пошук  
версія для друку
04.12.2001 | Євген Захаров

Свобода слова по-українськи: Хоч якась є ...

   

Нещодавно я зустрів у коридорі Інституту філософії Ярослава Дашкевича. Ми нашвидку обговорили новини, зайшлося про десятиліття незалежності, про те, що держава не наша, вона не для людей, а проти них, як і за радянських часів, і якщо й були якісь успіхи та досягнення, то не завдяки державі, а всупереч їй. Але тут на розумному й тонкому обличчі Дашкевича з’явилася сумна усмішка: "Все ж таки хоч якась є...".

Я думаю, що ці Дашкевичеві слова добре характеризують і стан свободи слова у країні – "хоч якась є".

Відразу застережуся, що говорити, гадаю, треба про ширше поняття – свободу вираження поглядів (так не зовсім вдало переклали freedom of expression). Адже можливість висловити те, що думаєш, не боячись, що тобі заткнуть рота чи змусять дотримуватися певної позиції, не має сенсу без можливості розповсюдити висловлене, та й, власне, немислима в інформаційному вакуумі: в сучасному світі погано поінформована людина навряд чи зможе промовити щось нове. Та й спосіб вираження слід розуміти загальніше: не тільки слово, але й пісня, симфонія, картина, статуя, танець, фільм... Іншими словами, свобода слова невіддільна від свободи думок, свободи інформації, свободи творчості. Тому і в міжнародних угодах про права людини йдеться про захист свободи вираження поглядів. Приміром, у статті 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права говориться:

"1. Кожна людина має право безперешкодно дотримуватися своїх поглядів.

2. Кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження, чи іншими способами на свій вибір.

3. Користування передбаченими в п.2 цієї статті правами накладає особливі обов’язки і особливу відповідальність. Воно може бути, отже, пов’язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними:

а) для поважання прав і репутації інших осіб;

б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення".

Мета цієї статті – спробувати простежити, як змінювалася ситуація зі свободою вираження поглядів упродовж останніх років.

Прорив: 1987-1991

На початку 1987 року в Харкові у бібліотеці імені Короленка почали влаштовувати невеличкі вечори-зустрічі з літераторами, які багато років не мали контакту з читачами. Добре пам’ятаю, як мене вразив виступ Сергія Набоки, який не тільки читав вірші, а й говорив про цензуру, про необхідність надрукувати Солженіцина і ще багато чого, про що не говорилося відкрито. Для мене, цілком далекого від публічності й звиклого до самвидаву, це було немислимо – не через страх, а від упевненості, що в цьому немає сенсу. Але ситуація змінювалася швидко. Після масового звільнення в’язнів сумління в лютому-березні 1987 року виникли перші незалежні видання – журнали "Гласность" (травень), "Референдум" (червень), газета "Экспресс-Хроника" (серпень), в Україні відродився "Український вісник" (серпень). Та й підцензурні видання дедалі більше торкалися неможливих раніше тем в історії, політиці, економіці. Виникли перші структури громадянського суспільства – Асоціація незалежної української інтелігенції, Український культурологічний клуб, "Меморіал", "Зелений світ". У лютневому числі журналу "Век ХХ и мир" за 1989 рік уперше надрукували Солженіцина – "Жити не брехнею". На мою пропозицію Раді харківського "Меморіалу" надіслати до журналу телеграму підтримки всі мовчали, опустивши голови. А за якісь півроку ця молодь зробилася куди радикальнішою за мене.

"П’ятирічка гласності" (1987-1991) суттєво розширила коло свободи, завдавши могутнього удару цензурі. Чимало раніше заборонених тем, фактів і подій почали широко обговорюватися, з’явилися недержавні засоби масової інформації, деякі з них, приміром, "Коммерсантъ", цілком успішно конкурували з офіційними ЗМІ. Змінилося й законодавство. Спроби влади й далі маніпулювати через ЗМІ громадською думкою провалилися: казками про ленінські норми партійної демократії та гарний соціалізм суспільство задурити себе не дало. Та багато з тем однаково залишалося табуйованими, а доступ до інформації був як і раніше вкрай обмеженим, бо зберігалася розгалужена система секретності.

Відкат: 1991-1994

Розпад СРСР і створення незалежної української держави створили, здавалося б, принципово інакший стан. Компартію було заборонено, ідеологічні рамки усунуто, цензуру поставлено поза законом, чинну систему секретності зруйновано. Виникли нові інформаційні аґенції, такі як УНІАР, УНІАН, газети, журнали, почалося формування інформаційного ринку. Ухвалено проґресивні закони про друковані ЗМІ, про інформацію, про державну таємницю. Та нові можливості все одно було змарновано, і коло свободи висловлення поглядів не розширилося, а багато в чому навіть звузилося.

Головною причиною цього була, як на мене, слабкість української демократії. Комунізм в Україні не був переможений. Українське суспільство, послаблене масовими політичними репресіями, розколоте на "східняків" і "західняків" і духовно не готове до незалежності, не змогло провести заміну політичних еліт. В Україні не було процесу декомунізації, як у Польщі, Чехії чи Угорщині. Збереглася радянська адміністративно-командна система з усіма притаманними їй внутрішніми суперечностями, колишня номенклатура практично повністю зберегла командні позиції в усіх гілках влади. Почасти це можна пояснити загальною консервативністю українського суспільства й тим, що українцям, з одного боку, притаманні відстороненість від політики й індивідуалізм, а з другого – конформізм, "слухняність". Недаремно понад 60% виборців на виборах президента віддали перевагу не колишньому політв’язневі В’ячеславу Чорноволу, а колишньому завідувачу ідеологічного відділу ЦК КПУ, спокійному і звичному Леонідові Кравчуку.

Перечекавши трохи й розгледівшись, українська номенклатура зметикувала, що ніхто серйозно на її владу не зазіхає, і заходилася облаштовувати державу відповідно до своїх інтересів – передусім збагачення. Те, що при цьому руйнувалися цілі галузі економіки, нікого не бентежило. Не зустрічаючи майже ніякого опору від суспільства, експансія номенклатури, щільно злютованої з бізнесом і державними органами, дедалі міцнішала, унаочнюючи старе правило: держава робить із людьми все, що вони дозволяють із собою робити. Повною мірою це оприявнилося в царині засобів масової інформації.

Неготовність суспільства до змін, загальна дезорієнтованість, "руїна в головах" у критичної маси населення обумовили відсутність політичних та економічних реформ і призвели до надзвичайно тяжкої економічної кризи й гіперінфляції. У цій ситуації ринок ЗМІ не міг розвиватися і його фактично не було створено: західних інвестицій не було, медіа-бізнес міг бути тільки збитковим. Це призвело до повної залежності журналістів від власників. Державні ЗМІ могли існувати тільки за рахунок фінансування з бюджету, незалежні – або закритися (як це, наприклад, сталося з "Республікою", однією з найкращих тогочасних газет), або продаватися: знайти приватного інвестора, який утримуватиме ЗМІ в обмін на підтримку його фінансово-політичних інтересів. На однакові умови підтримки державних і недержавних видань розраховувати було годі: всім пирогів не вистачить, та й не спадало першим особам держави на думку, що слід підтримувати незалежні видання, які могли б аналізувати і критикувати дії державних чиновників. Навпаки, і Леонід Кравчук, і Іван Плющ не раз підкреслювали, що необхідно підтримувати періодичні видання Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, й газети, засновниками яких є місцеві ради народних депутатів. На нормативному рівні це було фактично закріплено низкою урядових постанов і розпоряджень президента. У постанові уряду від 3 березня 1994 року вперше було опубліковано список дотаційних видань і вилучено з числа пільговиків видання, серед засновників яких були приватні особи та комерційні підприємства й організації. Держава міцно пов’язувала підтримку творчих спілок, преси та видавничої справи з можливістю контролювати їхню діяльність, удаючись до старої політики батога та пряника. Спочатку було скасовано пільги в оподаткуванні прибутку творчих спілок журналістів, фотохудожників, архітекторів, письменників, художників, композиторів та інших. Творча інтеліґенція виявилася в умовах інфляції зовсім безпорадною, і її приручили, покривши витрати на забезпечення діяльності творчих спілок і знизивши тарифи для сплати житлово-комунальних послуг. Але й це не рятувало від інфляції, і видання та організації з державною підтримкою все одно ледве животіли. Ввівши в перелік об’єктів, що не підлягають приватизації, провідні видавництва та поліграфічні підприємства під приводом захисту інформаційного суверенітету (цілком безглузде, зауважмо принагідно, поняття), держава позбавила надії на вихід із кризи цілу галузь, заклавши відставання країни у видавничому бізнесі.

Інфляція боляче зачепила і споживача. Наклади видань стали катастрофічно скорочуватися: у людей просто не стало можливості передплачувати періодичні видання, бо всі кошти йшли на виживання.

Втім, на теперішній погляд той період видається ще цілком благополучним, недарма роки президентства Кравчука охрестили "рожевою" демократією. Справді, УТ-1 іще можна було дивитися, а державні видання – читати, державний контроль не був таким жорстким, оргвисновки робилися зрідка (згадується хіба що закриття студії "Гарт"). Важливі проблеми справді намагалися розглядати. Приміром, широко обговорювався проект Конституції України: в багатьох аудиторіях, виданнях, на телебаченні, на спеціальних сесіях місцевих Рад, і зрештою його було відхилено як незадовільний. Незалежні видання ще насмілювалися проводити журналістські розслідування, залишилися незалежними деякі реґіональні видання, особливо на заході країни. Напади на журналістів іще не стали буденним і звичним явищем.

Поразка: 1995-1999

Коли президентом став Леонід Кучма, процес зміцнення контролю над ЗМІ пішов жорсткіше і швидше. Наприкінці 1994 року створено Міністерство у справах преси й інформації, з покладанням на нього обов’язків здійснювати державну реєстрацію друкованих ЗМІ, провадити облік видавництв і видавничих організацій, поліграфічних підприємств і книгорозповсюдження, забезпечувати інформаційну безпеку в пресі, охороняти від розголошення відомості, поширення яких може зашкодити державі, розглядати спірні питання, пов’язані з наданням і використанням інформації, здійснювати контроль за змістом реклами, розглядати призначені для переміщення за кордон матеріали, що можуть містити в собі державну таємницю, запобігати пропаґанді насильства, жорстокості, порнографії і багато чого ще. Варто згадати також розпорядження президента від 23 листопада 1995 року "Про координацію роботи прес-служб і інформаційно-аналітичних підрозділів органів державної виконавчої влади", в якому фактично вибудовується вертикаль прес-служб усіх органів виконавчої влади. Обов’язок координувати роботу всіх прес-служб покладено на прес-службу президента, якій доручено забезпечувати проведення щомісячних брифінґів для керівників прес-служб Кабміну, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Усі прес-служби зобов’язані координувати з прес-службою президента підготування матеріалів, які передаються в ЗМІ й "містять оцінки внутрішньої та зовнішньої політики держави, які можуть мати важливий суспільний резонанс", а також щотижня інформувати прес-службу президента про заходи, які проводяться органами виконавчої влади і їхніми посадовими особами спільно із ЗМІ. У тому ж річищі і розпорядження президента від 28 березня 1996 року "Про заходи щодо підвищення рівня інформованості населення України про головні напрямки державної політики". Згідно з цим розпорядженням, усі структури виконавчої влади (Кабінет Міністрів, Адміністрація Президента, міністерства та інші центральні органи, обласні, міські та районні держадміністрації) повинні налагодити систему постійного інформування населення про актуальні питання внутрішньої і зовнішньої політики держави. Для цього в розпорядженні пропонується ввести щомісячні Дні інформування, передбачивши в них участь керівників та інших відповідальних працівників органів виконавчої влади. З мого погляду, ці розпорядження, покликані, здавалось би, зробити офіційну інформацію доступнішою, насправді привели до обмеження свободи інформації, до жорсткого державного реґулювання її отримання і ще більшого контролю над ЗМІ.

Всенародне обговорення проекту Конституції в редакції 11 березня 1996 року було вже зорганізоване, як "у старі добрі часи", під пильним оком місцевих адміністрацій. У Харкові одного тележурналіста навіть звільнили з роботи за те, що він допустив критику проекту в прямому ефірі без погодження з керівництвом.

Попри появу нових телеканалів і радіостанцій, коло свободи в електронних ЗМІ зменшилося. Незалежні інформаційно-аналітичні програми фактично перестали існувати. Якщо на початку 90-х років українські телеканали транслювали випуски новин CNN та інших західних інформаційних служб, то тепер таких випусків уже не показували, а інформацію про події в країні і світі просіювали відповідно до бажань перших осіб країни. Висловлювати відверто опозиційну думку стало дуже важко: виконавча влада поступово виробила великий арсенал засобів, які можуть примусити опозиціонерів замовкнути, з плином часу він ставав дедалі різноманітнішим. Найпростіший засіб – примусити закрити програму. Так сталося з "Новинами УНІАР" на телеканалі ЮТАР у зв’язку з похороном патріарха Володимира, програмою "Післямова" на телеканалі "1+1". Тому можливість вільно висловлюватися прямо залежала від політичних поглядів, інтересів і можливостей власника каналу, тої фінансово-політичної групи, яка його утримувала.

В кожному ЗМІ були (і є) дозволені теми для критики і царини, яких торкатися не можна. Позаяк усі фінансово-політичні групи залежали від президента, то він має бути поза критикою. Це неписане правило порушувалося в періоди загострення політичної боротьби між президентом і парламентом, між президентом і опозицією (видання, що їх контролював Павло Лазаренко, Євген Марчук, Олександр Мороз) під час парламентських і президентських виборів. Відплатні удари виконавчої влади були жорсткі й сильні: закриття ЗМІ – адміністративним рішенням (у випадку газети "Правда України"), позбавленням ліцензії, перерозподілом частот; жорсткіші правила реєстрації (Міністерство інформації дало розпорядження, яке, порушуючи закон про пресу, забороняло реєстрацію ЗМІ фізичними особами), численні перевірки різних контрольних органів – КРУ (чиї перевірки, взагалі-то кажучи, незаконні щодо недержавних структур), податкової адміністрації, пожежних та інших (причому об’єктом перевірки були не тільки ЗМІ, а й ті бізнес-структури, які їх фінансували), блокування рахунків у банку, відмова типографій друкувати наклади і навіть вилучення готових накладів, відмова "Союздруку" розповсюджувати видання, залякування і навіть побиття журналістів. Одним із потужних і розповсюджених інструментів для тиску стали також судові позови урядових чиновників про захист честі і гідності з безглуздо величезними сумами відшкодування моральних збитків. На жаль, суди частіше задовольняли позови, що іноді призводило до розорення газети. Так, газета "Всеукраинские Ведомости" перестала виходити, задовольнивши безглуздий позов про захист честі та гідності з величезною сумою виплати за моральну шкоду – 3,5 млн. гривень. В останньому числі колектив редакції писав: "Нас затиснули з усіх боків: рахунок заблоковано, ми не маємо змоги платити за папір, поліграфію, доставку. Стала реальною загроза для безпеки й навіть життя працівників редакції (напередодні, 22 березня 1998 р., невідомі особи закидали приміщення редакції пляшками з запалювальною сумішшю. – Є.З.). Єдине, що нам залишається в цьому становищі – це призупинити випуск газети".

До найсильніших супротивників влада застосовувала комбінацію різних методів тиску. Так упродовж 1998 року телекомпанію СТБ, одну з найнезалежніших і найоб’єктивніших ЗМІ, спіткало дедалі більше втручання в її роботу й загроза закриття в разі відмови змінити політичну орієнтацію. В лютому та березні працівники СТБ зазнали різних нападів: телеооператора побили, а обладнання та відеокасети вкрали; невідомі в масках напали на комерційного директора телекомпанії та його дружину; президентові правління загрожували по телефону; пограбували квартиру керівника служби новин, укравши відеокасети, комп’ютерні диски й документи. В березні контрольований Кучминим союзником Укркредитбанк подав проти СТБ судовий позов із сумою відшкодування 5 млн. гривень за поширення даних про приватизацію заводу, в якій банк брав участь. 28 травня та 7 червня Укрчастотнагляд зажадав від телекомпанії припинити супутникову передачу програм у реґіони. СТБ зіґнорувало це розпорядження, яке призвело би до втрати половини глядачів, як незаконне. 26 серпня податкова адміністрація заморозила банківські рахунки СТБ за порушення у сплаті податків. Відтак телекомпанія мусила тимчасово припинити трансляцію політичних програм і вже в жовтні продемонструвала підтримку президента.

Щоб затулити рота критикам, поряд із цивільними позовами про захист честі й гідності застосовувано також кримінальне переслідування за наклеп. За даними Міністерства юстиції, в 1998-2000 роках та перші 6 місяців 2001 р. за наклеп засуджено 372 чоловік, в тому числі вісьмох позбавлено волі.

Після парламентських виборів 1998 року контроль виконавчої влади над ЗМІ зробився ще жорсткішим. До переслідування опозиційних видань стали долучати Службу безпеки. Довелося замінити голову Служби та більшу частину начальників обласних управлінь (мабуть, це було пов’язано з тим, що Володимир Радченко намагався уникнути участі СБУ в політичній боротьбі). Задля посилення контролю (хоча куди вже далі?) було зроблено спробу дальшої монополізації електронних ЗМІ та видавничої сфери.

Впродовж жовтня 1998-го – березня 1999 років реалізувався Указ Президента України №1033 від 16 вересня 1998 року про створення державних акціонерних компаній (ДАК) "Українське телебачення та радіомовлення" та "Українське видавничо-поліграфічне об’єднання". ДАК "Укртелерадіо" створено на базі Національної телекомпанії України, Національної радіокомпанії України, концерну радіомовлення, радіозв’язку й телебачення. В ДАК "Укрполіграфвидав" силоміць загнали всі державні видавництва (за винятком двох) і всі державні поліграфічні підприємства (всього 56 установ), позбавивши багатьох із них статусу юридичної особи. При цьому обласні комітети з інформації перевірили адреси небагатьох недержавних друкарень і з’ясували розташування поліграфічного обладнання, яким володіли ті дуже нечисленні недержавні структури, що провадять видавничу діяльність. А після уточнення адреси вчинила перевірку податкова інспекція, маючи на меті встановити, що саме друкується на цьому обладнанні.

Верховна Рада, розцінивши указ №1033 як спробу президента й уряду перетягти ковдру влади на себе, 23 грудня 1998 року ухвалила про нього постанову, яку підготував Комітет зі свободи слова й інформації. В ній справедливо, на мою думку, відзначено, що цей указ порушує низку статей Конституції та чимало вимог кількох законів. Верховна Рада запропонувала президентові скасувати указ, але його не було скасовано. Тоді вона зажадала від Кабміну інформації про стан справ в інформаційній сфері і, заслухавши її, ухвалила 16 лютого нову постанову. В ній говорилося, що "за участі органів виконавчої влади, Генеральної прокуратури та деяких судів поширюється практика переслідування опозиційних та інших критично налаштованих щодо органів виконавчої влади ЗМІ та їхніх керівників", що "різними способами фактично здійснюється політична цензура" та що "структурна перебудова державного телебачення та радіомовлення, видавничо-поліграфічної галузі на принципах монополістичної корпоратизації є руйнівною". В постанові визнається також "недостатність власних зусиль і наполегливості у справі законодавчого забезпечення інформаційної сфери, формування державної інформаційної політики та здійснення парламентського контролю за діяльністю Кабміну та інших органів виконавчої влади щодо реалізації цієї політики". Водночас постанова містила звичні напади на хакерів, поширювачів вірусів і порнопродукції в електронних мережах (як приклад наводилася мережа FidoNet) і вимоги до органів виконавчої влади забезпечити контроль в інформаційній сфері.

До речі, слід згадати про дуже небезпечну для майбутнього країни тенденцію щораз більшого засекречування, обмеження доступу до інформації. Сьогодні керівник будь-якого органу виконавчої влади може на свій розсуд поставити ґриф "для службового користування" на документи, що перебувають у його розпорядженні. Часто застосовується також гриф "не для друку", який унеможливлює доступ до нормативних актів, позначених цим грифом. Треба наголосити, що використання цих грифів – цілком незаконне. Докладно обговорити порушені питання в рамках цієї статті не можливо, вони потребують спеціального розгляду.

1998 року Нью-Йоркський Комітет захисту журналістів зарахував президента України до десятки головних ворогів преси (поставивши його на шосте місце). І хоча, як на мене, президенти Білорусі, Узбекистану, Таджикистану й деяких інших країн куди більші вороги преси, ніж наш президент, оцінку доводиться визнати обґрунтованою: Леонід Кучма несе особисту відповідальність за те різке звуження свободи, що сталося в Україні за роки його президентства. 2000 року Комітет підтвердив свій присуд.

То яка ж свобода вибору залишалася для журналістів за таких умов? Як слушно відзначав Дмитро Джангіров, бажання будь-що утримати владу, не підкріплене економічними успіхами чи компетентністю й кришталевою чесністю правлячої еліти, об’єктивно робить будь-яке видання, будь-якого журналіста, що просто намагається чесно описувати становище в країні, непримиренним ворогом правлячої верхівки. За такої ситуації журналісти, на жаль, не змогли вчинити спротив на корпоративному рівні. На жаль, майже повністю відсутній спротив журналістів і на правовому рівні. Маючи серйозні підстави для судових позовів у випадках переслідувань різного гатунку з боку влади, журналісти і ЗМІ дуже рідко вдавалися до них, віддаючи перевагу різним публічним акціям (іноді доволі істеричним, а іноді тільки імітувавшим відданість свободі слова), які були частіше за все малоефективними. Нічого не чути й про судові позови у зв’язку з відмовою в наданні інформації державними органами, хоча такі випадки трапляються часто.

Поширеним явищем стало підлабузництво до власника годівнички й цькування ворогів годувальника. Замовлені статті стали повсякденністю. У пристойніших виданнях панує самоцензура: деякі питання, мовляв, у порядному товаристві обговорювати не заведено. Дехто з журналістів пішов із політичної журналістики в інші галузі, щоб зберегти обличчя. Варті щонайбільшої поваги ті, хто не побажав зрадити професійну етику й, відмовившись продовжувати розпочатий проект, заходжувався вперто шукати можливості для нового проекту (як-от Володимир Рубан, Олександр Ткаченко, Олександр Кривенко). Хтось залишився й далі опозиційним журналістом (честь їм і хвала!), але необхідність постійно протистояти зовнішньому тискові неминуче призводить до марґіналізації опозиційних видань та їхніх авторів – уникнути цього, на мою думку, просто неможливо. Важко зберігати неупередженість і незалежність, зазнаючи якнайпотужнішого тиску. От чому видання опозиції, девізом яких можна було би поставити Вольтерове "Роздушіть гадину!", подеколи змушують пригадати тезу про колективного пропаґандиста й організатора. Либонь, тому в опозиційних виданнях рідко коли трапляються серйозні аналітичні статті.

Природно, що за таких обставин усі спроби створити загальнонаціональну газету, яку читали б у всіх реґіонах України, зазнали краху. Як показують результати різних опитувань, люди віддають перевагу місцевій пресі. Що ж до інформації про становище в країні, то, не вірячи підконтрольним ЗМІ й не маючи грошей на передплату, багато хто повернувся до популярних інформаційних джерел радянського періоду: передачам радіо "Свобода", Бі-Бі-Сі та "Голосу Америки".

Крок назад, два кроки вперед? (2000 –2001)

Після другої перемоги Кучми на президентських виборах ми таки побачили нового президента: анітрохи не соромлячись, він накинув нам референдум нібито з народної, а насправді з власної ініціативи, щоб остаточно придушити опозицію. Інформаційні програми УТ-1 стали типовими п’ятихвилинками ненависті. Інформаційна війна в електронних і друкованих ЗМІ проти першого успішного уряду викликала призабуті процеси 20-х років проти шкідників. Майже всіх колишніх любителів свободи слова, здавалося, вже приручено, кожний грає призначену йому роль, а з рештою, схоже, цяцькатися не збиралися, всупереч усім погрозам Ради Європи.

Але парадоксально ситуація раптом змінилася на краще. Це сталося завдяки двом чинникам. По-перше, поява непідцензурних мережевих видань заскочила державні органи, покликані контролювати пресу. Створення в 2000 році чималої (для України) кількості новинних сайтів – korrespondent.net, pro_ua, UKROP, forum, "Українська правда" тощо – досить-таки істотно пожвавило інформаційний простір України. Мережеві видання відтягнули чимало досвідчених журналістів із друкованих ЗМІ. Багато які випробувані владою засоби контролю тут не спрацьовують. По-друге, зникнення Георгія Ґонґадзе та касетний скандал дали сильний імпульс опозиції та змусили президента захищатися. Причетність когось із найвищої політичної еліти до зникнення Ґонґадзе та інших злочинів не доведено, але й звинувачення з них громадськість поки що не знімає. Ця похмура й тяжка проблема не може не впливати на дальший перебіг подій. Журналісти відразу скористалися з можливості розширити коло порушуваних тем і зробити обговорення набагато гострішими.

До позитиву можна зарахувати також декріміналізацію наклепу і образи в новому Кримінальному кодексі України, розсекречування в березні 2001 року Службою безпеки України "Зводу відомостей, що становлять державну таємницю", ухвалення Верховною Радою проґресивних змін в інформаційному законодавстві (щоправда, президент наклав на них вето) й постанову Пленуму Верховного Суду України від 25 травня "Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", яка рекомендує судам застосовувати Європейську конвенцію захисту прав людини й основних свобод. Уже було кілька прецедентів застосування Конвенції судами України у справах за позовами проти ЗМІ, де відмову позивачеві обґрунтовано посиланнями на рішення Європейського суду з прав людини. Загалом можна сказати, що почастішали завершення справ про захист честі й гідності на користь журналістів у тих випадках, коли журналісти були сумлінні. Ситуація змінилася на краще багато в чому завдяки діяльності Програми правового захисту й навчання ЗМІ IREX ПроМедіа. 29.093.900 гривень – таку суму зберегла Програма для ЗМІ: це різниця між заявленими та задоволеними в суді сумами позовів.

Важко сказати, чи вдасться українським журналістам закріпити досягнуті за останній рік результати. Майбутні парламентські вибори обіцяють нову хвилю переслідувань невгодних політичних сил та їхніх видань, і поки що невідомо, як можна цьому перешкодити. Виконавча влада хоче контролювати й Інтернет, це ясно видно у розробленому проекті Інформаційного кодексу та рішенні РНБО. Та найголовніше, щось не видно корпоративної солідарності журналістів і їхнього бажання боротися з порушеннями свободи вираження поглядів на правовому рівні.

Чого можна сподіватися? Як розшириться в майбутньому коло української свободи слова, залежить передусім від нас самих. А сьогодні її образ я вбачаю у відважній і безкомпромісній (а іноді брутальній і непрофесійній) газеті "Політика", яка пережила 20 судових позовів загальною сумою 220 млн. гривень, двічі закрита судом, відроджена тим самим колективом у вигляді газети "Свобода", яку пошта вже встигла відмовитися розповсюджувати, а друкарні – друкувати, й тому вона виходить у вигляді кількох скріплених вручну листочків, але таки виходить, – бита, але не вбита. "Хоч якась є..."

Перша версія цієї статті була надрукована в 9 (47) числі часопису "Критика"

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори