MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Десять рокiв незалежностi. Час прокидатися

21.12.2001   
Вiктор Дзеревяго, м.Харків

От i прожили ми з вами, шановнi краяни, вже по десять рокiв свого життя, рахуючи вiд 1991-го року по Рiздвi Христовому. Певен, що кожна доросла людина на теренах мiж мисом Сарич i хутором Михайлiвським та мiж Чопом i "Червоною зiркою" свідомо чи пiдсвiдомо, але дiлить своє життя саме на "до" та "пiсля" нього – бурхливого та непевного, страшного та обнадiйливого року проголошення Незалежностi.

Я не випадково сказав, що прожили "по десять", а не "десять" рокiв: безмежно здивувавши свiт та перелякавши "менших братiв" i своє чиновництво одностайнiстю голосування за власну державу, бiльшiсть з нас одразу по тому посiла позицiю стороннього спостерiгача. Розбрелися по "крайнiх хатинах", будучи щиро впевненими, що "хтось, тiльки не я" мусить будувати всiмнам добробут. Дали себе переконати, буцiмто вже саме життя зараз – важка праця та неабиякий подвиг. Тож не йшли з Україною (нам, бач, було не до неї), вона йшла до свого десятирiччя нiби сама собою: без надусиль з боку можновладцiв, пiд заохочуване ззовнi та зсередини скиглення про негаразди, попри зло-

дiйкуватiсть чиновникiв та крутеликiв-скоробагатьок. I, всупереч широко тиражованiй тезi, буцiмто все у нас повторює росiйськi сценарiї, йшла своїм власним шляхом.

Де ж опинилася Ненька по десяти роках недбалості її синів та доньок?

Ще донедавна нам не було чого соромитися Української держави на тлі колишніх співмешканок по СРСР (звісно, окрім країн Балтії) – наші президенти не розстрілювали з танкiв наш Парламент, не призначали собi наступникiв, не впроваджували довiчного президентства; нашi вiйськовi не влаштовували заколотiв; ми не маємо збройних конфлiктiв; в нас скасовано смертну кару, нашi закони про мови, про нацiональнi меншини та про свободу совiстi – найдемократичнiшi на теренах СНД, i Конституцiя – не з гiрших. Але повторюсь, весь цей позитив маємо не завдяки демократичнiй налаштованостi та активностi громадськостi: переважна бiльшість з нас всi цi десять рокiв старанно доводила справедливiсть гiрких слiв, сказаних ще у позаминулому сторiччi: "Кожна пiч українська – фортеця мiцна, там на чатах лежать патрiоти".

Полiтичний поступ таки безперечно вiдбувався, але виключно зусиллями окремих ентузіастiв у владних структурах. Бiльшість же чиновникiв волiла "старих порядкiв", але не наважувалась дiяти активно, перебуваючи пiд враженням грудневого Референдуму та побоюючись поодиноких одчайдухiв, якi здiймали галас у пресi у випадках спроб збити Україну з демократичного шляху (а такi спроби були: згадаймо хоча б побиття жалобної ходи пiд час похорону блаженноїпам’ятi Патрiарха Володимира). У наслiдку полiтична Україна хай i поволi, але рухалась у напрямку, що вiдповiдав здоровому глузду. Зенiтом цього руху можна вважати вибори сьогоднiшнього складу Верховної Ради: чiтка процедура якщо i не унеможливила остаточно, то вже напевне суттєво обмежила можливостi манiпулювання волевиявленням, i ми одержали парламент, якого вартi, який дiйсно вiдбивав настрої у суспiльствi. I все це – нiби саме собою, з чиєїсь, а не нашої доброї волi!

Iнший розвиток мали подiї в економіцi. Тут пiд нiбито слушним (але не для нашої перехiдної ситуацiї!) приводом "охорони комерцiйної таємницi" державне чиновництво та управлiнська елiта опинились в умовах практично повної свободи вiд громадського контролю. Сформувався прошарок з осiб, якi вiдчули смак у набуваннi капiталу та власностi у "комфортних" умовах безконтрольностi, цинiчно використовуючи на власну користь найбезглуздiшi, випадково чи навмисне залишенi "дiрки" у чинному законодавствi. Саме з цих людей, на мою думку, утворилось те, що у нас називають кланами, i тi, кого йменують олiгархами. Природно, що вони волiли б зафiксувати в часi умови, за яких багатiли та мiцнiли, а для того – юридично закрiпити те, що склалось де-факто за обставин законодавчого безладу та iнформацiйного вакууму. Тож десь, за моїми спостереженнями, роки з чотири тому вони вирiшили, що час "сунути у владу". Сфера їхнiх iнтересiв розширилась вiд власного "бiзнесу" та регiонiв аж до цiлої України. I вони звично заходились облаштовувати цю сферу "пiд себе": в полiтику принесли з собою вiдразу до вiльного поширення iнформацiї, впевненiсть у власнiй всемогутності, зневагу до громадськостi та перебiльшений пiєтет до вигiдних для себе (хай i алогiчних та нечесних) законодавчих актiв. Саме тодi відбулась низка коли тихих, а коли і гучних переворотiв у полiтичних партiях "зi стажем" та демократичним iмiджем. "Батьки-засновники", лiберальнi романтики, були вiдстороненi вiд "керма" та замiненi "бiзмесменами-прагматиками". Нинi цi партiї є серед тих, що вiдомi як "центристськi" та "пропрезидентськi".

Цi подiї – появу в полiтицi "третьої сили" – громадськiсть, яка мусить бути основним чинником громадянського суспiльства, благополучно "проспала". Що не дивно, враховуючи звичку та вмiння наших "бiзнесменiв" домагатись свого без зайвого розголосу. А от подальше наше "спання" – то вже щось неприродне та вкрай небезпечне.

Як же можна було залишати без реагування вже першi прояви полiтичної активностi самозваних "володарiв життя"? Коли, по сутi програвши вибори за партiйними списками, партiї олiгархiв вирiшили набути полiтичного капiталу пiдтримкою дiючого Президента у його змаганнi за обрання на другий термiн, на полiтичному полi України з’явились до того не баченi тут явища: купiвля пiдписiв за претендентiв на кандидати у Президенти, укладання пiдписних листiв на пiдставi рiзноманiтних баз даних (тобто масоване фальшування пiдписiв виборцiв) тощо. Це були поки що "маленькi хитрощi", проте добре помiтнi та вочевидь аморальнi. А ми промовчали. I не треба виправдовуватись тим, що бiльшiсть засобiв масової iнформацiї вже на той час було перебрано до "надiйних рук", i вони відмовлялись вмiщувати незручнi для можновладцiв матерiали: просто у суспiльствi бiльше не відчувалось неприйняття нешляхетних методiв у полiтицi. Ми погодились з тим, що те крутійство нібито не шахраювання, а "полiтичнi технологiї".

Далi – бiльше. Заохоченi нашою байдужiстю, "полiттехнологи" пожвавiшали, пiд час президентських перегонiв "хитрощi" погладшали. Саме тодi у залишках вiльної преси з’явились повiдомлення про поодинокi поки що випадки змушування до участi у голосуваннi працiвникiв бюджетних установ. А це ж – кричуще порушення i прав людини, i законiв України! Ми промовчали – i одержали референдум iз сумнiвними питаннями за сумнiвною "народною iнiцiативою". Знов промовчали – i нас вже масовано погнали на безглузде "дострокове голосування", обставини проведення якого не давали впевненостi у вiдсутностi фальшування результатiв (все це неподобство iнiцiатори цнотливо нарекли "засто-

суванням адмiнiстративного ресурсу"). Саме вiдтодi нашi владцi почали вiдверто показувати нам те, чого ми вiд них не бачили останнi рокiв десять-п’ятнадцять: повне iгнорування громадської думки (як всерединi держави, так i на мiжнародному рiвнi). Владi стало байдуже, який вигляд вона має в очах пересiчного виборця: а дiйсно, чого на нього зважати, як йому самому воно не треба? Поведiнка "виконавчої гiлки" пiсля зникнення Гонгадзе та пiд час "касетного скандалу" – наочне тому пiдтвердження. А покладання квiтiв до Тараса за щiльними рядами правоохоронцiв у "повному бойовому", вiдставка першого успiшного уряду та бучне вiдзначання свята росiйського флоту в українському Севастополi – логiчнi його прояви. Ми при тому вже жили тi ж таки рокiв десять-п’ятнадцять тому. I хто нам винуватий у тому, що знов "маємо те, що маємо"?

I все-таки ми з вами хоч i "проспали" десять рокiв, але в Українi то були незлi та цiкавi роки. На жаль, подальше "спання" стає небезпечним. Тож прокидаймося. I зi Святом вас, шановнi краяни!

10.08.2001р.

 Поділитися