Про комплекс жертви, комуністичні галюцинації і рекомунізацію

Коли по російських містах носили ікону із зображенням Сталіна, здавалося, що в Україні такого бути не може. Ні за яких умов.

Бо, хто б там що не казав, за роки незалежності ми пройшли певний шлях до очищення свідомості від наслідків тоталітарного режиму, до розуміння того більшовицького гніту, який заливав Україну кров’ю, закидав трупами, пресував морально.

Здавалося б, декомунізаційні закони, які почали діяти в країні, мали б позначити ту точку неповернення, за якою немає місця комуністичній ідеології, прославлянню її вождів.

Але ось 22 червня нинішнього року під приміщення Верховної Ради України приходить група невідомих осіб, нібито для того, щоб провести молебень.

Та замість церковного збіжжя, потрібного для проведення обряду, у їхніх руках портрети комуністичного вождя Сталіна та деяких воєначальників радянського часу, Жукова, наприклад.

Фото: racurs.ua

Чимало українських ЗМІ згадували про цю подію і вміщували світлину переважно немолодих людей, і переважно жінок, з тими портретами.

Споглядаючи фото, на якому у першому ряду «молільники» виставили бабунь, закутаних по-сільському у хусточки, думалося: «Хто стоїть за цими людьми?» Не вони ж самі проплатили виготовлення цих досить великих портретів, яких не купиш у магазині? Не віриться і в те, що вони самотужки продумали проведення цієї акції. Як і в те, що ці жінки заради ідеї пішли під парламент стояти у спеку на сонці з тими парсунами. Ну, не ходять українці нині на акції тільки з ідеологічних мотивів. За гроші – так.

Втім, ці прості на вигляд жінки навряд чи розуміли, що їх використовують з певною метою: почасти дестабілізувати ситуацію, почасти продемонструвати, що у країні нівелюються досягнення демократії, що є несприйняття декомунізації.

Хоча, можливо, те, що вони робили, цілком вписувалося у моральні засади цих людей.

Бо, на жаль, чимало українців так і не змогли до сьогодні позбутися комплексу жертви стосовно комуністичного режиму. Навіть знаючи про його злочини, про ті страшні речі, які чинилися під червоними радянськими прапорами, ці люди однаково все виправдовують і готові знову беззастережно вірити будь-кому, хто поманить їх привидом комунізму.

Втім, акція під Верховною Радою – не єдиний тривожний дзвіночок. Є й інші. І цей процес вже навіть має своє означення – рекомунізація.

Останнім часом одне з найбільших міст України – Харків, стало ареною протистояння між українським законом і прокомуністичним беззаконням.

Тут міська влада розіграла спектакль (інакших слів не добереш) з перейменування проспекту, названого на честь Петра Григоренка, – правозахисника, засновника Української Гельсінської групи, учасника дисидентського руху, на ім’я відомого своїм негативним ставленням до українців і України маршала Жукова, через військове «керівництво» котрого тільки у битві за Дніпро полягло до 380 тисяч людей, значна частина серед яких українці. У військовій і життєвій кар’єрі «товариша Жукова» чимало таких «подвигів», які омиті чужою невинною кров’ю.

Міська влада не тільки спровокувала протистояння у своїй же громаді, бо громадські активісти відразу висловили протест з цього приводу і пішли до суду, а фактично діє так, що виявляє пошану до ката, зневажаючи гідну людину, яка справді піклувалася про захист прав свого народу.

Насправді, думаю, це скандальне перейменування потала не тільки пам’яті Петра Григоренка, а й інших українських правозахисників, які в умовах гнилої радянської системи намагалися відстояти бодай якусь частину прав людини, нехтуючи власним спокоєм, а часто і власною свободою.

З приводу ситуації з перейменуванням проспекту Петра Григоренка у Харкові є коментар Українського інституту національної пам’яті, з посиланням на конкретні норми законодавства, які засвідчують неправомірність дій влади.

Як вже згадувалося, харківські активісти також подали відповідний позов до суду. Але навіть ще не знаючи, яким буде судове рішення, міські чиновники продовжують порушувати законодавство. Різні інформаційні ресурси вмістили фото, на якому видно, як вже змінюють таблички з назвою проспекту. Причому, розміщують їх на рівні другого-третього поверхів, що навіть на вигляд абсурдно, аби не сказати гірше.

А чого ще чекати, якщо й досі не поставлено крапку щодо остаточної заборони комуністичної партії в Україні? Ось і піднімає голову ця гідра комунізму раз-по-раз.

На минулих виборах президента комуністична партія висунула свого кандидата. У ЦВК його не зареєстрували. Та комуністи не заспокоїлися і пішли до суду. Верховний Суд став тією інстанцією, яка засвідчила, що недопущення кандидата у президенти від комуністичної партії – є правомірним.

Як тільки почалася кампанія з проведення позачергових виборів народних депутатів, комуністична партія знову подає свій виборчий список. І ЦВК знову його не реєструє.

Очевидно, потрібно знову очікувати нового судового позову з цього питання?

І скільки так може тривати? Коли нарешті комуністична партія в Україні буде поза законом остаточно і безповоротно?

Бо, раптом, знайдеться суддя у заштатному суді заштатного райцентру, який, користуючись власними симпатіями чи власними поняттями про доцільність, візьме і визнає, що комуністична партія до кінця так і не заборонена і може брати участь у виборчому процесі? Якими можуть бути наслідки? А судді такі у нас є. Невипадково ж на просторах українського Інтернету після подій останнього часу з’явився сумний жарт про те, що скоро діждемося судового рішення, за яким Україну перейменують на УРСР. І це зовсім не смішно.

…У нідерландського художника Ієроніма Босха є картина з промовистою назвою «Корабель дурнів». На ній зображено корабель, котрий вже нікуди не пливе. Він вріс у землю, через нього проросли дерева. Але на ньому все ще залишаються люди, які навіть не помічають, що вони стоять на місці. Та, врешті, їм нічого не потрібно у житті, крім задоволення найпримітивніших потреб: випити, погуляти, а ще захоплено поспівати хором… Вони не розуміють реальності і живуть лише інстинктами. Це люди – напівфабрикати, вони схожі на фігурки, вистругані з дерева.

Картина була намальована, коли Європа переживала один із складних, кривавих періодів свого розвитку.

Але і ми жили колись на схожому кораблі, який нікуди не плив, де також з власної волі чи з примусу захоплено співали хором комуністичних пісень, де не потрібна була сила духу, де комуністичними галюцинаціями підмінялося справжнє життя.

Ставши незалежними, ми ніби покинули палубу цього страшного корабля. Та як тільки здасться, що це вже навічно, знаходиться хтось, хто намагається нас на нього повернути, і знову нав’язати українському суспільству комуністичні галюцинації. Страшні і цинічні за своєю суттю.

Ієронім Босх. Човен дурнів (кінець XV століття).
Репродукція з відкритих джерел