пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200129
19.12.2001

„Не ганьбіть моїх покійних колег, пане міністре!“

   

( Відкритий лист голови НСЖУ до міністра внутрішніх справ України Юрія Смирнова)

Шановний Юрію Олександровичу!

Днями, спілкуючись з представниками засобів масової інформації під час „гарячої лінії“, Ви припустилися брутальної — інакше не скажеш — безтактності, заявивши, що 80 відсотків з 18-и журналістів, чиї імена увічнені на пам’ятній дошці, встановленій нашою Спілкою, загинули не за свою професійну діяльність, а померли з власної вини — через пияцтво.

Це ж хто?

Народний депутат України, автор гостро соціальних телематеріалів Вадим Бойко, який відкрив 1992 року гіркий мартиролог наших журналістських втрат?

Чи редактор газети „Слава Севастополя“ Володимир Іванов, вбитий вибуховим пристроєм?

Чи луганський кореспондент „Киевских ведомостей“ Петро Шевченко, автор гострих матеріалів про місцеву владу, якого знайшли у столиці повішеним?

Чи Анатолій Танадійчук з Вінниччини, автор матеріалів про козятинських міліціонерів, які знущалися над затриманими? „Герої“ цих публікацій не раз погрожували журналістові. Він приїхав на особистий прийом до Вашого попередника. До Козятина надіслали комісію, яка не оприлюднені кореспондентом факти перевіряла, а збирала на нього компромат. „То що, коли журналіст друкує критичні матеріали про міліцію, йому вже й не жити?“ — запитував Анатолій зі сторінок „України молодої“. І як у воду дивився — за кілька днів його не стало. Версія — смерть побутова: на власному дні народження. Як прекрасно вона вкладалася у міністерську схему! А як же ті кричущі факти катування затриманих, погроз, про які писав журналіст, — чому ж у міністерстві не дали їм принципової оцінки, не вжили заходів? Спрацювало сталінське „нема людини — нема й проблеми“?

І так можна сказати про всіх наших колег, занесених до списку загиблих. Не знайшовши винуватців смерті журналістів, Ваші підлеглі намагаються списати ці трагедії на побутовий характер — вже і вбивство Ігоря Александрова теж прагнуть втиснути у такі рамки.

Тільки чому так загадково „на побутовому рівні“ гинуть принципові наші колеги, автори публікацій і передач, що мали резонанс у суспільстві? Ні, ми вважатимемо: журналіст загинув за свою професійну діяльність, доки в судовому порядку не буде доведене протилежне.

Ще у червні 1999 року я пропонував, щоб правоохоронні органи перевірили всі справи, пов’язані з загибеллю журналістів, і зустрілися з представниками тих засобів масової інформації, де вони працювали, розставили усі крапки над „і“, відповіли на запитання колег (а їх, цих запитань, виникає багато). Не дослухалися, не перевірили.

Своєю фразою Ви образили усю журналістську спільноту і дали сигнал підлеглим: що там доскіпуватися до причин журналістських смертей: все ясно — п’яниці ж!

До речі, міліціонери п’ють не менше за журналістів — але ж Ви несете квіти до пам’ятника загиблим своїм колегам, вшановуєте їх у спеціально встановлений день. То що — своя сорочка ближче до тіла? А журналісти?

Мені соромно за Вашу зневагу до моїх колег, тим більше — мертвих, які вже не зможуть захистити своє чесне ім’я. А Вам, Юрію Олександровичу, не соромно?

11.10.2001 р.

Ігор Лубченко, голова Національної спілки журналістів України. http://www.imi.com.ua/

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль