пошук  
версія для друку
04.12.2001 | Ганс Пітер Буль

Доступ до інформації: юридичні аспекти.

   

Увазі читачів пропонуються переклади декількох матеріалів літньої школи Центрально-Європейського університету 2000 року по доступу до інформації і доступу до архівів, підготовлені Харківською правозахисною групою, у яких викладені сучасні підходи до законодавчого регулювання і практики доступу до архівної інформації, зокрема архівних джерел, пов’язаних з політичними репресіями за часів тоталітарних режимів. Розглядається майже весь спектр проблем – методи та загальні принципи регулювання, балансування дотримання права на приватність та реалізації права знати зміст відомостей, що зберігаються, доцільність зберігання в архівах персональних даних, реалізація доступу до них, процедурні гарантії доступу до архівних даних, особливості законодавства та практики доступу до архівів служб безпеки колишніх тоталітарних режимів. Обговорюється роль архівів для реалізації колективних і індивідуальних прав, необхідність зберігання архівів репресивних режимів, розголошення інформації про них і створення відповідної законодавчої бази, Етичний Кодекс архівного працівника і багато інших важливих питань. На мою думку, вони вкрай актуальні для сьогодення і майбутнього нашої країни, вивчення її новітньої історії.

Як казав Володимир Буковський, комунізм у СРСР не був переможений, він зруйнувався від власної ваги. Тому в Україні не було процесу декомунізації на зразок польського, чеського чи угорського. Серед вищих посадових осіб держави чимало людей, причетних до переслідувань правозахисників за тоталітарного режиму. Це обумовило досить таки утруднений доступ до архівних джерел, що стосуються політичних репресій. Наприклад, доступ до архівно-слідчих справ реабілітованих можливий тільки для самих реабілітованих або їх нащадків, або дослідників за згодою реабілітованого чи його родини. Архівно-слідчі справи тих, хто не реабілітований, охороняються як відомості, віднесені до державної таємниці. Але, як стверджують дослідники, навіть маючи дозвіл на вивчення архівно-слідчої справи чи відповідну форму допуску до відомостей, що складають державну таємницю, все одно дістатися до архівних матеріалів важко. Що ж стосується справ оперативного обліку, то, як відомо, ще в 1989 році було прийняте рішення про їхнє знищення. Хтось скаже: кому потрібні сьогодні оперативні розробки дисидентів, докладні секретних агентів КДБ, дані зовнішнього стеження, записи телефонних розмов тощо? Проте, достатньо навести тільки один приклад, щоби стало ясно, чого нас лишили: остання книга поезій і перекладів Василя Стуса "Птах душі", написана під час перебування в спецполітзоні в Кучино в останні роки життя, мабуть, знищена разом з його справою оперативного обліку. На нашу думку, необхідно ретельно облікувати архівні джерела, пов’язані з політичними репресіями, розробити нормативні акти щодо зберігання і доступу до цих даних, забезпечуючи баланс можливості доступу дослідників і захист приватності жертв політичних репресій.

Щоправда, архіви СБУ копіюють деякі документи для публікацій, друкується фаховий журнал "З архівів ВЧК-ГПУ-НКВД-КГБ", ведуться певні наукові дослідження по історії політичних репресій. Але стан з доступом до архівних даних про репресії і загалом доступом до архівів, як на мене, не можна визнати задовільним. Певною мірою це пов’язане з прогалинами в законодавстві, зокрема відсутністю закону про захист персональних даних. Сподіваємося, що висвітлення досвіду більш успішних країн приверне увагу громадськості до цієї проблеми й стимулюватиме зміни в законодавстві і практиці України.

Євген Захаров


Ганс Пітер Буль

Доступ до інформації: юридичні аспекти

Нове законодавство щодо архівів як продукт сучасної юридичної думки: баланс свободи інформації і захисту даних

Свобода інформації і доступу до архівів не є традиційним предметом законодавства. Про неї не згадується ні в Десяти заповідях, ні в національних конституціях. Насправді, до останніх років були лише закони, які стосувалися створення чи організації архівів. Доступ до архівів регулювався лише внутрішніми нормами; загалом архіви могли самостійно визначати зв’язки з користувачами.

Однак вимога відкритості й, у широкому значенні, свободи інформації, яка виразно постала за останні десятиліття, спричинила прийняття нового законодавства в багатьох країнах. Уряди змушені були відповісти людям, які хотіли знати, що відбувається за лаштунками. Не лише архіви були примушені відкрити свої досьє, але також діючі державні органи влади були змушені відкинути традицію офіційної таємності. Таким чином, доступ до інформації і через це –– доступ до архівів стали питанням громадського інтересу і, в результаті цього, предметом законодавства. Декілька країн ввели детальні закони про свободу інформації. Інші – мають лише проекти нормативних актів про відкритість і право особи бути інформованою щодо спеціальних категорій даних. Таке законодавство розглядається як індикатор ступеня політичної свободи і демократії, впровадженої в країні; чим менше обмежень накладено на вільний доступ до архівів, тим більше можливі політичні дискусії і тим більший рівень участі в них.

Потрібно нагадати другу причину створення і, до певної міри, модифікації нового законодавства щодо доступу до інформації і архівів: динаміка приватності і захисту даних. З моменту розуміння того, що збір і обробка даних за допомогою комп’ютерів може нести ризик правам та інтересам особи, законодавці в усьому світі прийняли закони про захист даних і створили відповідні органи влади спеціально для того, щоб перевіряти і наглядати за інституціями, які обробляють дані. Для архівів це може призвести до проблем з агенціями й іншими органами влади, які збиралися передати свої досьє і записи до архівів, і з особами, згадуваними в збірках інформації. Захист даних, здається, має за мету захист таємниць, які закони про свободу інформації покликані знищити, але обидві позиції може бути, до певної міри, гармонізовано, і вони повиннібути зроблені сумісними. Проблема полягає у збалансуванні інтересів тих, хто вимагає інформацію, і тих, хто покладається на конфіденційність. Цей баланс можна досягти у щоденній адміністративній практиці, але він також вимагає законодавчих рішень. Уряди в цілому і архіви зокрема потребують моральної довіри від широкої публіки як основи їхньої діяльності, і її може бути збільшено засобами належного застосування справедливих норм.

У цій роботі розглядаються засади і принципи, сформульовані в міжнародному праві та елементи їх реалізації в національному законодавстві різних країн.

Міжнародні юридичні рамки

Загальна декларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю ООН, надає кожному право шукати, отримувати і розповсюджувати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від кордонів (стаття 19). На додаток до цього, кожний має право вільно брати участь у культурному житті суспільства, насолоджуватися мистецтвом, брати участь у науковому прогресі і користуватися його благами (п.1 статті 27). Архіви є важливим засобом інформації і їхнє використання складає частину культурного життя кожної спільноти.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року повторив статтю 19 Загальної декларації прав людини приблизно тими ж словами (п.2 ст.19), але припустив, що здійснення цього права може підлягати певним обмеженням, якщо вони передбачені законом і є необхідними для поваги прав чи репутації інших, чи для захисту національної безпеки, громадського порядку, суспільного здоров’я або моралі. Це ж право гарантується Європейською Конвенцією прав людини 1950 року (п.1 стаття 10). У відповідності до п.2 здійснення цих свобод може підлягати формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду, і є необхідними в демократичному суспільстві. З іншого боку, Європейська конвенція також підтверджує право особи на приватність (стаття 8) з майже таким же положенням про вилучення, як і в статті 10. Ці статті описують конфлікт інтересів і позицій, який потрібно враховувати у процесі створення законів про архіви.

Американська Конвенція з прав людини (результат Конференції, що проходила у Сан-Хосе, Коста-Ріка, у 1969 році) підтверджує свободу шукати, отримувати і передавати інформацію та ідеї всіх видів, незалежно від кордонів... (ст.13). Цікаво, що ця конвенція також встановлює право на відповідь: будь-хто, кому було завдано шкоди неточними чи образливими твердженнями чи ідеями, поширеними серед громадськості, через юридично регламентовані засоби комунікації мають право відповісти чи внести виправлення, використовуючи той самий засіб комунікації, в відповідності до тих умов, які закон може встановити. Хоча архіви не є засобами комунікації у строгому значенні, ідея, яка призвела до цієї статті, може бути передана до них: не виправлення, а відповідь чи доповнення до вмісту архівів могло б бути більш адекватним рішенням для обох сторін, тобто і для архівів, і для осіб, яких це стосується.

На завершення, держави-учасниці Організації Африканської Єдності уклали Африканську Хартію з прав людини і народів у 1981 році. Тут також закріплюються право отримувати інформацію (ст.9), як і право брати участь у культурному житті суспільства (п.2 ст.17).

Європейський парламент і Рада Європейської Спільноти встановили зобов’язання для країн-учасниць щодо обробки персональних даних у Директиві 95/46/EC (від 24 жовтня 1995 року). Країни повинні гарантувати, що ці дані збираються з точно визначеними, явними і законними цілями і що надалі обробки даних способом, несумісним з цими цілями, не буде. Крім того, обробка даних з історичною, статистичною чи науковою метою не визнається несумісною передбачаючи, що країни-учасниці забезпечать відповідну охорону для такої обробки (п.1b ст.6) чи для довготривалого зберігання з метою історичного, статистичного чи наукового використання (п.1e ст.6). Ці захисні заходи повинні, зокрема, виключити використання даних для мети підтримки заходів чи рішень стосовно будь-яких особливих персон (виклад фактів №29).

Національне законодавство:

методи і принципи

Методи регулювання

Існують різні традиції законодавства і нормотворчості. У країнах загального права суди відіграють найбільш важливу роль у створенні права; в інших юридичних культурах на більшість юридичних питань дає відповідь законодавство, яке можна охарактеризувати як більш абстрактне у порівнянні з прецедентним правом. У сфері права про дані та інформацію обидві моделі сходяться; ми часто знаходимо комбінації системних законодавчих конструкцій і додаткового прецедентного права. Часто спеціальні аспекти виражені точно і конкретно, але загальні і більш абстрактні норми змішуються з тими, що необхідні для використання правниками їхнього професійного досвіду з тим, щоб знайти прийнятні рішення щодо обговорюваних справ. Крім того, адміністративні керівні вказівки пишуться для допомоги правникам-практикам, щоб вони могли діяти згідно з чинними нормами права.

Разом з тим існує ще альтернативний шлях досягнення балансу між таємністю і відкритістю: саморегуляція тими, хто зберігає і використовує дані та їхніми професійними асоціаціями (напр. Етичні кодекси).

У відповідності до європейської юридичної традиції, адміністративні керівні роз’яснення і саморегуляція є недостатніми для визначення й обмеження індивідуальних прав людини стосовно офіційних органів, на кшталт державних чи муніципальних архівів. Фактично, тільки несуттєві питання (напр. плата і витрати на використання архівних документів) можуть бути врегульовані цим способом. Але, звичайно, повинні поважатися юридичні традиції кожної країни.

Загальні принципи

Відкритість проти таємності. Ні повна відкритість, ні цілковита таємність не були б розумними, і жодна країна у світі не зайняла одну з цих крайніх позицій. Може бути поставлене лише питання про те, якої відкритості і якої таємності ми потребуємо. Це означає: які типи даних повинні зберігатися в таємниці, згідно з якими обставинами і на який період, з яких причин і в інтересах якої особи чи інституцій. Законодавство про доступ до архівів зустрілося з викликом, кинутим йому фундаментальним правом особи знати, і це приводить нас до питання: наскільки відкритість можлива, і наскільки таємність необхідна. Ось чому державна традиція таємності поступово відходить у минуле; arcana imperii[Т аємниця імперії(лат.) ]більше не сприймається як нормальний феномен у демократичному суспільстві.

Ми припускаємо, що це відбувається не скрізь. Але політичні революції, що змінили юридичні структури багатьох країн протягом останніх кількох років, також вплинули на місце архівів у цих країнах і на доступ до них. Наприклад, Албанія внесла зміни до законодавства про архіви у 1993 році: до цього часу воно було надзвичайно заполітизоване і антинаукове і дотримувалося принципу таємності без обмеження у часі. Тепер воно визнає документи у звичайній справі вільними для доступу через 25 років після їхнього створення.

Умови оприлюднення


•  Період закритості


Законодавство про архіви в усьому світі містить різні періоди закритості, під час яких документи можуть бути відкритими у відповідності до спеціальних обмежувальних умов (наприклад, для використання органами, що їх створили). Ці періоди можуть коливатися від 25 до 50 років після року, в якому ці документи були створені; видається, що стандарт становить 30 років. Файли і документи, які стосуються приватних осіб, звичайно, зберігаються у таємниці протягом 30 років після смерті особи, якої це стосується, але в декількох країнах, за певних обставин, зберігаються і до 150 років після смерті особи.


•  Законні інтереси


У деяких країнах потенційні користувачі повинні довести свій законний інтерес щодо згаданих документів, а найбільш ліберальні законодавці надали доступ кожному тільки на основі заяви, без будь-якої перевірки. Інший спосіб врегулювати доступ –– визначити певні цілі, для яких документи можуть бути відкриті (напр. наукова, технологічна, культурна чи економічна діяльність –– як це зробила Польща, декілька земель Німеччини та інші).


•  Винятки


Навіть у цьому випадку потрібно розглянути винятки. Типовими і найбільш часто згадуваними причинами зберігання файлів і документів у таємниці є наступні: (а) національна безпека, оборона й іноземна політика; і (б) приватність, торгові інтереси та інші законні інтереси третіх осіб.

Крім того, мета запобігання –– зберегти архівні документи фізично і знизити адміністративні зусилля щодо нагляду за документами. Виразити словами це можна по-різному, але переважно майже всі існуючі закони про доступ до архівів зосереджуються на двох вищезгаданих сферах, у тому числі –– положення про повний захист інтересів особи (що стосується, наприклад, комерційної та фінансової інформації, кримінальних справ і медичних карток) та публічних інтересів (наприклад, правоохоронна діяльність і розвідка). Статті загального характеру іноді використовують для охоплення як приватних, так і публічних інтересів тоді, коли таємність необхідна через спеціальну природу справи (Данія).

Обмеження в інтересах захисту авторських прав, права на використання та інших приватних прав, що стосуються даних, взагалі рідко або, наскільки нам відомо, ніколи не забезпечується конкретними статтями законодавства про архіви. Ці інтереси гарантувались на більш ранній стадії процесу, яка настає тоді, коли дані передаються до архіву. Тоді можуть бути укладені приватні договори для захисту цих прав (напр., шляхом продовження терміну закритості, обмеження права архівів приймати рішення і впровадження положень, що обмежують доступ до файлів для певних категорій громадськості). Наприклад, у відповідності до закону Франції "Адміністрації, які на це вповноважені, зобов’язані дотримуватись умов збереження та оприлюднення, які можуть бути надані власником (ст. 10)".

Ми повинні розрізняти закони, які точно передбачають винятки, і ті, які уповноважують самих міністрів чи архіви розглядати спеціальні справи щодо розкриття чи нерозкриття (напр., Данія, Росія і Польща). Звичайно, суперечка між заявниками і архівами може постати навіть тоді, коли сам закон визначає умови та обмеження відкритості; у цьому випадку наступним питанням є те, чи заявники можуть звертатися до суду і чи має він владу зобов’язати архіви.

Дуже часто ми знаходимо комбінацію статей про винятки і періоди закритості, результатом яких є певні категорії даних, особливо щодо вразливої персональної інформації, які підлягають обмеженням на довший період, ніж звичайні дані (наприклад, у Данії, Франції, Португалії і Росії). Так, Данія дозволяє архівам встановлювати період закритості довший ніж 30 років, коли вони вважають, що це необхідно для захисту "основних інтересів, на кшталт національної безпеки чи оборони держави, захисту звинувачених осіб, свідків чи будь-яких інших осіб, втягнутих у кримінальні справи чи дисциплінарні провадження." На противагу цьому Чеська Республіка зайняла протилежну позицію, заборонивши архівним працівникам скорочуватиперіод закритості, коли національна безпека чи інтереси особи можуть бути піддані небезпеці.

Спеціальні категорії даних

Ми вже згадували, що спеціальні категорії персональних даних трактуються по-різному. Європейський Союз наказав своїм країнам-учасницям заборонити обробку персональних даних, що розкривають расове чи етнічне походження, політичні погляди, релігійні чи філософські переконання і членство в профспілці та обробку даних стосовно здоров’я чи статевого життя.

Повинні передбачатися особливі заходи охорони для обробки даних, пов’язаних з правопорушеннями, кримінальними вироками чи заходами безпеки (Європейська Директива Захисту Даних п.п.1 і 5 ст.8). Національні закони про захист даних, загалом, гарантують сильніший захист для цих видів інформації, ніж для інших. Але цей принцип не спрацьовує щодо архівів. Вони повинні бути зацікавленими у збереженні такої інформації для майбутньої наукової, журналістської чи особистої оцінки, таким чином, щоб конфліктуючі інтереси були гармонізовані. Цього можна досягти суворим дотриманням періоду закритості – можливе його продовження – та додатковими застереженнями, і, перш за все, обережною перевіркою і збалансуванням інтересів. Європейська Директива дозволяє винятки із заборони (п.1 ст.8) з причини суттєвого публічного інтересу (п.4 ст.8), але не згадує архіви в цьому контексті.

Федеральна Республіка Німеччини повинна подолати особливу проблему, підняту її об’єднанням з Німецькою Демократичною Республікою (НДР) – а саме делікатний спадок від колишнього Міністерства Державної Безпеки (Штазі): сотні тисяч досьє, що містять приватну, часто невизначену, інформацію про осіб, вироблену в процесі масового нагляду цією величезною організацією внутрішньої розвідки, яка була інструментом придушення. Ці документи отримали за законом спеціальний юридичний статус, і вони управляються агенцією, очолюваною незалежним уповноваженим, який був видатним дисидентом у НДР. Доступ до цих документів надається для історичних досліджень і людям, яких переслідували при комуністичному режимі, для щоб переглянути їхню персональну інформацію. Крім того Федеральним архівом було засновано фонд управління комуністичними архівами та архівами інших масових організацій у НДР. Тридцятилітній період закритості не застосовується щодо того, що зберігається у цьому фонді.

Право на доступ до приватних архівів

У Нарисі Стандартів Європейської Політики про доступ до архівів, що був підготовлений Міжнародною радою архівів, справедливо стверджується, що у правовій системі, яка гарантує приватну власність, роль держави стосовно захисту приватних архівів (напр. ділових, родинних архівів чи архівів об’єднань громадян або релігійних груп) є необхідно обмеженою у підтримці і сприянні, і що закон може ясно зв’язати виплату публічних субсидій власникам приватних архівів з їхньою згодою на норми доступу, співставні з тими, які застосовуються у публічних архівах (p.5 no.7). Звичайно, публічні архіви повинні намагатися (і повинні бути в змозі), набути приватні збірки, які представляють загальний інтерес, для того, щоб відкрити ці документи громадськості (порівняйте ICA Principles for Archives and Current Records Legislation, Ottawa 1996, p.3 no.5).

Конфлікт між вилученням і збереженням персональних даних

Закони про захист даних звичайно вимагають, щоб персональні дані, які зберігаються публічними органами влади чи приватними компаніями, але більше не потрібні для первинної адміністративної чи приватної мети, того, хто їх створив, були знищені чи, принаймні, заблоковані. Але вони не повинні призначатися для наголошення на знищенні всієї персональної інформації такого роду, замість передачі їх до архівів. Таке законодавство про захист даних призвело до проблеми: як здійснити обов’язок знищити інформацію, яка не є необхідною (і полегшити зберігання даних діючих організацій), і у той же час набути відповідного матеріалу для архіву. Архіви як пам’ять націй і суспільств не може обмежити себе неперсональними даними. Вони потребують більше ніж специфічного вилучення персональних даних, тому що сучасні соціальні дослідження та, імовірно, майбутні соціальні дослідження вимагають значних обсягів даних для того, щоб зуміти використати статистичний та інші подібні методи. У відповідності до федерального права Німеччини, норми права, що встановлюють обов’язок знищити документи, вважаються не чинними (у зв’язку з наявністю обов’язку передати документи до Федерального архіву), але право земель дещо відмінне.

Ми повинні трактувати цей пункт навіть більш загально і відзначити зв’язок між колом документів, які повинні бути передані до архівів, і ступенем відкритості, наданої архівами громадськості. Ті, хто відповідальний за документи, будуть неохоче передавати їх до архівів, якщо архіви юридично зобов’язані відкрити свої двері першому-ліпшому. Приватні особи, а також державні органи влади, які стурбовані, що таємні файли можуть стати публічними, дуже рано намагатимуться уникнути поширення такого матеріалу. Знищення документів –– згідно з положеннями про захист даних чи без такого юридичного підґрунтя –– може бути вчинене для того, щоб захистити приватність осіб, завдаючи шкоди архівам. Щоб запобігти цьому, закон Німеччини "Про архіви" говорить, що з моменту, коли документи передано до Федерального архіву, архів повинен поважати законні інтереси осіб, яких вони стосуються, такою ж мірою як і агенцій, які їх передали. Зокрема, архів повинен дотримуватися положень про обробку і забезпечення безпеки персональних даних, які застосовуються до агенцій, що їх передають (п.4 ст.2). Очевидно, що конфлікт між знищенням і збереженням персональних даних залишається головною проблемою і дуже важко знайти задовільні правила для збалансування залучених у справу інтересів.

Привілеї публічних посадовців

Як підтвердив Нарис, публічні посадовці не можуть запобігати доступу до публічних документів, вироблених у процесі виконання їхніх адміністративних обов’язків, на основі вимоги поважати їхню власну приватність (p.4 no.2 iv; дивися також Principles p.2, no.3). У цьому контексті цікаво відзначити, що, згідно з правом Німеччини, період закритості може бути скорочено, якщо особи, що представляють публічний інтерес або публічні посадовці виконують свій обов’язок (п.5, ст.5, 4-те речення).

Індивідуальні права зацікавлених осіб (інформація, доступ до власних даних, виправлення)

Багато законів про захист даних визначають право зацікавлених осіб (суб’єктів даних) бути інформованими щодо збирання і зберігання їхніх персональних даних. Європейська директива з захисту даних конкретизує, які види інформації країни-учасниці Європейського Союзу повинні забезпечити суб’єктам даних: інформацію, коли дані збираються у суб’єкта даних (ст.10); і інформацію, коли дані не збиралися від суб’єкту даних (ст.11). Архівів стосується п.2 ст.11. Він містить виключення з цього зобов’язання, коли (особливо із статистичною метою, чи з метою історичних або наукових досліджень) забезпечення такої інформації підтверджує неможливість чи, ймовірно, втягнення непропорційних зусиль, чи якщо запис або розголошення чітко передбачено законом. У цих випадках країни-учасниці повинні забезпечити відповідні заходи безпеки.

Більше того, суб’єкти даних загалом мають право доступу до їхніх власних персональних даних. Це право складає основний елемент законодавства захисту даних в усьому світі і може бути використане у підготовці до можливого внесення змін і знищення даних. Ст.12 Європейської директиви встановила серед інших індивідуальне право суб’єктів даних отримувати від контролерів даних:

–– оброблену інформацію про себе та її джерела; і

–– в залежності від обстановки право на виправлення, знищення чи блокування даних, що обробляються, які не відповідають статтям Директиви, особливо через неповноту чи неточну природу даних.

Використання цих прав – особливо права на виправлення – може призвести до конфлікту з філософією, згідно з якою архіви повинні зберігати інформацію, навіть якщо інформація, що міститься в них, є неправильною чи недостовірною. Але, наскільки ми бачимо, законодавство про захист даних і архіви стосовно цього все ще потребує гармонізації. Європейська Директива дозволяє країнам-учасницям ЄС обмежити сферу цих зобов’язань і прав, щоб гарантувати деякі цілі (напр., національну безпеку), але історичні дослідження, – що відрізняються від наукових досліджень – не згадуються у цьому списку (ст.13). Так що обговорення повинно бути продовжене. На наш погляд, було б можливим знайти альтернативні рішення (напр., право додати пояснення до документа, яке б зберігалося разом з ним) (Gegendarstellung, порів. Закон Баварії про архіви п.3 ст.11).

Процедурні гарантії доступу до архівів

Принципи, що супроводжують Нарис Стандартів Європейської Політики про доступ до архівів справедливо вказують, що особи, які вимагають доступу до архівів, повинні мати можливість подавати апеляцію на негативні рішення (p.6 no.14). У цьому ж розумінні Нарис вимагає, щоб особи мали право апелювати до вищої адміністрації тієї служби, яка заборонила доступ, і до суду у випадку відмови вищою адміністрацією (p.8, no.13). Питання, чи такі права надаються відповідним національним законодавством, залежить від того, як загалом відправляється правосуддя, і до якої міри поважаються права людини в країні. Багато країн встановили чітку систему судового нагляду.

Висновки

Цей огляд показав, що законом може бути врегульовано і фактично врегульовано багато аспектів архівної роботи, але багато інших відкрито для подальшого обговорення і внесення у законодавство. Ми поділяємо думку Міжнародної ради архівів, що повинно бути сформульовано таку сукупність принципів, які б підтверджували демократичні ідеали, були сумісними із стандартами моралі всіх країн, та, імовірно, надихали політику країн-учасниць стосовно доступу до архівів. Ми сподіваємося, що наші примітки зроблять внесок у ці зусилля.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори