пошук  
версія для друку
04.12.2001 | Євген Захаров

Свобода вираження поглядів в Україні в 2001 р.

   

Передмова

Увазі читача пропонується звіт Харківської правозахисної групи про результати моніторингу інформаційних конфліктів у 2001 р. Моніторинг проводився на підставі отриманої нами офіційної інформації, аналізу українського законодавства, судової й адміністративної практики, досвіду роботи ХПГ по наданню допомоги журналістам і ЗМІ, чиї права порушувалися, повідомлень кореспондентів періодичних видань ХПГ "Права людини" і "Свобода висловлювань" про порушення в інформаційній сфері України, повідомлень і періодичних видань інших неурядових організацій України, що опікуються захистом свободи слова (Програма правового захисту та освіти ЗМІ IREX ПроМедіа, Інститут масової інформації, Європейський інститут ЗМІ, Кримський Центр незалежних політичних дослідників і журналістів, Полтавський обласний медіа-клуб та інші), і публікацій у пресі. Огляд цих джерел інформації приведений у доповненні до звіту, виданому окремою книгою "Огляд повідомлень про конфлікти в інформаційній сфері України (2001 г)".

Ми щиро вдячні всім колегам, що збирають і поширюють інформацію про стан свободи вираження поглядів в Україні.

•  Загальні зауваження

У відповідності зі статтею 10 Європейської конвенції захисту прав людини й основних свобод право на свободу вираження поглядів включає "свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів". Таким чином, стаття 10 захищає одночасно свободу думок, свободу слова і свободу інформації. Очевидно, право на свободу вираження поглядів має багато аспектів. У даному звіті наведена спроба аналізу і класифікації інформаційних конфліктів в Україні в 2001 р. При цьому багато в чому використаний підхід, запропонований Фондом захисту гласності (Росія, Москва).

У 2001 р. нами було зафіксовано 315 конфліктів, у тому числі 172 конфлікти, у яких, на наш погляд, порушувалася свобода вираження поглядів, і 143 конфлікти, у яких журналісти і/чи ЗМІ обвинувачувалися в порушеннях законодавства (одним з основних джерел були дані Програми правової захисту та освіти ЗМІ IREX ПроМедіа про 98 конфліктів в інформаційній сфері). У 6 випадках журналісти і/чи ЗМІ відносяться і до потерпілих, і до порушників. На наш погляд, ці дані ніяк не можна вважати вичерпними: насправді конфліктів було набагато більше. Але багато з них з різних причин не попадають до публічної сфери. Зокрема, судова статистика не обліковує окремо судові процеси за участю журналістів і/чи ЗМІ в якості однієї зі сторін, і про численні судові процеси стає відомо пост фактум. Наприклад, у поле зору суспільства потрапило лише кілька кримінальних справ про наклеп (стаття 125 КК України в редакції 1961 р.), тоді як за даними Міністерства юстиції в 1998-2000 р.р. і перші 6 місяців 2001 р. за наклеп засуджено 372 чоловік, у тому числі 8 осіб були позбавлені волі.

Слід зазначити, що друковані ЗМІ значно більш конфліктні, ніж ЗМІ електронні: останні були учасниками всього 29 конфліктів (не враховуючи злочинних зазіхань на журналістів і ЗМІ), причому 10 з них пов’язані з ліцензуванням, а інші майже цілком відносяться до Національної телерадіокомпанії України, що одержала чимало обґрунтованих, на наш погляд, цивільних позовів, та радіо "Свобода", ретрансляція передач якого в минулому році була блокована в деяких областях. У цілому ж електронні ЗМІ (крім Інтернет-видань) набагато більш слухняні і дисципліновані, ніж газети, що пов’язано з їхньою більшою залежністю від власників і від органів влади і більшим ступенем контролю за їх роботою.

З ким же виникають конфлікти у журналістів і ЗМІ? Найбільш напружені їх відносини з органами влади, насамперед виконавчої. Саме органи виконавчої влади найчастіше порушують свободу вираження поглядів, вони ж частіше висувають претензії до журналістів і ЗМІ (62.5% від загальної кількості конфліктів, не враховуючи злочинні зазіхання на журналістів і ЗМІ, в підрахунках до органів виконавчої влади віднесені також органи прокуратури і СБУ). На другому місці – приватні особи (10.1%), на третьому – депутати різних рівнів (8.9%), далі йдуть – адміністрація ЗМІ (4.8%), представники опозиції і бізнесу (по 4.4%), партії (2.9%) і судді (2%).

Розподіл конфліктів по регіонах України представлений в табл.1.

Табл. 1

№ п/п Назва регіону Число конфліктів
1 Київ 87
2 Одеса 32
3 Луганськ 21
4 Полтава 19
5 АРК 14
6 Донецьк 14
7 Львів 13
8 Запоріжжя 11
9 Миколаїв 11
10 Дніпропетровськ 10
11 Харків 9
12 Херсон 8
13 Суми 7
14 Черкаси 7
15 Луцьк 6
16 Кіровоград 6
17 Севастополь 5
18 Тернопіль 5
19 Вінниця 4
20 Закарпаття 3
21 Рівне 3
22 Чернівці 3
23 Івано-Франківськ 3
24 Хмельницький 3
25 Житомир 2
26 Чернігів 2
27 Київська область 1


Абсолютним рекордсменом по числу конфліктів є столиця, це легко пояснити тим, що саме в Києві зосереджені телерадіокомпанії, що вищають на всю Україну, левова більшість всеукраїнських друкованих видань, більша частина опозиційних газет і т.д. Значна кількість конфліктів в Одесі пов’язана з великою кількістю позовів до ЗМІ про захист честі і гідності, торік відбулося 20 судових процесів. Багато які з цих позовів виникли ще як наслідок боротьби за посаду губернатора між Едуардом Гурвіцем і Русланом Боделаном. Аналогічна причина – політична боротьба, пов’язана зі зняттям колишнього луганського мера Анатолія Ягофєрова – пояснює зростання числа конфліктів у Луганську. Зростання напруги у взаєминах між полтавською владою і декількома ЗМІ, пов’язане із загостренням протистояння між Президентом і опозицією. Саме в Полтавській області були обрані народними депутатами України кілька відомих опозиціонерів, такі, як Григорій Омельченко, Анатолій Єрмак та інші, тому опозиційні ЗМІ тут змогли зберегтися.

Розподіл кількості конфліктів у часі не відрізняється великими піками і западинами. Деяке збільшення кількості конфліктів у лютому-квітні пов’язане по-перше, з діями опозиції і відповідними ударами влади, зокрема, події 9 березня стали джерелами декількох конфліктів, а по-друге – з проведенням конкурсу ліцензування каналів і частот.


•  Порушення свободи вираження поглядів

У 2001 році було зафіксовано 172 конфлікти, що відбулися внаслідок порушення свободи вираження поглядів. У табл. 2 наведений розподіл конфліктів за типами порушень. Сума в стовпці 3 перевищує 100%, оскільки багато які конфлікти можна віднести до декількох типів порушень одночасно.

Табл. 2

Типи порушень Кількість %
Злочинні зазіхання на журналістів і ЗМІ 77 44.8
Переслідування з політичних мотивів 39 22.7
Перешкоджання виробництву і поширенню ЗМІ 28 16.3
Втручання в професійну діяльність журналістів і редакцій 28 16.3
Обмеження доступу до інформації 14 8.1
Судові процеси, у яких журналісти/ЗМІ були позивачами 14 8.1

Звертає на себе увагу невелике число повідомлень про обмеження доступу до інформації, причому всі вони стосуються обмеження права на відвідування і присутність в органах державної влади (не пускали представників преси на свої засідання депутати Луганської і Харцизької міської, Кіровоградської і Миколаївської обласної рад, вкрай ускладнена процедура проходження журналістів у приміщення Луганської, Полтавської і Рівненської облдержадміністрацій і т.д.). Повідомлень про обмеження, зв’язаних з акредитацією, про необґрунтовані відмови в наданні інформації й обмеженні права на доступ до відкритих документів не було зовсім. Залишається припустити, що або українські журналісти вкрай недопитливі і не запитують про те, про що запитувати не прийняте (ну, наприклад, куди подінеться вилучений на митниці контрабандний товар), або не хочуть афішувати відмову і конфліктувати через це, маючи надію в майбутньому все-таки одержувати потрібну інформацію.

Майже нічого не було чути і про судові позови журналістів і ЗМІ з метою захистити свої порушені права, хоча приводів для цього було вдосталь. Це свідчить про те, що в журналістів практично відсутнє бажання боротися за свої права на правовому рівні, вони віддають перевагу влаштовуванню публічних акцій, голосних й іноді істеричних, а іноді таких, що тільки імітують боротьбу за свободу слова. Та й у тих 13 зафіксованих випадках звернення до суду найчастіше це трапилось тому, що, як говориться, відступати було нікуди: чотири позови було подано телерадіокомпаніями, яким відмовили у видачі ліцензії, шість позовів були пов’язані з незаконним звільненням з роботи, один – з незаконними діями працівників міліції. Тому підкреслимо важливість прецеденту, створеного газетою "Мелитопольские известия": вона виграла позов про захист ділової репутації до міського голови Віктора Сичова у зв’язку з його заявою, що газета нібито відмивала гроші в ході передвиборної кампанії 1998 р.


•  1. Злочинні зазіхання на журналістів і ЗМІ

Кількість злочинних зазіхань на журналістів і редакції ЗМІ істотно зросла порівняно з 2000 р. И хоча більша частина нападів на журналістів, очевидно, не пов’язана з їхньою професійною діяльністю, таке збільшення злочинів проти журналістів насторожує. Суспільство як би привчається до замахів на життя журналістів як до чогось цілком звичного. Зауважимо, що нами зафіксовані далеко не всі подібні інциденти: у середині вересня зам. начальника слідчого управління МВС Віктор Захаров говорив, що з 99 злочинів, скоєних проти журналістів у поточному році, розкрито 60.

Зросла і кількість загиблих журналістів. Якщо протягом 1996-2000 р. було вбито сім журналістів і четверо вмерли через нанесення тяжких тілесних ушкоджень, то в 2001 р. загинуло шість чоловік – Ігор Александров, Олег Бреус, Юрій Гончар, Анатолій Коваленко, Віктор Овсієнко, Олег Черняк. Очевидно, тільки смерть Ігоря Александрова прямо пов’язана з його роботою журналістом.

Звертає на себе увагу збільшення в порівнянні з 2000 роком кількості нападів на офіси редакцій ЗМІ – зафіксовано шість таких випадків ("Товариш", "Європа-Центр", "Панорама Севастополя", "Людина і світ", "Антена", "Цілком відверто"). Але впевнено говорити про політичне підґрунтя цих нападів підстав немає.

Деякі напади на журналістів, можливо, були викликані політичними причинами, втім, ні прямих, ні опосередкованих переконливих доказів немає. Однак сумніви залишаються, оскільки самі журналісти і їхні редакції пов’язують напади зі своєю професійною діяльністю. Мова йде про дорожньо-транспортний випадок з редактором газети "Інформаційний бюлетень" Тамарою Просяник, напади на черкаську журналістку Валентину Васильченко, журналістку "Голосу України" Людмилу Коханец (невідомий підкараулив її в під’їзді власного будинку і схопив за горло зі словами "тебе більше нічого не повинно цікавити в цій справі" – журналістка висвітлювала "справу Гонгадзе"), тернопільського журналіста і публіциста Ярослава Демидася, директора луцької корпорації "Аверс" Олега Величко (один з тих, що нападали, сказав йому: "Як ти нас дістав!"), кореспондента кіровоградської "Вечірньої газети" Юрія Мативоса, спробі вибуху у квартирі директора телекомпанії "Одеса Плюс" Михайла Коломея й деякі інші злочини проти журналістів.

Інциденти з десятьма журналістами, на наш погляд, пов’язані з їхньою професійною діяльністю, і повинні бути віднесені до переслідувань з політичних мотивів.


•  2. Переслідування з політичних мотивів

До цього розділу ми відносимо всі конфлікти в інформаційній сфері, що мають виразне політичне забарвлення, щодо яких мається достатньо, на наш погляд, підстав вважати, що ці конфлікти пов’язані з порушеннями свободи вираження поглядів, ініційованими органами влади і місцевого самоврядування.

Такими є, на нашу думку, побиття, залякування та інші "заходи впливу" у відношенні журналістів, залучених у протистояння різних політичних сил, або тих, хто намагається інформувати суспільство про зловживання посадових осіб, про відношення опозиції до того, що відбувається в країні і т.д. Так, був побитий співробітник дніпропетровської опозиційної газети "Лица" Ігор Марков – автор ряду критичних статей стосовно голови обласної держадміністрації Миколи Швеця. Напередодні біля Маркова зупинилася машина, і незнайомий чоловік сказав: "Забагато пишеш". Павлоградський журналіст Валерій Лебедик, що протягом багатьох років висвітлює корупцію в Дніпропетровській області в газеті "Слово ветерана" і "Дніпровська правда", двічі звертався до Президента Леоніда Кучми зі скаргою на те, що йому і його родині погрожують розправою працівники прокуратури м. Павлограда. Раніше Лебедик звертався до Генерального прокурора Михайла Потебенька, але відповіді так і не одержав. У грудні 2000 року журналіст був побитий невідомими. А двадцять четвертого травня спалахнув його будинок – після всіх скарг. Мукачівському журналісту Степану Сикорі, власному кореспонденту закарпатської газети "Старий замок", дошкуляли анонімними телефонними дзвінками. Невідомі пропонували журналісту "угамуватися" і припинити публікацію журналістських розслідувань і викривальних критичних матеріалів. У противному випадку вони загрожували фізичною розправою, такою, яку застосували до Гонгадзе. Викликала це озлоблення серія матеріалів про хвилю невдоволення жителів Мукачівщини бездіяльністю керівництва району. У Луганську побиття і погрози фізичної розправи зазнали редактор газети "ХХІ вік" Юрій Юров, співробітники телеканала "1+1" Сергій Ємел’янченко й Олег Притикін, співробітники телеканала "Ефір-1" Олексій Мовсисян і Ольга Кузнєцова та інші. Усі ці факти, а також інші події, пов’язані з газетою "ХХI вік" і закриттям телеканала "Ефір-1", без сумніву, пов’язані з боротьбою за посаду мера Луганська (див. підрозділ 5.1.3. книги "Огляд повідомлень про конфлікти в інформаційній сфері України (2001 р.)").

Коли ніякими способами не вдається змусити журналіста замовчати, його убивають. Така, на нашу думку, причина смерті Ігоря Александрова, який писав про корупцію в донецькому регіоні. Версія слідства про те, що Александрова побили помилково, здається нам непереконливою і суперечливою (див. підрозділ 5.1.2. книги "Огляд повідомлень про конфлікти в інформаційній сфері України (2001 р.)").

Широкий арсенал засобів "політичної боротьби" з журналістами, які підтримують опозицію, і навіть тими журналістами, що просто вважають своїм обов’язком інформувати суспільство про публічні акції опозиції. 2 березня при розгоні наметового містечка на Хрещатику міліція застосувала силу проти кореспондентів УНІАН, кореспондента львівського "Поступу" Дмитра Шурхала побили за спробу взяти коментар у людей у цивільному щодо дій співробітників міліції проти учасників акцій "За правду" 9 березня, забрали документи і диктофон і присудили 15 діб адмінпокарання. Завдяки втручанню Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової, він відсидів 5 діб з 15. Застосовуються до небажаних і заходи адміністративного впливу. Адміністрація Волинського державного університету попередила кореспондента радіостанції "Свобода" у Луцьку Андрія Криштальского, який є, крім того, і редактором університетської багатотиражки, про неповну службову відповідність. Причиною послужив його репортаж, що пролунав на хвилях радіо "Свобода", з масового мітингу "На захист Конституції", на який, як з’ясував журналіст, учні, студенти, викладачі і держслужбовці міста були зібрані по рознарядці можновладців. А от автора суспільно-політичної програми "Аудиторія" Аллу Маргуленко ("12 канал", Львів) просто звільнили з роботи після передачі, присвяченої "касетному скандалу". Застосовуються і відверті провокації. Наприклад, у Києві поширювався сфальсифікований екземпляр опозиційної газети "Грані", у якому писали про продажність опозиції і замовлений характер її дій.

Опозиційні видання нескінченно перевіряють різні відомства, їм відмовляють у печаті друкарні, зокрема, наймогутніше видавництво "Преса України" ("Грані", "Резюме", "Свобода", "Інформаційний бюлетень" й інші видання). Державне підприємство "Преса" зриває підписку, відмовляє в поширенні через свою мережу. Газета "Свобода" (її аркуші скріплюють вручну степлером) пробилася в систему централізованого поширення тільки через виграний проти "Преси" судовий процес. Деякі опозиційні газети розсилають свої тиражі самі і вказують у вихідних даних фіктивні друкарні, порушуючи законодавство, тому що в іншому випадку вони не змогли б виходити зовсім. Мали місце також факти вилучення готових тиражів.

Особливо ретельно охороняється від представників опозиції теле- і радіоефір. Так, наприклад, жоден загальнонаціональний канал не знімає Юлію Тимошенко й Олександра Мороза. Усі загальнонаціональні канали відмовили виборчому блоку Юлії Тимошенко в співробітництві під час виборів. Якщо ж такі передачі в провінції все ж таки відбуваються, то наслідком є негайні санкції. З початку 2001 р., начебто з технічних причин, припинила трансляцію черкаська телерадіокомпанія "Альт", що передала інтерв’ю з Олександром Морозом відразу після його сенсаційного виступу у Верховній Раді, а пізніше залучила до передачі "Медіа-клуб" Григорія Омельченка. В Одесі популярні ведучі телепрограми "Око" Ігор Гринштейн і Сергій Ковалинський пішли у вимушену відпустку після виступу в ефірі депутатів Верховної Ради Юрія Кармазіна і Віктора Шишкіна, а потім їм узагалі запропонували звільнитися. Чотири кабельні телеорганізації Полтави припинили ретрансляцію програм телерадіокомпанії "Юта", що намагалася розповісти про факти зловживань полтавських чиновників, виявлених ГоловКРУ. У цьому ж ряду припинення трансляції програм радіо "Свобода" у Донецькій і Миколаївській областях. Журналісти "Свободи" стверджують, що деякі передачі глушили навіть у Києві, а також у Західній Україні і Харківській області. Політичним тиском багато спостерігачів пояснюють також виставлення на конкурс Національною радою з питань телебачення і радіомовлення частоти, на якій п’ять років веде радіомовлення радіо "Континент". Адже саме "Континент" транслює передачі Бі-Бі-Сі, "Голосу Америки" і "Німецької хвилі".

До порушень свободи вираження поглядів з політичних мотивів також відноситься примусова підписка на підконтрольні владі видання. Такі факти зафіксовані в Чернівцях і Миколаєві, але приходилося усно чути те ж саме й про інші регіони України.


•  3. Перешкоджання виробництву


•  поширенню ЗМІ

До перешкоджання виробництву і поширення ЗМІ відносяться зазначені в попередньому підрозділі факти закриття телекомпаній, припинення трансляції передач радіо "Свобода", відмовлення друкарень виготовляти тиражі опозиційних видань, вилучення тиражів деяких газет. До цієї ж категорії порушень відносяться рішення керівництва телекомпаній про зняття з тих чи інших причин окремих програм. Наприклад, у травні-червні 2001 р. на Львівському обласному державному телебаченні перестали виходити в ефір програми "Аудиторія", "День за днем", "Панорама тиждень", "Політична шахівниця", "Кава по-львівські". Це дало привід львівським громадським організаціям говорити про встановлення керівництвом ЛОДТ своєрідної "комерційної цензури" на деякі сюжети суспільної тематики. На миколаївському радіо була знята з ефіру передача голови обласного НРУ Юрія Діденка, присвячена проблемам реформування аграрного сектора в регіоні.


•  4. Втручання в професійну діяльність


•  журналістів і редакцій

Не інакше, як втручанням в професійну діяльність редакцій ЗМІ, можна розцінити деякі рішення і дії місцевих органів влади. Прес-служба Донецької облдержадміністрації заздалегідь роздає журналістам листочки з заготовленими питаннями для прес-конференції голови облдержадміністрації Віктора Януковича. Депутати Новомосковської міської ради заборонили місцевій газеті коментувати свої виступи на сесіях. У райцентрі Петропавловськ Дніпропетровської області представники влади мали намір перевіряти зміст районної газети перед здачею номера в друкарню.

Зафіксовані також факти втручання керівництва теле- і радіокомпаній у роботу редакцій передач. Один зі співробітників Луганського обласного телебачення заявив, що генеральний директор примушував його однозначно негативно висвітлювати діяльність луганського мера Анатолія Ягофєрова. Втручалося у творчу роботу співробітників також керівництво Львівського обласного телебачення. Про подібні дії на адресу президента НТКУ Вадима Долганова висловлювалися деякі співробітники НТКУ, після чого вони були змушені звільнитися. Популярний телеведучий Микола Вересень звільнився зі студії "1+1" через введення цензури на його програми після передачі "Без табу" 2 листопада, присвяченій проблемі катувань і жорстокого поводження.

Нерідкі факти грубого поводження представників влади з журналістами, особливо це характерно для Криму. В Алупці заступник голови міськвиконкому образив редактора газети "Алубика", кинувся на нього, вихопив з рук диктофон і викинув у шухляду для сміття. Міський голова м. Саки Володимир Швецов, незадоволений критичним матеріалом кореспондента "Кримської газети" Михайла Шишляннікова, багаторазово загрожував журналісту в грубій, образливій формі по телефону фізичною розправою. Журналіст записав кілька розмов на диктофон і звернувся до суду. В.о. віце-прем’єра Криму Володимир Тутеров викликав "на килим" шефа-редактора програми "12 хвилин" Олену Рожен і вчив її "фільтрувати базар", тобто відсівати непотрібну інформацію. Одночасно він загрожував "закрити рота" відомій кримській журналістці Лілі Буджуровій за поставлені нею запитання на прес-конференції, які йому не сподобалися.


•  Порушення, в яких обвинувачують журналістів і ЗМІ

У 2001 р. нами зафіксовано 143 конфлікти, в яких журналістам і/чи ЗМІ інкримінувалися порушення. Розподіл конфліктів за типами порушень наведений в табл. 3.

Табл. 3

Типи порушень Кількість %
Порушення правил реєстрації, ліцензування й інші адміністративні порушення 10 7.0
Судові позови про захист честі, гідності ділової репутації 111 77.6
Вторгнення в приватне життя 5 3.5
Попередня заборона публікацій 1 0.7
Імунітет журналістських джерел 1 0.7
Порушення авторських прав 2 1.4
Інші судові процеси по цивільних справах 4 2.8
Кримінальне переслідування за наклеп 4 2.8
Розголошення державної таємниці 1 0.7
Інші кримінальні справи 4 2.8

На наш погляд, багато які з цих порушень вигадані, а обвинувачення в здійсненні правопорушень – необґрунтовані. У багатьох випадках такі обвинувачення є нічим іншим, як продовження політики переслідування небажаних журналістів і ЗМІ, але іншими методами. Проведений нами аналіз конфліктів показав, що журналістів обвинувачували у вигаданих правопорушеннях не менш, ніж у 30% випадків, що претензії до ЗМІ були справедливі в не більш, ніж у 25% випадків, а щодо інших конфліктів зробити висновок про вину або невинуватість журналіста і/чи ЗМІ важко.

До останнього виду конфліктів відноситься кримінальна справа за фактом розголошення державної таємниці на сайті Олега Єльцова "Україна кримінальна". Це, до речі, перший зафіксований нами інформаційний конфлікт на правовому рівні, пов’язаний з Інтернетом, але, зважаючи на все, далеко не останній, якщо згадати рішення СНБО від 31 жовтня, Указ Президента від 6 грудня, проект Інформаційного кодексу і т.і. Важко повірити, що Єльцов не розумів, що робив, коли вміщував на сайт документи з грифом "цілком таємно". В той же час опублікована ним інформація представляє безсумнівний суспільний інтерес, і, на наш погляд, розголошення цієї інформації наносить меншу шкоду, ніж приховування цієї інформації.

Усі чотири кримінальних справи за обвинуваченням у наклепі носять чисто академічний характер, якщо врахувати, що відповідна стаття (наклеп) у новому Кримінальному кодексі відсутня. Зауважимо, що у всіх чотирьох випадках потерпілі – держслужбовці високого рангу: в.о. прем’єр-міністра на момент публікації статті і начальник обласного управління МВС; мер мільйонного міста; голова обласного суду; суддя міського суду обласного центра. Журналісти ж, судячи з усього, свято вірили в те, що вони писали, тобто говорити про наклеп підстав, власне кажучи, не було.

Кримінальні справи проти журналістів – Руслана Антоника і Сергія Потаманова – широко висвітлювалися в пресі. Обидва журналіста були засуджені, і обидва вироки піддавалися сумніву. Третя кримінальна справа зв’язана з майновою суперечкою в газеті "Тижневик Галичини", четверта – з конфліктом одеських журналістів газети "Порто Франко" із суддею.

Майже всі інформаційні конфлікти, пов’язані з ліцензуванням, були викликані конкурсом на перерозподіл каналів і частот. Для того, щоб судити, чи обґрунтовано були позбавлені ліцензії декілька регіональних каналів – ТРК "Іштар" (Вінниця), ТРК "Амідас" (Севастополь), ТРК "ЮНГКОМ-ЮГ" (Одеса), ТРК "5-й канал" (Нікополь), радіо "Континент" (Київ), необхідна додаткова інформація. Зазначимо, однак, що право на позбавлення ліцензії має тільки суд.

Переважна більшість претензій до журналістів і ЗМІ виражаються у формі судових позовів про захист честі, гідності і ділової репутації. 73% позивачів відносяться до публічних осіб (депутати різних рівнів, посадові особи, юридичні особи, що відносяться до виконавчої влади, партій і громадських організацій), 18% – до приватних осіб, 9% – до бізнесу. Таким чином, левова частка тих, хто відстоював свою честь і гідність – публічні політики. Як наслідок, слід відзначити, що поширена думка про те, що ЗМІ в таких процесах завжди програють і навіть розоряються, – помилкова. Так, наприклад, було відмовлено в позові начальникам управлінь МВС Одеської області і м. Севастополя Іванові Григоренко і Вівату Бєлобородову, народним депутатам України Василю Червонію і Ганні Антоньєвій і іншим іменитим позивачам. У той же час дружина Сергія Іванченка, засудженого на 15 років позбавлення волі за організацію замаху на Наталю Вітренко, виграла позов у газети "Факти". Крім цього, суди все частіше стали звертатися в аргументації своїх рішень до практики Європейського суду з прав людини за статтею 10. Велику роль тут зіграла постанова Пленуму Верховного Суду України від 25 травня по цій категорії справ і планомірна цілеспрямована робота Програми правового захисту та освіти ЗМІ IREX ПроМедіа.

Має великий інтерес справа про імунітет журналістських джерел. 9 травня в Тернополі відбулося зіткнення між групою комуністів і представників молодіжних праворадикальних організацій. Наступного дня в редакцію газети "Тернопільська газета" надійшло звернення слідчого УМВС у Тернопільській області з проханням надати фотоплівку, на якій було зафіксоване зіткнення. Крім того, слідчий просив головного редактора газети повідомити йому анкетні дані журналіста і фотокореспондента, що висвітлювали зіткнення на місці події, у зв’язку з необхідністю допитати їх як свідків. Після відмови редактора надати фотоплівки й анкетні дані працівників, слідчий викликав на допит як свідка самого головного редактора. Повторну повістку на допит головний редактор "Тернопільської газети" одержав після того, як редакція роз’яснила представникам МВС, що вони можуть використовувати в інтересах слідства опубліковані в газеті матеріали, оскільки журналісти перебували в гарячій точці як працівники газети, а не як учасники подій.

Уперше, за нашими спостереженнями, було прийнято судове рішення про попередню заборону на публікацію. Щотижневик "2000" почав публікацію матеріалів про фінансові махінації керівників "Даміана-банк" у Швейцарії. Вони обвинувачувалися у фальсифікації документів і зловживанні довірою, внаслідок чого в 1994 році були викрадені і переведені на валютні рахунки за кордон 19.9 млн. доларів США, що належать державному концерну "Агротехсервіс". Швейцарський суд виніс обвинувачувальний вирок. Проте, Печерський місцевий суд м. Києва, одержавши позовну заяву про захист честі, гідності і ділової репутації президента банку Юрія Сидоренка, виніс постанову про заборону публікації. Щотижневик "2000" вийшов із пропуском у смузі, де було зазначено, що стаття заборонена цензурою. Пізніше суд дозволив публікацію.

Слід зазначити невелике число позовів до журналістів і/чи ЗМІ про захист недоторканності приватного життя. На наш погляд, поняття privacy поки що не затвердилося в свідомості, тому і публікації в пресі часто грішать у цьому плані, і позовів небагато.

Слід зазначити також, що в 2001 р. був поданий тільки один позов до журналіста і ЗМІ в зв’язку з ксенофобією. Хоча приводи для цього були. Наприклад, у телепрограмі "Сім днів" (4 березня, 21-00, УТ-1) проводилося опитування глядачів з такого питання: "чи бажають громадяни України, щоб на вулиці Хрещатик і далі залишався бомжацько-циганський табір?" Крім того, 5 березня в програмі "Акценти" її ведучий В. Лапікура назвав представників громадськості, що знаходилися в наметовому містечку на Хрещатику, "політциганами". У відкритому листі на адресу президента Національної телекомпанії України Вадима Долганова роми Закарпаття заявили рішучий протест проти "образливого використання назви ромської національної меншості" у програмах Першого національного каналу телебачення і вимагали, щоб журналісти УТ-1 "принесли вибачення ромській громаді привселюдно". Але вибачень, ми, на жаль, не почули.

У цілому можна вважати, що законодавство дозволяє ефективно захищати права журналістів і ЗМІ, якщо в їх діях не було злого умислу. Наприклад, газета "Свобода" (раніше "Політика") мала більше 20 судових процесів за останні роки, і більшу частину з них виграла. 14 з 15 позовів виграла за останні кілька років і така опозиційна газета, як "Інформаційний бюлетень", і тільки один позов до газети був частково задоволений.
Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори