пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200123
21.12.2001

Інтерв’ю з Тетяною Маринчак

   

  Інна Захарова : Що Ви відчули, коли дізнались, що перше богослужіння відбудеться в умовах здійсненого в країні перевороту? Коли Ви дізнались про ГКЧП? Чи не було у Вас бажання умовити о. Віктора відкласти службу? Адже Ви оцінили небезпечність ситуації?
  Тетяна Маринчак : Чоловік і десятирічна дочка пішли на Богослужіння рано-вранці, нічого не відаючи про переворот, що стався. А я, збираючись з дворічним сином до початку служби, увімкнула телевізор і дізналась про ГКЧП. Перша реакція - шок, потім сльози. Я думала, кому можна довірити дітей: була впевнена, що почнуться репресії, і чоловіка заарештують одразу, а мене потім. Я добре знала історію УАПЦ, читала, як в тридцяті і сорокові викосили всіх, пов’язаних з УАПЦ. І думала, що ГКЧП знищить всі паростки національної свідомості. Але гадки про те, що можна не піти на службу чи скасувати її, у мене не було.
 Вийшовши на вулицю, я була вражена повною байдужістю людей: ніхто не обурювався, не протестував, здавалося, що їх зовсім не стосується те, що відбувається. Всі мої страхи зникли на церковному подвір’ї. Було дуже багато людей. Багато людей прийшли демонстративно в українській національній одежі. Один знайомий з університету, що був раніше лояльний до влади, але, як багато хто в той час, гостро усвідомив свою національну приналежність і відповідальність за долю свого народу, сказав мені: "Не бійтесь, нічого в них не вийде. Люди вже інші". Я йому повірила в одну мить. Він знав, що казав. Він бачив на власні очі, як погромили УАПЦ в Мерефі. Він, щоб залишатись собою, зробив із своєю національності професію, адже лише викладачі української мови і літератури могли на сході України більш-менш вільно говорити рідною мовою, не викликаючи підозр в націоналізмі.
 Служба почалась, і стало зрозуміло, що ГКЧП, слава Богу, фарс, а не трагедія.
 
 І.З
.: Ваш чоловік - священик Української православної церкви. Це був ваш спільний свідомий вибір? Ви розуміли, що він пов’язаний з труднощами і навіть небезпеками? Особливо, коли України як держави ще не було?
  Т.М .: Так, вибір української церкви був свідомий, хоча я зовсім не думаю, що мій чоловік не міг би при іншому повороті подій стати священиком РПЦ. Він просто хотів стати священиком давно, знав багатьох гарних священиків РПЦ. З УАПЦ співпали наші політичні погляди, прагнення оновлення церковного життя, прагнення української незалежності. Нам здавалось, що УАПЦ дійсно відокремлена від держави церква, церква, яка не стане знаряддям держави. Адже РПЦ завжди була особливою частиною держави, її життя жорстко регламентувалося державою, а зараз цілком очевидно, що РПЦ - єдина радянська інституція на теренах СНД.
 Про труднощі, і тим більше небезпеки, думок не було. Був час великого духовного і національного піднесення, демократичного сплеску. Здавалось, що і держава по-справжньому перебудовується і ні про які репресії не може бути і мови. Адже УАПЦ з’явилась під натиском знизу - з боку віруючих і священиків Західної України - як відкрита, а не підпільна інституція. Мабуть і навіть точно, за нею приглядали відповідні органи, але явно ніхто не втручався. До речі, зараз, мені здається, існування УАПЦ, особливо на Сході, важче. Тоді вона була єдиною по-справжньому українською церквою, вона протистояла РПЦ. Ідеологія цих двох церков, погляди на майбутнє України були діаметрально протилежними. Зараз же всі церкви називають себе українськими, і спрямування РПЦ стосовно східнослов’янського об’єднання завуальоване. Вона тепер номінативно українська - УПЦ. Хоча, я думаю, вона така ж українська і самостійна, якою була УРСР у складі Союзу.
 
  І.З .: До речі, як Ви оцінювали можливості нашої країни щодо самостійного існування, коли Ви зрозуміли, що це можливо? Чи розраховували Ви, що це відбудеться так швидко?
  Т.М .: Коли у Прибалтиці почався процес відокремлення, це приблизно 1988 р., я зрозуміла, що раніше чи пізніше буде щось подібне і у нас. Почалося культурне відродження. Я слухала культурні програми "Променя" - вони були на високому рівні. Змінилися українські часописи, ставали масово відомими сторінки української історії - голодомор, винищення української інтелігенції і духовності. Коли утворився РУХ, стало ясно, що процес українського самоусвідомлення набуває масовості. Звичайно, я не думала, що все відбудеться так швидко. Та я не вважаю, що самостійність нам подаровано обставинами. В активній частині народу вже була готовність до незалежності. Люди високо оцінювали можливості самостійного існування. Шкода, що народним ентузіазмом, особливо молоді, не скористались, як належить.
 
 І.З
.: Бути дружиною священика - це певна місія і велика робота. Ви були до цього готові десять років тому?
  Т.М .: Ні, я навіть уявити собі не могла, що це є - бути дружиною священика. Коли мій чоловік був на стажуванні у Львові, пані-матка Ганна Пашуля несподівано сказала мені, що вона своїх трьох хлопців навіть боротися вчила. Я навіть тоді не зрозуміла, до чого це вона мені говорить. А зараз розумію, бо священик завжди зайнятий, він рідко буває вдома, тому дружина його все робить сама: виховує дітей, впорядковує дім, їздить у відпустку, ходить на концерти. Навіть коли він вдома, він завжди комусь потрібний: йому постійно дзвонять, приходять, викликають. Коли священик приходить додому, треба враховувати, що він сьогодні чи когось ховав, чи був у безнадійно хворого, чи розмовляв з вдовою, чи відспівував маленьку дитину. На цьому тлі йому ваші повсякденні турботи здаються дурницями, в нього інший вимір, інший масштаб подій. До цього треба пристосуватися, щоб даремно не ображатись. Все це розумієш тільки з часом.
  І.З .: Що для вас є українське православ’я? Чим, як Ви гадаєте, наша церква відрізняється від традиційної в нашому регіоні РПЦ? Який вплив історії, в чому сучасна відмінність між церквами?
  Т.М .: Мені здається, що українське православ’я відрізняється насамперед неформальністю віри. В українських церквах висока свідомість і глибоке розуміння віри, люди ставляться до себе і до інших як до образу і подоби Божої і намагаються жити по-християнськи, з любов’ю до всіх. Наша церква не перетворюється у своєрідну ритуальну (охрестити, обвінчати, відспівати) чи заборонюючу організацію (не можна без хустки, не можна шити у неділю тощо). По-друге, рівень нашого священства дуже високий. Це освічені, культурні і не схильні до фундаменталізму люди, яким є що сказати своїй пастві за всіх життєвих обставин. По-третє, українська версія християнства не займається пошукам ворогів. Вона доброзичливо ставиться до всіх конфесій і не відкидає екуменічного руху. Деякі вірні нашої церкви із задоволенням відвідали Службу Божу Папи Римського Іоана-Павла ІІ. До речі, дико було бачити запеклих представників РПЦ з ненавистю на обличчях і гаслами "Папа - предтеча Антихриста". Це не сумісно з християнством. Чи у РПЦ монополія на християнство?
 
  І.З .: Чи хотіли б Ви, щоб Ваші діти взяли в майбутньому на себе такі обов’язки?
  Т.М .: Мені б хотілося, щоб мої діти обирали свій життєвий шлях за власними уподобаннями, з огляду на те, на що вони спроможні.
 
 І.З
.: Яку основну функцію виконує наша церква у суспільстві? Як вона впливає, на Ваш погляд, на оточуючий простір?
  Т.М .: Вплив церкви на вірних, а через них на суспільство має два напрямки: по-перше, це християнізація довколишнього середовища, намагання усвідомити і відповідально ставитись до подій свого життя, а по-друге, це українізація суспільства, бо в церкві людина привчається до української версії православ’я, до української мови молитви і богослов’я та українських релігійних традицій. Людина прагне гармонії між своїм духовним життям і відчуттям себе громадянином. І в нашій церкві є можливість досягти такої гармонії через молитви за Україну, через проповіді і бесіди, пов’язані з громадським життям. До церкви ходять не лише українці, а й росіяни, євреї, вірмени, грузини. Люди вчаться толерантності, співдружності, розуміючи, що в них спільна Батьківщина - Україна, і всі вони її діти. І в них є спільна духовність, спільний наріжний камінь - Христос. При чому це толерантність з обох боків, у нас немає національно обмежених українців, як немає і людей, які не люблять Україну і не вболівають за її долю.
 
 І.З
.: Легше Вам чи важче зараз, коли у Вас є країна, церква і маса обов’язків, ніж тоді, коли Ви і Ваш чоловік викладали в університеті, Вас любили студенти, і все життя було розписаним за єдиним певним зразком? Кожний обирає собі міру відповідальності за себе і оточуючий простір. Ваша родина присудила себе до вищої міри. Ви ніколи не шкодуєте про це?
  Т.М .: Нам було дуже тяжко перші роки, коли громада тільки утворювалась, коли спочатку набігло багато людей за національною ознакою і обіцянками багато зробити, а потім так само швидко ці люди сплинули, бо церква - це не національний клуб і не різновид політичної партії. До церкви людей приводить тільки віра. Було так тяжко, що, здається, вдруге я б не пережила того холоду, відсутності необхідних книг українською мовою (чоловік на кожну службу перекладав сам з церковнослов’янської і писав для хору), нестачі найнеобхіднішого для богослужіння, нестатків, через які так повільно йшла відбудова храму. Зараз вже незрівнянно легше, бо створено головне - велику громаду. Ні, я не жалкую за тим часом, коли ми були тільки викладачами університету. Хоча особисто мені було важко зрозуміти своє становище, пристосуватися до кардинальних змін в житті.
 
  І.З .: У той день, десять років тому, на що Ви сподівались і чого більш за все хотіли? Те, що відбувається сьогодні в храмі і навколо нас, в якій мірі виправдало Ваші очікування і надії?
  Т.М .: Тоді здавалось, що ми всі разом швидко все перетворимо, відбудуємо, все буде по-новому: і церква, і держава. А виявилось по-іншому, незрівнянно тяжче і дуже повільно. У мене немає ніяких ілюзій, але й відчаю немає. Є, як і тоді, надія.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори