Права Людини в Україні

http://khpg.org/index.php?id=1551430427


01.03.2019 | Кирило Каштанов
джерело: museum.khpg.org

Єврейське питання в УРСР: дискримінація в хрущовську епоху (1953–1964 рр.)

   

Під пануванням іноземних правителів українці і євреї століттями жили в мирі та співпраці. Лише через тиск зверху взаємне співіснування двох етносів руйнувалося, породжуючи антисемітизм. Наслідки невільного минулого досі даються взнаки – зокрема, у вандальних витівках радикальних націоналістичних і расистських кіл, або ж побутовій юдофобії. Небезпека реваншу антисемітських ідей в консервативно-націоналістичному напрямі на тлі російсько-української війни, що триває, актуалізує не забувати нещодавні прояви державного антисемітизму на українських землях.

Проблема дискримінації євреїв у Радянському Союзі – тема досить відома. Правда, більша частина напрацювань стосується сталінської кампанії антисемітизму другої половини 1940-х – початку 1950-х рр. або ж епохи «застою» 60–80-х рр. ХХ ст. (переслідування дисидентів і боротьба євреїв за право на еміграцію). Незрівнянно меншу кількість разів фокус уваги дослідників зупинявся на хрущовську періоді. Незважаючи на досить ліберальну (в порівнянні з попередньою добою) атмосферу «відлиги», за висловом історика Г. В. Костирченка, «якщо в останні роки правління Сталіна ця політика [антисемітизму – К. К.] була чимось на кшталт палаючого полум’я, то за Хрущова і Брежнєва, коли її значною мірою «пригасили», вона, подібно до незримої торф’яної пожежі, лише чаділа й жевріла. Маючи в своєму розпорядженні у «застійний» період обмежені внутрішні ресурси до самовідтворення, офіційний антисемітизм як ніколи раніше був взаємопов’язаний у ці роки з ходом зовнішньополітичного процесу, особливо на Близькому Сході і тому найчастіше рядився в тогу антисіонізму» [1].

Дійсно, обмеження радянських громадян за етноконфесійною ознакою у 1950–1960-і рр. були на порядок менше, проте саме тому репресії цього періоду не привертали до себе належної уваги. Більш того – як у суспільній свідомості, так і в гуманітарних науках з’явився міф про відсутність переслідувань під час правління «ліберала» Хрущова. Дана стаття покликана спростувати цю досить усталену точку зору.

Наш фокус уваги буде спрямований, перш за все, на антиправову політику Кремля щодо євреїв в УРСР. Однак задля розуміння проблеми нам не обійтися без загальносоюзного контексту, тому ми будемо повертатися до нього по ходу роботи.

«Антисемітизм Хрущова носив плебейсько-емоційний характер, ґрунтувався на антиінтелектуалізмі цієї особистості, хизувався своїм сєрмяжно-пролетарським демократизмом і грубуватим колгоспним гумором. Його недовіра до євреїв мала вульгарно-побутову основу й будувалася на переважному сприйнятті їх як фетишистів матеріального благополуччя та носіїв «буржуазного розкладу» [2]. До цього слід додати і особисту юдофобію (прихований комплекс) радянського лідера, що не міг не позначитися на його оточенні.

Важливо відзначити одну обставину: в хрущовські часи єврейське питання в СРСР так чи інакше незмінно пов’язувалося із відносинами радянської держави з Ізраїлем. Особливо це стосується перших років «відлиги»; в подальшому взаємозв’язок був присутній головним чином через гучні зовнішньополітичні події, в яких мала місце «єврейська складова», як-то польська і угорська кризи, а також Синайська кампанія (вторгнення англо-франко-ізраїльських військ до Єгипту) восени 1956 р. З кінця 1950-х рр. та в подальшому, після активізації Тель-Авівом підтримки міжнародного співтовариства в питанні переслідування євреїв у Радянському Союзі (особливо щодо права на еміграцію), юдейська тематика стала для Кремля фактором вічного роздратування у двосторонньому діалозі із Заходом.

Ще в період «справи лікарів» в Україні широко розгорнулася антисемітська агітація в лікувальних установах і транспорті; у громадських місцях з’являлися юдофобські написи й поширювалися листівки погромного змісту; єврейських дітей били в школах. У партійні органи України і Міністерство державної безпеки посипалися неправдиві анонімні доноси про групи «Вільний Ізраїль», «підпільну антирадянську сіоністську організацію» в Харківському автодорожньому інституті, «єврейський університет» в Корсунь-Шевченківському тощо. До кінця січня 1953 р. були звільнені всі євреї, які працювали в установах лікувально-санітарного управління Міністерства охорони здоров’я УРСР, і деякі професори Київського медінституту; в багатьох місцях євреї, особливо медики, піддавалися цькуванню. У лютому-березні 1953 р. заарештували за звинуваченням у «єврейському націоналізмі» Я. Львова, Б. Межибовського, В. Мізруха, Я. Підгаєцького, Б. Сандлера, Я. Тарана, Ш. Фурманського, М. Шпільберга, проте незабаром, після смерті Сталіна 5 березня 1953 р., всі вони вийшли на свободу [3].

Після смерті «батька народів» євреїв, як і радянських громадян всіх інших етносів та конфесій, торкнулася хвиля часткових послаблень і лібералізації, пов’язаних із початком боротьби за владу в Москві, а пізніше – хрущовською «відлигою». Так, припинилися масові репресії; ще під час головування в Кремлі Л. Берія настала перша хвиля амністії та реабілітації сталінських жертв. Євреїв це торкнулося, у першу чергу, через припинення сумнозвісної «справи лікарів», що мала явно антисемітський характер. Незабаром також були реабілітовані члени «справи Єврейського Антифашистського Комітету» (ЄАК), розстріляні в серпні 1952 р. «Відлига», хоча й не привела до політичної реабілітації заборонених раніше ідеологічних і політичних течій, проте сприяла звільненню з в’язниць багатьох засуджених за різного типу «єврейськими справами». Йшлося не тільки про засуджених за звинуваченням у єврейському націоналізмі, діячів ЄАК (що залишилися в живих), єврейських засобів масової інформації, колишніх керівників Єврейської Автономної Області тощо, але і колишніх активістів сіоністського руху в СРСР. Зі смертю Сталіна в газетах припинилися антисемітські публікації, багато хто зі звільнених раніше з роботи євреїв змогли повернутися на колишні посади.

У липні 1953 р. були відновлені дипломатичні відносини з Державою Ізраїль, (розірвані в лютому того ж року). У радянських євреїв, таким чином, знову з’явилася можливість спілкування з ізраїльськими дипломатами. Влада, незважаючи на загальне пом’якшення політичного клімату в країні, продовжувала з підозрою ставитися до євреїв, розглядаючи їх після створення Ізраїлю як потенційних зрадників та ідеологічно ненадійних громадян. Масовий ентузіазм, проявлений євреями при створенні цієї держави, ніколи не був забутий радянською владою.

Євреїв, хоча і з обмеженнями, але все ж брали до престижних вишів [4]. Однак їх практично не залишилося в керівництві важливих установ. Останній єврей, який дійсно реально впливав на формування політики країни – легендарний Л. Каганович – був зміщений з усіх посад у 1957 р. після викриття т. зв. «антипартійної групи».

З іншого боку, в хрущовський період євреї опинилися у певному культурному вакуумі. Це характеризувалося знищенням традиційної ідишської цивілізації в період Голокосту, а також розгромом єврейських культурних установ в 1952–1953 рр. Фізичне знищення провідних єврейських письменників, акторів, пов’язаних з ЄАК, було справді невиправною втратою. До цього варто додати відсутність єврейських навчальних закладів, як нижчої, так і вищої ланки.

Ситуація погіршувалася ще й тим, що основна маса єврейського населення УРСР після війни була представлена жителями внутрішніх районів країни. Ці люди в більшості своїй порвали з єврейською громадою, отримали загальну освіту і ввібрали в себе радянсько-російську культуру. Це були вже зовсім інші євреї, ніж до революції 1917 р. [5].

За переписом 1959 року кількість євреїв визначалася у 2 267 814 осіб (1,09% від загального населення Радянського Союзу), але в реальності, як вважають сучасні дослідники, їх могло бути на 15% більше. Вони займали за чисельністю 11-е місце серед народів СРСР. В Україні мешкало близько 840 тис. (2% населення), республіка займала в цьому відношенні друге місце після РРФСР (875 тис.) [6].

Українські (та й всі радянські) євреї були надзвичайно урбанізовані. Лише 30 тис. з них (3,6%) проживали в сільській місцевості. Значне єврейське населення концентрувалося в таких містах, як Одеса (більше 100 000), Харків (близько 80 000), Дніпропетровськ (35 000), Львів, Чернівці, Житомир, Вінниця. Найбільше їх проживало в Києві – 153 466 осіб, або 14% від населення міста [7]. Зберігалися значні громади в невеликих містах: так, у Хмельницькій області в містах обласного та районного підпорядкування налічувалося 11 600 євреїв (60,7 % всього єврейського населення), в Житомирській області – 25 300 (60%), у Вінницькій – 25 100 (50%). Йшов, однак, активний процес переселення євреїв до найбільших адміністративних, промислових та наукових центрів України, Росії та інших республік Радянського Союзу.

1 733 183 євреїв СРСР (76,4% за переписом 1959 року) назвали російську мову рідною. Близько 23 000 назвали рідною мовою українську, близько 25 000 – грузинську, близько 20 000 – таджицьку. Тільки 403 900 (близько 18 відсотків) назвали рідною мовою ідиш [8]. За іншими даними, 21,5% називали ідиш рідною (у 1897 р. – 97%) [9].

