пошук  
версія для друку
04.12.2001 | Микола Полудьонний

Позови про захист честі й гідності в контексті юриспруденції Європейського суду з прав людини.

   

І. ВСТУП

1. Роль засобів масової інформації у забезпеченні основоположних прав людини


Видатне місце в забезпеченні та реалізації права людини на інформацію у її взаємовідносинах з державою посідають засоби масової інформації. Саме через цю роль ЗМІ називають і "сторожовим собакою" суспільства і, навіть, "четвертою владою". Завдяки реалізації права людини на інформацію через ЗМІ в тій чи іншій мірі опосередковано реалізуються й інші права та свободи людини. Наприклад, право на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23 Конституції України), право на повагу до гідності (ст. 28), право на свободу думки і слова (ст. 34), право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35), право на свободу об’єднань (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами, виборчі права (ст. 38), право на збори, демонстрації, мітинги, походи (ст. 39), право на звернення до органів влади та місцевого самоврядування (ст. 40), право на охорону здоров’я, медичну допомогу (ст. 49), право на безпечне для життя і здоров’я довкілля (ст. 50), свобода літературної, художньої, наукової творчості (ст. 54), право знати свої права та обов’язки (ст. 57) тощо.

Безспірним є те, що достатня незалежність ЗМІ є гарантією реалізації цих прав. А внутрішнє почуття незалежності може сформуватися у журналістів лише за умови справедливого правозастосування в сфері інформаційних відносин. Тут слід мати на увазі, що в демократичному суспільстві норми законів, які захищають від посягання на честь, гідність і репутацію особи, від втручання в її приватне життя завжди становлять потенційну загрозу для реалізації свободи слова та права суспільства на інформацію. Тому захист професійної діяльності ЗМІ в межах судового захисту права людини на інформацію, для України, що знаходиться лише на етапі переходу суспільства і держави до демократії, набуває особливого значення. Нажаль, розуміння цього ще не в повній мірі є основоположним в судах України при розгляді справ, що виникають у зв’язку з інформаційною діяльністю засобів масової інформації. Слід, однак, підкреслити, що подальший розвиток права на свободу слова та інформацію повинен бути врівноваженим з належним дотриманням права людини на невтручання в її приватне життя і на спростування недостовірної інформації.

В цьому може стати в нагоді практика Європейського суду з прав людини (далі – Суд) в питаннях застосування і тлумачення статті 10 Європейської конвенції захисту прав людини та основних свобод 1950 року (далі – Конвенція), яка є унікальною за багатогранністю правовідносин, що розглядалися, послідовністю і принциповістю позицій Суду та його правозастосовчим підходом.

2. Правові засади застосування судами України Європейської конвенції захисту прав людини та основних свобод, зокрема її статті 10

Відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких дала Верховна Рада України, є частиною національного законодавства України. Аналогічна норма міститься і в статті 17 Закону України "Про міжнародні договори". Стаття 4 Закону України "Про інформацію" встановлює, що законодавство України про інформацію, окрім Конституції, законів, складають і міжнародні договори та угоди, ратифіковані Україною, принципи і норми міжнародного права. Європейська конвенція була ратифікована Україною і набула чинності для неї 11 вересня 1997 року. Одночасно Україною була визнана юрисдикція Європейського суду з прав людини, що функціонує на підставі частини ІІ Конвенції. Суд є головним органом контролю за виконанням положень Конвенції державами-учасницями та здійснює тлумачення її норм. Частиною 3 статті 55 Конституції України кожному гарантоване право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Це означає, що:

норми Європейської конвенції захисту прав людини та основних свобод повинні застосовуватись судами України прямим чином при вирішенні справ як норми національного законодавства; ця думка нещодавно підтверджена і Верховним Судом України в п. 1 Постанови Пленуму від 31 березня 1995 року № 4 (в редакції Постанови від 25 травня 2001 року);

беручи участь у розгляді справ, які виникають з правовідносин щодо дотримання прав людини, передбачених Конвенцією та Конституцією України, зокрема, статті 10 Конвенції (аналогічні норми містяться в статтях 32, 34 Конституції України), треба мати на увазі право особи на звернення до Європейського суду з заявою проти України у випадку, коли ця особа вважає, що національне правосуддя не захистило чи не поновило її порушеного права; і тут не виключене визнання Судом відповідальності України за порушення її судовою владою норм Конвенції (зокрема статті 10);

відповідно до зазначеного вище, рішення Європейського суду з прав людини щодо застосування і тлумачення норм Конвенції, зокрема статті 10 ЄК, повинні мати силу індикативних прецедентів для судів України.

Викладене вище твердження не обов’язково означає впровадження в українську правозастосовчу практику принципів прецедентного права, за якими працює Суд. Українські суди не повинні безумовно посилатися на рішення цього Суду як на норму права. Підхід у правозастосуванні, викладений в мотивувальній частині рішення та висновок щодо застосування чи тлумачення норми Конвенції, викладений в резолютивній частині рішення, для українських судів повинні слугувати орієнтиром (індикатором) щодо загальних принципів розв’язання спорів у подібних правовідносинах. Мотивування з рішень Суду можуть бути покладені в основу мотивувальної частини рішення українського суду, що розглядає подібні правовідносини. Саме в рамках мотивування (якщо воно виготовлено судом в порядку ч. 2 статті 203 ЦПК) можливе посилання суду на рішення Європейського суду[Приклади: рішення Заводського райсуду м. Миколаєва по справі за позовом гендиректора НГЗ до Шведова, Радянського райсуду м. Києва по справі "АМП проти газети "Зеркало недели" та журналістки О.Примаченко, Шевченківського райсуду м. Києва по справі "Черноморнафтогаз" проти "Інвестиційної газети" та журналіста О.Капустинського. ]. У випадку, коли рішення Європейського Суду знайшло своє відображення у відповідній керівній постанові Пленуму Верховного Суду України, воно у судовому правозастосуванні може набути статусу такої постанови.

3. Огляд законодавства, що регулює діяльність засобів масової інформації і журналістів

Нормі статті 10 Конвенції майже точно відповідає стаття 34 Конституції України (в ст. 34 відсутня вимога, щоби обмеження свободи вираження поглядів були "необхідні в демократичному суспільстві". – Ред.). В свою чергу стаття 34 тісно пов’язана з нормами статей 32, 50, 54 Конституції. Конституційні норми конкретизовані значною мірою в Законах України "Про інформацію", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про телебачення і радіомовлення", "Про інформаційні агентства", "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації", Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", "Про державну таємницю", "Про авторське і суміжні права", "Про рекламу". Існують відповідні статті в Кримінальному та Цивільному кодексах, а також – ціла низка нормативно-правових актів нижчої ієрархії.

Таким чином, різні аспекти права на інформацію в контексті роботи ЗМІ в Україні значним чином законодавчо розроблені і врегульовані.

В той же час неодноразові узагальнення практики розгляду судами справ за позовами до ЗМІ у зв’язку з їхньою професійною діяльністю, показали неоднозначне тлумачення судами зазначеного вище законодавства, особливо з огляду на практику Суду в застосуванні статті 10 Конвенції.

Тому вдається за необхідне звернути увагу правників на деякі достатньо складні для України, але певним чином вже відпрацьовані в Європі аспекти правозастосування.

II. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

1. Достовірність, вірогідність та об’єктивність Інформації


У практиці українських судів значною проблемою є визначення достовірності та вірогідності інформації, як категорій, що впливають на встановлення факту правопорушення чи його відсутності.

Поняття "недостовірна інформація" застосовується в частині 3 статті 32 Конституції України: "Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію…". В той же час в законодавчих актах таке поняття відсутнє. Закони України, що регулюють інформаційні відносини і право на інформацію, використовують поняття "інформація, що не відповідає дійсності", "інформація, що викладена неправдиво". За своїм філологічним змістом ці поняття є близькими. Однак поняття "недостовірна інформація" за змістовим навантаженням є більш широким, ніж поняття "інформація, що не відповідає дійсності", бо не має елементу категоричності і включає в себе приховане посилання на її суб’єктивну оцінку з боку розповсюджувача. З теорії права також відомо, що в рамках судового розгляду абсолютну дійсність, як і істину, встановити неможливо, отже, неможливо зробити і точну оцінку відповідності опублікованої інформації дійсності. Законодавчо визнано, що інтенсивність інтелектуальної праці, її нерегульована тривалість за умови жорсткої регламентації редакційного і технологічного циклу підготовки та випуску видань і програм, постійне значне морально-психологічне навантаження і напруженість, виконання службових обов’язків і реалізація творчих планів у стресових ситуаціях, професійна творча діяльність в екстремальних умовах, наявність об’єктивних і суб’єктивних труднощів та перешкод у добуванні інформації тощо, є специфічними рисами та умовами діяльності журналістів (частина 1 статті 12 Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів"). Зазначені умови праці створюють велику можливість помилки в формулюванні і поданні інформації ЗМІ про органи влади, самоврядування, публічних і посадових осіб. Тому, вдається, що під час розгляду справ за позовами до ЗМІ у зв’язку з їхньою діяльністю суди мають застосовувати конституційну термінологію, як таку, що найбільш вдало враховує об’єктивні особливості інформаційної діяльності ЗМІ і журналістів.

Термін "вірогідність" застосовується в ч. 1 ст. 5 Закону України "Про інформацію": "Основними принципами інформаційних відносин є: "…об’єктивність, вірогідність інформації…"

Поняття "достовірність" і "вірогідність" є дуже близькими за змістом і можуть тлумачитися як "достойний віри", "віри гідний". Однак, на думку фахівців поняття "вірогідність" має в собі приховане значення "можливість", тоді як "достовірність" такого значення не має, тобто є більш категоричним. [Приклади: рішення Заводського райсуду м. Миколаєва по справі за позовом гендиректора НГЗ до Шведова, Радянського райсуду м. Києва по справі "АМП проти газети "Зеркало недели" та журналістки О.Примаченко, Шевченківського райсуду м. Києва по справі "Черноморнафтогаз" проти "Інвестиційної газети" та журналіста О.Капустинського. ]

За своїм семантичним значенням поняття "достовірний", "вірогідний" виражають оцінку факту з погляду суб’єкта, в даному випадку – журналіста, засобу масової інформації. Оцінка факту як достовірного або недостовірного залежить від багатьох факторів, в тому числі від фахової підготовки, досвіду, компетенції редактора, журналіста, від наявності часу для обробки інформації, пошуку додаткових джерел тощо. Тому інформація, яку журналіст, редактор сприймали б та оцінювали в час виходу ЗМІ як достовірну, може згодом виявитися частково або повністю неправдивою, оманною. [Див.: В.В. Німчук, "Уривки з аналізу термінів в Конституції та законодавстві", матеріали науково-практичної конференції "Судова практика за позовами до ЗМІ", Київ, 13-14 травня 1999 року (тут і далі – примітки автора).] А це, безумовно, вирішальним чином впливає на визначення судом ступеню вини і, відповідно, – на рівень відповідальності журналіста та ЗМІ. Частина 3 статті 17 Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" прямо зазначає, що у разі конфлікту щодо завданої моральної шкоди, суд має визначитися щодо наявності злого умислу журналіста чи засобу масової інформації при розповсюдженні недостовірної інформації.

Поняття "об’єктивність" відносно інформації характеризується поданням ЗМІ максимальної сукупності суджень про певну подію, факт. В той же час зрозуміло, що можливість такого подання суттєво обмежене умовами роботи журналістів.

Характерним прикладом оцінки достовірності, вірогідності та об’єктивності інформації журналіста щодо дій органу влади є рішення Суду по справі "Торгейрсон проти Ісландії".Суд, зокрема, відзначив у своєму рішенні: "Можна використовувати те, що говорять люди. Або, навіть, чутки. Були б ці чутки настільки схожі та численні, щоб їх не можна було би вважати брехнею."[Тут і далі фрагменти з рішень Суду наводяться за текстами інтерв’ю В.Євінтова в щотижневику "Зеркало недели" та за виданням "Практика Європейського Суду з прав людини. Рішення. Коментарі." ч. 1, 1999р., УПФ, УЦПС, м. Київ, 1999р.]

Практичне значення викладеного полягає в тому, що правники при участі в розгляді справ за позовами до ЗМІ у зв’язку з їхньою професійною діяльністю повинні враховувати наступне:

1) специфіка та умови діяльності журналістів, визначених статтею 12 Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" передбачають допустимість підготовки ними матеріалів щодо діяльності органів влади, місцевого самоврядування, їхніх посадових та службових осіб у межах "достовірності", а не "відповідності дійсності";

2) зазначені фактори обумовлюють, також, і міру об’єктивності інформації, межі якої в подібних випадках значно ширші, ніж в звичайному її розумінні;

3) з сенсу норм статті 29 (ч. 1, п.10) Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", статті 38 (ч. 1, п. "ж") Закону України "Про телебачення і радіомовлення" випливає, що ЗМІ можуть публікувати зазначений вище авторський матеріал журналіста, оцінюючи його в межах "вірогідності".

2. Інформація, що становить суспільний інтерес

Європейською конвенцією з прав людини (ч. 2 ст. 10), Конституцією України (ч. 2 ст. 32, ч. 3 ст. 34) встановлено, як виключення, право держави обмежувати в певних випадках реалізацію права людини на інформацію. Це положення розвинуте в законодавчих актах України, зокрема в Законах України "Про інформацію", "Про державну таємницю", в рішенні Конституційного Суду України від 30 жовтня 1997 року по справі № 18/203-97 (справа К.Г.Устименка). Цими законодавчими актами встановлений перелік інформації, збирання, зберігання і розповсюдження якої дозволяється за певних умов. До такої інформації відноситься, в першу чергу, інформація про особу (за виключенням основної), таємна і конфіденційна інформація. За порушення цих обмежень встановлені жорсткі санкції – від припинення випуску засобу масової інформації (ст.ст 3, 18 Закону "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні, ст.ст. 19, 46 Закону "Про телебачення і радіомовлення тощо) до притягнення журналістів до кримінальної відповідальності за статтями 231, 328, 330 КК України.

В той же час, з огляду на забезпечення права на інформацію, від якої залежить життя і здоровўя людини, Конституцією України (ч. 2, ст. 50), Законами України "Про інформацію" (ч. 3 ст. 30), "Про державну таємницю" (ч. 2, 3 ст. 6) встановлено, що доступ до деяких видів інформації взагалі не може бути обмежений. Задля забезпечення свободи вираження (слова) і безперешкодної передачі інформації суспільству через ЗМІ в Закони України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" (ст. 42), "Про телебачення і радіомовлення" (ст. 48), "Про інформаційні агентства" (ст. 35) були введені норми щодо звільнення за деяких обставин від відповідальності засобів масової інформації. І це свідчить про розуміння законодавцем тієї обставини, що за певних умов навіть заборонена для збирання, зберігання та розповсюдження інформація може мати особливе громадське значення, і, відповідно, надзвичайний суспільний інтерес.

В пункті "з" частини першої статті 37 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" існує посилання на право електронного ЗМІ розголосити інформацію про приватне життя особи у випадку, коли ця інформація є суспільно необхідною. Однак, саме поняття інформації, що становить суспільний інтерес, в законодавстві України відсутнє. Вказана вище норма покладає на суд визначення суспільної необхідності інформації. В той же час суди не завжди оцінюють таку інформацію адекватно обставинам. Виходячи з норми ч. 2 статті 3 Конституції України про відповідальність держави за свою діяльність перед людиною і суспільством, можна вважати, що поняття суспільного інтересу полягає саме в площині підзвітності та відкритості влади перед людиною. Тому за аналогією статті 50 Конституції України та ч. 2 статті 6 Закону України "Про державну таємницю" термін "інформація, що становить суспільний інтерес" можна було би розкрити так: "інформація, яка є важливою (життєво значимою) для значної частини населення відповідної території".

Розглянувши справу "Санді Таймс проти Великобританії"(1979) Суд відмітив, що вирішуючи, чи має право засіб масової інформації подавати спірну публікацію, в першу чергу треба відповісти на питання – чи має предмет обговорення важливий суспільний характер. Суд постановив, що питання, поставлене "Санді таймс" в публікації, дійсно цікавило суспільство. А якщо питання, поставлене ЗМІ, дійсно має значимий суспільний характер, то обмеження свободи вираження поглядів з боку держави вважається необгрунтованим. В рішенні по справі "Фрессо і Руар проти Франції"(1999) Суд відзначив, що публікація, за яку ці два журналіста були засуджені до кримінального покарання, була пов’язана з серйозним соціальним конфліктом, що притягнув увагу суспільства. Захист прав журналістів не звільнює їх від дотримання кримінального законодавства. В той же час завданням суду є – встановити чи були оприлюднені факти, про які в статті йшла мова, в інтересах суспільства. Європейський суд прийшов до висновку, що кримінальне покарання журналістів хоч само по собі було законним, однак воно було непропорційним, надмірним, якщо враховувати інтерес суспільства. За рішенням Суду по справі "Лінгенс проти Австрії"(1986): "Хоча преса не повинна переступати меж, встановлених inter alia, для "захисту репутації інших осіб", на ній лежить обов’язок повідомляти інформацію та ідеї на політичні теми так само, як і в інших сферах, які становлять громадський інтерес. І не лише засоби масової інформації мають завдання повідомляти таку інформацію та ідеї, а й громадськість має право отримувати їх". З процитованого останнім рішення Суду випливає, що принцип наявності чи відсутності суспільного інтересу до висвітленої в публікації проблеми має застосовуватись не лише при оцінці дій ЗМІ, які оприлюднили інформацію з обмеженим доступом, але й у випадках, коли мова йде про інформаційне втручання ЗМІ в приватне життя публічних і квазіпублічних [Див. главу 3 розділу IІІ.] осіб.

Отже, при розгляді справ за позовами до ЗМІ у зв’язку з їхньою професійною діяльністю необхідно враховувати наступне:

1) специфіка діяльності засобів масової інформації, що полягають у виконанні ними ролі "сторожового собаки" суспільства в його взаємовідносинах з державою, дозволяють ЗМІ певною мірою відступати від інформаційних обмежень, встановлених державою у відповідності з частиною 2 статті 10 Конвенції; такий відступ від встановлених правил може бути обґрунтований лише громадською значимістю інформації, що подається, та наявністю суспільного інтересу до неї;

2) під інформацією, що має суспільний інтерес в контексті ч. 1 статті 3 Конституції України слід розуміти інформацію, яка є важливою (життєво значимою) для значної частини населення відповідної території;

3) суспільний інтерес може мати також і інформація зі сфери приватного життя публічних, квазіпублічних осіб, з огляду на їхню особливу роль у виконанні функцій держави; тому право на таємницю приватного життя цих осіб може бути дещо обмеженим у порівнянням з обсягом такого права у звичайного громадянина.

3. Оціночні судження та критика, художній твір

Нажаль, ні в законодавстві ні в правозастосовчій практиці судів України не визначене поняття оціночного судження та відмінності оцінки факту від самого факту. По справі "Лінгенс проти Австрії"(1986) Суд визначив ці поняття і витлумачив в їх світлі Конвенції наступним чином: "На думку Суду, слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна. У зв’язку з цим Суд зауважує, що факти, на яких пан Лінгенс грунтував свої оціночні судження, були незаперечними, як і його добросовісність. Згідно з пунктом 3 статті 111 Кримінального кодексу, взятим разом з пунктом 2, журналіст у такій справі, як ця, не може уникнути засудження за дії, зазначені в пункті 1, якщо не доведе правдивості своїх заяв. Що стосується оціночних суджень, цю вимогу неможливо виконати, і вона є порушенням самої свободи поглядів, яка є основною складової права, гарантованого статтею 10 Конвенції." Останній висновок в повному обсязі стосується і частини першої статті 34 Конституції України, за якою "кожному гарантується право на свободу думки…, на вільне вираження своїх поглядів і переконань."

Поняття критики існує в законодавстві України і зазвичай визначається як сукупність висловлених приватно або публічно оцінок негативних фактів дій (бездіяльності) посадових, службових осіб, установ, організацій, інших юридичних осіб. Держава декларує право на критику та захист цього права навіть в кримінально-правовому порядку. В постанові Пленуму Верховного Суду України від 31.03.95 р. № 4 (п. 11) прямо зазначено, що критична оцінка певних фактів і недоліків, думки та судження... не можуть бути підставою для відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Тому можна стверджувати, що і законодавством, і судовою практикою опосередковано визнана "непідсудність" оціночних суджень, які можуть бути висловлені і публічно.

Отже, оціночне судження є висновком, отриманим в результаті інтелектуальної (логічної) обробки і узагальнення конкретною людиною фактів, оцінок інших людей, інформації довідкового характеру та причинно-наслідкових зв’язків між зазначеними джерелами інформації. І тому будь-яким шляхом неможливо оцінити правдивість чи правильність цього висновку.

Форма оціночних суджень є різноманітною. Найбільш екзотичне оцінки проявляються у формі художніх творів: пародійних п’єс, віршів, байок, малюнків, карикатур, фотомонтажів тощо. Для підсилення художнього ефекту автором часто застосовуються жорсткі та неприємні для об’єкту публікації епітети, які також є своєрідними художніми оцінками. Однак форма подання оцінки, висловлення, якщо вона є пристойною і не зачіпає суспільну мораль, не є і не може бути підставою для цивільно-правової відповідальності, оскільки це порушило б свободу творчості, передбачену статтею 54 Конституції України. З приводу форми оціночних суджень журналістів Суд, не підтримуючи гостроти висловлювань, нагадав: "Стаття 10 Конвенції захищає не лише висловлені відомості і судження, але й форму, в якій це робиться. В той же час свобода журналіста включає право на можливу долю перебільшення і, навіть, провокації." (справа " Де Хес і Гийзельс проти Бельгії",1997 р.)

