пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200123
21.12.2001 | Антон Грицишин, м.Тернопіль

Замість компенсацій - подачки

   

Відразу зауважимо: тема, порушена у даній публікації, не нова. Уже тривалий час на різних рівнях точаться розмови про байдуже ставлення нашої держави до людей, я б сказав, особливої категорії - колишніх політв’язнів і репресованих. Як відомо, радянська репресивно-каральна система на чолі з більшовизмом безжалісно розправлялася з неугодними їй громадянами України. Протягом багатьох років проводила масові і широкомасштабні акції свідомого винищення власного народу. Незаконні арешти, брутальне поводження з в’язнями у тюрмах, звірячі катування з метою "вибити" заплановані "зізнання", масові розстріли, депортації - ось далеко не повний арсенал засобів, які використовували у своєму брудному ремеслі комуно-фашистські бузувіри та їх опричники.

Наслідки цієї жахливої пацифікації особливо відчули мешканці Західної України, зокрема Тернопільщини. З приходом у 1939 році, як прийнято було називати, "червонозоряних визволителів", за приблизними підрахунками розстріляно і помордовано понад 11 тисяч чоловік. У тюрмах знищено кращих представників інтелігенції, духовенства, студентської молоді, активістів громадських демократичних організацій, а ще тисячі "неблагонадійних" та членів їх сімей і родичів вивозили на "перевиховання" у Сибір. Знищені і пограбовані майже 80 відсотків церковних споруд, всі будівлі та майно депортованих підлягали конфіскації і переходили у власність держави. Усього ж за роки репресій знищено понад 15 мільйонів українських громадян, що дорівнює кількості загиблих українців під час двох світових воєн.

З особливою жорстокістю розправлялися кадебістські карателі з політв’язнями у перші дні війни 1941 року. Втікаючи від німецької навали, вони залишали після себе гори трупів. Тільки у в’язницях Тернопільської області розстріляні понад три тисячі чоловік, а ще тисячу в’язнів погнали етапом до Умані, що на Черкащині, з яких практично ніхто в живих не залишився. Жертвами політичних репресій на Західній Україні стали близько 215 тисяч безневинних людей, насильно вивезених у концтабори ГУЛАГів, інші безлюдні місця Росії та Казахстану. Там у нелюдських умовах пройшла їх молодість, через багато літ вони повернулися додому фізично і морально спустошені, з підірваним здоров’ям. А скільки їх так і не дочекалися щасливої миті зустрічі на рідній землі, залишилися назавжди лежати у безкрайніх сибірських мерзлотах!

Власне, місцеві власті не вельми привітно зустрічали у рідних краях колишніх вигнанців. Немале з тих, хто повернувся із тюрем і заслання, залишилися без даху над головою та засобів на існування (усе їх рухоме та нерухоме майно було конфісковане) і досі живуть у злиденних умовах. Жалюгідні подачки за відібране під час депортації власне нажите добро, мізерні доплати до пенсій аж ніяк не назвеш компенсацією. Багато колишніх політв’язнів стали інвалідами, доживають віку у самотності із своїми проблемами та бідами, а про передбачені для них так звані пільги і не відають. Тим часом, як їх карателі живуть у привілейованих умовах, маючи високі державні пенсії, добротні квартири, користуються різноманітним пільгами. Такі парадокси нашого часу.

І ось на десятому році незалежності нашої держави, враховуючи численні звернення, листи, скарги до найвищих органів влади, Президент України видав Указ "Про заходи щодо державної підтримки колишніх політв’язнів і репресованих". Здавалось би, крига скресла, нарешті прийшло свято і на вулицю багатостраждальних людей цієї категорії. Однак уважно перечитуючи рядки цього документа, переконуєшся, що радості від цих "заходів" у політв’язнів і репресованих буде не вельми багато. Уже в перших рядках Указу падають в око трафаретні загальні положення: "Кабінету Міністрів України розробити з участю Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих та подати у встановленому порядку на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо внесення змін до Закону "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні.". По-перше, в документі чомусь не вказано строків підготовки і подачі цих матеріалів, тож кабмінівські чиновники навряд чи вважатимуть цю справу з розряду першочергових. По-друге, знаючи з практичного досвіду темпи прийняття ВР багатьох життєво необхідних законів, неважко здогадатися, коли ці "зміни і доповнення" будуть узаконені. Тим паче, якщо врахувати, що настали нардепівські канікули і те, що нині усі помисли та дії народних обранців спрямовані на підготовку до наступних виборів. Тож дуже сумнівно, що усі з тієї невеликої кількості, хто ще залишився в живих - старі, немічні з підірваним здоров’ям люди - взагалі дочекаються обіцяного.

Власне, нічого суттєво нового в Указі й не передбачається. Скажімо, в наступному абзаці йдеться про необхідність "вжити заходів до повного виконання вимог статті 6 зазначеного Закону щодо надання реабілітованим особам, які стали інвалідами внаслідок репресій або є пенсіонерами, пільгових путівок для санаторного лікування та відпочинку і безплатного забезпечення таких осіб автомобілями класу ЗАЗ-968-М за наявності відповідних медичних показників. Що тут сказати? Зважаючи на вік зазначеної категорії людей, безперечно, "відповідні показники" у них є, але, на жаль, немає належної відповідальності у посадових осіб, які зобов’язані виконувати закони. То може ліпше спитати з конкретних винуватців, чому не реалізується намічене ще десять років тому, а не втішати літніх знедолених людей загальними фразами, які нікого і ні до чого не зобов’язують.

А от пункт Указу, у якому пропонується вирішити питання про виплату реабілітованим і їх спадкоємцям компенсації вартості конфіскованого майна "у передбачених законом розмірах" взагалі викликає подив. Цікаво, чи автори цього документа, перед тим як дати його Президенту на підпис, бодай спробували дізнатися про суму тієї "компенсації", за яку, як сумно жартують колишні політв’язні, пристойної труни на похорон не купиш. Воно й не дивно, адже прийнятий Верховною Радою УРСР під тиском демократичних сил Закон про реабілітацію повною мірою не відстоює інтересів колишніх політв’язнів і репресованих, має декларативний характер, у ньому навіть не передбачено механізму нарахування отих мізерних компенсацій. Тож з погляду десятирічної давності даний Закон потребує не деяких косметичних поправок, а радикальних змін.

Причому, зміни потрібні не лише у вищеназваному Законі, а й у ставленні представників місцевих властей, високопоставлених чиновників до вирішення цієї важливої проблеми. Маю на увазі не тільки тих колишніх каторжан, котрі залишилися в живих, а й їх побратимів, яким не судилося дожити до наших днів. Кістки тисяч помордованих більшовицькими катами в’язнів і борців за національне визволення розкидані по всій Україні. Багато місць масових розстрілів ще досі не досліджено, а якщо подекуди місцевими ентузіастами їх вдалося віднайти, то займатися розкопками і перепохованням останків загиблих практично нема кому. Органи місцевої влади не вельми переймаються такими клопотами, зрештою, їх ніхто до цього не зобов’язує. А такі громадські організації як, скажімо "Меморіал", не маючи державної підтримки та відповідних засобів, не можуть зробити це самотужки.

Недавно в тернопільський "Меморіал" звернулася група жителів с. Білки, що на Вінниччині, з повідомленням про місце, де в липні 1941р. енкаведисти розстріляли частину політв’язнів, яких гнали етапом з Чортківської тюрми до Умані. Зрозуміло, проводити тут розкопки і перепоховання чи бодай насипати могилу - ніхто й не збирається. Більше того, ряд місцевих мешканців, досі одурманені комуністичною ідеологією, називають роз-стріляних зневажливо "бандерівцями". І такі приклади не поодинокі. Тож сумнівно, що до збайдужілих сердець високих посадовців, до речі, у переважній більшості колишніх партноменклатурників, достукались рядки з Указу Президента "ужити до 23 серпня 2001 року заходів щодо вшанування пам’яті жертв політичних репресій у місцях масових розстрілів і поховань в Україні".

А загалом, як засвідчують відгуки, президентський Указ сприйняли на місцях як чергову не вельми вдалу спробу "під ювілей" згладити гострі кути наболілої і важ-ливої для нашого суспільства проблеми, яка довгі роки замовчувалась, і навіть нині, за десять років незалежної України, їй так і не спромоглися дати правової оцінки. Аспекти цієї проблеми виходять далеко за рамки Указу і косметичними, разовими заходами її не вирішити. Тут потрібен комплексний підхід, організація серйозної роботи на державному рівні із залученням компетентних служб і відомств, провідних науковців, істориків, інших фахівців і зацікавлених недержавних організацій, які змогли б вивчити і узагальнити факти цих трагічних подій, дати їм об’єктивну правову оцінку, назвати поіменно організаторів і посібників злочину проти власного народу, які за сподіяне повинні відповісти перед судом. Як це роблять у всіх цивілізованих країнах світу. Наша держава в даному разі не може бути винятком.

 Коментар "ПЛ ":
Загалом погоджуючись з п.Гри-цишиним, зауважимо, що вживаний ним вислів "комунофашисти" здається нам невдалим. Комунізм і фашизм мають багато спільних рис, але й багато відмінностей. "ПЛ" збирається присвятити цій темі окрему публікацію.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори