям. Чи й, справді, вони досі діють в Україні? І, взагалі,  розповідається, що комуністичну партію ніхто не забороняв. Ніби то досі існує вона в правовому полі.

Від цього складається враження, що в Україні поки що не було ні належного осуду, ні належного суду щодо комуністичної ідеології  і політичної сили, яка цю ідеологію продукує.  

У згаданій вище книзі про вінницьку трагедію, упорядником якої був Євген Сверстюк, є такі його слова:

«Чесна й розумна людина ХХ віку повинна шукати істину нашої людської трагедії. Якщо хочемо кращого життя, то мусимо й самі ставати кращими й пізнавати себе у своїй історії. Вистраждана дорога правди вимагає нині ковтати гіркий лік. Та мусимо йти вгору. І порятунок наш, і порятунок усіх людей на землі – в поверненні на дорогу освітлену Заповідями Господніми».

Ці слова залишаються актуальними і сьогодні. Україна прагне вгору. Але це нелегкий шлях. І здолати його можна тільки тоді, коли остаточно скинемо пута, якими облутало нас комуністичне минуле – жахливе, жорстоке, криваве…

 Поділитися