MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Чому українці бояться бути українцями? Або дещо про гібридну пропаганду на пересічному рівні

19.07.2018   
Наталка Ковальчук
Вочевидь, сьогодні, в умовах гібридної війни, коли російська пропаганда активно працює якраз на підрив національних цінностей, ми мали б краще розумітися на тому, що становить наш національний інтерес.

Недавно в одній з публікацій на http://vgolos.com.ua зустрілися цікаві роздуми з приводу того, що українці, які переважно пишаються своєю національністю, все ж бояться заявити про свою українськість у політичному плані і «…рік за роком віддають управління державою у руки людей, яким байдужі, а часто й ворожі будь-які прояви українськості…».

У зв’язку з цим згадалося, як колись на початку 90-х років доводилося брати інтерв’ю в українського політичного і громадського діяча, Голови Центрального Проводу Об’єднання українських націоналістів (державників), засновника і головного редактора журналу «Самостійна Україна» Павла Дорожинського.

Він тоді приїхав до нашого доволі зросійщеного і далекого від столиці міста на запрошення групи українських активістів. Маючи великий досвід боротьби за українську ідею, під час спілкування пан Павло Дорожинський багато говорив про те, що треба докласти неймовірно великих зусиль, поки наш народ відчує себе єдиним цілісним народом, самодостатньою нацією і навчиться відстоювати власний інтерес, не підпадаючи під впливи як сходу, так і заходу.

Часу минуло з тих пір чимало, а тема залишається актуальною і сьогодні. І не тільки для політологічних досліджень.

Час від часу доводиться спостерігати, як навіть на рівні пересічних громадян трапляються дискусії на предмет того, куди нам іти і що робити?

Ці розмови виникають найчастіше спонтанно у чергах, в маршрутках, взагалі там, де збирається чимало людей.

Так сталося і недавно.  У поштовому відділенні зібралася чимала черга: комусь треба було сплатити комірне, комусь відправити перекази…

Хтось з присутніх висловив невдоволення тим, що поштовики знову підняли комісійний збір за послуги. Сказали щось на кшталт того, що про людей ніхто не думає, порядку в країні немає.

Інший молодий чоловік відразу зреагував на ці слова, заявивши, що й, справді, ладу нема. Бо потрібно, аби було так, як у Росії. Ось там – порядок, не те що у нас.

На зауваження, що навряд нам годиться брати за приклад країну-агресора, який кожен день вбиває українців, чоловік аж скипів. Розмова перетворилася на відверту сварку, під час якої він заявив, що хоч він патріот України, але в Росії однаково порядок кращий.

Врешті, учасники цієї неприємної дискусії залишилися кожен при своїх думках.

Звичайно, вразило, що молода людина, котра, судячи з віку,  виховувалася у незалежній Україні, не тільки  зневажає свою батьківщину, а й готова вибрати для власного життя сумнівні цінності «руського міра».

Бо насправді не, дай Боже, нам у своїй країні мати такий порядок, де особа не має права голосу, де нехтуються фундаментальні права людини, де будь-яка критика влади карається ув’язненнями, каральною психіатрією тощо. А в Росії зараз відбувається саме це, про що свідчить чимало прикладів, зокрема й долі тих українських громадян, які нині там несправедливо ув’язнені.

Не менш тривожним видається й те, що у доволі великій черзі знайшлася всього одна-єдина людина, яка взялася дати опір проросійським просторікуванням чоловіка.

Всі решта мовчали так, ніби води в рот набрали.

У черзі стояло чимало людей похилого віку, тобто тих, чиє свідоме життя переважно пройшло у комуністичній тоталітарній системі, коли говорити на суспільні чи політичні теми привселюдно, дійсно, було страшно. Коли, як у Олександра Галича: «Промолчи, промолчи, промолчи!», - вважалося найкращим засобом виживання.

Навряд, щоб всі так вже схвально ставилися до країни-агресора. Але, очевидно, колись пережитий цей страх затулив їм вуста?

Та були у приміщенні й значно молодші люди, які  не зазнавали тиску радянського режиму, які виростали під синьо-жовтим прапором, у системі інших цінностей, де певною мірою  були присутні і свобода слова, і демократичні цінності.

Але промовчали і вони.

Кажуть, що іноді мовчанка буває красномовнішою за слова.

Схоже, що це був саме такий випадок.

Ось тільки що вона демонструвала: справді боязнь заявити про свою позицію, чи просто глуху байдужість? Навіть не стільки до долі країни, як до своєї власної.

Вочевидь, сьогодні, в умовах гібридної війни, коли російська пропаганда активно працює якраз на підрив національних цінностей, ми мали б краще розумітися на тому, що становить наш національний інтерес.

Однак це відбувається не завжди і не для всіх.

Так, українці можуть обвалити рейтинг веб-сторінки федерації футболу за зневажання гасла «Слава Україні!». Але чи завжди вони захотять поговорити зі своїм зросійщеним сусідом, постаратися переконати його, що «руський мір» і «російський порядок» нічого доброго для України не несуть?

Ми багато говоримо про ворожий інформаційний вплив на нашу країну, про агресивну російську пропаганду, але мало звертаємо уваги на речі більш прості і буденні, які також несуть у собі певні загрози, які працюють на те, щоб українці не хотіли вважати себе українцями.

Кожного дня по вулиці, на котрій мешкаю, проїздить великий автобус за рейсом «Кропивницький – Москва». Як вдалося з’ясувати у мережі Інтернет, пряме автобусне сполучення з російською столицею мають чимало українських міст: Полтава, Івано-Франківськ, Київ, Чернівці, Запоріжжя, Кривий Ріг… І не тільки з Москвою, а й з Петербургом, скажімо, також.

Тобто кожного дня десятки, а, може, й сотні людей, направляються у ворожу для України країну – хтось на гостину, хтось на роботу. Мета не має значення.

Але значення має те, що мимовільно всі ці люди будуть піддаватися російському впливу, російській пропаганді, тому «промиванню мізків», якому піддається все російське суспільство, зокрема й стосовно України.

Чи зможуть вони, як належить, відфільтрувати, бруд ворожої пропаганди?

Маю у тому великий сумнів. Доводилося спілкуватися з деким з тих, хто повертався з таких заробітків. Зазвичай про свої вояжі до Росії схвально відгукуються у приватних розмовах.

Можливо, й не тільки у приватних? А так само як той молодий чоловік де-небудь у черзі  чи маршрутці будуть розказувати про гарні «російські заробітки», про те, що для поїздки туди мови вчити не треба, бо   всі і так все розуміють, про жорсткий російський порядок, у якому не потрібно думати, а тільки підкорятися і ще багато про що.

Добре, якщо знайдеться бодай хтось, хто намагатиметься протистояти цій гібридній пропаганді на пересічному рівні.

А якщо не знайдеться?

Значить, будемо мовчати і робити вигляд, що нічого не відбувається.

Бо так простіше. Бо так спокійніше. Бо ми просто боїмося бути українцями.

 Поділитися