Права Людини в Україні

http://khpg.org/index.php?id=1580829254


04.02.2020 | Наталка Ковальчук
Погляд

Про третю національність, людей без біографії і розлади ідентичності

   

У одній із харківських шкіл російську мову позначили у табелях учнів, як мову корінного народу. У соцмережах цим повідомленням і скріном табеля поділилася мати школяра.

У Києві поліція затримала трьох осіб, які розклеювали провокативну рекламу з написом російською мовою: «Росія – наш головний стратегічний партнер». Розміщували ці білборди піратським способом.

З минулого року в Україні безперешкодно почало працювати книжкове видавництво, яке є «дочкою» одного з великих російських книговидавничих підприємств, яке, у тому числі, видає й книги Путіна. З початку своєї роботи в Україні це книговидавництво замовлень на видання книг українською мовою навіть не приймало.

У минулому навчальному році в одній з сільських  шкіл Вінничини дітей змусили вивчати російську мову. Батьки обрали для факультативного вивчення дітьми інформатику, однак директор навчального закладу силовим рішенням замість інформатики примусив школярів вивчати мову держави-агресора.

У кінці січня 2020 року прикордонники Сумського загону разом з митниками виявили у вагоні потяга, який прямував з Москви, сховок з російськими дитячими книжками. Більше сорока пакунків дитячої літератури російських видавництв нелегально провозили провідники.

Останнім часом таких повідомлень трапляється надто багато як на інформаційних ресурсах, так і в соцмрежах, у першу чергу у Facebook.

Іноді здається, що відкрилася горезвісна скриня Пандори і з неї суне і суне в Україну всіляка московщина та малоросійщина, а в самій Україні активізувалися сили, які охоче сприймають і поширюють цей бруд.

Особливо гостро такі факти проявляються у питаннях мови, культури, освіти.

Хоча насправді тут ідеться не лише про мову, культуру чи освіту. Ідеться  про нашу ідентичність.

З одного боку переважна більшість громадян, незалежно від своєї, так би мовити кровної національності, позиціонують себе українцями – тобто людьми, котрі народилися, виросли в Україні, шанують її мову, традиції, історію. Мають відчуття своєї Батьківщини.

Скажімо, за результатами недавнього соцопитування, проведеного фондом Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва спільно з соціологічною службою Центру Разумкова, 85 відсотків громадян країни підтримують українську мову і виступають проти надання російській статусу державної, більше ніж 80 відсотків згодні з твердженням, що українська мова є важливим атрибутом незалежності України.

Здавалося б, це цілком утішний результат. Але чому тоді раз-по-раз виникають повідомлення про чиновників, які мають говорити державною мовою, а насправді спілкуються російською і дуже неохоче переходять на українську, коли цього вимагають відвідувачі?

Чому у магазинах, кав’ярнях, перукарнях, будь-яких інших закладах, що надають послуги, також опираються і не хочуть переходити на українську, коли цього вимагають клієнти?

Якось довелося вислухати довгу тираду однієї з працівниць аптеки з приводу того, що через новий закон про мову оголошення доведеться написати українською, бо інакше накладуть штраф. А те оголошення було всього одне. На дверях фармацевтичного закладу на звичайному аркуші паперу написали: «Размена денег нет». Вочевидь ця російська фраза фармацевту була ближчою ніж українська: «Готівки не міняємо». При тому сама жінка говорила досить пристойною українською мовою.

Такий своєрідний розлад ідентичності притаманний не такій вже малій  кількості українців. Навіть розуміючи, що Україна як потужна держава може справдитися лише завдяки збереженню важливих духовних складових, зокрема, мови, культури, історії, вони в той же час досить поблажливо або байдуже ставляться до повзучої російської та проросійської експансії.

Прикладів далеко шукати не потрібно. Досить повернутися до тих повідомлень, з яких починається цей матеріал. Так, про те, що російська мова позначена «мовою корінного народу», стало відомо лише завдяки одній-єдиній матері учня. Тобто, у великій міській школі решті батьків було байдуже до того, що там написали у табелі сина чи доньки?

А зросійщення сільської школи на Вінниччині? З цим, очевидно, погодилася рада навчального закладу, яка затверджує шкільний компонент. І все так би й залишилося без змін, якби окремі батьки не почали протестувати і оприлюднювати факт.

У цих та багатьох інших випадках проросійські впливи можна було зупинити. Але ті, від кого це залежало, цього не зробили. Хоч і могли, але не захотіли.

Адже  хтось же з чиновників давав дозвіл на реєстрацію в Україні пропутінського видавництва? Сама приналежність підприємства до книговидавничої галузі країни-агресора вже мала б насторожити. Але відомо про це стало не завдяки пильності відповідних державних органів, а цілком випадково. Завдяки тим, кому небайдуже, яка література насичуватиме наш ринок і що читатимуть українці.

Хтось чекав на нелегально привезені російські книги, аби реалізувати їх для українських дітей. Хоча люди, які займаються продажем літератури, не могли не знати, що з березня 2019 року Державний комітет з питань телебачення і радіомовлення зупинив видачу суб’єктам господарювання дозволів на ввезення книг з Російської Федерації за санкційним списком.

У психології є таке поняття «мовчазна більшість». Це дуже вигідна позиція. Вибравши її, ти не будеш надто переживати, що хтось скликає проросійський мітинг чи роздає на вулиці сумнівне видання проросійського характеру. Промовчиш, коли водій у маршрутці на всю гучність вмикатиме російський «шансон»…

А якщо не промовчиш, то, скоріш за все, потрапиш у таку ж ситуацію, яка недавно збурила небайдужих українців, коли водій замість того, щоб вимкнути російський фільм, висадив своїх пасажирів, які зробили зауваження за демонстрацію чужого продукту і попросили вимкнути його. «Нас двох, волонтерку аеророзвідки та госпітальєрку, дорослі зрілі люди, громадяни України, на чолі з водієм погодилися висадити посеред траси, аби далі дивитися у спокої російське кіно», – прокоментувала ситуацію одна з дівчат, які були змушені вийти з автобуса на нічній трасі.

«Мовчазна більшість» відіграла свою роль і в цьому випадку. Хоча, можливо, не така й мовчазна. Чимало інформресурсів згадували, що під час конфлікту в автобусі, коли дівчата сказали, що повертаються з похорону полеглого на війні бійця, якась з пасажирок відгукнулася на кшталт того, що її не цікавить їх біографія.

На жаль, в Україні є частина населення, яку не цікавлять ні біографії гідних людей, ні те, що відбувається у країні. Чи не тому, що самі на мають справжньої біографії, а лише якісь дати свого життя? І не мають відчуття України, як рідної країни, як Батьківщини. А сприймають її лише, як територію, де живуть і працюють.

Можливо, щоб зрозуміти, чому так трапляється, нам потрібно повернутися на сто років назад. У той час, коли член Української Центральної Ради, Генеральний секретар міжнаціональних справ, публіцист Сергій Єфремов написав статтю «Нова національність», вміщену у квітні 1917 року у щоденній українській газеті «Нова рада».

Публікація стала відповіддю на спроби створити в Києві «Общество юго-россов», яке збиралося об’єднати тих,  хто визнає за свою мову – російську літературну мову, а за місце своєї роботи – територію вільної України. Формування  цього товариства він порівнював зі спробою створити третю національність – і ні українець, і ні росіянин, зазначивши втім, що «національності вигадати не можна, коли її мати-природа не сотворила».

Багато що у цій публікації перегукується з сьогоднішнім часом. Іноді лише стилістичні особливості та лексика підказують, що то не про нинішній день. Ось хоча б така характеристика  осіб, що схильні вважати себе цією «третьою національністю»:

«Виходить, що це старі наші знайомі – землячки, що досі себе чванливо величали „тоже малороссами“, або „малоросами, говорящими по-русски“, і на цій підставі гудили українське письменство за „ковальство“, „вузість“ і т. ин.

„Ведь я тоже малорос и Шевченко понимаю, а вот они пишут на выдуманном галицийском наречии: какой-то ‘маслак’, напр.“ – ось звичайний тип їхніх міркуваннів.

Очевидно, демократизм тут і не ночував, а просто буйний і несподіваний для цих людей зріст українства поставив їх перед фактом, якого вони поки що перетравити не можуть, з яким дати собі раду не здужають».

Так і в сучасній Україні дехто не може «перетравити» тих змін, які відбуваються у сфері національного розвитку, прагнень нарешті позбавитися великоросійського впливу, московщини та малоросійщини у власній країні.

Рекомендувати цей матеріал