Для українського єврейства «відлига» означала, перш за все, припинення переслідувань і антисемітської кампанії в цілому, відновлення можливості контактів з одноплемінниками за кордоном, відродження надій на репатріацію. З 1954 року до України стали приїжджати ізраїльтяни (дипломати, журналісти, студенти) та євреї з інших країн. У першому повідомленні української радянської преси відносно діяльності ізраїльського посла в Радянському Союзі Ш. Ельяшіва говорилося про відвідини ним київської синагоги 1 травня 1954 р. Восени 1955 р. київська єврейська громада вперше отримала посилку від рабинату Ізраїлю. У наступні роки до УРСР, не дивлячись на незадоволення влади, надсилали молитвеники, кошерне вино й мацу (останню ділили на дрібні шматочки, щоб вона дісталася якомога більшій кількості віруючих).

Влітку 1956 року в Києві та Одесі побували дві делегації американських рабинів. Під час свого перебування в Україні ізраїльтяни і представники єврейських громад інших країн піднімали «незручні» для радянської влади питання (про відсутність єврейських шкіл, літератури і театру, закриття синагог, про те, коли буде поставлений пам’ятник в Бабиному Яру і які перспективи еміграції з Радянського Союзу), а при зустрічах з українськими євреями (головним чином в синагогах) передавали їм адреси родичів, листи, різну літературу. У західній пресі стали з’являтися багаті на факти критичні матеріали відносно скрутного становища євреїв в УРСР, зокрема, в Києві, Львові, Чернівцях.

Став змінюватися характер діалогу віруючих з республіканськими і союзними органами влади: до них почали надходити прохання про повернення громадам культових будівель; у зв’язку з подачею такого прохання харківською громадою органи державної безпеки повідомляли, що «посол Ізраїлю тримає зв’язок з активом віруючих і, безумовно, інформується останніми про стан справ із синагогою в місті Харкові». Вперше за післявоєнний період уповноважений Ради у справах релігійних культів вважав за доцільне зареєструвати «суспільства юдейського віросповідання» в Харкові та Вінниці. Пожвавилася діяльність єврейських релігійних громад в Полтаві, Євпаторії, Умані, Смілі, Мукачево, Запоріжжі, Хмельницькому (Проскурові), Сталіно (Донецьку), Маріуполі (Жданові), Дніпродзержинську, Кривому Розі та Станіславі (Івано-Франківську) [10].

Відродження сіоністського життя в УРСР головним чином торкнулося Києва, дещо менше – Львова і Харкова, Чернівців та Одеси. У Києві ідеям сіонізму симпатизували письменники на ідиші І. Кіпніс та Н. Забіра. Активну участь в сіоністській діяльності брали А. Фельдман, Неллі Гутіна, Євгенія Бухіна, І. Діамант, А. Геренрот тощо. Київська група підтримувала активні зв’язки з іншими схожими осередками, в першу чергу – рижанами [11].

Поступово виникали аматорські гуртки, в Чернівцях та інших містах, де вони домоглися заступництва професійних спілок й інших організацій. Ці часом невибагливі мандрівні трупи залучали тисячі слухачів – старих і молодих, серед яких багато не знали ідиша. У Києві з’явився художній гурток, в Чернівцях – невелика група єврейських акторів [12]. Ідишський співак Саул Любімов 1955 року виступав у Києві, Харкові, Одесі [13].

Зміни в національно-культурній політиці влади радянської України, що відбувалися у кінці 1950-х – першій половині 1960-х рр., були не дуже значні (наприклад, демонстративне перейменування однієї з вулиць в місті з великим єврейським населенням на «вулицю Шолом Алейхема»); час від часу влаштовувалися гастролі артистів з інших республік, які виконували пісні або монологи на ідиш (Ханни Гузик, З. Шульмана, Нехами Ліфшиц, Б. Хайтовского та інших), але в самій Україні з подібним репертуаром дозволяли виступати лише Сіді Таль, та й то зрідка [14].

В основному всі заяви радянського керівництва з приводу відродження єврейської культури в СРСР були спрямовані на Захід, де Кремль прагнув створити собі позитивний імідж, неабияк зіпсований після викриття культу особи Сталіна.

У Москві, Ленінграді, Києві, Львові, Одесі, Вінниці та інших містах стали стихійно виникати перші сіоністські гуртки. Як правило, вони створювалися навколо однієї сім’ї, хтось із членів якої знав іврит, до революції бував в Палестині або був старим сіоністом, який відсидів за Сталіна за свої переконання. Їх діяльність спочатку зводилася до спільного святкування Дня незалежності Ізраїлю, вивчення єврейської історії, обговорення отриманої різними шляхами інформації про цю країну. Іноді вдавалося зустрітися з ізраїльськими дипломатами. Вже 1955–1956 рр. перша хвиля арештів торкнулася членів таких груп. Було заарештовано близько 100 осіб [15].

Особливий поштовх до єврейського національного відродження і відродження сіонізму в СРСР дав VI Міжнародний фестиваль молоді і студентів, який тривав з 28 липня по 11 серпня 1957 р. у Москві [16]. Країна вперше трохи підняла залізну завісу від решти світу.

У період фестивалю радянські євреї вперше змогли відкрито зустрітися з членами ізраїльської делегації, які, на відміну від ізраїльських дипломатів, відкрито і вільно йшли на контакт з ними. Багато з них спеціально увійшли до складу делегації, щоб зустрітися з радянськими євреями. Після фестивалю кількість сіоністських груп збільшилася, особливо серед молоді. Надалі в цих гуртках стали викладати іврит.

Приїзд ізраїльської делегації на фестиваль молоді і студентів викликав справжній ажіотаж серед радянських євреїв. Багато шукали особистих зустрічей з ізраїльтянами, говорили про своє бажання емігрувати, просили матеріали про Ізраїль, підручники з івриту. Однак радянська влада не пробачила своїм громадянам несанкціонованих контактів з іноземцями, тим більше з громадянами Ізраїлю. За контакти з ізраїльською делегацією і з членами ізраїльського посольства, за поширення матеріалів про Ізраїль поплатилися свободою десятки сіоністів, серед них Барух Вайсман, Меїр Дрезнін, Гірш Ременік і Яків Фрідман – у Києві.

Незважаючи на напружену атмосферу, численна ізраїльська делегація все ж була допущена до участі в міжнародному святі молоді. Радянські євреї зустріли учасників ізраїльської делегації з теплотою і ентузіазмом, що свідчило про їх глибоку прихильність до відродженої єврейської держави. Московські євреї і тисячі інших спеціально приїхали з провінції, захоплено аплодували ізраїльтянам, де б вони не з’являлися, випрошуючи «на пам’ять» ізраїльські листівки, значки, сірникові коробки, брошури, марки; багато запрошували делегатів до себе додому, надсилали їм зворушливо-дружні записки.

Під час самих урочистостей радянська міліція не втручалася. Але потім радянські євреї дорого поплатилися за цей вибух проізраїльських почуттів. Як тільки роз’їхалися іноземні делегації, тисячі учасників проізраїльських демонстрацій були під різними приводами зняті зі служби; багато з них було заарештовано і заслано. Близько 120 таких засланих спрямували на терміни від 15 до 17 років до Воркути.

З дипломатичними представниками Ізраїлю неодноразово траплялися різного роду неприємності. Аташе Ізраїльського посольства Еліау Хазан був 7 вересня 1957 заарештований в Одесі і після 26-годинного допиту висланий з Радянського Союзу. У липні 1960 р. орган професійних спілок «Труд» звинувачував співробітника посольства Якова Кельмана у поширенні «антирадянської літератури» – зокрема, щомісячника «Вісник Ізраїлю», що випускався російською мовою у Тель-Авіві. Рік по тому перший секретар посольства Яків Шаретт був звинувачений в шпигунстві й змушений негайно покинути межі Союзу [17].

Таким чином, фактично тільки антисемітизм залишався єдиним фактором національної ідентифікації юдейської групи населення. Можна з великою часткою впевненості говорити, що якби не державний і побутовий антисемітизм у СРСР, асиміляція стала б серйозною проблемою для радянських євреїв вже в 60-х рр. минулого століття.

У травні 1957 року в СРСР почалася антиюдейська кампанія. Вона ще більш посилилася у зв’язку зі стартом загальних хрущовських гонінь на релігію. Початком кампанії можна вважати вихід секретної постанови ЦК КПРС «Щодо записки відділу пропаганди і агітації ЦК КПРС по союзних республіках „Про недоліки науково-атеїстичної пропаганди“» від 4 жовтня 1958 року. Вона зобов’язувала партійні, комсомольські та громадські організації розгорнути пропагандистський наступ на «релігійні пережитки».

У «висновках комісії КДБ при Раді Міністрів УРСР про зміст біблії-тори та єврейських молитовників іудейського релігійного ритуалу» від 2 лютого 1959 р., крім стандартного шельмування сіонізму як буржуазно-реакційної ідеології, вказувалося про «фальшивість» тези єврейської релігійної літератури щодо спільності і братерства євреїв усього світу, що вбиває клин між єврейським нацменшиною СРСР і соціалістичними націями, і який може штовхнути радянських євреїв на шлях антипатріотизму, вселити тезу відносно більшої спільності з заокеанськими та ізраїльськими єврейськими капіталістами, ніж оточуючими їх народами, й відвернути їх від шляху комуністичного будівництва [18]. Висловлювалася доцільність заборони видання єврейського молитовника; завідуючий відділом пропаганди і агітації ЦК КПУ Хворостяний, характеризуючи єврейську релігійну літературу, що поширюється серед євреїв-громадян СРСР як «войовничо-націоналістичну», рекомендував посилити атеїстичну і антисіоністську агітацію для припинення «реакційної» і сіоністської пропаганди, спрямованої на підрив дружби народів СРСР [19].

Відповідно, з кожним роком зростала кількість антиюдейських публікацій в пресі [20]. Спочатку можна було вважати, що вся ця пропаганда, безсумнівно інспірована владою, все ж є скоріше результатом хворої фантазії людей, які прожили своє життя за часів Сталіна і зберегли вірність настроям і духу того часу. Але дуже скоро стало ясно, що мова йде про набагато більш серйозне явище. Антиєврейські виступи в радянській пресі були частково пов’язані з традиційною радянською пропагандою безбожництва. Спеціально створені спілки й організації вже багато років вели систематичну агітацію проти церков, синагог, попів, рабинів тощо. Серед письменників, які вели цю пропаганду в єврейському секторі в післявоєнні роки, відомі Мойсей Біленький, К. Ямпільський, Михайло Шахнович, Трохим Кичко, Ф. С. Маяцький.

Тут потрібно зробити застереження, що релігійні євреї ставилися до цієї пропаганді досить спокійно. Книг Шахновича, Ямпільського тощо вони не читали і ці псевдонаукові дослідження з цитатами з Леніна і Сталіна їх не турбували.

Ситуація змінилася з кінця 1950-х років, коли радянські пропагандисти почали посилено підкреслювати органічний зв’язок іудаїзму з сіонізмом і в той же час зображати Ізраїль як центр американських імперіалістичних інтриг на Близькому Сході. У 1963 р. вийшла українською мовою в Києві під егідою Академії Наук УРСР книга Т. Кичко «Юдаїзм без прикрас» [21]. Вже на обкладинці сказано, що «автор книги розкриває перед читачем основну суть іудейської релігії (юдаїзму) – однієї з найстаріших релігій світу, яка увібрала в себе і сконцентрувала все найбільше реакційне і антилюдське, що входить в писання різних релігій». «Талмуд пройнятий презирством до праці і до трудящих – простолюду... Особливо негативно ставиться талмуд до праці селян» (с. 40). «Одна із заповідей іудаїзму говорить «не вкради», але при цьому, як роз’яснює Хошен Мішпат – не красти тільки у своїх, а у інших можна красти все, як зазначено в священному писанні... Єгова передав євреям всі багатства неєвреїв» (с. 92). «Мораль іудаїзму не засуджує лицемірство і підкуп» (с. 93). Кичко не шкодує місця, щоб пояснити українському читачеві, що єврейські рабини займаються по суті брудними справами, шахрайством, експлуатацією праці та до того ж повні ненависті до чужинців – неєвреїв. Кичко не забуває також синагоги, де євреї займаються усілякими огидними справами, і пов’язує все це з Ізраїлем, американським імперіалізмом. «Спекуляція мацою, свининою, злодійство, обман, розпуста – суть справжнє обличчя керівників синагоги» (с. 96). «Не можна зрозуміти історію взаємовідносин між американським капіталом і сіонізмом та іудаїзмом, якщо не враховувати справи мільярдерів Рокфеллерів, які вже десятки років намагаються захопити в свої руки частину Палестини – Негев з її нафтовими покладами... Ізраїль і сіонізм з іудаїзмом розглядаються американськими імперіалістами як передові позиції, як запасне знаряддя для обстрілу арабського світу» (с. 171–172).

Для того, щоб оцінити по суті книгу Кичко, потрібно бачити карикатури, які супроводжують текст. На обкладинці довгоносий єврей з червоними кривавими руками, в повному молитовному вбранні (талесі). Всі карикатури, кількістю до тридцяти, взяті автором наче з нацистського органу пропаганди «Der Stürmer».

Такої книги і такого характеру пропаганди Радянський Союз ще ніколи не знав. Природно, що поява цієї книги була зустрінута з обуренням не тільки серед євреїв вільних країн, але також серед широких неєврейських громадських кіл Західної Європи і Америки. Книга особливо вразила ті кола ліберальної інтелігенції, які до того розглядали усілякий натяк на антисемітизм у СРСР як прояв холодної війни.

Навіть комуністи запротестували. Нью-йоркська комуністична єврейська газета «Морнінг Фрахайт» в передовій статті заявила, що книга Кичко «нагадує всім відомі карикатури на євреїв в антисемітських журналах» (Нью Йорк, 24 березня 1964 р.). Єврейська комуністична газета в Парижі «Найє Прессе» опублікувала відкритий лист, надісланий до радянського агентства ЗМІ «Новини», в якому вимагала «інформувати нас про цей памфлет... чи дійсно така книга з’явилася в Києві, а якщо з’явилася, то що думає і вживає радянська влада проти такої антисемітської пропаганди» (Париж, 16 березня 1964 р.). Голова британської компартії Дж. Голлан відверто називав книгу Кичко антисемітською. У Канаді лівий тижневик «Вохенблат» опублікував статтю під назвою «Ми вражені» (19 березня 1964 р.). Протести проти книги Кичко з’явилися також в «Юманіте» в Парижі (24 березня 1964 р.), в лівій італійській газеті «Паезе Сєра» (25 березня 1964 р.), в комуністичній газеті «Уніта» (29 березня 1964 р.), а також в Англії, Швеції та інших країнах [22].

Цікаво, що в Кремлі були чудово поінформовані відносно міжнародного скандалу, спричиненого антисемітською книгою Кичко. Чиновники апарату ЦК КПРС в службових записках відверто висловлювалися про шкоду, яку завдала брошура; особливий негатив викликав міжнародний протест проти «Юдаїзму»; співробітники ЦК визнавали хибність твердження щодо іудейської релігії як коріння єврейського «буржуазного націоналізму» – сіонізму.

Скандал дійшов до дипломатичного рівня. Так, у вказівках радянським послам у Парижі, Лондоні, Берні, Тель-Авіві та Відні містилися інструкції для виправдання перед «друзями СРСР» через «певні неточності» у книзі Кичко, які, мовляв, і так вже були розкритиковані у публікаціях періодичних видань «Радянська культура» та «Ізвєстія». У записці секретарів ЦК Л. Іллічьова та Б. Пономарьова від 28 березня 1964 р. рекомендувалося надіслати «братським КП» матеріали з критикою окремих положень «Юдаїзму»; поширити за кордоном відповідні статті «Ізвєстій» та «Радянської культури»; звернути увагу партійних органів, в тому числі цензури, на питання посилення контролю над змістом та ідеологічною спрямованістю антирелігійної літератури.

Проте офіційна лінія Москви була діаметрально протилежною. Радянські ЗМІ гнівно засуджували «зловмисний галас», «широку антирадянську кампанію», що ведеться через роботу Кичко, яка, в принципі, справедливо критикувала іудаїзм (особливо за його «зв’язок» із сіонізмом) [23]. Коротше кажучи, позиція Кремля щодо «Юдаїзму без прикрас» витікала із антирелігійної кампанії, яка і велася саме в той час; міжнародне обурення, ізраїльський тиск були, скоріше, додатковим, обтяжуючим фактором.

Москва спочатку навіть намагалася захищати опублікування «Юдаїзму без прикрас», але потім, під тиском комуністичних кіл Заходу, спробувала загладити враження, зроблене книгою Кичко, але ніхто, зрозуміло, не наважився публічно визнати, що в Радянському Союзі вийшла, по суті, гітлерівська книжка. Проте книга Кичко, передана на розгляд ідеологічної комісії при ЦК КПРС, була визнана помилковою і погано підготовленою. Комісія вказала на «ряд помилкових висловлювань та ілюстрацій... які можуть образити почуття віруючих і бути витлумачені в дусі антисемітизму». Однак самого Кичко не чіпали [24].

Одним з проявів кампанії боротьби з іудаїзмом стало масове закриття синагог. Всього з 1957 по 1966 р. в СРСР було закрито понад 100 синагог і молитовних будинків. До кінця цього періоду в країні залишилося тільки 62 синагоги. Причому в таких містах як Чернівці, Вінниця, Львів синагог не залишилося зовсім.

Особливо запеклий характер ці нападки мали місце в Україні, де навіть почалися арешти релігійних євреїв по вже добре забутим звинуваченням в «сіоністській пропаганді». «Пропаганда» полягала в тому, що кілька іудеїв на Песах сказали в синагозі «У майбутньому році в Єрусалимі». Влада особливо боялася «інфікування» радянських євреїв ідеями сіонізму, ведучи послідовну боротьбу з «ізраїльським впливом» в синагогах [25].

Юридично репресії обґрунтовувалися статтею № 227 нового КК РРФСР, що передбачав 5 років за «посягання на особистість і права громадян під виглядом виконання релігійних обрядів». Якщо в 1958-1959 рр. закрили тільки 5 синагог, то в 1960-1961 рр. – 31.

В Україні були позбавлені державної реєстрації іудейські громади Полтави, Сталіно, Кременчуга, Чернігова, Миколаєва, Умані, Чернівців, у Білій Церкві, Херсоні, Черкасах, Жмеринці, Житомирі та інших містах. Але найбільшу жорсткість гоніння набули у Львові, де в число заарештованих за спекуляцію осіб потрапили євреї з управління місцевої синагоги – Г. Канторович і А. Сапожников. Їх звинуватили у використанні синагоги в якості «чорної біржі». Після її відвідин американськими та японськими дипломатами 10 квітня 1962 року через 4 дня вийшов указ виконкому Львівської області про зняття з реєстрації через «допуск на територію ізраїльських дипломатів» [26]. 17 жовтня 1962 Рада у справах релігії та культів (РСРК) видала вказівку про її закриття [27].

Синагоги закривалися аж ніяк не за браком прихожан, а за вказівкою влади. Одночасно місцева влада забороняли міньяни, тобто богослужіння, які влаштовували віруючі на приватних квартирах, наприклад, в Харкові і Одесі.

Цей далеко не повний список розкриває справжню картину становища синагог в Радянському Союзі. Синагоги закривалися місцевою владою під різними приводами, і в більшості випадків без можливості апеляції. Часто під приводом зменшення числа віруючих місцева влада реквізувала молитовні будинки для червоноармійських клубів, комуністичного союзу молоді тощо.

У ряді міст ліквідації синагог передувала кампанія в пресі – газети писали, що синагоги перетворились в центри чорного ринку, пияцтва і антирадянської пропаганди. Паралельно з цим йшла кампанія з дезінформації світової громадськості щодо проблеми. З боку радянського урядового комітету з релігійних справ повідомили, що в 1960 році в Радянському Союзі 400 синагог обслуговують півмільйона віруючих євреїв. Приблизно в той же час радянський уряд офіційно повідомив ООН, що в СРСР налічується 450 синагог. «The Soviet Mission Today», щотижневий бюлетень радянського посольства у Відні, повідомив в тому ж 1960 р., мовляв, по всьому Союзу релігійні служби відбуваються в 150 синагогах.

Софія Фрай з редакційної колегії єдиної радянської газети на ідиші «Совєтіш Геймланд», відповідаючи на критичну статтю в нью-йоркському «Лайф» (7 грудня 1959 р.), повідомила, що синагоги існують в Житомирському районі (6), Полтавському (3), Вінницькому (5) , Хмельницькому (3), Чернігівському (3) а також в Одесі, Херсоні, Миколаєві, Бердичеві, Дніпропетровську, Кіровограді тощо.

Всі вищенаведені цифри були опубліковані 1960 р., а три роки по тому журнал «U.S.S.R», на підставі відомостей, отриманих від московського рабина Ю. Л. Левіна, повідомив, що у СРСР існує всього лиш 96 синагог; на 1965 р. у Радянському Союзі функціонували 97 синагог [28].

У 1966 р. в СРСР залишилося всього 62 синагоги (в УРСР – 8). Закрито молитовні установи у Львові, Житомирі, Жмеринці, Чернівцях, Вінниці, Новосільцях, Ракові [29].

За даними Г. В. Костирченка, в Україні було закрито 28 з 41 синагог – найбільший абсолютний показник по СРСР. У Союзі в цілому з 135 синагог, що діяли в 1958 році, до 1965 р. залишилося 90, тобто 66% [30].

Вівся наступ на останній легальний організаційний оплот єврейської традиції – зареєстровані іудейські громади; лише в 1959-1962 рр. їх число в УРСР скоротилося з 41 до 15. Віруючим євреям доводилося збирати «підпільні» міньяни, однак такі збори часто розганяли за допомогою міліції, співробітники якої погрожували прихожанам здебільшого похилого віку. У цькуванні віруючих брала участь місцева і республіканська преса: так, в червні 1959 р. «Київська правда» «затаврувала ганьбою» учасників міньяна в місті Богуслав Київської області: І. Бабича, М. Станівського, І. Гомберга, І. Дучинського та інших. Проте, духовний опір режиму тривав, а на Західній Україні навіть робилися спроби відтворити нелегальну мережу єврейської освіти: в Ужгороді, в селі Середнє Водяне Рахівського району Закарпатської області та в інших місцях органами державної безпеки були виявлені таємні хедери. Викладати приватно іврит і навіть ідиш не дозволяли; єврейські діти відвідували тільки українські та російські школи (останні вважалися більш престижними).

Крім закриття синагог, 1959 р. в СРСР стали практикувати обмеження на випічку маци. Була заарештована група євреїв, що виготовляла мацу. У 1961 р. виробництво маци в пекарнях при громадах було заборонено всюди (в тому числі в УРСР), за винятком Москви, Ленінграда, Середньої Азії та Закавказзя.

У березні 1962 року ЦК КПРС дав вказівку про повну ліквідацію виробництва маци. У 1963 р. закрита пекарня в Києві, але в Україні активізувалося підпільне виробництво цього продукту; також зростали посилки із США та Ізраїлю [31]. Однак посилки з мацою з-за кордону часто поверталися владою назад [32].

Одночасно влада перешкоджала відправленню маци, а також інших релігійних продуктів та предметів з-за кордону до СРСР. У 1964 р 20 т. маци, надісланої з США, було затримано на радянській митниці. У пресі з’явилися статті, в тому числі написані євреями, про те, що посилки в Радянський Союз предметів єврейського релігійного культу і маци з-за кордону є формою ідеологічної диверсії [33].

В кінці 1950-х – на початку 1960-х рр. була проведена кампанія по закриттю єврейських кладовищ. Кампанія відбувалася в Києві, Рівному та інших містах [34].

Таким чином, всі ці дії влади об’єктивно сприяли асиміляції радянських євреїв, оскільки відволікання євреїв від іудаїзму було потужним асиміляційним фактором.

Антисемітська кампанія хрущовського періоду, крім закриття синагог і кладовищ, привела до ще двох явищ, які явно не враховувалися її ініціаторами: прихованого протесту з боку відомих представників інтелігенції та стихійного протесту з боку самих євреїв, що вилилося у створення цілого ряду підпільних сіоністських гуртків і груп, у відродження підпільного вивчення мови іврит.

Подією в літературному і суспільному житті країни стало опублікування в «Літературній газеті» вірша Є. Євтушенка «Бабин Яр». Поема вийшла в світ 19.09.1961 р., присвячена двадцятиріччю масового розстрілу євреїв. Автор неодноразово виступав з читанням цього вірша на різних заходах. У ньому Євтушенко вперше прямо сказав, що в Бабиному Яру було знищено єврейське населення Києва. А це не відповідало офіційній версії влади про знищення там громадян СРСР різних національностей. Через рік композитор Д. Шостакович написав на вірш Євтушенка тринадцяту симфонію – лібрето для її першої частини було написано по віршу [35].

«Бабин Яр» пролунав потужним і щирим голосом протесту, його рядки рвали щільну павутину антисемітизму, який огорнув радянську суспільну свідомість. Поема стала знаковою, навколо неї велося багато суперечок. Євреї почали боротьбу за встановлення монумента пам’яті в Бабиному Яру. Через п’ятнадцять років, в 1976 році його врешті-решт встановили. Але на ньому не було жодної згадки про масові розстріли євреїв.

Поема Євтушенка знайшла широкий відгук у євреїв всіх країн світу, особливо в Ізраїлі. Хрущов 8 березня 1963 року заявляв про «пожвавлення сіоністського щура» в СРСР через галас, який навів «Бабин Яр» на міжнародній арені і симпатії до нього ізраїльтян [36].

У «романтичний» період революції і радянської влади сіоністи розглядалися як вороги тому, що своєю діяльністю відволікали євреїв від актуальних завдань революції і побудови соціалізму в СРСР, а в 50-60-і рр. ХХ століття сіонізм, хоча і визначався як і раніше в якості «посібника імперіалізму», хвилював владу з іншого приводу.

Очевидно, що метою радянських сіоністів був виїзд євреїв з «найкращої в світі країни – Країни Рад», свого роду «раю на Землі», у чому радянська пропаганда зі змінним успіхом переконувала міжнародну громадськість протягом десятків років. Логіка влади була така – якщо з такої країни хтось біжить, значить, він або божевільний, або радянська пропаганда бреше. Переконати весь світ, що люди єврейської національності, що розділяють сіоністські ідеї, є божевільними, було складно. Але не можна було визнавати, що бреше радянська пропагандистська машина.

Тому всіх сіоністів записали до агентів іноземних ворожих розвідок, які навмисно одурманюють радянських євреїв духом сіонізму, щоб підірвати зусилля СРСР по пропаганді соціалізму і радянського способу життя.

Однак процес уже був запущений. У сіоністських гуртках широкого поширення набуло викладання івриту. Ще після фестивалю молоді 1957 р. активізувався обмін інформацією між радянськими євреями, з одного боку, і країнами Заходу з Ізраїлем, з іншого.

Ізраїльське посольство також активізувало свою інформаційну діяльність, передаючи активістам сіоністських груп книги, газети та ін. [37].

Деякі контактували з представниками посольства, незважаючи на те, що це було ризиковано: ізраїльська делегація перебувала під постійним наглядом. На зустрічах працівники дипломатичної місії надавали друковані матеріали культурного та історичного змісту, підручники з івриту, чого місцеві євреї були позбавлені протягом багатьох років. Радянські євреї могли передавати прохання і побажання, наприклад, «вести передачі ізраїльського радіо на простішому івриті, щоб більша кількість людей могла їх розуміти».

Члени ізраїльської делегації отримали від свого уряду вказівку підтримувати контакти з єврейським населенням. Якщо до лютого 1953 року (до розриву дипломатичних відносин) ізраїльтяни відвідували синагогу тільки по великих святах, то тепер вони ходили туди щосуботи. Крім того, з’явилася можливість відвідування різних міст, іноді на власних автомашинах з ізраїльським прапором на капоті, що незмінно привертало увагу місцевих євреїв. Де б ізраїльтяни не з’являлися, вони намагалися відвідати місцеву синагогу. Найчастіше це відбувалося в Одесі, куди прибували ізраїльські кораблі, навантажені цитрусовими, але дипломати відвідували також Київ, Харків і багато інших міст.

В Уральському політехнічному інституті (Свердловськ) гурток зібрався навколо Іллі Войтовецького (1954). Хлопець виріс на Уралі, куди його батьки приїхали з України 1941 року в евакуацію. Пізніше він згадував: «У нас було багато євреїв з України... Вони приїхали до Свердловська, тому що в Україні у них не було ніяких шансів здобути вищу освіту. Ці хлопці були ближче до традиції, ніж в російських містах» [38].

У країні знову з’явилися сіоністські групи і гуртки: в Одесі – Йосипа Хорола і Олексія Ходоровского, в Харкові – Юхима Співаковського. Органи держбезпеки виловлювали учасників цих груп і відправляли до таборів на термін від 10 до 25 років.

У той же час навіть в період «відлиги» радянська влада, дотримуючись старих стереотипів, розглядала зрослу суспільно-політичну активність євреїв як спроби відновлення «націоналістичного підпілля».

Навесні 1956 р. органи держбезпеки заарештували молодих киян єврейського походження А. М. Парташнікова, А. Ш. Фельдмана, М.-Р. Ш. Гарцмана і росіянина В. П. Шахматова. Їх звинуватили в тому, що вони ще 1951 року об’єдналися в «Лігу демократичного відродження», а на початку 1956 р. створили «Соціалістичний союз боротьби за свободу». Учасники поширювали листівки, які засуджували фактичну заборону в СРСР свободи слова, думки, творчої ініціативи, нехтування цивільними правами і т. д.

У червні 1956 року в Києві вони були засуджені за «антирадянську агітацію і пропаганду». Члени групи, А. Парташніков (Н. Прат), А. Фельдман, М. Гарцман і їх російський товариш В. Шахматов, раніше утворили гурток, в якому обговорювалися питання лібералізації режиму, в тому числі відмови від державного антисемітизму, а також поширювали листівки відповідного змісту. Суд засудив усіх до різних термінів ув’язнення від 1 до 6 років [39]. Восени 1956 р. за ґратами опинився киянин К. Стерник, що скоїв аналогічний «злочин».

У Києві існував сіоністський гурток, що групувався навколо Б. Вайсмана і Ц. Рємєнніка. Сотні радянських євреїв з різних міст в тій чи іншій формі брали участь у зустрічах сіоністських груп і гуртків, що відроджувалися. Перша хвиля арештів 1955-1956 років торкнулася близько ста чоловік, але більшість була пізніше звільнена. Активістів звинувачували за статтями "58-1а" (зрада Батьківщині), "58-10" (зберігання націоналістичної літератури з метою ведення антирадянської пропаганди), "58-11" (приналежність до антирадянської організації) і засуджували до позбавлення волі на термін від 3 до 10 років.

На початку 1957 року в Києві були заарештовані і звинувачені в сіоністській активності, зберіганні та розповсюдженні антирадянських матеріалів Барух Вайсман, Хірш Рємєнник, Меїр Дразнін і Яків Фрідман. 23 липня 1957 року у Києві відбувся судовий процес над групою «таємних сіоністів», які ще 1955 року «зустрічалися з представником ізраїльського посольства», який постачав їм нелегальну літературу. Обвинувачені, які постали перед судом, були літніми людьми. З 1952 р. Вайсман вів щоденник про життя євреїв в СРСР, записи якого передавалися через ізраїльське посольство агентами спецслужби «Натів» в ізраїльську пресу і на Захід. Дразніна засудили до десяти років ув’язнення, Рємєнніка до восьми, Вайсман і Фрідман отримали по п’ять років (слухання ізраїльського радіо, наклеп на Радянський Союз в листах родичам в Ізраїль тощо). Але у 1960 р. Вайсмана помилували [40].

В Одесі був заарештований Золя Кац, якого після року слідства засудили до восьми років ув’язнення («ворожа націоналістична пропаганда») [41]. Отже, в 1955-1957 роках були заарештовані і засуджені до тривалих термінів ув’язнення (від 2 до 10 років) члени групи з Києва та Одеси.

Одночасно з початком арештів єврейських активістів з Радянського Союзу були вислані три співробітника ізраїльського посольства [42]. Влада пильно стежила за листуванням московських сіоністів з ізраїльтянами [43]. C 1957 року у СРСР почалося формування антисіоністської пропаганди як самостійного напрямку (відповідно до постанови Президії ЦК КПРС від 3 жовтня 1957 р.) [44].

Таким чином, заходи з придушення сіоністського руху були жорсткими, але носили обмежений характер.

На цьому тлі в Москві, Ленінграді, Києві, Харкові та інших містах продовжували функціонувати старі і виникали нові групи національно орієнтованих євреїв. Вони зустрічалися для обговорення подій в Ізраїлі, для вивчення єврейської історії та івриту, для поширення знань, які сприяли пробудженню єврейського національної свідомості.

Різко збільшилося значення єврейського «самвидаву». Виданням і поширенням самвидаву займалася московська група Шломо Дольника і Езри Моргуліса, яка підтримувала зв’язки з подібними групами в Ризі, Києві та інших містах.

У другій половині 1950-х років з’явився єврейський самвидав як окремий напрям. Розмноження самвидавної літератури в умовах, коли доступ до розмножувальної техніки ретельно охоронявся державою, було непростою і небезпечною справою. Одним з найбільш активних розповсюджувачів ізраїльської літератури в 1960-і роки був колишній член жмеринської сіоністської групи Меїр Гельфонд, що переїхав до Москви. У самвидаві були видані вірші Х. Н. Бялика, фейлетони Володимира Жаботинського, історичні твори Семена Дубнова, а також підпільно перекладені на російську мову книги «Мої прославлені брати» Говарда Фаста і «Ексодус» Леона Юріса, що став свого роду Біблією цілого покоління сіоністів в СРСР.

Репресії влади були спрямовані також і проти єврейського самвидаву, який і зародився як самостійна сила якраз в період «відлиги». У 50-ті роки ХХ ст. журналіст Я. Ейдельман (батько відомого письменника H. Ейдельмана) – за переконаннями сіоніст – розповсюдив в самвидаві статті щодо Синайської кампанії 1956 року, про Ханну Селеш, а також твір «А і Б» (Основи сіонізму). Керівник сіоністського гуртка в Москві Е. Моргуліс випустив в самвидаві ряд зведень ізраїльського радіо, нариси «Держава Ізраїль», «Огляд життя єврейських громад» М. Бергмана [45].

Бергман був одним з перших перекладачів роману Леона Юріса (Уріса) «Ексодус» російською мовою (1960-1961 рр.). Цей переклад, об’ємом у 60 і 150 сторінок машинописного тексту, розійшовся десятками копій по багатьом містам радянської імперії. Він зробив величезний вплив на пробудження єврейської національної самосвідомості і боротьбу за виїзд до Ізраїлю.

Також Бергман переклав книгу польського професора, єврея Бернарда Марка «Історія Варшавського гетто» й найважливішу працю з історії сіонізму, автобіографію першого ізраїльського президента Хаїма Вейцмана, яка містить інформацію щодо сіоністських конгресів, боротьби за «Декларацію Бальфура» та інші матеріали з історії єврейської держави. Ця книга була пізніше надрукована в двох томах видавництвом «Бібліотека Алія» під назвою «У пошуках шляху» [46].

Майрім Бергман

Езра Моргуліс написав у 1962-1964 рр. двотомну працю «Огляд життя єврейських громад», яка налічувала близько 600 машинописних сторінок і надавала короткий опис стану єврейських громад в діаспорі, розповідала про їхню культуру, зв’язки з Ізраїлем; також детально освячувалося положення радянських євреїв, гноблених антисемітською політикою влади з метою повної асиміляції.

Ще раніше, у 1960 році, Моргуліс закінчив монографію «Держава Ізраїль», обсягом близько 230 сторінок, надрукованих на машинці, де з сіоністських позицій і в популярній формі викладалася інформація відносно сільського господарства, культури, науки, Збройних Сил Ізраїлю. Ця книга потрапила до Палестини ще на початку 60-х років ХХ ст.

За роки діяльності гуртка Езри Моргуліса (1960-1966 рр.) було перекладено і надруковано близько 40 самвидавних праць [47].

Езра Моргуліс

В загальному самвидаві, починаючи з кінця 1950-х років, був цілий ряд публіцистичних творів, причому, як правило, неєврейських авторів, що описували такі явища, як боротьба з космополітизмом, «справа лікарів», антисемітизм, питання фактично забороненої єврейської культури. Доповідь «До проблем антисемітизму в СРСР» Б. Польового, редактора журналу «Юність», який в 1957 році вперше підняв це питання, поширювалася у самвидаві, як і виступ П. Бляхіна в Союзі радянських письменників, в якому він закликав письменницьку організацію відмежуватися від антисемітизму.

А. Амальрік у своєму творі «Чи проіснує Радянський Союз до 1984-го року?» (1964 р.) доводив, що імперські держави типу Радянського Союзу будують свою політику на ідеології боротьби із зовнішніми та внутрішніми ворогами. Таким зовнішнім ворогом може бути, наприклад, американський імперіалізм. Євреї ж протягом, принаймні, всіх післявоєнних років радянської історії грали роль внутрішнього ворога, на якому трималася частина радянської внутрішньої і навіть зовнішньої політики.

Безпосередньо в єврейському самвидаві можна виділити художнє і політичне спрямування. Останнє можна розділити на дві частини. Перша стосувалася Ізраїлю: починаючи з кінця 1950-х рр. записувалися передачі ізраїльського радіо і поширювалися в самвидаві. Єврейський самвидав, природно, живили і проблеми радянських євреїв.