В практичному сенсі це означає, що беручи участь у справах за позовами до ЗМІ у зв’язку з їхньою професійною діяльністю ми повинні:

1) відмежовувати факти від оціночних суджень, і у випадку, коли позивачем заявлена вимога про спростування оціночного судження, – ставити питання про відмову в її задоволенні у зв’язку з тим, що оціночне судження не є відомостями, а тому не може бути оціненим з точки зору його достовірності;

2) взяти до уваги, що предметом подібного позову не можуть бути оцінки та визначення (епітети), викладені у формі художнього твору (вірша, фотомонтажу, байки, карикатури, епіграми, малюнка, розповіді тощо), оскільки твір не є інформацією, а тому не може бути оцінений з точки зору його достовірності;

3) враховувати, що використані автором епітети, будучи своєрідною формою оцінки, якщо вони є пристойними і не зачіпають суспільну мораль, також не можуть бути спростовані, а тому за їх використання не може наступити цивільно-правова відповідальність.

III. ВИКЛЮЧЕННЯ 3 СУБ’ЄКТНОГО СКЛАДУ ПОЗИВАЧІВ

1. Принципи розгляду справ за позовами юридичних осіб


Джерелом виникнення справ за позовами до ЗМІ у зв’язку з їхньою професійною діяльністю зазвичай вважається явне чи удаване посягання ЗМІ та їхніх авторів на честь, гідність, ділову репутацію особи.

За загальновизнаними філософськими визначеннями:

честь – суспільна оцінка моральних і духовних якостей людини;

гідність – самооцінка особою своїх моральних і соціальних якостей; честь є мірою гідності особи, отже, ці категорії взаємопов’язані;

репутація – суспільно-позитивна оцінка соціальних якостей людини;

ділова репутація – суспільно-позитивна оцінка трудових, професійних якостей особи, виконання взятих на себе зобов’язань, почуття відповідальності за виконану роботу; ділова репутація – це більш вузьке поняття ніж честь або репутація, оскільки охоплює оцінку особи лише у сфері суспільно-виробничих відносин.

Юридична особа є утворенням штучним, заснованим прямо чи опосередковано людьми для виконання соціальних функцій та задоволення певних людських потреб. Не маючи психіки і не будучи живою істотою, вона не може мати такі природно притаманні людині моральні якості як честь і гідність. Юридичні особи не здатні, власне, і самі себе оцінювати. Їм та їхній діяльності оцінку завжди дають люди. І не як членам людського суспільства, а зі споживчої точки зору, як інструменту для задоволення певних потреб. Тому в позовах до ЗМІ, поданих юридичними особами відповідно до статті 7 ЦК України, позивачі не можуть ставити, а суди – не можуть розглядати вимогу про захист їхньої честі і гідності.

Ні частина 4 статті 32, ні частина 3 статті 34 Конституції України взагалі не передбачає права юридичних осіб на судовий захист права на спростування недостовірної інформації та стягнення у зв’язку з цим моральної і матеріальної шкоди. Однак не можна заперечувати і тієї обставини, що протиправні дії органу ЗМІ у вигляді недобросовісної публікації можуть завдати шкоди юридичній особі, суттєво знизивши її суспільно-позитивну оцінку. Тому не визнати за юридичними особами права на захист власної репутації було би помилкою. Отже, в зазначених випадках позов юридичної особи до ЗМІ може бути заявлений в межах частини 1 статті 7 ЦК України, і предметом позову для юридичних осіб у цих випадках залишається лише право на захист ділової репутації.

Під діловою репутацією з юридичної точки зору повинно розумітися суспільно-позитивна оцінка специфічних якостей юридичної особи. А саме – якостей, що не лише індивідуалізують її серед інших юридичних осіб, але й визначають рівень довіри до неї в її суспільно-виробничій діяльності (професійність, надійність, діловитість, обов’язковість у ділових стосунках тощо) з боку людей. Поняття "ділової репутації" і "суспільно-позитивної оцінки" в цьому визначенні прямо пов’язані. Беззаперечним є те, що саме через наявність та рівень суспільно-позитивної оцінки юридичні особи набувають високої ділової репутації.

В законодавстві України визначення ділової репутації в економічному сенсі зустрічається лише в одному нормативно-правовому акті. Це спільний наказ Фонду державного майна України та Державного комітету України з питань науки і технологій від 27.07.95 р. І він стосується лише юридичних осіб – господарюючих суб’єктів. В наказі ФДМУ, зокрема, визначено, що ділова репутація (гудвіл) належить до нематеріальних активів об’єктів права користування економічними, організаційними та іншими вигодами. В економічно-виробничому сенсі гудвіл визначається як комплекс заходів, спрямованих на збільшення прибутку підприємств без відповідного збільшення активних операцій, включаючи використання кращих управлінських здібностей, домінуючу позицію на ринку продукції (робіт, послуг), нові технології. Поняття "гудвілу" зустрічається також в постанові ВРУ № 247/95-ВР та в Законі України "Про оподаткування прибутку підприємств", де його визначення подібне до викладеного вище.[Згідно з постановою вартість гудвілу визначається як різниця між ціною придбання і звичайною ціною відповідних активів.]

З цього можна зробити висновок, що посягання на ділову репутацію в сенсі статті 7 ЦК може призвести до зниження рівня відповідних нематеріальних активів юридичної особи і, відповідно, – до зниження її прибутку (надбань – в широкому сенсі). І ця шкода безумовно має немайновий характер, оскільки спричиняється нематеріальним активам. Практичний сенс в такому визначенні полягає в тому, що подібна немайнова шкода повинна мати безпосередній та невід’ємний причинний зв’язок з втратами майнового характеру. Про це свідчить аналіз економічного визначення ділової репутації, що поданий вище. Наявність таких втрат, зі свого боку, у зворотному зв’язку має визначати наявність шкоди діловій репутації: відсутність втрат майнового характеру має свідчити про відсутність факту паплюження ділової репутації.

Тому при розгляді справ за позовами юридичних осіб до ЗМІ у зв’язку з їхньою професійною діяльністю слід враховувати, що:

1) предметом позову юридичної особи до ЗМІ за змістом частини 1 статті 7 ЦК України може бути лише захист ділової репутації;

2) наявність шкоди діловій репутації юридичної особи визначається лише наявністю втрат майнового характеру (упущена вигода, прямі збитки); розмір таких втрат складають безпосередньо понесені матеріальні втрати і доведений в процесі судового розгляду розмір майбутніх втрат на відновлення ділової репутації;

3) тягар доказування причинно-наслідкового зв’язку між зниженням рівня суспільно-позитивної оцінки юридичної особи та втратами майнового характеру має бути покладений на позивача.

Такий підхід не лише в деякій мірі усуне побудовані законодавством протиріччя, але й знизить можливість за рахунок зловживання своїм правом на захист ділової репутації збагачуватись за рахунок ЗМІ чи знищувати їх руками судової влади.

2. Концептуальні основи розгляду справ за позовами органів влади, місцевого самоврядування, їхніх органів управління

Норма статі 7 ЦК України встановлює можливість захисту ділової репутації організацій. До організацій безумовно можна віднести і суб’єктів, зазначених вище. Але з огляду на аргументи, викладені у главі 2 цього розділу, важко стверджувати про наявність ділової репутації у центрального органу виконавчої влади, наприклад, у МВС, чи у органу місцевого самоврядування (наприклад, районної ради). І тому є проблемним питання можливості завдання шкоди таким установам і органам шляхом посягання на їх ділову репутацію.

Взагалі позитивна ділова репутація для виживання юридичної особи в конкурентному середовищі часто має вирішальне значення. Бо втрата суспільно-позитивної оцінки може призвести до значних матеріальних втрат і, навіть, до її (особи) знищення.

Окреслені вище суб’єкти не є господарюючими (комерційними) і не підпадають під дію Законів України "Про підприємства", "Про підприємництво". Жодна сама несправедлива публікація не може так негативно вплинути на ділову репутацію органу влади чи управління, щоб це призвело до значних матеріальних втрат через припинення бюджетного фінансування його діяльності, або, навіть, до його ліквідації. І не лише тому, що такі юридичні особи не функціонують в ринковому середовищі. В першу чергу – тому, що умови їх виникнення, розвитку, діяльності, ліквідації визначаються суспільними потребами, регулюються спеціальним законодавством, та, в демократичному суспільстві, встановлюються безпосередньо або опосередковано населенням[Приклади: Рішення Личаківського райсуду м. Львова по справі "Вінницька ДПІ проти "ГК", рішення Жовтневого райсуду м. Одеси по справі "УМВС проти газети "Слово"].

Таким чином, органи влади, місцевого самоврядування, створювані ними органи управління діють в особливому режимі правового регулювання. І рівень реальної суспільно-позитивної оцінки їхньої діяльності не залежить від зовнішніх факторів, а тому, фактично, не впливає на їх статус чи існування.

"Держава відповідає перед людиною за свою діяльність" – встановлено частиною 2 статті 3 Конституції України. Зворотної відповідальності в сенсі реалізації права на інформацію Конституцією не встановлено (виключення становить лише норма частини 2 статті 105 Конституції). Реалізація ч. 2 статті 3 Конституції можлива лише за умови вільного від втручання держави збирання, накопичення та розповсюдження інформації про її (держави) діяльність. Ініціюючи справу про захист своєї "честі, гідності чи ділової репутації", навіть за умови негативного вирішення справи для нього в наступному, орган влади (управління) суттєво обмежує свою відповідальність перед людиною (суспільством), оскільки:

фактично на певний період позбавляє її права мати інформацію про свою діяльність через той орган ЗМІ, що притягнутий до суду;

створює у населення враження про свою непідзвітність йому;

виховує у людей помилкове враження, що судова влада має захищати, в першу чергу, державу, а не людину.

В рішенні по справі "Де Хес і Гійзельс проти Бельгії"(1997) Європейський суд з прав людини зазначив: "Суди є гарантами правосуддя, виконують фундаментальну функцію у правовій державі та потребують довіри громадськості. Їх потрібно захищати від безпідставних нападок. В той же час, судді, керуючись професійним принципом стриманості, не повинні реагувати на виступи преси і захищатися публічно". У рішенні по справі "Кастельс проти Іспанії"(1992) Суд відзначив, що "свобода політичних дискусій не має абсолютного характеру, однак, межа критики по відношенню до урядів є значно більш широкою, ніж по відношенню до простого громадянина, чи, навіть, до політичного діяча".

Тому правники повинні враховувати, що органи влади, органи місцевого самоврядування, їхні органи управління взагалі не можуть бути суб’єктами правовідносин, встановлених статтями 32, 34 Конституції України, статтями 7, 440-1 ЦК України та відповідними нормами інших законодавчих актів. Якщо подібний позов поданий до суду, він, на мою думку, може розглядатися судом як такий, що не має предмету.

3. Концептуальні основи розгляду справ за позовами публічних і квазіпублічних осіб

В даному випадку мова повинна йти, переважно, про публікації, які висвітлюють виконання зазначеними суб’єктами своїх обов’язків перед державою і суспільством. Однак, мова може йти й про публікації щодо приватного життя таких осіб, якщо у зв’язку з посадами, які вони обіймають, певна частина їхнього приватного життя становить суспільний інтерес.

Слід відразу визначити, що українське законодавство не містить точного термінологічного визначення "публічної особи". З огляду на термінологію, яка застосовується в Законах України "Про державну службу", "Про боротьбу з корупцією", проекті Закону України "Про Кабінет міністрів", вдається, що публічною може бути названа особа, яка прямо чи опосередковано обирається населенням, наділена правом на виконання функцій держави та може приймати рішення, обов’язкові для виконання на всій її території і виконання яких підтримується силою примусу держави.

Даючи згоду на обрання чи призначення на публічну посаду, особа повинна усвідомлювати, що в силу необхідності дотримання принципів публічності, відкритості та підзвітності влади, що закріплені в статтях 3, 6, 19, 57 Конституції України, її посадова і професійна діяльність буде знаходитися під пильним наглядом суспільства, зазвичай, в особі ЗМІ. Визнання беззастережного права таких осіб на приватне життя, що безпосередньо впливає на їхні службові обов’язки, по суті було б гарантією розвитку корупції та зловживань. Тому межі оцінки і критики вчинків, висловлювань чи бездіяльності публічної особи є значно ширшими, ніж такі межі в оцінці звичайної людини. Цивільна відповідальність за висловлення критичних і, навіть, образливих оцінок публічних осіб в питаннях, що становлять суспільний інтерес, повинна розцінюватись як неконституційне обмеження права на інформацію і свободу вираження поглядів (свободу слова).

Особи, що уповноважені на виконання функцій держави і можуть приймати рішення, які обов’язкові для виконання населенням (як правило, це – державні службовці, військовослужбовці, посадові особи органів МВС, СБУ, ДПА, ДМС тощо) – квазіпублічні особи – повинні мати більш широкий захист від втручання в своє приватне життя, ніж публічні особи. В той же час межа захисту суспільно-значимої інформації про них та про їхню діяльність є значно прозорішою ніж в звичайного громадянина України.

За рішенням Європейського Суду по справі "Лінгенс проти Австрії"(1986), "…свобода вираження поглядів, гарантована пунктом 1 статті 10, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та самореалізації кожної особи. За умови додержання пункту 2 свобода вираження стосується не лише тієї інформації чи тих ідей, які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій… Ці принципи мають особливе значення, коли йдеться про пресу… Крім того, свобода преси дає громадськості одну з найкращих можливостей дізнатися про ідеї та позиції політичних лідерів і сформувати свій погляд на них… Відповідно межі допустимої критики є ширшими, коли вона стосується власне політика, а не приватної особи. На відміну від останньої першій неминуче і свідомо відкривається для прискіпливого аналізу кожного свого слова і вчинку як з боку журналістів, так і громадського загалу і, як наслідок, повинен виявляти до цього більше терпимості". В рішенні по справі "Обершлік проти Австрії"(1997) Суд також зазначив, що "політичний діяч, певна річ, має право на захист своєї репутації, навіть поза межами власного приватного життя, однак цей захист слід розмірювати відповідно до інтересів вільного обговорення питань, що мають суспільне значення". Таким чином, навіть приватне життя публічних осіб, якщо його аспекти мають суспільне значення, не може мати правовий захист подібний до захисту приватного життя звичайної людини. [Це, власне, стосується певною мірою й інших публічних осіб (акторів, телезірок, естрадних виконавців, фотомоделей тощо)]

В деякій мірі подібний підхід застосований лише в одному законодавчому акті України. Законом України "Про державну підтримку засобів масової інформації і соціальний захист журналістів" (ч. 3 ст. 17) прямо встановлено, що у разі конфлікту між посадовою особою органу влади, місцевого самоврядування і журналістом, органом ЗМІ щодо завданої моральної шкоди, суд має визначитися про наявність злого умислу журналіста чи засобу масової інформації при розповсюдженні недостовірної інформації, а також врахувати наслідки використання потерпілим можливості позасудового (досудового) спростування розповсюдженої інформації. Таким чином, законодавець зазначеною нормою фактично обмежив відповідальність ЗМІ і журналістів за розповсюдження недостовірної інформації про публічних і квазіпублічних осіб умовою наявності прямого умислу на розповсюдження інформації, що не відповідає дійсності.

З викладеного випливає, що:

1) необхідно застосовувати принцип обмеження в задоволенні подібних позовів, поданих публічними і квазіпублічними особами до ЗМІ з огляду на суспільний інтерес чи суспільне значення розкриття тих чи інших фактів з їхнього приватного чи публічного життя;

2) слід розмежовувати позов, поданий до ЗМІ публічною (квазіпублічною) особою на захист своєї честі, гідності, ділової репутації як фізичної особи, від такого позову на захист себе як посадової особи чи, навіть, своєї посади; в останньому випадку необхідно діяти за рекомендаціями, викладеними в главі 2 цього розділу;

3) враховуючи те, що особа, погоджуючись на виконання владних повноважень, приймає на себе обов’язок нести і поєднаний з цими повноваженнями тягар, слід визнати, що до складу цього тягаря входять і певні моральні збитки, дискомфорт від критичного ставлення населення до влади; а тому слід ставити питання перед судом про незадоволення вимоги про відшкодування моральної шкоди, що спричинилася від критичних публікацій ЗМІ про діяльність публічних і квазіпублічних осіб;

4) з огляду на те, що критика осіб, які наділені функціями влади, в демократичному суспільстві є не лише допустимою, але й корисною, цивільно-правова відповідальність ЗМІ і авторів публікацій повинна наступати лише у випадках розповсюдження завідомо неправдивої інформації; при цьому правники повинні враховувати наявність чи відсутність факту досудового врегулювання спору (вимоги спростування), яке має бути ініційоване позивачем.

IV. ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ І ЮРИДИЧНИЙ АНАЛІЗ ДИСПОЗИЦІЇ СТАТТІ 7 ЦК

Частиною першою статті 7 ЦК України встановлено загальне право особи на судовий захист честі, гідності, ділової репутації:

"Громадянин або організація вправі вимагати по суду спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать їх честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той, хто поширив таки відомості не доведе, що вони відповідають дійсності."

Друга частина цієї статті визначає спосіб спростування відомостей, зазначених в частині першій.

Третя частина статті встановлює право особи наряду зі спростуванням відомостей, що не відповідають дійсності, вимагати відшкодування майнової і моральної (немайнової) шкоди, завданої їх поширенням

1. Суб’єкти права на захист

1) Суб’єктами права на захист з числа фізичних осіб за нормою ч. 1 статті визначені "громадяни". З огляду на певне розмежування в правовому статусі між громадянином України та іноземцем (особою без громадянства) [За Законом України "Про громадянство України" "громадянство України визначає постійний правовий зв’язок особи та Української держави, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках."] та на норму частини першої статті 26 Конституції України ("Іноземці та особи без громадянства…користуються тими самими правами і свободами…, як і громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України"), слід визнати, що з правової точки зору ця норма встановлює "виняток" і позбавляє такого права зазначених осіб. Це суперечить частині третій статті 32 ("Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію…"), частині першій статті 55 Конституції України ("Права і свободи людини… захищаються судом."). Отже, в даному випадку, відповідно до частини третьої статті 8 Конституції право на звернення за захистом від розповсюдження недостовірної інформації може бути реалізовано на підставі частини третьої статті 32 Конституції.

2) За своїм визначенням організацією є будь-яка юридична особа. [Див. "Большой юридический словарь". – Москва, "Инфра-М", 1999 р.] Як вже було зазначено вище, ні частина 4 статті 32, ні частина 3 статті 34 Конституції України взагалі не передбачають права юридичних осіб на судовий захист права на спростування недостовірної інформації та стягнення у зв’язку з цим моральної і матеріальної шкоди. Конституційний Суд України в рішенні від 9 лютого 1999 року по справі № 1-7/99, аргументуючи неможливість прямого розповсюдження дії норм розділу ІІ Конституції (в тому числі – статей 32, 34) на захист прав юридичних осіб, зокрема, зазначив: "Положення окремих статей Конституції України, в яких насамперед визначається правовий статус церкви і релігійних організацій в Україні (стаття 35), політичних партій та громадських організацій (статті 36, 37), гарантують їх діяльність через реалізацію прав та свобод людини і громадянина, а саме – права на свободу віросповідання і світогляду, права на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації." Отже, з огляду на принцип підзвітності держави перед людиною, закріплений у частині 2 статті 3 Конституції, та на засади функціонування місцевого самоврядування, визначені у статті 140 Конституції, держава в особі органів влади, управління, органи місцевого самоврядування не можуть мати правовий захист, визначений статтею 32 Конституції України. Що стосується інших юридичних осіб, то таке право вони можуть набути опосередковано, через право відповідних фізичних осіб (засновників, членів тощо) і на підставі конкретної норми закону.

2. Об’єкти захисту

1) Об’єктами захисту норма частини першої статті 7 ЦК визначає честь, гідність чи ділову репутацію особи (фізичної чи юридичної), а також – її інтереси. Термінологічне визначення честі, гідності, ділової репутації в їхньому філософсько-юридичному сенсі надано вище. [Див. главу 1 розділу ІІІ.] З огляду на конструкцію норми частини 4 статті 32 Конституції можна стверджувати, що частина 1 статті 7 ЦК не відповідає нормі Конституції. Адже Конституція не встановлює обмежень у кількості і видах об’єктів захисту, які можуть понести певні втрати в результаті розповсюдження недостовірної інформації про особу. З диспозиції статті 7, наприклад, випливає, що особа не може ставити питання перед судом про захист своєї репутації, або про захист від втручання в його приватне життя тощо. Більше того, частина 4 статті 32 має безпосередній логічний зв’язок з частинами 1 та 2 цієї статті та випливає з них. Окрім права на спростування недостовірної інформації, вона надає особі право вимагати вилучення будь-якої інформації. І оскільки ці норми взаємопов’язані, в практичному сенсі слід говорити не про захист окремих об’єктів від посягання, як це визначено у статті 7 ЦК, а про захист фундаментальних прав людини на особисте і сімейне життя та на достовірну інформацію. Таким чином, диспозиція статті 7 в частині визначення об’єктів посягання суттєво обмежує норми Конституції України і тому не може бути в повному обсязі застосована в судовій практиці.

2) Що стосується інтересів особи, як об’єкту захисту в рамках диспозиції статті 7, то взагалі це поняття виглядає неприродним як в цій нормі зокрема, так і в системі цивільного права в цілому. Інтерес, з точки зору можливості його судового захисту, може грунтуватися лише на законі. Іншими словами, захисту підлягає лише законний інтерес. З поняття законності інтересу випливає, що інтерес особи полягає в дотриманні її майнового чи особистого немайнового права. Отже, фактично, через захист законного інтересу особи, що сформульовано в статті 7 ЦК, здійснюється захист її права. А тому використання терміну "інтерес" у диспозиції ст. 7 ЦК, на мою думку, не має ні правового, ні практичного сенсу.

3. Форми порушення права та способи його захисту

1) За змістом частини першої статті 7 посягання на честь, гідність та ділову репутацію особи здійснюється шляхом поширення відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво. Певні способи поширення таких відомостей та їх спростування визначаються частиною другою цієї статті. Термінологічна конструкція "відомості, що не відповідають дійсності" вже розглянута в цій публікації з точки зору її відповідності Конституції. [Див. главу 1 розділу II.] Слід лише додати, що дійсність фактів (подій) умовно може бути встановлена лише попереднім рішенням суду. Це означає, що, теоретично, будь-який факт не може бути оприлюднений без ризику переслідування до попереднього встановлення його судом. Якщо засоби масової інформації у своїй професійній діяльності спиралися б на цей принцип, зрозуміло, що їхня діяльність була б неможливою.

2) Що стосується конструкції "відомості, які викладені неправдиво", то вона у значній мірі відповідає термінології Конституції. За змістом тут мова йде про інформацію, яка подана в неправдивому контексті, тобто – інформацію, що не відповідає загальному контексту. Наприклад, для ілюстрації певного журналістського матеріалу в межах статті розміщена світлина, зображення на якій суперечить контексту статті. Це є лише окремим випадком можливого порушення права людини на достовірну інформацію. Подібні випадки в практиці є досить рідкими. Тому, певно, нема сенсу виділяти їх окремо в диспозиції правової норми.

3) Основними способами захисту, передбаченими статтею 7 ЦК, є спростування недостовірної інформації і "відкликання" документу, що вийшов з організації, і містить таку інформацію. [Слід зауважити, що само по собі відкликання подібного документа може і не спростувати викладену в ньому інформацію, оскільки в даному випадку закон цього не передбачає.] У випадку розповсюдження недостовірної інформації в ЗМІ, вона повинна бути спростована у тому ж ЗМІ в адекватний спосіб. В усіх інших випадках спосіб спростування встановлюється судом. Зазначені способи захисту прав відповідають термінології частини 4 статті 32 Конституції. Однак, стаття 7 ЦК не містить ще одного конституційного способу захисту – вилучення недостовірної інформації, обмежуючи цим конституційну норму.

4) Частина третя статті 7 ЦК також встановлює право особи вимагати, поряд із спростуванням інформації, відшкодування матеріальної та моральної (немайнової) шкоди, завданої поширенням цієї інформації. З цією нормою корелюється і стаття 440-1 ЦК. Стягнення з винної особи збитків (матеріальної шкоди) та компенсація моральної шкоди [Тут слід звернути увагу на розбіжність в термінології зазначених норм, яка стосується моральної шкоди. З термінологічної точки зору словосполучення "компенсація шкоди" може застосовуватись лише у випадках, коли спричинена шкода не може бути обрахована. Якщо ж шкоду можна вирахувати, то правомірним є застосування терміну "відшкодування". Важко собі уявити, що розмір моральних чи психічних страждань, які є джерелом виникнення моральної шкоди, може бути математично обрахований з точки зору визначення їх матеріального еквіваленту. Отже, на нашу думку, моральна шкода може бути лише компенсована, а не відшкодована. Відповідно більш правильним є застосування для захисту порушеного права на достовірну інформацію терміну "компенсація" моральної шкоди, а не її "відшкодування".] визначені як загальні способи захисту цивільних прав статтею 6 ЦК. Як спосіб захисту порушеного права таке правило міститься і в частині 4 статті 32 Конституції України. Отже, з урахуванням визначених вище виключень суб’єктного характеру, ці способи захисту від порушення права особи на приватне життя і достовірну інформацію відповідають Конституції.

4. Обґрунтованість встановлення презумпції правопорушення

1) В статті 7 ЦК вперше в цивільному праві України застосований принцип презумпції правопорушення відповідача: "якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності". Певно, що додаючи в статтю цю формулу, законодавець виходив зі схвального намагання підсилити захист людини, її честі, гідності, ділової репутації. Однак, в сукупності з невдалими термінологічними і конструктивними особливостями статті 7 (про що було сказано вище), такий благий намір призвів до прямо протилежної ситуації. Цим були породжені численні безпідставні позови до ЗМІ з боку як владних осіб і установ, метою яких була розправа за критику, так і з боку деяких юридичних осіб – з метою збагачення таким чином за рахунок ЗМІ, або усунення їх з ринку як конкурентів. В результаті певною мірою була обмежена свобода слова і порушене тим самим право суспільства на отримання достовірної інформації взагалі та про діяльність держави зокрема.

2) Слід відмітити, що взагалі така формула за своїм змістом є скоріш процесуальною, ніж матеріальною. Вона встановлює порядок подання доказів по окремих категоріях справ (фактично звільняє від обов’язку їх подання позивача). Тому вона певною мірою суперечить нормам статей 15, 15-1 та 30 ЦПК України. Отже, при впровадженні такої формули в законодавство законодавець повинен був внести зміни до відповідних діючих норм. Але цього зроблено не було, що спричинило колізію норм.

3) Частиною третьою статті 129 Конституції України встановлені основні засади судочинства. Зокрема, конституційними засадами судочинства є "3) забезпечення доведеності вини" та "4) змагальність сторін та свобода в наданні суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості". Під терміном "вина", застосованим в п. 3, безспірно, слід розуміти як кримінально-правову так і цивільно-правову вину особи. Вина встановлюється через наявність правопорушення, яке, за змістом статті 7 ЦК презюмується. "Змагальність" сторін, передбачена п. 4, розуміється як рівність сторін в їхньому обов’язку щодо подання суду доказів. Отже, звільнення сторони від обов’язку подання доказів, що доводять факти та обставини, на які вона посилається, як це зроблено у статті 7 ЦК, не відповідає основним засадам судочинства, визначеним в частині 3 статті 129 Конституції.

5. Підсумок

1) Термінологічний та юридичний аналіз змісту статті 7 ЦК України безумовно свідчить про значну перевагу її положень, що не відповідають Конституції України, Європейській конвенції захисту прав людини та основних свобод.

Пунктом першим розділу XV Конституції України (Перехідні положення) встановлене правило, за яким не можуть бути застосовані закони, що їй суперечать. Тому при участі у розгляді справ, що виникають з позовів до ЗМІ у зв’язку з їхньою професійною діяльністю, відповідно до частини 3 статті 8 Конституції України, слід вимагати застосування норм її статті 32, як норм прямої дії.

 

V. ПРАКТИКА ЗАХИСТУ ПРАВА НА ВІДШКОДУВАННЯ МОРАЛЬНОЇ ШКОДИ, СПРИЧИНЕНОЇ ВНАСЛІДОК ДІЯЛЬНОСТІ ЗМІ ТА ЖУРНАЛІСТІВ

1. Особливості розгляду судових справ про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, спричиненої ЗМІ і журналістом внаслідок їхньої професійної діяльності


На даний час вже існує певна практика застосування цього відносно нового для України правового інституту.

Певною подією у правозастосуванні стала зміна Пленумом Верховного Суду України редакції його постанови № 4 від 31.03.1995 року. Нова редакція постанови також не є досконалою, однак її прийняттям зроблені значні кроки до уніфікації практики з цього питання. В постанові певною мірою знайшли своє відображення пропозиції й адвокатів, що спеціалізуються в галузі захисту засобів масової інформації і журналістів.

Безумовним досягненням, як було сказано раніше, стала позиція Пленуму, викладена в абзаці 2 п. 1 постанови: "Відповідно до ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Зокрема, до них належить ратифікована Верховною Радою України Конвенція про захист прав людини та основних свобод, яка, як і інші міжнародні договори, підлягає застосуванню при розгляді справ судами".

Нарешті найвищою судовою інстанцією України розтлумачене поняття немайнової шкоди, що може бути спричинена юридичній особі. Це тлумачення суттєвим чином вплине на практику розгляду спорів, що випливають з діяльності ЗМІ, оскільки вимоги юридичних осіб про спростування інформації в абсолютній більшості випадків поєднуються з вимогами про відшкодування моральної шкоди.

Стаття 7 ЦК опосередковано, стаття 440-1 ЦК – прямо допускає можливість відшкодування моральної шкоди, спричиненої організації .Разом з тим, в різних наукових та юридичних джерелах моральна шкода визначається як втрати внаслідок моральних страждань, переживань чи фізичних переживань. Це означає, що оскільки юридична особа, не будучи живою істотою, не може відчувати страждань і понести у зв’язку з цим певних втрат, їй не може бути спричинена моральна шкода. Такої думки притримуються різні правничі школи та спрямування як на сході так і на заході. З огляду на принцип диспозитивності у захисті особою своїх цивільних прав, моральна шкода, що заподіяна працівникам, засновникам юридичної особи у зв’язку з публікацією в ЗМІ, не може бути визнана такою, що заподіяна цій особі.

В Україні існує значна кількість нормативно-правових актів, які прямо чи опосередковано декларують право юридичної особи на відшкодування моральної шкоди. До справ, що випливають з інформаційної діяльності ЗМІ, безпосереднє відношення мають, безумовно, статті 7, 440-1 ЦК, ст. 49 Закону України "Про інформацію", ст. 33 Закону України "Про інформаційні агентства", ст. 47 Закону України "Про телебачення і радіомовлення", ст. 17 Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів". Однак жодна з цих норм не має визначення моральної шкоди для юридичної особи. [Найбільш детальне визначення моральної шкоди для юридичної особи дано в Законі "Про зовнішньоекономічну діяльність": "моральна шкода – шкода, яку заподіяно особистим немайновим правам суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та яка призвела або може призвести до збитків, що мають матеріальне вираження".] Президія Вищого Арбітражного Суду України в роз’ясненні № 02-5/95 від 29.02.96 р. взагалі зазначила, що "моральною визнається шкода, заподіяна організації порушенням її законних немайнових прав".

Пленум Верховного Суду розв’язав цю проблему шляхом надання такого тлумачення: "Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв’язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності".

Разом з тим, як видно з цього тлумачення, Пленум увів до правозастосування нову формулу, що не передбачена нормативно-правовими актами: "...вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її (юридичної особи – М.П.) діяльності". Якщо мова йде про господарюючих суб’єктів, то категорії "престиж" і "довіра до діяльності" безумовно охоплюються поняттям "ділова репутація". Однак у випадках з позовами органів влади і управління, ці поняття, в свою чергу потребують тлумачення, оскільки факт зниження рівня таких немайнових активів також потребує доведення в суді, отже – відповідної методики їх обчислення. Більше того, сама конструкція формули ("...дій, спрямованих... на зниження... підрив...") вказує на необхідність доведення наявності прямого умислу відповідача на спричинення шкоди.

Отже, доданням цієї тлумачної новели, Пленум з одного боку, зняв проблемні питання, з іншого – породив нові.

Пленумом, нарешті, дане роз’яснення терміну "злий умисел", що застосований в частині 4 статті 17 Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", наведений приклад щодо поняття "офіційна особа" (зареєстрований кандидат у депутати), окреслені умови розмежування ступеню заподіяння шкоди, розширені межі можливостей звернення до суду з позовами про відшкодування моральної шкоди незалежно від того чи передбачає закон, який регулює спірні правовідносини, таку можливість. В постанові, також, визначене правило, за яким оціночні судження не можуть бути підставою для відшкодування моральної шкоди, про що було зазначено вище.

2. Умови відшкодування моральної (немайнової) шкоди та розмір її компенсації

Умови відшкодування моральної (немайнової) шкоди за своїми правовими підставами та процесуально-правовими правилами майже не відрізняються від загальних умов відшкодування шкоди.

В той же час Пленум прямо пов’язує можливість такого відшкодування з встановленим судом фактом протиправної поведінки відповідача (в нашому випадку – розповсюдження недостовірних відомостей, незаконне втручання в приватне життя ЗМІ, журналіста тощо). А з урахуванням форми вини, і обов’язку позасудового врегулювання конфлікту у випадках, прямо передбачених ч. 4 ст. 17 Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" – фактично позбавляє суб’єктів, зазначених у цій нормі, можливості реалізувати таку вимогу в судовому порядку.

Отже, вимога про відшкодування моральної шкоди, поставлена перед судом без одночасної вимоги про захист порушеного права, або за умови доведення правомірності поведінки ЗМІ, журналіста, у будь-якому випадкові має бути відхилена судом. Існує лише одне виключення – випадки, коли ЗМІ визнало факт протиправної поведінки шляхом добровільного опублікування спростування.

Пленумом чітко окреслені процесуальні умови звернення до суду з подібною вимогою і обов’язок позивача в даному випадкуі відповідно до вимог ст.ст. 15-1, 30 ЦПК довести факт її наявності, рівень переживань, страждань, інших втрат немайнового характеру, розмір компенсації цих втрат тощо. Зокрема, встановлено, що у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується. Невиконання даних умов тягне за собою повернення позовної заяви в порядку ст. 139 ЦПК, а якщо дані умови не були виконані під час судового розгляду – до відмови в задоволенні вимоги: "...обов’язковому з’ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв’язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з’ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору".

Граничний розмір відшкодування моральної шкоди, спричиненої професійною діяльністю журналістів і ЗМІ, законодавством не встановлений. У зв’язку з цим Пленум зауважив, що "розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров’я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне – за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості".

Формула, що міститься в останньому реченні є видатною тлумачною новелою в судовій практиці, оскільки вона орієнтує суди на дотримання основного принципу у застосуванні державного примусу до особи – справедливості і ненадмірності (адекватності) публічно-правового втручання в приватно-правові відносини.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори