пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200131
19.12.2001 | Людмила Кучеренко, президент Полтавського медіа-клубу.

І військовий має права

   

Ні для кого не секрет, що права людини - військовослужбовця сприймаються в Україні як певна абстракція. Адже у громадській свідомості існує стереотип, що людина в погонах абсолютно безправна і має лише беззастережно виконувати наказ командира. Навіть, якщо той наказує йому красти, сторожувати дачу чи мурувати будинок. Багатий фольклор у вигляді армійських анекдотів тільки зайвий раз це підтверджує. Згадаймо хоча б "бородатий", але життєвий анекдот про армійський статут. Пункт 1 статуту: командир завжди правий. Пункт 2: якщо командир не правий, дивися пункт 1. Про "дідівщину" в армії, коли батьки у мирний час отримують у цинкових трунах своїх 18-19-річних синів, теж багатьом з нас доводилося чути немало.

Саме проблеми взаємин суспільства – держави – збройних сил були днями розглянуті на 2-денному семінарі "Міжнародне і національне законодавство щодо засад демократії і прав людини у Збройних Силах України", що відбувся у Полтавському військовому інституті зв’язку.

Полтава стала другим після Харкова містом, де відбувся семінар з названої тематики, яких у рамках проекту Української секції Міжнародного товариства прав людини, ОБСЄ та Міністерства оборони України протягом двох наступних років буде проведено тридцять. Перед командирами середньої ланки, майбутніми офіцерами виступили юристи-науковці, правозахисники, а гострота дискусії засвідчила, що тема прав людини зачепила військовиків, як кажуть, за живе.

Армія – специфічний консервативний інститут держави, а тим більш українська, обтяжена 70-літнім спадком тоталітаризму. І українське суспільство важко усвідомлює, що військовослужбовець має невід’ємні права і свободи, честь і гідність, як і будь-який інший громадянин. При цьому мова не йде про послаблення військової дисципліни.

Як відомо, вже три роки діє Статут Міжнародного військового суду, згідно з положеннями якого відтепер суб’єктом міжнародного права є окрема особа, а посилання на те, що військовик виконував наказ, не може бути виправданням воєнних злочинів. Військовослужбовець зобов’язаний аналізувати, чи відповідає наказ командира нормам міжнародного права, і якщо ні, то не повинен його виконувати.

Отут слухач резонно заперечить, що для цього принаймні треба бути обізнаним з основами міжнародного гуманітарного права. Тому в рамках проекту буде видано 60 тисяч спеціальних довідників для офіцерського складу з витягами з основних міжнародних актів і 20 тисяч довідників кишенькового формату для рядового складу збройних сил України, де виписані всі права військовослужбовців і механізми самозахисту.

І хоча неодноразово доводилося чути скептичну думку про те, що права людини – то надто високі матерії для нашої армії, коли військові частини знеструмлюють за борги, немає достатньо продуктів, обмундирування, пального, а навчання проводяться не на полігонах, а в аудиторіях, голова Української секції Міжнародного товариства прав людини Андрій Сухоруков переконаний, що з правовою загальною освітою військовослужбовців, як і з цивільним контролем над збройними силами, Україна навіть припізнилася. Андрій Олександрович відповів на декілька моїх питань.

А.Сухоруков: – Ми б бажали, щоб для молоді армія стала перш за все, як це не видасться комусь дивним, школою прав людини, а не тільки школою спеціальних військових знань. Якщо він не навчався у вузі, то щоб саме в армії юнак вперше почув про те, що люди народжуються вільними і рівними у своїх правах та гідності і про все, що випливає з високих слів Загальної декларації прав людини. Ніхто не знає, коли ті знання знадобляться, але такий правовий лікнеп кожен повинен пройти.

– Які конкретні результати трирічної співпраці правозахисних організацій з Міністерством оборони?

– Я не можу стверджувати, що кількість правопорушень в армії значно зменшилася, вона десь на тому ж рівні. Але ми добилися того, що більшість порушень фіксується нашою організацією, або Спілкою солдатських матерів. І армія вже звикла, що кожне порушення прав людини (мова не йде про кримінальні злочини) буде зафіксоване, і йому буде дана відповідна громадська оцінка. Але це настільки давня проблема, що зрушити її навіть трьома роками інтенсивної роботи – очікування передчасне.

– Андрію Олександровичу, ваші семінари розраховані на офіцерів. Чи зможуть командири, які не мають правозахисного вишколу, донести до своїх підлеглих необхідний обсяг специфічних знань? Вони кажуть так: ми то зможемо і будемо, але ви запросіть на такі семінари наших генералів, бо саме вони часом є порушниками прав людини. Може, і запросимо генералів, слушне зауваження. Але офіцери з розумінням сприймають наші зауваження про те, що в армії не все гаразд з повагою особистості і її прав. А це – запорука того, що і в свідомості військовиків ближчим часом відбудуться характерні для демократичного суспільства зміни.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори