MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Думки світлі і вдячні

19.12.2001   
Василь Овсієнко, м.Київ
відбулася презентація книжки відомого правозахисника, члена Української Гельсінкської групи, Миколи Горбаля

Горбаль М. А. Один із шістдесяти. Спогади на тлі ювілейного року — К.: АртЕк, 2001. — 400 с. : фот.

У Київському міському будинку вчителя 12 вересня 2001 року відбулася презентація книжки відомого правозахисника, члена Української Гельсінкської групи, народного депутата України ІІ скликання Миколи Горбаля (10 вересня йому виповнилося 61 рік). Це дуже ориґінальна книжка, жанр якої Михайлина Коцюбинська визначила як помежівний: мемуари і щоденник 2000-го року. Звідси й назва. Така форма дає багато простору для думки і створює відчуття правди моменту, адже велика правда про кожного з нас складається з правди конкретних моментів. Ця книга займе своє місце в літописі нашого життя.

Євген Сверстюк, який вів цей велелюдний вечір, почав з того, що це, власне, книжка двох Горбалів — Миколи, якому в батьковому сні довелося перейти по сухому червоне море ("Яко по суху пройдоша море Червоне"), і його старшого брата Богдана, нині вже покійного, художника-примітивіста, ім’я якого стало відоме світові всього кілька років тому. Богдановими малюнками щедро ілюстрована книжка.

"Його люди називали блаженним, — сказав Є. Сверстюк, — бо він не дивився на те, на що дивляться люди, але бачив щось глибинніше і суттєвіше. Він був вічно в собі. Обидва сини сільського інтеліґента з села Воловець на Лемківщині Андрія Горбаля (сільський інтеліґент — це завжди краще, ніж добре вишколений інтеліґент) і селянки Теклі нітрохи не схибили супроти традиції і віри батьків, пройшовши пекло ХХ століття.

Про цю книжку, — продовжив Є. Сверстюк, — я би сказав, що вона дуже важлива. Кожен, хто її прочитає чи прогляне — не забуде. Дві її визначальні прикмети: 1) правдивість — про що і про кого б автор не писав. Усе забезпечене сумлінням; 2) автор постійно думає про важливе. У наш час думати про важливе і бачити головне — це дар, який треба цінувати. Це своєрідна мемуаристика: спроба написати щоденник одного року життя на тлі спогадів про минуле. Це свого роду палімпсест: на тлі попередніх текстів автор пише те, що зараз на душі в нього."

Справді-бо: в цій книжці знайдемо живі враження від найважливіших подій "переступного" 2000 року: "парламентської революції" 1 лютого, зникнення Георгія Ґонґадзе, "касетного скандалу" 28 листопада. А поруч — вражаючі картини фізичних і психологічних тортур у політичних і карних таборах за 16 років неволі. Виразно постають перепущені через серце Автора постаті Івана Світличного, Миколи Коца, Івана Сокульського, Бориса Антоненка-Давидовича, Василя Стуса, Гелія Снєгірьова — і все це щира правда. Бо, як зауважив Богдан Горинь, автор виводить і людей, здавалося б, зовсім недостойних його пера, але він ніби "дотягує" їх, щоб і вони були кращими. Автор, як давні праведники, чується приреченим говорити безпощадну правду про сучасників: хтось же в цьому грішному суспільстві мусить дотримуватися абсолютних критеріїв. Зазвичай на таку позицію схвально кивають головами, але охочих жити за нею небагато. Та від цього слово праведника не маліє, не минається і не скасовується. І стосується воно всіх на цій землі живущих, незалежно від того, чують вони його чи ні. Читаючи такі речі, пригадуєш "Подражаніє 11 псалму" Т. Шевченка, який сокрушався серцем:

Мій Боже милий, як то мало
Святих людей на світі стало.
Один на одного кують
Кайдани в серці. А словами,
Медоточивими устами
Цілуються і часу ждуть,
Чи скоро брата в домовині
З гостей на цвинтар понесуть?

"З цієї книжки, — сказав далі Є.Сверстюк, — вимальовується дивний чоловік. Він був тричі репресований, витерпів пекло політичних і побутових таборів, а повернувся звідти просвітленим. Повернувся людиною, яка сповнена любови й довіри до світу і бажання говорити з тим світом. Він не з тих людей, які народилися, щоб сидіти в окопах. Навпаки: він готовий розшукати першого свого слідчого Бідьовку, який за ненадрукований і навіть недописаний вірш "Дума" намотав йому термін, і запропонувати: а чому б нам не написати спільну книжку?

— Я не вмію писати, Миколо Андрійовичу.

— Не лукавте, Григорію Петровичу, у мене зберігся протокол обшуку в Летячому, написаний Вами, — блискуче написаний. Отаким стилем і пишіть, я а напишу, що робилося в моїй застрашеній душі, коли я сидів у вас у підвалах КГБ. А потім усе це разом з’єднаємо в один твір. Ми не маємо права зараз дивитися один на одного вовком. Україна потребує консолідувати націю, і якщо це буде відверта книжка, з неї випливе, хто був зацікавлений, щоб ми були розсварені, щоб убивав брат брата. (с. 131).

Горбаль може розговорити капітана міліції, у кабінет якого його привезли в День прав людини 1978 року, — і вони розлучаються друзями: наступного разу він не обшукав Мальву Ланду, яка привезла Горбалеві тексти в’язнів з табору. Горбаль готовий по-дружньому поговорити з колишнім інспектором відділення міліції Кравченком, з колишнім інженером ракетного заводу Кучмою, з колишнім юрисконсультом заводу "Ленінська кузня" Потебеньком. Але їх позаносило так високо, що вони вже самі себе не пам’ятають і вже не вміють говорити. Моральні оцінки — за найвищими мірками — знайдуть тут на себе і Леонід Кравчук, і "захисник" Василя Стуса та Юрія Литвина Віктор Медведчук, і Суркіс, і Мороз. Цікаво, як вони на них зреаґують?

Є багато людей, які черпають снагу й моральну силу з того, що вони колись зробили. Для в’язня дуже важливо, щоб за ним щось числилося: якщо за ним ходили, то було чому. Якщо про нього говорили західні радіостанції — то було про що. Але якщо чоловік сів нізащо, як Микола, — то він мусив мати опору в якихось святинях минулого. Небагато з нас мали ці святині".

Носіями тих святощів був батько, про якого мати казала: "Твій батько був святий чоловік". Не тільки тому, що молився щодня за великою книжкою, а що жив за законами людського співіснування, викладеними у Святому Письмі, і навчив тих святощів своїх дітей. Тому публіка не була подивована, коли Богдан Тернопільський від імени Патріярха Київського і всієї України-Руси Філарета вручив греко-католикові Горбалеві орден Святого архістратига Михаїла. Він нагороджений як християнин.

"Читаючи цю книжку, я уявив собі, як густо червонітимуть юристи, які судили таких людей, як Микола, як читатиме християнин, пам’ятаючи "І остави нам довги наша, яко же і ми оставляємо довжником нашим", — сказав Миколин краянин, член товариства "Лемківщина" Степан Зеньо. — Але найбільше буде зворушений читач-лемко, бо заново пройде дорогу депортації цієї гілки українського народу, що позбулася батьківщини".

482 тисячі лемків було депортовано в СРСР, а решта 140 тисяч на Великдень (28 квітня) 1947 року були розсіяні по Польщі. Загалом було виселено 622 575 лемків, фізично знищено 4717 осіб. Микола згадав, як вивозили їхню родину, і батько підняв його високо у вагоні: "Дивися, сину: Дніпро! Дніпро!"

Тепер лемки з товариства "Лемківщина" прийшли привітати свого краянина: співали разом з ним його, Горбалевих пісень, написаних їхньою говіркою. Горбаль не народжений був політиком — політиком його зробило КГБ. Він музикант і вчитель музики, але за другого ув’язнення, від роботи в кам’яному кар’єрі йому покорчило пальці,і він уже не береться за інструмент. Співали його пісень сестри Галя і Леся Тельнюк ("Сльози сестер не падуть на землю"), Ганна Солонична ("Цвинтарі"), студентка Віденської консерваторії Оленка Нечай, а фраґменти з книжки читали Кирило Булкін та Галина Стефанова.

Зараз книжок не читають, сказав на завершення Автор. Ось пан Осип Зінкевич, директор видавництва "Смолоскип", каже: "Погано, що не зробили іменного покажчика до книжки". Я кажу: "Погано зробив, що дав зміст. Бо людина погортає книжку: отут про мене. І більше не читає". А якби був покажчик, то й того не читали б. Тому цього надалі не буде: ні змісту, ні покажчика. Я до цього ставлюся з розумінням. Для того й презентації, щоб зацікавити. А що послали мене в ув’язнення — то це була благодать Божа. Бо в Летячому чи в Борщеві ніколи не знав би я Світличного, Стуса, Сверстюка — це тепер визначальні для України постаті."

14 вересня 2001 року

 Поділитися