Найактивнішими центрами такої діяльності в Україні були Київ, Одеса (група Г. Шапіро) і Харків. У 1966 році дуже широко поширювалася промова І. Дзюби на несанкціонованому мітингу в Бабиному Яру [48].

Паралельно з репресіями коректувалася і їх юридична база. 25 грудня 1958 року був оновлений закон СРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини»: влада вилучила чорну мітку «ворога народу», а максимальний термін ув’язнення скоротили з 25 до 15 років. Стаття 11 закону вперше передбачала реальне покарання за етнічну дискримінацію (по прийомі на роботу, наприклад), спрямоване на виконання «Загальної Декларації прав людини» 10 грудня 1948 р.; те саме стосувалося статті № 74 нового Кримінального кодексу.

Новий кримінальний кодекс РРФСР введено в дію з 1 січня 1961 р. За старим КК РРФСР 1926 р., стаття № 58-10 передбачала 10 років таборів (антирадянська пропаганда і агітація); в новій же редакції КК – 3 роки за звичайну і 7 років з конфіскацією майна «з використанням релігійних і національних забобонів», а за аналогічною 70-й статтею нового КК відправляли до ВТК терміном від півроку до 7 років, або ж на заслання від 2 до 5 років (без «забобонів»). Але за рецидив давали вже до 10 років. Пік засудження за цією статтею припав на 1957-1958 рр., далі настало певне послаблення [49].

Проти активістів самвидаву до 1962 року використовувалася сумнозвісна 58-а стаття, один з підпунктів якої – «антирадянська агітація і пропаганда». Ця стаття застосовувалася, зокрема, до творців журналів «Синтаксис» і «Фенікс». Після 1961 року в кримінальному кодексі з’явилася 62-я стаття – «Антирадянська агітація і пропаганда» (до 7 років позбавлення волі та 5 років заслання) [50].

Влада була стурбована зростанням сіоністського руху, але їй доводилося рахуватися з тиском з боку чільних учасників лівих рухів на Заході, включаючи представників компартій Італії, Франції, Канади.

Одним з головних чинників обмеження прав євреїв була заборона на їх еміграцію. Відновивши дипломатичні відносини з Тель-Авівом в липні 1953 року, Москва не захотіла їх підняти до рівня кінця 1940-х рр. Можливість для еміграції євреїв до Палестини зменшилася. Так, якщо в травні 1948-1951 рр. з СРСР виїхало 8163 єврея, то за 1952-1960 рр. – всього 13743 чоловік [51].

«Відлига» була ознаменована, серед іншого, і новими спробами єврейської еміграції до Ізраїлю (53 людини в 1954 році, 106 – 1955 р. і 753 – 1956 р.). В основному їхали люди похилого віку під маркою «об’єднання сімей». Після відновлення радянсько-ізраїльських відносин почався тонкий струмочок єврейської еміграції до Ізраїлю. Відповідно, у 1953 році було видано 54 виїзні візи, в 1955 – 106, у 1956 – 753 [52].

До осені 1956 р. значно збільшилася кількість заяв на виїзд до Ізраїлю: якщо у 1951 р. офіційні інстанції отримали лише одну таку заяву, то в 1955 р. – 315, а за перші дев’ять місяців 1956 року – 1260. В Україні з’явилися євреї-відмовники: на 616 з 774 розглянутих у 1956 році заяв влада дала негативну відповідь.

Еміграція, яка торкнулася також німців та іспанців, здійснювалася за двома категоріями: репатріація і возз’єднання сімей. Це означало, що радянське керівництво ні в якій мірі не готове було визнати вільну еміграцію. Воно було готове лише на повернення іноземних підданих, що опинилися на радянській території в результаті воєн і соціальних потрясінь, і на возз’єднання розділених сімей. Відносно євреїв кожен випадок розглядався в індивідуальному порядку з нагромадженням серйозних перешкод і супроводжувався довільними рішеннями та вкрай невизначеним результатом. Практично всі емігрувавші в той період були пенсіонерами, які возз’єдналися зі своїми дітьми в Ізраїлі. Еміграційний струмочок був повністю припинений в жовтні 1956 року в якості «покарання» Ізраїлю за агресію проти Єгипту [53].

Питання єврейської еміграції сприймалося на вищому рівні в якості серйозної політичної проблеми. У довідці КДБ до Президії ЦК КПРС про зміст листів осіб, які виїхали до Ізраїлю, від 31 грудня 1957 р. підбір повідомлень колишніх радянських громадян з метою пропаганди складався вкрай заангажовано, суцільно з одних негативних оцінок. У підготовленій відповідній резолюції пропонувалося допомогти деяким повернутися і виступити у пресі [54].

У пропозиції до Комісії ЦК КПРС з питань ідеології, культури і міжнародних партійних зв’язків повідомлялося, що в 1957 р. від громадян єврейської національності було прийнято 1185 заяв з проханням про виїзд на проживання до Ізраїлю. Постановою комісії лише 100 людям було дано дозвіл на еміграцію [55].

Відповідно до постанови ЦК КПРС від 3 жовтня 1957 року у провідних радянських газетах, в тому числі національних республіканських, були опубліковані матеріали, що носили антиізраїльський і антиемігрантський характер. У Кремлі також планували провести прес-конференцію повернених з Ізраїлю євреїв – колишніх радянських громадян, у столицях республік СРСР, в тому числі у Києві; видати відповідні пропагандистські брошури; направити в Ізраїль підготовлені групи туристів; відповідальність за виконання покласти на обласні обкоми КПРС, в тому числі Київський [56].

У 1960 р. по ізраїльським візам виїхало 60 осіб, в 1961 р. – 202, 1962 р. – 184, в 1963 р. – 305, 1964 року – 537. Всього за хрущовське десятиліття (1954–1964 рр.) до Ізраїлю емігрувало 2418 радянських євреїв [57] (за даними ізраїльського публіциста М. Штереншиса – тільки за 1961–1964 рр. близько 4646 чоловік [58]). За даними єврейської енциклопедії, у 1954–1958 рр. з СРСР емігрувало 1090 євреїв, всі – в Ізраїль; у 1959–1969 рр. – 9125, також всі до Палестини [59].

Таким чином, з кінця 1950-х рр. стало наростати протистояння двох держав з єврейського питання в СРСР і проблеми репатріації, зокрема. Як свідчать розсекречені документи, КДБ приділяв велику увагу питанням еміграції до Ізраїлю, викриттю «сіоністської пропаганди», «підривній» агітаційній діяльності ізраїльського посольства в Москві тощо [60]. У розумінні ізраїльтян проблема репатріації стосувалася не тільки самого Радянського Союзу, а й країн «народної демократії» [61]. Тель-Авів розвинув чималу активність на даному напрямку, поступово підключаючи до питання іноземні держави та виносячи її на міжнародне обговорення [62]. Ця тема стала одним з головних чинників погіршення радянсько-ізраїльських відносин, що завершився розривом офіційних дипломатичних контактів в червні 1967 р.

У радянській літературі і пресі Ізраїль і сіонізм у всіх його відтінках описувався як справжнє чудовисько. Спеціальна брошура К. Іванова і З. Шейніса, «Держава Ізраїль, його положення і політика», випущена 1958 року Госполітіздатом, рясніє численними спотвореннями. Брошура витримала два видання і розійшлася тиражом в 150 000 примірників. Не бракує «неточностей» у розділі про Ізраїль і в роботі Юрія Басистова та Інокентія Яновського «Країни Близького і Середнього Сходу», опублікованій в тому ж році в Ташкенті. Радянська преса, столична та провінційна, незмінно описувала Ізраїль як «слухняне знаряддя в руках американських і англо-французьких імперіалістів» («Львівська Правда» від 14 грудня 1958 р.). Ізраїльська дійсність незмінно малюється в найпохмуріших тонах і радянським євреям наполегливо нав’язується, що поняття «Землі Обітованої» не більше, ніж реакційний міраж. Григорій Плоткін, який в липні 1958 р. відвідав Ізраїль з групою 12 радянських туристів, навіть написав на цю тему спеціальну драму «Земля обітована», що опинилася, однак, настільки бездарною, що її жорстоко розкритикував навіть московський журнал «Театр».

Радянські газети, немов по спеціальному замовленню, рясніють кричущими заголовками на одну і ту ж тему: «Ні, це не рай!», вигукує автор статті у «Вечірній Москві» від 4 січня 1960 р.; стаття в серпневому номері (1960 року) журналу «Огоньок» називається «Стогін з раю»; «Радянська Молдавія» (в номері від 30 вересня 1960 року) вмовляє своїх читачі: «Не вірте вигадкам про ізраїльський рай», в московському політичному тижневику «Новий час» (20 січня 1961 р.) Зіновій Шейніс наполягає, що «Ізраїль не став раєм для трудящих – пророки сіонізму їх обдурили». Це до монотонності наполегливе викриття «міражу ізраїльського раю», безсумнівно свідчить про те, що тяга до Ізраїлю в радянському єврействі набула широкого поширення і що якби еміграція в Ізраїль була дозволена, то сотні тисяч скористалися б цією можливістю.

Ще 1956 року Хрущов говорив американському соціологу Жерому Девісу: «Я переконаний, що прийде час, коли всі євреї, які бажають переїхати до Ізраїлю, зможуть це зробити». Подібне завірення Хрущов дав у 1958 р. дружині президента Елеонорі Рузвельт, а рік по тому – і групі американських ветеранів Другої світової війни.

Як відомо, однією з можливих форм легалізації єврейської еміграції до Ізраїлю є «возз’єднання сімей», тобто дозвіл батькам, дітям, братам, сестрам з’єднатися з їх близькими в Ізраїлі. На запитання, адресоване на прес-конференції у Відні, чи схвалює радянський уряд таку процедуру, Хрущов відповів, що ніяких клопотань про це від радянських громадян не надходило і що, навпаки, багато російських євреїв в Ізраїлі тепер клопочуть про повернення до Радянського Союзу. Однак Голда Меїр, міністр закордонних справ Ізраїлю, встановила, що на той час радянськими євреями було подано 9236 прохань про дозвіл поїхати до рідних в Ізраїль. Переважна більшість таких клопотань залишилася без задоволення. «Вісник Ізраїлю» надрукував уривок із зворушливого листа 58-річної вдови до її єдиної дочки в Ізраїлі, яка на прохання матері послала їй три виклики: «Дорогі мої, улюблені діточки. Повинна Вам повідомити своє велике горе, що мені знову відмовили в дозволі на поїздку до Вас. Тепер що я повинна робити? Я не знаю, як можу Вам писати: руки тремтять і серце ледве тримається в мені... Дорога, золота моя, рідна, улюблена донечка, ти мене прости, що такий лист пишу. Я не хотіла тобі горе заподіяти, але що робити».

Таким чином, чотири десятиліття радянської влади не привели до витравлення національної самосвідомості єврейської меншини. Навіть культурно асимільоване молоде покоління продовжувало відчувати свою приналежність до єврейства, та й в старших колах національні традиції залишалися досить сильними і живучими. Ізраїль став в уявленні широких верств радянського єврейства якщо не «раєм», то символом єврейської гідності і нормального національного життя [63].

Тим часом арештами 1957-1962 рр. владі не вдалося розгромити сіоністський рух. Важливою формою зміцнення національної самосвідомості і сіоністського виховання радянських євреїв стали траурні мітинги, які проводилися в місцях масових розстрілів в роки Другої світової війни – в Бабиному Яру (Київ), Дробицькому Яру (Харків). Учасники мітингів боролися за право встановлення пам’ятних знаків, на яких би ясно вказувалося, що вбитими були євреї, а не просто «мирні радянські громадяни», як того вимагала влада [64].

Ще у 1954 р. з ініціативи інваліда війни А. Б. Кагана після тривалих клопотань були проведені захоронення євреїв, розстріляних у Дробицькому Яру, і встановлено обеліск з написом: «Жертвам фашистського терору» (без слова «євреї»). Час від часу поновлювалися переслідування віруючих; підпільна релігійна громада під керівництвом Й. Іоффе протягом 1950–1980-х рр. була змушена 19 разів міняти приміщення для молитов [65].

На початку шістдесятих років ХХ сторіччя у Радянському Союзі почалася кампанія, що розбурхала громадську думку на Заході – боротьба проти економічних злочинів. Серед засуджених в цих процесах миготіли майже виключно єврейські прізвища. Коли в липні 1961 року на Захід проникла інформація про те, що всупереч кримінальному кодексу людям дають вищу міру покарання з економічних звинуваченнями (вища міра була передбачена тільки за зраду, шпигунство, саботаж, тероризм, бандитизм і умисне вбивство при обтяжуючих обставинах), це викликало шквал обурення [66].

Ще навесні 1960 р. вийшов указ Президії Верховної Ради СРСР про передачу економічних злочинів від МВС у відання КДБ, а 5 травня 1961 року – про застосування смертної кари для розкрадань у особливо великих розмірах [67]. У липні 1961 р. кампанія проти економічних злочинів посилилася і тривала до березня 1963 року. 20 лютого 1962 р. вийшов указ Верховної Ради «Про посилення кримінальної відповідальності за хабарництво», аж до розстрілу з конфіскацією [68].

Всього в 1960–1966 рр. в СРСР за незаконні валютні операції до кримінальної відповідальності було притягнуто 1061 чоловік, в той же час в 1961–1967 рр. засудили 497 євреїв, тобто юдеї склали майже половину від усіх репресованих [69]. З 163 євреїв, засуджених до ВМП на початку 1960-х рр. за економічні злочини, 80 стратили в УРСР [70]. За 1961–1964 рр. в УРСР було страчено 79 євреїв (а в РРФСР – всього 39). Осіб інших національностей серед розстріляних було незрівнянно менше [71].

Єврей-валютник Ян Рокотов, страчений 1961 р.

Процеси широко висвітлювалися в пресі, навіть у місцевій (так, «Закарпатська правда» від 21 грудня 1963 р. повідомляла про цеховиків-рабинів і валютників-сіоністів) [72]. У 1962–1964 рр. в УРСР пройшли львівські процеси проти цеховиків і корупції. Місцева синагога в столиці Західної України була оголошена розсадником незаконних валютних операцій та спекуляцій. Апофеозом кампанії стала справа Львівського обласного раднаргоспу, в ході якої левову частку засуджених знову склали євреї [73]. У 1961–1967 рр. за економічні злочини у Львові було засуджено 132 єврея, з яких 32 розстріляно. У Києві – 129 євреїв, 9 розстріляли [74].

Господарська активність деяких євреїв Харкова розвивалася в умовах державної монополії в рамках так званої тіньової економіки. В результаті кампанії, розпочатої 1963 р. з ініціативи Хрущова, за чеканку золотих монет були з порушенням юридичних норм засуджені до розстрілу 6 харківських євреїв, що викликало протести світової громадськості, проте відносно трьох засуджених вирок було виконано [75].

Згідно з тоді ж опублікованими на Заході неповними даними, з 1 липня 1961 року по 1 липня 1963 року 140 обвинувачених за економічні злочини були засуджені до смертної кари; серед них було 80 євреїв [76].

У збірнику документів під редакцією Б. Морозова вказується, що в період з липня 1961 року по серпень 1963 року із 163 чоловік, засуджених до смерті за «економічні злочини», 88 були євреями. Паралельно з цим в газетах розгорнулася активна антисемітська пропаганда: було надруковано велику кількість статей про євреїв-валютників, розкрадачів держвласності тощо, в тому числі у «Літературній Україні» від 15.10.1963 р. та 09.10.1964 р. і «Закарпатській правді» від 29.12.1963 р. [77].

З огляду на весь вищевказаний комплекс дискримінації радянських євреїв, Ізраїль розвинув чималу активність на міжнародній арені в зв’язку з тяжким становищем своїх одноплемінників в СРСР [78]. Крім зусиль Тель-Авіва, на початку 1960-х рр. в країнах Західної Європи і Північної Америки почали виникати різні заходи, організації і навіть цілі руху на захист іудеїв Радянського Союзу. Так, 15.09.1960 р. в Парижі пройшла перша міжнародна конференція в підтримку радянських євреїв. У 1963 р. в США вийшла в світ книга Елі Візеля «Євреї мовчання». 12.10.1963 р. в Клівленді (США) була створена «Рада з радянського антисемітизму» за участю Луїса Розенблюма, майбутнього першого президента загальноамериканської організації «Об’єднання Рад в підтримку радянських євреїв». 21.10.1963 р. в Нью-Йорку відбулася конференція на тему «Становище радянських євреїв». Організатор – Моше Дектор. У сiчнi 1964 р. пройшла конференція рабинів в Оттаві (Канада) за подібною темою. В квітні 1964 р. у Вашингтоні пройшов симпозіум на тему «Становище радянських євреїв». 4 квітня було створено «Американський комітет з радянських євреїв» у Вашингтоні, 5 квітня – американська «Національна конференція в підтримку радянських євреїв». 29 квітня 1964 року відбулося створення всеамериканської організації «Студенти в боротьбі за радянських євреїв», а в грудні 1964 року – канадського відділення «Студентів» на чолі з Ірвіном Котлером [79].

Про цю активність було добре поінформоване кремлівське керівництво. Докладний перелік подібного роду діяльності міститься, наприклад, в довідці посольства СРСР в Канаді «Активізація антирадянської діяльності реакційних єврейських організацій в Канаді» від 21 січня 1964 р. [80].

Таким чином, радянська влада щодо євреїв порушували відразу цілий ряд статей з діючої Конституції 1936 р. Так, статтею № 123 гарантувалося «рівноправність громадян СРСР, незалежно від їх національності і раси, в усіх галузях господарського, державного, культурного і громадсько-політичного життя» [81] (гоніння на іудаїзм, відмова в прийомі до вищих навчальних закладів та ін.). Стаття № 124 закріплювала забезпечення за громадянами свободи совісті, свободи відправлення релігійних культів» (антирелігійна кампанія, закриття синагог, заборона на випічку маци тощо). Стаття № 125 гарантувала свободу слова, свободу друку, свободу зібрань та мітингів, свободу вуличних походів і демонстрацій (переслідування самвидаву, перешкоджання відвідування синагог і т. п.). 126-а стаття проголошувала, що «народним масам громадян СРСР забезпечується право об’єднання в громадські організації: професійні спілки, кооперативні об’єднання, організації молоді, спортивні і оборонні організації, культурні, технічні і наукові товариства» (переслідування сіоністських гуртків, товариств з вивчення івриту тощо). Стаття № 127 забезпечувала громадянам СРСР «недоторканність особи. Ніхто не може бути заарештований інакше як за постановою суду або з санкції прокурора» (затримання і арешти членів різних єврейських організацій співробітниками КДБ); стаття № 128 – недоторканність житла і таємницю листування (стеження і перехоплення листів, листування радянських євреїв між собою та з ізраїльтянами).

Таким чином, в хрущовську епоху радянські євреї зазнавали утисків за всіма параметрами – від гонінь на іудаїзм до заборони на еміграцію. Звичайно, в часи відлиги антисемітизм був на порядок слабкіше сталінського, проте відчувався дуже виразно. Порушення прав євреїв відбувалося як в канві загальної антиправової політики радянської влади, що стосувалася представників усіх етносів і конфесій (антирелігійна кампанія, заборона самвидаву, діяльності неформальних організацій тощо), так і з урахуванням зовнішньополітичного чинника (підозра в симпатіях до Ізраїлю і США, тобто потенційна зрада Батьківщині в умовах холодної війни, активність євреїв цих країн в боротьбі за права радянських одноплемінників). В Україні дискримінація євреїв прийняла куди більш жорсткі форми, ніж в середньому по СРСР. Це пояснюється, з одного боку, об’єктивним фактором чисельності єврейського населення УРСР в порівнянні з іншими союзними республіками (особливо у відносному плані), залишками його вкоріненості і традиційності (територія України входила до серцевини ашкеназької цивілізації), а з іншого – класичною недовірою імперського центру до жителів України, страхом перед їх нелояльністю і можливістю сецесії найважливішої після РРФСР республіки.


1. Відносно переслідувань євреїв у сталінські часи докладніше див.: Костырченко Г. В. Тайная политика Сталина: Власть и антисемитизм. М.: Международные отношения, 2001. 779 с.

2. Костырченко Г. В. Тайная политика Хрущева: власть, интеллигенция, еврейский вопрос. М.: Международные отношения, 2012. С. 441.

3. Украина. Евреи в послевоенной Советской Украине (1945–91) / Еврейская конференция Украины.

4. Докладніше щодо дискримінації при прийомі до вищих навчальних закладів див.: Книга о русском еврействе (1917–1967) / под редакцией Я. Г. Фрумкина, Г. Я. Аронсона, А. А. Гольденвейзера. Нью-Йорк, Союз русских евреев, 1968. С. 362–365.

5. Тема 19. Евреи СССР в годы хрущевской «оттепели» и в эпоху «застоя» (1953–1985 гг.) / В. В. Энгель, Курс лекций по истории евреев России.

6. Краткая еврейская энциклопедия. Т. 8. Иерусалим, 1996. С. 304.

7. Костырченко Г. В. Указ. соч. С. 176–178.

8. Глава 13. Советские евреи: групповой портрет к началу эмиграции / Юлий Кошаровский.

9. Костырченко Г. В. Указ. соч. С. 180.

10. Украина. Евреи в послевоенной Советской Украине (1945–91) / Еврейская конференция Украины.

11. Костырченко Г. В. Указ. соч. С. 267.

12. Книга о русском еврействе (1917–1967). С. 381; Краткая еврейская энциклопедия. С. 258.

13. Костырченко Г. В. Указ. соч. С. 198.

14. Украина. Евреи в послевоенной Советской Украине (1945–91) / Еврейская конференция Украины.

15. Тема 19. Евреи СССР в годы хрущевской «оттепели» и в эпоху «застоя» (1953–1985 гг.) / В. В. Энгель, Курс лекций по истории евреев России.

16. Щодо зв’язку фестивалю з єврейським питанням у СРСР докладніше див.: Костырченко Г. В. Указ. соч. С. 270–277.

17. Книга о русском еврействе (1917–1967). С. 336.

18. Еврейская эмиграция в свете новых документов /под ред. Б. Морозова. Тель-Авив, 1998. С. 37.

19. Там же. С. 38–39.

20. Відносно радянських антиюдейських (фактично – антисемітських) публікацій див. також: Краткая еврейская энциклопедия. С. 260.

21. Про скандал, пов’язаний із сумнозвісною брошурою Т. Кичко, також див.: Костырченко Г. В. Указ. соч. С. 222–230.

22. Книга о русском еврействе (1917–1967). С. 367–368.

23. Детальніше щодо дискусії всередині ЦК КПРС, міжнародної реакції на брошуру Т. Кичко та відповідних радянських контрзаходів див. Российский государственный архив новейшей истории. Ф. 5. Оп. 55. Д. 81. Л. 48-70.

24. Книга о русском еврействе (1917–1967). С. 369.

25. Докладніше про це див.: Костырченко Г. В. Указ. соч. С. 206–211.

26. Там же. С. 215–219.

27. Докладніше про репресії відносно львівської синагоги див.: Костырченко Г. В. Указ. соч. С. 220.

28. Книга о русском еврействе (1917–1967). С. 350–351.

29. Краткая еврейская энциклопедия. С. 259.

30. Костырченко Г. В. Указ. соч. С. 221.

31. Костырченко Г. В. Указ. соч. С. 216–217.

32. Про кампанію по боротьбі з мацою та іншими єврейськими релігійними стравами детальніше див.: Краткая еврейская энциклопедия. С. 259; Книга о русском еврействе (1917–1967). С. 355–359.

33. Тема 19. Евреи СССР в годы хрущевской «оттепели» и в эпоху «застоя» (1953–1985 гг.) / В. В. Энгель, Курс лекций по истории евреев России.

34. Краткая еврейская энциклопедия. С. 259.

35. Докладніше щодо скандалу, пов’язаного із поемою Євтушенка, див.: Костырченко Г. В. Указ. соч. С. 351–370.

36. Костырченко Г. В. Указ. соч. С. 364–365.

37. Тема 19. Евреи СССР в годы хрущевской «оттепели» и в эпоху «застоя» (1953–1985 гг.) / В. В. Энгель, Курс лекций по истории евреев России; відносно єврейського питання в СРСР в цілому та активності Ізраїля з цього приводу докладніше див.: Костырченко Г. В. Указ. соч. С. 176–240.

38. Глава 5. Оттепель / Юлий Кошаровский.

39. Костырченко Г. В. Указ. соч. С. 77.

40. Костырченко Г. В. Указ. соч. С. 272–273.

41. Глава 6. Рост национальной активности и реакция властей / Юлий Кошаровский.

42. Глава 5. Оттепель / Юлий Кошаровский.

43. Костырченко Г. В. Указ. соч. С. 279–280.

44. Докладніше про це див.: Костырченко Г. В. Указ. соч. С. 284–296.

45. Иосиф Зисельс. Еврейский самиздат: 60-е – 80-е годы / Мигдаль.

46. Вейцман Х. В поисках пути: в 2-х кн. Тель-Авив: Библиотека-Алия, 1990. Кн. 1. 230 с.; Кн. 2. 235 с.

47. Глава VIII. Нелегальная сионистская деятельность в 1960–71 гг. / Маргулис М. Д. «Еврейская» камера Лубянки.

48. Иосиф Зисельс. Еврейский самиздат: 60-е – 80-е годы / Мигдаль.

49. Костырченко Г. В. Указ. соч. С. 87-88.

50. Иосиф Зисельс. Еврейский самиздат: 60-е – 80-е годы / Мигдаль.

51. Штереншис М. Евреи. История нации. Герцлия, 2011. С. 503.

52. Еврейская эмиграция в свете новых документов. С. 30–31.

53. Глава 5. Оттепель / Юлий Кошаровский.

54. Еврейская эмиграция в свете новых документов. С. 25–26

55. Там же. С. 27.

56. Еврейская эмиграция в свете новых документов. С. 28.

57. Костырченко Г. В. Указ. соч. С. 321–322.

58. Штереншис М. История Государства Израиль. Герцлия: ISRADON, 2005. С. 503.

59. Краткая еврейская энциклопедия. С. 303.

60. Еврейская эмиграция в свете новых документов. С. 25–52.

61. Про репатріацію із країн Східного блоку докладніше див.: Костырченко Г. В. Указ. соч. С. 146–147, 163; Говрин Й. Израильско-советские отношения 1953–1967: пер. с иврита. М.: Прогресс-Культура, 1994. С. 138–148.

62. Докладніше про це див.: Говрин Й. Указ соч. С. 160–240; Костырченко Г. В. Указ. соч. С. 296–322.

63. Книга о русском еврействе (1917–1967). С. 338–340.

64. Михаэль Бейзер. Евреи борьбы. Еврейское национальное движение в СССР (1967–1989 гг.) / Еврейское агентство для Израиля.

65. Харьков / Электронная еврейская энциклопедия.

66. Глава 8. Евреи Америки включаются в борьбу / Юрий Кошаровский.

67. Докладніше щодо кампанії див.: Костырченко Г. В. Указ. соч. С. 418–437.

68. Там же. С. 423.

69. Там же. С. 433.

70. Там же. С. 434.

71. Краткая еврейская энциклопедия. С. 261

72. Там же. С. 262.

73. Докладніше щодо львівських процесів див.: Костырченко Г. В. Указ. соч. С. 435–436.

74. Костырченко Г. В. Указ. соч. С. 435.

75. Харьков / Электронная еврейская энциклопедия.

76. Книга о русском еврействе (1917–1967). С. 370–373.

77. Еврейская эмиграция в свете новых документов. С. 51.

78. Відносно міжнародної діяльності Тель-Авіва з метою організації тиску на Кремль у єврейському питанні докладніше див.: Костырченко Г. В. Указ. соч. С. 296–322; Глава 7. Израиль включается в борьбу / Юлий Кошаровский; Глава 8. Евреи Америки включаются в борьбу / Юлий Кошаровский.

79. Хронология событий сионистского движения в Советском Союзе / Исход советских евреев.

80. Еврейская эмиграция в свете новых документов. С. 44–51.

81. Конституция (Основной закон) Союза Советских Социалистических Республик. Утверждена Чрезвычайным VIII съездом Советов Союза ССР 5 декабря 1936 года (с последующими изменениями и дополнениями).

Рекомендувати цей матеріал