MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

ПРАВО ЗНАТИ, ПРАВО ЗАБУТИ? ПЕРСОНАЛЬНА ІНФОРМАЦІЯ В ПУБЛІЧНИХ АРХІВАХ.

04.12.2001   
А.П. ван Влієт

1

Це починається з народженням: готуючи посвідчення про народження, держава починає записувати інформацію про свого нового громадянина. Але досьє не порожні: ще до народження держава сама займається реєстрацією і збором архівів, наприклад, коли районний суддя повинен призначити опікуна ненародженій дитині вдови після смерті чоловіка. І так продовжується протягом усього життя особи. У різноманітних формах держава збирає і оформлює навіть багатогранну персональну інформацію. Тільки подумайте самі – ваші водійські права, паспорт, бібліотечна перепустка, документи, які стосуються вашого дому, ваше призначення на державну службу, перегляд права на пенсію, призначення вашого номера соціального забезпечення, податкова декларація. І це відбувається з усією персональною інформацією, яку ви знаєте і яку ви переважно самі надаєте в офіційних формах, анкетах чи деклараціях. Але чи знаєте ви, що саме у ваших файлах зберігає податкове відомство: ваші податкові декларації, звіти про фінансові розслідування, дані про ваші позики, записи компаній страхування життя, банків та інших інституцій, дані з відділу податкових розслідувань й інших підрозділів податкової служби, вирізки з щоденних видань і тижневиків (наприклад, які стосуються оренди кімнат чи другої квартири), подальші шматочки інформації, які мають постійне значення і стосуються питань на кшталт розподілу майна, угоди про щорічні виплати, надання субсидії для чийогось житла, купівля і продаж нерухомості тощо, тощо, тощо.

Ці файли складають лише одну серію урядових документів. Але існують тисячі інших. Персональний інформаційний індекс Канади підсумовує більше ніж 4000 серій персональних файлів: сільськогосподарські субсидії, досьє колишніх військовослужбовців, субсидію на квартиру, дозвіл на проживання і багато інших.2 Усі ці серії містять персональну інформацію і складають велику і реальну частину державних записів. Частина з них через деякий час передається до публічних сховищ, де вони можуть використовуватися громадянами, які шукають справедливості чи доказів чогось, державними органами влади чи дослідниками історії.

Але чи повинно це завжди бути саме так? Ні, не повинно, тому що персональна інформація є за своєю природою інформацією про персональну сферу. Витік чи оприлюднення такої інформації є порушенням приватності. Однак приватність захищається, і цей захист складається з певних шарів.3

Перший шар – це законодавство. Наша Конституція [Нідерландів] передбачає законодавство для захисту персональної сфери з огляду на убезпечення й отримання персональних даних. Цей закон відомий як «Wet Persoonsregistraties» (WPR) – Закон «Про персональні дані». «WPR» не застосовується до персональних архівів у архівних сховищах згідно з термінологією Закону «Про архіви» від 1962 року. Саме тому захист приватності повинен гарантуватися режимом законодавства про архіви.

Це законодавство про архіви визначає, що обмеження на доступ до архівних матеріалів у публічному сховищі – національному, обласному чи місцевому – може встановлюватися тільки за згодою власника архіву і тільки з огляду на «повагу приватності особи» чи для «запобігання непропорційній вигоді або шкоді, завданій фізичним і юридичним особам, залучених до цього, чи третім особам». У випадку обмеженого доступу, керівництво архівів може, після відповідної консультації з агенцією, яка створила ці документи, надати дозвіл на доступ, тобто зняти обмеження на прохання заявника, якщо більш пізній інтерес в ознайомленні з записами чи їх використанні переважує інтереси, яким слугують ці обмеження.

Обмеження на доступ мають визначатися часом, коли записи передані у сховище. Саме тому умови передачі складають другий шар первинного захисту через регулювання доступу і порядку розкриття персональної інформації.

Умови передачі персональної інформації часто включають у себе правило, яке обумовлює, щоб архіви з вразливою інформацією були доступні лише дослідникам, які підписали певне зобов’язання.4 Це зобов’язання визначає третій шар регулювання доступу до персональної інформації та її опублікування.

Четвертий шар захисту приватності сформовано фізичними і практичними правилами, згідно з якими архіви на місцях повинні запобігати ознайомленню з персональною інформацією осіб, які не мають на це дозволу: зберігання в безпечних сховищах (інколи, додатково, в теках, що замикаються), обережність у процедурах поводження зі справами і їхньому наданні, контрольна система архівів (на кшталт «Архейону», який використовується в усіх державних архівах Нідерландів), який повідомляє про небезпеку, в тому випадку, коли частина з групи записів не може видаватися дослідникові, тощо .

Ці чотири форми захисту – законодавство, умови передачі, зобов’язання дослідників і фізичні умови видаються цілком достатніми. Але не повністю.

По-перше, має бути зібраний досвід із застосування цих правил, головним чином той, що стосується використання персональної інформації з довоєнного часу. Віднедавна ми маємо справу із зберіганням урядових документів, щодо яких примусова передача даних архівам з п’ятдесяти років знижена тепер до двадцяти років. Сховища, набагато більше ніж раніше, містять персональну інформацію. І можливість того, що дані стосуються живих осіб, підвищується через те, що передача матеріалів в архів є більш недавньою. Ми розуміємо це тепер після підготовки для передачі архівів Кабінету Королеви, Глави Кабінету Міністрів та інших урядових органів.

По-друге, перші три захисні шари складають частково еластичні, гнучкі положення. Наприклад, як у випадку першого і другого шарів, підтвердити «повагу приватності особи», як збалансувати потребу обмежити розкриття персональної інформації з інтересами дослідників, які просять зробити виняток, як провести перевірку на третьому шарі, про те «[чи] інтересам живих осіб може бути несправедливо завдано шкоди?»

У цьому місці ми досягли п’ятого шару, сферу ні формально, ні юридично не визначену: сферу, в якій тільки професійна етика може забезпечувати керівництво5. Сферу, де кордони все ж буде визначено, але вони можуть бути змінені в залежності від суспільства – врешті, через суди і тією мірою, якою це дозволить законодавець. Архівні працівники і дослідники повинні домовитися про свою власну поведінку на цій арені. Багато що залишається незрозумілим, ось чому ми попросимо вас допомогти нам знайти правильний шлях.

Перед тим, як персональну інформацію, що призначена для постійного зберігання, буде передано до публічного сховища, має бути визначено, чи ця інформація має таку природу, що її розкриття і опублікування могло б створити неприйнятне порушення приватності. Не вся персональна інфор­мація є вразливою. Консультуючись з агенціями, що створюють документи, архівні працівники повинні оцінити інформацію особисто. Саме тоді може бути визначено, чи вони насправді мають справу з вразливим матеріалом і чи, як наслідок, ці матеріали можуть бути доступними для ознайомлення, чи ні, і якщо можуть, то за яких умов. Саме тому потрібен подвійний тест: оцінка значення персональної інформації і визначення ризиків.

Спершу розглянемо останній пункт. Приватність є основним правом. Європейська конвенція прав людини дозволяє втручання в приватність тільки тоді, якщо в демократичному суспільстві це необхідно «в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб».

Історичне дослідження не охоплюється цією конвенцією. У випадку наукових медичних досліджень, якщо їх доведено до кінця, з огляду на покращання рівня лікування, значення дослідження може переважити будь-яке порушення індивідуальної приватності. Це відіграє певну роль у випадку епідеміологічних досліджень, а також у наданні медичних порад стосовно генетики і в дослідженні членів сім’ї, які можуть нести підвищений ризик народження дитини з ризиком генетичного захворювання чи інфекції. Ці ситуації порушують питання етики: коли люди можуть зустрічатися з реальністю чи можливістю, що така подія станеться? У французькому розслідуванні справи про особу з маніакально-депресивним психозом, яка страждала від особливої форми глаукоми і проживала у Норд-Па-де-Кале, було встановлено за допомогою комп’ютера, що всі особи отримали це у спадок від певної пари, яка жила 500 років тому. Чи повинні були і чи могли слідчі повідомити всіх живих нащадків, близько 30000 французів, про ризик сліпоти, яка з урахуванням спадковості визначається на досить ранній стадії і може бути попереджена? Ні, – відповіла комісія з приватності, Commission Nationale d’Informatiques et des Libertes.6

У колах наукової і медичної спільнот існує побоювання, що вимога індивідуальної згоди громадян може призвести до зменшення обґрунтованості і об’єктивності результатів наукових досліджень. Дослідження, які базуються на інформації про випадки смерті від раку в районах, залежать «від милості» – за виразом заступника Комісара з приватності – тобто індивідуальної згоди пацієнтів, яка може поставити під питання репрезентативність чинного обстеження. Такі випадки охоплюються Wet Geneeskundige Beha­de­lingsovereenkomst (WGBO) – Закон «Про згоду на лікування». WGBO дозволяє винятки з правила щодо індивідуальної згоди для користі статистичного чи наукового дослідження у сфері національного здоров’я, маючи на увазі дослідження, яке б служило загальній потребі і не могло проводитися без відповідних даних7, таке собі практичне наближення, яке означає, що ризики особи повинні бути менш серйозними, ніж користь досліджень.8

Історичне дослідження, однак, не надається саме до такого аналізу ризиків і користі. Альтернативний варіант запропоновано американцем Гербертом Кельманом.9 У цьому запропонованому варіанті не зачіпаються ризики, дотичні до наслідків дослідження, а радше ризики самого дослідження. У відповідності до пропозиції Кельмана має бути визначено, чи розслідування, що використовує персональну інформацію, може бути примирене з людською гідністю. В цій праці людська гідність розуміється у кантіанському значенні: особа не повинна використовуватися іншими особами як засіб для якоїсь мети, але повинна використовуватися лише як мета. Дій, каже Кант, таким чином, щоб принцип твоїх дій міг використовуватися як загальний принцип. Або, більш буденною мовою: роби іншим тільки те, що бажав би собі.

Цей етичний тест містить два питання:

  • Який ризик виникає для людської гідності через розголошення конфіденційно переданих даних?

  • Чи є цей ризик прийнятним з огляду на переваги для особи або для суспільства, які можна визначити?

Цей «тест Кельмана» повинен застосовуватися перед тим, як персональну інформацію буде передано на постійне зберігання в архів. Якщо відповіді на цей тест негативні – випадок, який буває рідко – досьє повинні бути знищені. Навіть ізолювання їх на певний період невиправдане через можливість оприлюднення, і саме тому переважання інтересів, яким служить обмеження доступу, завжди залишається для даних, які не проходять тест Кельмана. Частіше, однак, результатом тесту буде більш збалансований висновок: що використання персональних даних повинно узгоджуватися з повагою людської гідності, передбачаючи обмеження доступу. Тоді ми переходимо до другого тесту, оцінюючи персональну інформацію і обставини, за яких вона може використовуватися.

На нашу думку, в майбутньому використання персональної інформації повинно б відбуватися за допомогою моделі оцінки персональної інформації, яку було розроблено канадцем Террі Куком – одним з десяти найвідоміших архівних науковців у світі. Його модель, призначена для відбору персональної інформації, може також відіграти певну роль у використанні персональної інформації, окрім тесту Кельмана, на який ми вже посилалися10. Кук зосереджується на взаємодії між державою і громадянином, поза яким бурхливо формується персональна інформація. Оціночна модель відштовхується від трьох взаємопов’язаних факторів: програма, агенція і громадянин.

Програма – це мета, ідея, навіть ідеологія спеціального урядового завдання, частково фіксована, але часто відмінна від наміру і дійсності. Згадайте вашу власну податкову декларацію. Чим більше розрив між нормою і практикою, тим більш важливою є персональна інформація, зібрана за рішенням уряду. Природа державних програм, державних процедур впливає на природу персональної інформації. Чи питання формалізовано, створивши процедури з незначною можливістю для держави чи особи змінити інформацію або взагалі з відсутністю такої, чи можливістю навіть утримувати інформацію? Чи була ця інформація надана особисто, чи була зібрана агенцією – відкрито або без відома суб’єкта? На нашу думку, цінність джерела інформації для дослідника історії і доступ до джерела детерміновані як обсягом свободи індивіда надати інформації про нього чи про неї, так і ступенем, до якого суб’єкт має можливість контролювати і виправляти зафіксовані дані та їхнє використання. В ситуації, коли дані збиралися про індивіда не тому, що він чи вона поступали на державну службу, а тому, що уряд визнав цю інформацію необхідною, як на мене, свобода доступу до цієї інформації для історичного дослідження повинна бути обмеженою.

Кук відзначив, що чим більше простору надає урядова програма для персональних думок і варіантів, тим більший існує шанс того, що повернута, зібрана і оброблена персональна інформація буде мати значною мірою форму незалежної «картини» намірів взаємодії між державою і громадянином. Ця картина, не кажучи вже про завдання, яке держава мала на увазі, буде також визначатися урядовою агенцією, яка виконує це завдання. На агенцію, у свою чергу, впливають її службовці, культура й ідеологія як в самій агенції, так і за її межами. Розвідувальна служба відрізняється від центру зайнятості, а центр зайнятості, у свою чергу, відрізняється від податкової інспекції. Ця відмінність впливає на характер збору, обробки і використання персональної інформації. І використовується також істориками, які можуть тільки оцінити її чи його джерела в історичному й організаційному контексті, в якому цю інформацію було створено.

Третім фактором у взаємодії між державою і громадянином є сам громадянин або громадянка. Як багато ідей, емоцій і думок особи знаходиться у файлах? Як багато з того, що робить його чи її особою, можна побачити? Наскільки достовірною є інформація, отримана від суб’єкта у співставленні з інформацією отриманою через третіх осіб? Професійний дослідник враховує ці фактори.

Держава, агенція, громадянин – ці три змінні визначають оцінювання персональної інформації: чи правдиве представлення взаємодії між громадянином і державою, чи створено нехарактерне, побічне або нечесне враження.11 Правдиве чи неправдиве – з усіма градаціями між ними. Ця оцінка персональної інформації, я вважаю, повинна сформувати основу для визначення, за якими умовами може бути дозволено доступ до персональної інформації – те, що я раніше називав другим шаром захисту приватності шляхом врегулювання забезпечення і розкриття персональної інформації.

Саме тому я вважаю, що, наприклад, персональна інформація, яка вільно надається агенції, що діє як «ліцензійна фабрика», ним чи нею, за встановленою процедурою, вимагає менш строгого захисту, ніж вразливі дані, які було зібрано через загрозу і використовуються розвідувальною агенцією без надання суб’єктові будь-якої можливості звертатися до прослуховування чи оприлюднення з обох боків. Для першої категорії захист шляхом вищезгаданої підписки дослідників є достатнім – можливо навіть без застереження, що будь-яка спроба опублікування має бути подана на розгляд архівним працівникам. Саме тому це значить, що відповідальність за законність використання персональної інформації покладається на дослідника, який повинен дати підписку про неопублікування будь-яких матеріалів, що могли б несправедливо зашкодити інтересам живих осіб.

Однак для такої категорії персональної інформації, як у другому випадку, класична підписка дослідника є, як ми гадаємо, недостатньою. Не так через те, що персональна інформація може бути вразливою, як через те, що в другому випадку цілісність тристороннього зв’язку: держава – державна агенція – громадянин буде значно послаблена. Послаблення цілісності вимагає від цієї трійці посилення захисту щодо персональної інформації. Захист цілісності зв’язку між громадянином і державою витікає з обов’язку архівних працівників гарантувати цілісність архіву, вважає Гізер МакНейл, інший канадський колега, який присвятив своє дисертаційне дослідження етиці оприлюднення персональної інформації з публічних архівів12.

Цілісність, об’єктивність і неупередженість – ось ключові слова в Міжнародному етичному кодексі Міжнародної ради архівів. Історики також мають кодекс, наприклад, Стандарти професійної поведінки Американської історичної асоціації13. Цілісність є також одним із пунктів у їхньому кодексі поведінки.

Цілісність, моральна чистота дослідження мають формувати основу для строгого захисту персональної інформації, для якої звичайної підписки дослідників про нерозголошення недостатньо. Це не та справа з приводу якої дослідник може самостійно прийняти рішення. Це питання об’єкта і методу дослідження. Так само як у кримінальному судочинстві результат не виправдовує будь-які засоби, історичне дослідження також має свої обмеження14. Вони повинні бути визначені шляхом міжпредметного тестування у процедурі етичного розгляду, як це звичайно робиться в медичних дослідженнях і як це було описано МакНейлом про архівні дослідження на основі американської і канадської практики15.

На противагу МакНейлу, однак, я не вважаю, що тестування історичного дослідження через призму кодексу поведінки для дослідників – первинне завдання архівних працівників. Роль архівних працівників, на мою думку, обмежується оцінкою персональної інформації у відповідності до моделі Кука. Оцінювання архівів є спеціальністю архівного працівника. Але оцінка досліджень це не його/її завдання: це належить до професійної сфери істориків за допомогою етологів і правників. Це не те саме, що сказати, що архівні працівники не повинні займатися перевіркою дослідження оскільки його/її досвід корисний для зрівноваження приватності і оприлюднення, права забути і права знати.

Їхній професійний кодекс вимагає від архівних працівників поважати приватність, особливо осіб, які нічого не кажуть про використання чи місце призначення архівних матеріалів. Цього можна лише досягти у відносинах довіри з дослідниками, для яких існують публічні архіви, підтримуються і робляться доступними для використання. Від обох груп – архівних працівників і дослідників – очікується, що вони знатимуть, як чинити з дилемами, які самі представляють, на кшталт колізії цінностей індивідуальної автономії і свободи досліджень.

1 Дещо скорочений варіант оригіналу, надрукованого в Archives and manuscripts//The Journal of the Australian Society of Archivists 23 (1995) p. 8-17. Пізніше також надруковано з деякими змінами і доповненнями як Bescerming van de privacy// Nederlands Archievenblad 99 (1995) p. 102-108.

2 Terry Cook, The archival appraisal of records containing personal information: a RAMP study with guidelines (UNESCO; Paris, 1991)

3 Ми запозичили цей образ шарів захисту з H.Raaska, «Personal privacy and the archivist» (неопубліковані матеріали NARA Professional Career Training Program; 1989)

4 Дивись моє ессе «Archives of the people, by the people, for the people» з тому 1 лекційного курсу Доступ до інформації, доступ до архівів, CEU Summer University 2000

5 Anne Cooke «A code of ethics for archivists: some points for discussion»// Archives and Manuscripts, 15. No.2 (1987), p.85, цитуючи Е.В.Рассела (1978): щодо професійної етики «будучи занадто особливою для того, щоб контролюватися законом, підзаконними актами чи іншими положеннями, але занадто загальна для того, щоб розглядатися виключно як питання для індивідуальних судових рішень стосовно архівних працівників». Дивися G.V.Peterson, T.Huskamp Peterson «Archives & Manuscripts: Law» (Chicago, 1985), для розуміння різниці між етичною і формально-юридичною відповідальністю.

6 Spuren im Stambuch// Der Spiegel, No. 80, (1991).

7 Дослідження можливе тільки в тому випадку, коли відповідний пацієнт спеціально не стверджував, що він/вона заперечує проти використання даних.

8 H.MacNeil, Defining the limits of freedom of inquiry: the ethics of disclosing personal information held in government archives// Archivaria 32 (1991) p. 139; H.MacNeil, Without consent; the ethics of disclosing personal information in public archives (Metuchen; N.J., 1992) p. 160-161.

9 H.MacNeil, Defining the limits p. 140; H.MacNeil, Without consent, p. 164-166

10 Cook, The archival appraisal; E. Ketelaar, Archives of the people, by the people, for the people// South African Archives Journal 34 (1992) p. 5-16

11 Cook, The archival appraisal, p. 44

12 H.MacNeil, Without consent, p. 174

13Надруковано в Perspectives, September 1987, p. 4-6

14 H.MacNeil, Defining thelimits p.143-144

15 H.MacNeil, Without consent, p.201

 Поділитися