пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200128
19.12.2001 | Інна Сухорукова, м. Харків

Чи є термін „комуно-фашизм“ історично виправданим?

   

Час від часу в газетних статтях, і в „ПЛ“ також, ми стикаємося з терміном „комуно-фашизм“. Таким чином автори, які вживають це словосполучення, прагнуть підкреслити антилюдську спрямованість комуністичної ідеї. Але нам здається, що термін „комуно-фашизм“ не є історично виправданим, бо комунізм і нацизм принесли в світ незрівнянно страшніші наслідки і страждання, ніж фашистський режим в Італії або псевдофашистські диктатури Європи і Латинської Америки. Нам здається надзвичайно важливим розібратися у тому, що саме є фашизм, і що є тоталітаризм, бо ми живемо на посттоталітарному просторі, і багато наших бід мають коріння саме в цьому.

Ми спробуємо переконати читачів „ПЛ“, що тоталітаризм, яким він був в СРСР і нацистській Німеччині, і фашизм та диктатура правих — зовсім різні устрої, з різними наслідками для історичного майбутнього цих країн.

Отже, перша країна, де переміг фашизм, була Італія. Джованні Джантілло — ідеолог фашистського руху в Італії — також першим ввів термін „тоталітаризм“ — стосовно державного устрою у своїй країні. Лідером фашистського руху в Італії, як відомо, був Бенітто Муссоліні, який створив фашистську партію, створив однопартійну систему і, захопивши владу в державі, практично став повним диктатором в Італії.

Громадянське суспільство мало бути повністю підкорено національній державі, стати її структурою. Якщо привести фашистські гасла, це мало б звучати так: „Жодної групи поза Державою, всі групи (суспільства) всередині Держави, яка є голосом самої нації“. Але, за словами відомого політолога Ханни Арендт, фашистський рух і фашистська влада не ставили себе вище держави, а його лідери — вище нації. В своій праці „Витоки тоталітаризму“ вона пише: „З захопленням влади рух італійських фашистів став спадати, у всякому разі, в сфері внутрішньої політики.“ Тобто фашистський рух в Італії ставив перед собою мету — захоплення влади в країні, встановлення диктатури, після чого рух був зосереджений на зовнішній імперіалістичній експансії. Антиклерикальна риторика Муссоліні, що вживалася до захоплення влади, його посилання на велич стародавнього Риму, ідея відновлення Римської імперії і домінування в світі, насправді вилилось у мирне співіснування з церквою, яка відігравала в латинській Європі величезну роль, і з іншими консервативними прошарками суспільства. Так, чорносорочечники розстрілювали лідерів профспілок і робітників, які робили спроби вийти на демонстрації протесту, чи влаштувати страйки. Але давайте спробуємо уявити собі страйк чи демонстрацію опозиції у сталінському СРСР чи в Німеччині епохи Гітлера. За часи правління Муссоліні було страчено декілька опозиціонерів, яких при цьому звинувачували у кримінальних злочинах. Муссоліні не встановив контроль за приватним життям громадян і не прагнув цього робити. Тобто диктатура, однопартійна система і культ Держави не вилився у тотальне підкорення особистості державі. Як пише Ханна Арендт, у тоталітарній системі зовсім не національна держава була найвищою цінністю.

„Держава, навіть як однопартійна диктатура, заважала мінливим вимогам руху, який постійно розвивався“. Такими домінуючими над суспільством і над державою рухами Ханна Арендт вважає тільки рухи комуністичний і нацистський.

Лідер італійського фашизму — Муссоліні — виявився недалекоглядним політиком. Він не зміг інтуїтивно відчути глибинну різницю між своїм державоустроєм і державоустроєм гітлерівської Німеччини. І мета, і засоби у італійських фашистів і нацистів були різними, як і сфери можливого впливу обох держав, але Муссоліні дозволив Гітлерові втягнути Італію у Другу світову війну в повному обсязі, після чого Італія вже не може розглядатися як самостійне державне утворення, бо вона була цілком залежною від військових дій Німеччини, в тому числі, на її території. Тобто вище мова йшла про довоєнну Італію.

Треба згадати ще дві країни тогочасної Європи, які наполегливо і постійно називають фашистськими, хоча найпростіший аналіз показує, що вони не були фашистськими, а тим більш, тоталітарними державами. Мова йде про Іспанію з диктатором Франко і Португалію з режимом Салазара. Наявна залежність процесів у Португалії від іспанських дозволяє нам зосередитись саме на Іспанії.

В радянській пресі постійно повторювалось, і це дивним чином перейшло і в сучасні засоби масової інформації, що в Іспанії у 1936 році відбувся фашистський путч, громадянська війна і захоплення влади фашистом — генералом Франко. Аналіз тодішніх подій показує, що ніякого фашистського путчу в Іспанії не було. Те, що там відбулося, можна назвати консервативною революцією, бо на час повстання франкістів слабкий ліберальний уряд Ларго Кабал’єро вів країну прямо у вирій серйозних соціальних заворушень з непередбаченим результатом, а точніше, — з дуже вірогідним захопленням влади лівими: комуністами та анархістами. Тому повстання військових на чолі з генералом Франко ставило за мету перш за все не допустити цього. Перемога консервативної революції привела Іспанію до встановлення диктатури генерала Франко, його партії та військової еліти.

Але на відміну від Муссоліні генерал Франко не дозволив втягнути свою країну у Другу світову війну, формально відробивши допомогу Гітлера франкістам під час громадянської війни в Іспанії тим, що на східному фронті воювали так звані „блакитні бригади“ — переважно добровольці-антикомуністи.

Іспанія відігравала суттєву геополітичну роль наприкінці 30-х років і на початку Другої світової війни. Гітлеру був вкрай потрібний контроль над Гібралтаром, вихід на північно-афріканське узбережжя — все це робило Іспанію ласим шматком для обох протидіючих сторін: Сталіна і Гітлера. Сталін допомагав республіканцям у громадянській війні з далекоглядною метою — встановити в Іспанії прорадянський режим. Гітлер хотів мати прямий морський вихід до Великої Британії і контроль над Північною Африкою, де його справи йшли погано. Але переможець лівих — „фашист“ Франко не пустив нацистів на свою територію, заявивши Гітлеру — своєму союзникові, що іспанці будуть чинити військовий опір будь-якій спробі вермахту увійти в країну, не дав згоди на неконтрольоване пересування німецьких кораблів у Гібралтарі. Що стосується внутрішнього режиму генерала Франко, то від жорстокого придушення опозиції під час громадянської війни і досить жорстокого контролювання суспільства у перші роки після громадянської війни, Франко поступово перейшов до напівліберального режиму, дозволивши відкрите видання опозиційної преси, виступів ліберальної опозиції, тощо. Під забороною залишалася комуністична партія, і за термін перебування Франко при владі було, як і в Італії, страчено декілька комуністичних лідерів, яких звинувачували не просто у належності до компартії, а й у шпигунстві на користь СРСР й інших кримінальних злочинах.

Під час Другої світової війни, в яку Франко, як ми вже казали, не дав суттєво втягнути країну, в Іспанії майже відкрито діяла „Хагана“ — єврейська організація опору нацизму. Євреям Європи, які рятувалися від нацизму, по наказу Франко надавали тимчасовий притулок, видавали візи, а потім дозволяли виїхати до інших країн світу. Таким чином Франко врятував життя десяткам тисяч європейських євреїв. Його нейтралітет у війні підкреслюється тим, що союзники по антигітлерівській коаліції попереджали Франко про свої дії у Північній Африці.

Після війни Франко остаточно бере курс на лібералізацію країни. До Франко Іспанія була найменш розвинутою країною західного світу. Йому вдалося вивести її з важкого економічного стану, підготувати для демократичних змін і передати владу демократичному уряду, відновивши в Іспанії найстабільнішу в сучасному світі форму існування держави — конституційну монархію.

Давайте спробуємо порівняти з цим режимом або Радянський Союз, навіть не за сталінських, а за брежнєвських часів, або взяти 12-річне правління Гітлера у Німеччині, або маоцзедунівський Китай чи Північну Корею. Іспанія і Португалія взагалі не змінювали суттєво своїх ідеологем, як це робилося в тоталітарних країнах, причому на глибинному, міфологічному рівні. Тоталітарні країни створювали нові міфи, які закладали у підґрунтя нової ідеології, вони створювали також нові структури державного управління, яке будувалося на тотальному контролі за особистістю на рівні приватного життя, на тотальному терорі, тобто залякуванні громадян і примушенні їх обожнювати харизматичного лідера — вождя навіть на рівні думок, намагаючись не допустити у підсвідомість думки про те, що він може бути неправий. Великий терор примушував громадян навіть думати так, як вимагає держава. Мільйони загиблих в СРСР й Німеччині, яких знищували прошарками, пересування і знищення цілих народів, провокування світової війни та загарбницька політика під час цієї війни, нав’язування тоталітарних режимів захопленим країнам — все це ніяк не можна порівняти з фашистським режимом Італії і особливо державним устроєм Іспанії і Португалії, і, як правило, не йде ні в яке порівняння з авторитарними режимами Латинської Америки.

Ханна Арендт визначила найсуттєвішу структурну відміну між цими країнами в своїй праці „Витоки тоталітаризму“, виданій у Москві, в 1996 році. Автор визначає, що тоталітарні лідери спираються на натовп, а не на громадян, натовп — це те, що протистоїть суспільству, бо репрезентує суміш усіх його прошарків. Саме натовп — ? рунт для зростання тоталітарного лідера. В той самий час авторитарні режими, які називають фашистськими, спираються на якийсь конкретний прошарок суспільства — хай навіть вкрай консервативний: так Франко спирався на іспанську національну буржуазію, заможних селян, представників старовинної аристократії, католицьке духовенство. В Італії Муссоліні спирався на італійську буржуазію.

Тобто, щоб уникнути термінологічної плутанини можна сказати „комуно-нацизм“, чи вважати, що комунізм і нацизм — це і є фашизм і не називати фашистськими країни з авторитарними режимами, які існували і досі існують у світі.

Здавалося б, кому-кому, але зовсім не правозахисникам захищати режими, які відверто порушували права людини. Але маючи на меті мінімізацію насильства, ми саме бачимо, що країни, де переміг авторитаризм, вибирали між двома бідами, комунізмом і нацизмом: саме авторитаризм не дав в цих країнах перемогти тоталітаризму.

Згадаємо тільки, що саме Іспанія мала найпотужнішу ліву опозицію, як, до речі, і Португалія. Отож ми бачимо історичне явище, де демократичні інститути виростають в середині авторитарної держави і поступово змінюють і лібералізують країну.

Що стосується країн з тоталітарними режимами, то перебування в тоталітарному стані на протязі декількох поколінь спотворює громадянське почуття, перетворює більшість громадян на той самий натовп, який нездатний (або мало здатний) до представницької демократії. Цей феномен ми спостерігаємо зараз на теренах колишнього СРСР: чим більший термін країна перебувала у складі Радянського Союзу, тим менш вона здатна на демократичні зміни. Порівняти ситуацію у країнах Балтії і неможливо не тільки з Білорусією, але й з Україною і Росією, не кажучи вже про країни Середньої Азії.

Отож, що таке фашизм у історичному просторі, треба ще розбиратися, як і у тому, що таке тоталітаризм. Як і в тому, які його психологічні наслідки ми спостерігаємо на собі.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори