пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200131
19.12.2001 | Інна Сухорукова, Харківська правозахисна група

Українській Гельсінкській Групі – 25 років

   

Ювілей Української Гельсінкської групи, який визначався 8-10 листопада цього року в Києві – подія одночасно і радісна, і сумна. Таким ювілей показався не тільки мені, але і всім присутнім на цьому святі співробітникам Харківської правозахисної групи, що була одним з організаторів святкування.

8 листопада в приміщенні інформаційного прес-центру для журналістів IREX ПроМедіа було проведено прес-конференцію. У залі зібралися представники практично всіх загальноукраїнських телекомпаній і багатьох друкованих видань. З журналістами спілкувалися засновники УГГ Микола Руденко і Левко Лук’яненко, член УГГ, багаторічний в’язень сумління Василь Овсієнко, кореспондент УГГ у США, директор видавництва "Смолоскип" Осип Зінкевич (у 70-80-і роки відомий під псевдонімом Богдан Клен) і Євген Захаров, виконавчийдиректор Харківської правозахисної групи. Овсієнко, Захаров, Зинкевич і член УГГ Йосип Зісельс разом організували святкування ювілею.

Журналісти, в основному молодь, сиділи в залі упереміш зі старими політзеками. Табірний термін деяких з них обчислювався десятиліттями. Загальний термін, проведений у в’язниці 43 членами УГГ нараховує більше ніж 550 років. Такого не було в жодній іншій республіці колишнього Союзу. З одного боку – неймовірна жорстокість українського КДБ, з іншого боку – настільки ж неймовірна мужність і самопожертва членів Української Гельсінкської групи. Фактично, члени УГГ заздалегідь і свідомо йшли на те, щоб їх заарештовували, саджали. Навіть ті, хто був хворий і слабкий фізично, для кого табірні терміни означали смертний вирок – Марченко, Стус, Тихий – не коливаючись, ставали членами групи, щоб сказати світу про те, що в СРСР не існує ані свободи слова, ані свободи громадських об’єднань, ані прав національних утворень, що входять у СРСР.

УГГ особливо чітко ставила – як основну – проблему національно-культурних прав. Члени УГГ боролися з русифікацією, наполягали на праві вільного виїзду із СРСР, захищали права національних меншин і "відмовників" – в основному, євреїв, що хотіли виїхати в Ізраїль.

Із самого початку, вже на прес-конференції, стало ясно: наше суспільство мало інформоване про те, чим займалася УГГ. Молоді журналісти досить смутно уявляли собі, що це таке – Українська Гельсінкська група. Поруч із молоддю на прес-конференції сиділи дійсні герої, такі, як П.Січко, Б.Ребрик, В.Стрільців, що провели у в’язницях і таборах і молодість, і зрілі роки. Журналісти ж намагалися, в основному, зрозуміти як впливають колишніх члени УГГ на сьогоднішній стан з правами людини в Україні, їх цікавило відношення колишніх дисидентів до нинішньої влади, і вони смутно уявляли собі роль УГГ у процесі досягнення Україною незалежності й у державотворенні. Можливо, позначалося те, що, на відміну від Московської Гельсінкської групи, яка теж відзначила цього року – у травні – свій 25-літній ювілей, УГГ більше не є діючою організацією: багато колишні членів УГГ пішли в політику, частина колишніх членів УГГ взагалі відійшла від суспільної і політичної діяльності, чи ввійшла в інші громадські правозахисні організації. Так, Левко Лук’яненко і загиблий лідер НРУ В’ячеслав Чорновіл стали засновниками найбільших національно-демократичних партій, Мирослав Маринович став засновником Української секції Міжнародної Амністії, В.Овсієнко – член ХПГ і т.д. Однак, як самостійна організація, УГГ на сьогоднішній день не існує, тому зв’язок із сучасністю кожний з тих, хто виступав на конференції оцінював по-своєму. Багато членів УГГ, у тому числі М. і Р.Руденко, П.Розумний, В.Овсієнко на питання журналістів, чи вважають вони, що УГГ досягла своєї мети, відповідали ствердно: так, Україна існує як незалежна держава з демократичними інститутами, з можливістю подальшого розвитку в повноцінну європейську демократію. Інші члени УГГ, Левко Лук’яненко, П.Січко дуже різко критикували існуюче положення справ у країні, вважаючи, що УГГ домагалася зовсім іншого державного і громадського устрою. Різниця в поглядах, суспільний статус у членів групи зовсім різні, тому не дивно, що журналісти не могли скласти єдиної думки про те, яких поглядів дотримують колишні члени УГГ.

Для того, щоб суспільство могло оцінити зв’язок УГГ із сучасністю, і був організований семінар "Права людини в Україні: вчора і сьогодні", що пройшов 9 листопада в приміщенні Києво-Могилянської Академії. На семінарі була присутня український омбудсмен Н.І.Карпачова, представники діючих в Україні громадських організацій: Міжнародної амністії, Міжнародного товариства прав людини, асоціації "Зелений світ", ХПГ і ін. Однак, і на семінарі, і на урочистому вечорі, присвяченому ювілею УГГ, що пройшов у той же день увечері – діяв той же феномен: різниця в оцінці сучасності, влади й окремих її представників, в оцінці можливостей української державності.

Урочистий вечір, що проходив у Київському Будинку вчителя (колишній Будинок Центральної Ради) – неординарна подія в нашому громадському житті. Зал на п’ятсот місць, у якому приймалися знамениті Універсали, був переповнений. Перед нами виступили ті члени УГГ, що змогли приїхати в Київ: їх було 14 з 29 чоловік, що дожили до ювілею. 14 чоловік до ювілею не дожили. Серед них такі особистості як Валерій Марченко, Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, що були замучені в радянських концтаборах, Михайло Мельник, який покінчив із собою після вилучення 800-сторінкового рукопису по історії України і напередодні неминучого арешту, Святіший Патріарх УПЦ-Київського патріархату Володимир, який вмер при незрозумілих обставинах влітку 1995 р., визнаний лідер національно-демократичного руху В’ячеслав Чорновіл, який загинув, також при нез’ясованих обставинах, та інші. Створюється враження, що члени УГГ і на сьогоднішній момент є яскравими особистостями, яких так чи інакше виштовхує сучасний державний устрій.

Портрети загиблих і померлих членів УГГ були в нас перед очима – на сцені. Вечір почався з того, що зал вшанував хвилиною мовчання кожного з них. Нам було зрозуміло, що кожного з тих, чиї портрети висять на сцені, гостро не вистачає сучасній Україні, яка так потребує яскравих, незалежних, діяльних людях. Взагалі сиділи ті, хто залишився живим, хоча влада СРСР зробила усе можливе, щоб фізично знешкодити їх. 14 – з 29 – цифра не маленька, зважаючи на те, що частина з колишніх членів УХГ живе за кордоном, а інші не змогли приїхати через хворобу: вік, в’язниці, табори, важкий побут у сучасній Україні не додали здоров’я в’язням сумління. Тим більше дивними були виступи Ірины Сеник, Петра Січко, Петра Розумного. Ірина Сеник у цілому провела в таборах і в’язницях 34 роки. Петро Січко – 15 років.

Коли говорили ці люди – зал мимоволі вставав. Красиві слова нікого не переконують, але тут інакше сказати неможливо: перед нами були звичайні герої, такі незвичні в нашому негероїчному житті, такі моральні і чисті у своїй правоті, що контраст між ними і нашим суспільством був просто разючим. Шкода, що жодна з телепередач, присвячених цій події, не змогла акцентувати це. Суспільство довідалося про ювілей, але навряд чи винесло для себе той моральний урок, який могло б винести.

Кожен член УГГ був нагороджений пам’ятною медаллю від радіо "Свобода" і "Міжнародної Амністії", пам’ятними дипломами від видавництва "Смолоскип", 4-томником документів і матеріалів УГГ, що був виданий до цієї дати ХПГ. Замість померлих членів групи нагороди приймали їхні родичі.

Н.Карпачова, що була присутня також і на урочистому вечорі, вручила пам’ятну адресу і свій перший звіт – книгу, присвячену стану дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні, – Миколі і Раїсі Руденко.

Деякі з тих, що виступали, говорили про те, що влада не помітила і не відзначила ювілей УГГ (хоча на торжествах були присутні депутати Верховної Ради – А.Матвієнко, Л.Танюк і ін.) Однак, нам здається, що влада, прийнявши участь в урочистому вечорі, поставила би членів УГГ у скрутне положення, тому що мало хто з присутніх оцінював нинішнє положення справ в Україні позитивно. Як ми вже говорили, самою позитивною оцінкою сучасного стану України був висновок Руденко і Розумного: "Слава Богу, є незалежна Україна, тепер її потрібно зробити такою, як ми хочемо і завжди хотіли її бачити".

Якби торжества проходили з благословення влади – це було б ще менш зрозуміло громадянам України, які з численних передач про ювілей УГГ навряд чи могли б скласти вірне уявлення про те, для чого створювалася група в далекому 1976 році, які були її цілі і задачі. Однак, ювілей УГГ не пройшов непоміченим – і це прекрасно. Прекрасно так само те, що люди, які роками відбували терміни разом, змогли зібратися, згадати минуле, а 10 листопада поїхати на цвинтар і поклонитися тим, хто віддав за свої переконання життя. На Байковому цвинтарі біля могил Юрія Литвина, Олекси Тихого, Василя Стуса, Івана Світличного, В’ячеслава Чорновола, Оксани Мешко звучала поминальна молитва. Потім учасники зустрічі поїхали в село Гатне на могилу Валерія Марченко.

Але дуже сумно, що історія дисидентського руху в Україні, і історія УГГ зокрема, не стала ще частиною історії нашого народу, яку б знали, вивчали, на яку б спиралася громадська думка, що формувала б громадську свідомість. На сьогоднішній день історія дисидентського руху продовжує бути історією досить вузького кола людей, власне – української інтелігенції. Але ж зрілість демократичної держави і визначається тим, наскільки його громадяни інформовані про свою історію і наскільки вони віддані їй.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори