пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200122
21.12.2001 | Інтерв’ю взяла Інна Захарова

Настав час обирати. Інтерв’ю з протоієреєм Віктором Маринчаком

   

Як сталося, що Вас призначили настоятелем храму Іоанна Богослова? Що Ви відчули, коли вперше побачили його? Як впливала на Вас історія храму? Чи могли Ви вибирати, чи Вам одразу запропонували саме цей храм?

Все починалося з братства. В 1990-1991 р. в Харкові працювало Українське православне братство, тоді очолюване теперішнім архієпископом Харківським і Полтавським УАПЦ Ігорем (Ісіченко). Братство вело просвітницьку роботу, працювали катехитичні курси, де я читав лекції, проводились конференції, паломницькі поїздки, влаштовувались різні культурні заходи в співпраці з Українським фондом культури. Дуже скоро братство увійшло в контакт із священиками храму Петра і Павла у Львові о.Іваном Пашулею, о.Володимиром Яремою, які розпочали ще у 1989 р. відновлення Української Автокефальної Православної Церкви. Постало питання про утворення громад УАПЦ у Харкові.

Отець Іван Пашуля брав участь у наших заходах, конференціях, приїздив сам і з отцем Миколою Кавчаком, щоб служити літургію, молебні, панахиди. Я допомагав отцям в служінні, читав, співав. От у них і з"явилась думка рекомендувати мене на священика. Священик був потрібній, бо вже почали утворюватись громади УАПЦ. Можливість отримати храм була лише у громади Іоанна Богослова. І коли храм було надано, іншого вибору не було, і мене призначили його настоятелем.

Храм я до того бачив – ще в сімдесяті. Будівля була так понівечена, що вже не була схожа на церкву. Щось темно-червоне, руїна з деревами на покрівлі. Ще до установчих зборів ми приходили з членами громади прибирати подвір’я під мурами. Ніколи до того не була для мене подібна робота такою радісною. Наче впорядковуєш рідну оселю. І водночас щем у серці: боляче дивитись на зруйновану на 70 відсотків споруду. Але коли я вперше потрапив всередину храму, аж дух перехопило, так тягне там погляд і душу вгору, до неба, так випростовується там і душа, і тіло. Сам інтер’єр такий, що виправляє тебе і спрямовує до горнього. І хоч 60 років простояв цей храм зачиненим, збереглася духовна сила святого місця, невипадково обраного пращурами нашими для церкви, збереглася намоленість.

Церква тут була з давніх часів, можливо, з першої половини XVII століття. Відомо, що першу дерев’яну споруду збудували на місці дубового гаю і за престіл служив пень трьохсотлітнього дубу. Неподалік, на схилі Лисої гори жив свого часу Григорій Сковорода, повз храм проходив до річки, щоб баркою пливти до Колегіуму, де він викладав. Певно, що молився в нашому храмі. А теперішня споруда збудована у 1885 р. на трудові гроші мешканців села Іванівка. 45 років прослужила, а біля 1930 р. поділила долю народу – була збезчещена, обкрадена. Намагались її підірвати. Дивом вистояла.

І у 1991 р. зустріла віруючих своїм піднесеним склепінням, прийняла, наче в обійми, своїми могутніми стінами, назавжди охопила душу, пронизала її любов’ю, смутком, відлунням прадавніх і нинішніх молитов. Це велика честь – служити в нашому храмі, який разом з народом поволі підіймається з руїн, з колін, з неволі. Більшої нагороди, більшої відповідальності і більшої свободи я в житті не мав. Історія міста і народу, спільна доля і спільні зусилля, нездоланність духу, незнищенність збудованого з благословення Божого – все в цьому храмі, і все це надихає на працю, на молитву, на дієву любов.

Як складалась та громада, що прийшла на перше служіння 19 серпня, на свято? Ви шукали людей, запрошували їх, чи це було стихійно ?

На початку громада складалась із мешканців Іванівкі і членів православного братства. В день, коли розпочалися регулярні служіння – тоді ще під мурами храму, прийшло дуже багато людей. І ті, що жили навколо, і ті, що дізнались про наше перше богослужіння з оголошень, розповсюджених братством, і численні прихильники УАПЦ з різних громадських організацій, депутати демократичного спрямування, студенти і викладачі університету й інших вузів, прибічники свободи і перетворення суспільства. Громадська активність тоді була дуже високою, і солідарність людей, які в той час усвідомили себе громадянами, була дуже відчутна.

Як Ви собі до цього дня уявляли першу службу, що Ви мали сказати громаді? Що бажали сказати їй?

День був святковий – Преображення Господнє. Святковим був і настрій. Ми знали тоді, на що наважуємося, знали, що нас чекає спротив і потрібні великі сили, щоб здійснити призначене, але прагнення свободи і переображення, перетворення – і саме духовного – самих себе і суспільства допомагало подолати напруження і тривогу. Саме про це – про переображення і подолання були думки, з цим я мав звернутись до людей і через нашу спільну молитву, і в своєму слові.

Ви багато років працювали викладачем в університеті, тож Ви вміли і любили спілкуватись з аудиторією. Але Ваше служіння – це було щось зовсім інше? Чи навіть йшло всупереч з попереднім життям? Чи якоюсь мірою було продовженням того, що Ви робили раніше?

Я з самого початку відчув відмінність внутрішнього стану і стосунків з людьми, коли до них звертаєшся як священик, відчув дієву силу благодаті священства. Священство дає певні – і великі повноваження, кожна дія, кожне слово здійснюється, промовляється наче виходячи з цих повноважень. Це перед тобою ставить великі вимоги, але якщо ти намагаєшся їм відповідати, Бог дає велику – повну вагу і дії, і слову.

На викладацьку роботу це мало схоже. Але я був не лише викладачем, а й вихователем. Та й предмети, пов’язані з художньою творчістю, часто примушують осмислювати духовні проблеми, і наука є діяльністю духовною. Тому обминути питання духовні і етичні навіть в дуже спеціальних лекціях неможливо. А я до того ж багато працював в студентських гуртках і семінарах, де відповідна проблематика домінувала. З якогось часу я став часто виходити на різні аудиторії з виступами про сприйняття християнських цінностей в художній літературі. Досі пишаюсь тим, що деякі мої учні зрештою охрестились. Мабуть, я вже тоді майже проповідував. А якісь розмови з моїми вихованцями уже нагадували сповідь. Отже, єдність з минулим збереглася, мабуть, тому, що там були паростки майбутнього.

Ви викладач кафедри російської мови і священик УАПЦ. Це свідомий Ваш вибір. Як це поєднати і що за цим стоїть? Чи Ви відчували, що Україна в найближчому часі стане незалежною державою, чи Вам здавалося, що це віддалене майбутнє? Як філолог і філософ Ви не могли не відчувати, що СРСР штучне утворення, не кажучи вже про державний устрій і ідеологію. Чи Ваш вибір – вибір людини, яка прагне відштовхнутися від того, що її душа не сприймає, чи навпаки – Ви йшли до відомої цілі? Чи це було і те, і друге? Як ставилась до Вашого Вибору Ваша родина? Як взагалі відбулося єднання Вашого служіння церкві і країні, яку Ви відчули своєю, що сталося для цього і перед тим ?

Я обрав Україну і Українську церкву свідомо. І це цілком випливає з моїх християнських переконань і з того, що мій світогляд сформувався під могутнім впливом російської культури, художньої літератури, релігійної філософії. Як християнин я завжди маю бути на боці знедолених і пригноблених. Прагнути добра і свободи, по краплині вичавлювати з себе раба, схилятись перед стражданням людським, бути душею з приниженими і зневаженими, обирати Царство Боже, а не царство кесаря, не миритись з цезарепапізмом в стосунках держави і церкви, не сприймати будь чиї месіанські амбіції тощо і тощо – саме це увібрав я з творів Хомякова, Соловйова, Бердяєва, Пушкіна, Достоєвського, Чехова, а також із праць російських богословів Зеньковського і Флоровського, історика російської церкви Карташова.

Тема імперських зазіхань як джерела внутрішньої суперечливості і трагізму долі російського народу і його сусідів була болючою для Соловйова, Бердяєва, Федотова й інших мислителів. Мені навіть здається, що ті ноти трагізму і покаяння, що властиві російській культурній (певно, що елітарній) свідомості і які відбились в літературі XIX століття і в релігійній філософії, зумовлені серед іншого свідомим чи несвідомим відчуттям гріховності імперських амбіцій, реалізованих в історії держави Російської, прагненням покути. Свого часу я відчув, згодом зрозумів це і почав шукати вихід.

Як людина, що вивчала історію, я добре розумів, що всі імперії приречені на розпад і сподівався, що колись розпадеться і "імперія зла". В розпаді імперій – вияв історичного поступу. Я свідомо був на боці такого поступу. Тому мої співчуття були з народами колоніальних окраїн Росії і СРСР, особливо якщо вони попри все гноблення залишалися нескореними духом. Тому я щиро вітав появу народних фронтів у Прибалтиці, де мені пощастило бути саме в час їх утворення. Я добре розумів упосліджений стан українського народу, його мови, культури.

Як фахівець я вивчав тему "Російська мова як мова міжнаціонального спілкування" і розумів, як її "особливий" статус призводить до витіснення з більшості сфер спілкування всіх інших мов у СРСР, до набуття ними стану меншовартості. В сімдесяті роки мені став відомим зміст роботи І.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація", доказовість матеріалу якої не змогла спростувати найвишуканіша демагогія її критиків. Для мене тому природно, що я, фахівець-русист, став членом товариства української мови, при обговоренні свого часу проекту закону про мови наполягав на тому, що російській мові в Україні не можна надавати статусу державної, відповідна резолюція була прийнята нами на кафедрі російської мови Харківського державного університету (випадок, до речі, винятковий) і оприлюднена в пресі і на центральному телебаченні.

Мені пощастило з місцем роботи. Університет на початку дев’яностих займав одне з чільних місць в громадському житті міста, а філологічний факультет був одним з головних осередків українського відродження. Коли було в Києві студентське голодування, лише в університеті відбувся страйк, і вийшли на нього студенти-філологи разом із своїми викладачами. Я мав честь брати в тому участь.

Ми всі разом вичавлювали з себе рабів, страждали зі своїм знедоленим народом, були на боці скривджених і гноблених. Це було підставою для великих сподівань стосовно духовного відродження. Багато хто з тих людей, поряд з якими я був, може, навіть не усвідомлюючи того, наближались до християнського ставлення до життя, світу, людей, реалізовували його в своїх вчинках. Здавалось, що варто докласти певних зусиль, і станеться це духовне відродження, для віруючих пов’язане зі свідомим засвоєнням широким загалом християнського світогляду, свідомим прийняттям християнського способу життя.

Зрозуміло, що погляди багатьох, навіть невіруючих людей спрямовувались тоді на церкву. Та річ в тім, що Російська Православна Церква перебувала у ще досі не подоланій кризі, як і інші православні церкви в посттоталітарних країнах. Церква є тіло Христове. Але водночас вона є суспільною інституцією, яка не може бути вільною від суспільства. Тоталітаризм на цю інституцію наклав свій відбиток. А в СРСР православна церква мала певні привілеї, відповідно була особливо толерантною до режиму. Тут той відбиток був дуже яскравим. Щоб його зняти, потрібна робота поколінь.

Російська церква до того ж успадкувала ще з часів Московської Русі (і не зрікається того) месіанські амбіції ("Москва – третій Рим"), відчуття власної винятковості, ксенофобію, зверхність стосовно всіх інших, навіть і православних церков, схильність до цезарепапізму, сервілізм перед владою. В ній завжди переважало іосифлянство (Іосиф Волоцький був винятковим консерватором, прибічником суворого деспотизму ієрархії, смертної кари для єретиків, обожнення влади, обрядовір’я, монастирського земле і душеволодіння, супротивник нестяжателя Нила Сорського), це скоріше, за висловом Розанова, "ферапонтове" православ’я (Ферапонт – чернець, супротивник старця Зосими в "Братах Карамазових" Достоєвського), тобто деспотичне, обрядовірне, темне, фанатичне, нетерпиме. Згадаймо, як нещодавно з тих самих іосифлянських, ферапонтівських міркувань в Єкатеринбурзі клірики спалювали праці на весь світ відомих православних богословів Шмемана, Мейендорфа. Ще й досі актуальне зауваження Бердяєва, що російська церква в ХХ столітті намагається жити так, наче перебуває в столітті XVII. Її внутрішнє життя герметично закрите (а що там відбувається в тихих обителях?), до зовнішнього світу вона сама не відкривається. Хоч є винятки, основна тенденція така.

Ми хотіли бути вільними від цієї спадщини, якнайскоріше звільнитися від наслідків тоталітаризму. Це було неможливим в межах РПЦ. Альтернативні перспективи відкривались саме в УАПЦ, яка ще в двадцяті роки за кордоном – у Польщі, Канаді, США зусиллями таких видатних людей, як митрополит Іларіон (Огієнко), спираючись на досвід українського православ’я до його асиміляції російською церквою, зважаючи на реальні умови свого існування, виробила зовсім інші засади стосунків з державою (ніяких претензій на стан державної церкви, але й ніякого сервілізму), з іншими церквами (ніякої винятковості і ксенофобії, натомість сприйняття досвіду інших, відкритість до спілкування, взаємодія, богословський діалог), з суспільством і особистістю (відкритість до суспільних і особистих проблем, прозорість внутрішнього життя, активна участь церкви в громадському житті і громади в житті церкви), з культурним і національним середовищем (участь у культурному житті, просвітницька діяльність, відкритість до всього обширу культурних проблем, сприяння усвідомленню і збереженню культурної і національної ідентичності). Це, безумовно, неповна характеристика тих засад, але я в усякому разі так тоді зрозумів головне в них. Це було для мене прийнятним і природним, особливо те, що стосувалось відкритості до соціального середовища і особистості, до культурного і національного середовища. Це відкривало можливості діяти в напрямку духовного відродження на всьому просторі життя, це надавало свободу і надихало.

Нарешті, УАПЦ була гнаною, з нею були ті, що свідомо обрали вірність православ’ю і незалежність української церкви, що свідомо йшли назустріч труднощам і випробуванням заради своєї віри і переконань. Духовна і моральна атмосфера тому були тут високого кшталту. Бути тут для мене було справою і віри, і вірності християнському способу життя, і любові до своєї країни і народу, і честі. Ми готувались до довгого і важкого шляху, де мали бути і переслідування, і все подібне. Історично закономірне здобуття Україною незалежності здавалося досить далекою і невизначеною перспективою.

А родина мене підтримувала на всіх етапах мого шляху. Одинадцятилітня дочка моя була зі мною майже на всіх наших заходах, стояла поряд, коли я від нашого братства вітав патріарха Мстислава під час його першого візиту до Харкова. Вся родина була зі мною у львівському храмі Петра і Павла, коли мене рукополагав на священика єпископ Данило. Разом з дружиною ми осмислювали всі болючі питання, шукали рішення, робили вибір. Шлях у нас був один, вибір спільний, разом ми збирались нести тягар, і від того він ставав легшим.

Так склалося, що перша служба у храмі відбулась 19 серпня 1991 року (10 років тому). Коли Ви готувались до свята, Ви не відчували, що в повітрі збираються хмари? Як Ви дізнались про путч? Які почуття володіли Вами? Діти, дружина, громада – Ви розуміли, що несете відповідальність за них. У Вас не було думки відкласти службу, адже Ви не могли не думати, що саме громаду української церкви можуть розігнати, побити, заарештувати? Чи Ви вірили, що все буде так, як воно і було? Які передчуття були у Вас тоді? Хто допоміг Вам найбільше у той день? Що Вам найбільше запам’яталось? Які прогнози на майбутнє були у Вас 19 серпня 1991 року? 24 серпня? Зараз?

Після свячень я повернувся до Харкова 16 серпня. Вся увага моя протягом попереднього місяця була спрямована на служіння. Але відчуття, що збираються хмари, було з самого початку 1991 року. Імперія зла не хотіла здаватись. В 1990 був інцидент з саперними лопатками в Тбілісі. В січні 1991 пролунали постріли біля телецентрів Вільнюса і Риги. Протягом року напруження зростало. Але в Україні зростало і піднесення демократичних сил, спротив тоталітаризмові. Відчаю не було, було скоріше зосереджене збирання сил протистояння, спокійна рішучість, зібраність перед лицем супротивника.

19 серпня я пішов з дому дуже рано, і лише десь о пів на дев’яту біля храму мені хтось сказав, що в Москві путч. Я відповів: "Це несерйозно. Інакше б ми з вами зустрілись не тут". І ця думка визначила для мене все подальше ставлення до подій. Дійсно, якби путч був вдалим, нас би чекали репресії. У Львівському обкомі КПУ було знайдено документи, де першими у черзі на знищення були УРП і православне братство – відповідно і УАПЦ. Та путч був невдалим з першої миті. На богослужінні деякі люди були стривожені. Я їм повторював те, що сказав перше. Як пастир я не мав права на острах. І його не було. Бог надавав мені впевненість і спокій. І це, мабуть, визначило атмосферу богослужіння. Воно було спокійним і святково-натхненним, впевненим і радісно-піднесеним. Бог надихнув нас виголосити молитву за Україну і Українську церкву, проспівати "Боже великий єдиний, нам Україну храни" і "В єдності сила народу, Боже, нам єдність подай". І почуття єдності тоді було, і було подолано страх. Віраі надія залишились з нами по закінченні богослужіння.

Через пару годин я побачив в місті листівки, підписані Єльціним. Надвечір ми поїхали у дитячий табір, де знов служили, освячували плоди. І всюди відчувалось, що путч – це просто непорозуміння, це довго тривати не може. Коли стало відомо про загиблих під танками біля Білого Дому, ми вийшли до хреста у Студентському парку і відслужили панахиду. Ми не лякались, ми молились. І відчули невідворотну силу молитви 24 серпня. Щодо прогнозів – становище суспільства було таким невизначеним, що їх, мабуть, і не могло бути. Знали одне: попереду праця і боротьба, зміцнювались духовно в молитві, сподівались.

Зараз, через десять років, що відбулось так, як Ви тоді мріяли? Що навпаки – не відбулось? Що Ви вважали першочерговим завданням тоді? Зараз? Хто є Вашою найбільшою опорою (крім родини), чи, скоріше, хто і що? Як змінився порівняно з 1991 роком Ваш погляд на країну, людей, своє покликання? Якби зараз нам довелося пережити щось подібне, що б ми робили нашою громадою? Є така ситуація, в якій Ви вважали б можливим закликати свою громаду до дієвого опору?

Тоді було очікування того, що наші зусилля дуже потрібні суспільству, що буде широко розгортатись діяльність священства, церковних і братських громад, що ось воно, поряд – духовне відродження. На це ми були налаштовані. Але цього і досі не сталось. Причин багато. Мабуть, під впливом радянської пропаганди ми ідеалізували духовний і моральний стан суспільства. Зіткнення з глобальною економічною кризою показало, що цей стан набагато гірший, ніж ми уявляли. Людність виявилась морально розгубленою, під пресом кризи стали швидко зникати паростки громадянського суспільства, духовні потреби у широкого загалу виявились просто відсутніми, позначились наслідки атеїстичного виховання і пропаганди, що призвели до зникнення в широких колах релігійного та й взагалі духовного шару свідомості. Отже, з’ясувалась відсутність ґрунту для широкої праці в напрямку духовного відродження суспільства.

З іншого боку, в кризовому стані опинилась і національна ідея. Неправда, що вона не спрацювала. Як не дивно, в незалежній уже Україні перестали працювати в цьому напрямку ті, що перед тим так ревно обстоювали її. Для теперішньої України властива відсутність певної цілеспрямованої політики чи програм вусіх сферах життя суспільства – і що особливо боляче, бо від цього залежить майбутнє, – в сферах культури, науки, освіти, виховання, в сфері духовного життя. Зараз ніким навіть не задекларована якась з таких програм. Це зумовлено, мабуть, тим, що жодна з громадських організацій чи інституцій не виявилась готовою до діяльності в умовах, що склалися після 1991 року. Отже, необхідно мобілізувати увесь духовний і інтелектуальний потенціал, щоб сформувати відповідні програми. Необхідно всіма засобами впливати на свідомість людності, щоб готувати ґрунт для їх запровадження, для здійснення сподіваного духовного відродження. Необхідно у теперішніх умовах здобувати авторитет тим, хто його буде реалізовувати, і церкві в першу чергу.

З самого початку священицького служіння я цього, може, і не усвідомлював, але, мабуть, відчував. І намагався діяти саме так: обробляти ґрунт і здобувати авторитет всюди – в своїй громаді і за її межами: в школі чи вузі, на підприємстві, у військовій частині, в лікарні чи в окремій оселі, куди мене запрошували. Всюди я намагався нести слово Боже, любов, надію, віру. Певної програми діяльності поки не маю, але у мене є, на що спиратись, це Євангеліє, у мене є, до чого вести, це християнський спосіб життя. Я знаю, що у найбезрелігійному середовищі є хоч одна людина, яка здатна сприймати Христову проповідь. І іду, і готовий іти всюди, де є хоч крихта потреби в ній. Я багато працюю з людьми індивідуально, бо знаю, що Христос приходить до кожного особисто. Таке служіння і є моїм покликанням. Наріжним каменем, на який я спираюсь, є Христос. І є поряд люди, з якими ми поділяємо тягар і відповідальність. Отець Олег Кучер, Олександра Петренко, Геннадій Рохманійко, Ігор Петронюк, Віктор Дзеревяга з родиною, мої співслужителі, причет церковний, співці нашого хору, наші парафіяни, вірність і любов яких зміцнюють, надихають, допомагають нести тягар, долати труднощі. Вони завжди поряд і готові захистити, коли з’являється небезпека. За 10 років бували різні інциденти, ми завжди долали все силою духу, волею до добра, правдою своїх переконань і мети. Злу треба протистояти саме такою силою. Сподіваюсь, що мені не прийдеться благословляти своїх парафіян на якийсь інший спосіб опору. Але пам’ятаймо, що церква військо благословляє.

Чи змінилось за цей термін мислення вірних, що ходять до церкви, якщо змінилось, то як ?

Найбільше, що сповнює надією, це саме духовне зростання наших парафіян. Для всіх нас храм є духовною оазою в бездуховній пустелі. Тут можна прихилити голову, зректися ницого, тут можна відчути любов Бога і любов людську, тут можна побачити у собі і один в одному людину як образ і подобу Божі. Це з часом стало не мрією, а дійсністю нашого церковного життя. Бог обдарував нас великим щастям перебувати в цій реальності. Змінилось, певно, і мислення наших парафіян, але головне – вони приймають християнство як спосіб життя і намагаються жити відповідно. Це важко, бо кожному і на кожному кроці треба долати себе. Але вони зробили цей вибір і поволі, крок за кроком ідуть цим шляхом.

Що б Ви побажали вірним, своєму місту, країні, церкві, самому собі ?

Віруюча людина відрізняється тим, що вона вже обрала певний шлях до спасіння. Вона вже не шукає, бо знайшла його. Байдужість, індиферентність, невизначеність в усіх сферах особистого і суспільного життя є головною перешкодою для поступу. Треба визначатись. Віра – це вибір, покаяння – це вибір, дієва любов – це вибір. Нам треба принести покаяння за минуле, спокутувати гріхи, особисті і цілого суспільства. Нам треба дієво любити – свою країну, місто, церкву, людину. Лише дієва любов здатна подолати неволю і недолю, дати людині і народу свободу, підняти край із руїни, відродити кожного і всіх разом духовно. Настав час обирати. Він промайне, і ми можемо спізнитись. Тож будемо визначатись. Будьмо певними.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори