пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200120
21.12.2001 | Олександр Степаненко, м.Чортків

Сповна зрозуміти мотиви такого кроку, що вихоплює людину з життя, часто нелегко.

   

Я намагався отримати максимально достовірну статистичну інформацію про самогубства в нашому регіоні – і марно. Якщо така статистика і ведеться у нас в системі органів прокуратури, то доступ до неї закритий. В медичних закладах окремий статистичний облік самогубств не вівся і не ведеться — це точно. Я припускаю, що "офіційні" дані про суїциди в Україні, які час від часу з’являються у ЗМІ, отримані не зовсім коректними з наукової точки зору методами. А зрештою, тема самогубств настільки складна і неосяжна (як тема життя і тема смерті), що скільки-небудь вичерпно і без вульгарних спрощень окреслити її засобами будь-якої науки, мабуть, неможливо. Той, хто уважно читав, ну хоча б, "Анну Кареніну" скоріш за все, погодиться зі мною. Як і з тим, що досліджувати проблеми такого рівня необхідно: всерйоз, всебічно, але без усяких гарантій винайти будь-яку панацею від них.

Пригадую, наш інститутський професор психіатрії А. Нощенко розпочинав лекцію про самогубства приблизно такими словами: "В соціалістичному суспільстві немає об’єктивних причин, які б викликали самогубства. Це там, у них, на Заході, де ніхто не впевнений у завтрашньому дні, де править капітал, де людина людині вовк." і т.ін. При цьому лукавий вираз на сходив з обличчя лектора, і я досі не впевнений, чи говорилося це всерйоз, чи було недбало прихованою клоунадою. Адже у ситуаціях, коли не було потреби смітити ідеологічними штампами, професор Нощенко справляв враження серйозного клініциста, не схильного до спрощень. "Зрозуміти хвору душу надзвичайно складно, але без бажання зрозуміти її, мабуть, нема психіатра", — ця репліка теж почута від нього.

Сповна зрозуміти мотиви такого кроку, що вихоплює людину з життя, часто нелегко — не лише сторонньому, а й самому самогубцеві. Адже розпочинаючи з універсальних визначень самогубства, як свідомого припинення власного життя, відразу отримуємо масу складностей та запитань. Власне, де та межа, що відділює свідому дію від неусвідомленої? Для прикладу: у відділення реанімації поступає дівчинка-підліток, яка прийняла летальну дозу якихось таблеток на знак протесту проти маминої заборони піти на дискотеку. Через декілька годин, після успішної реанімації, вона сама засуджує той вчинок і не може з певністю відповісти, чи був її крок свідомим, чи їй просто хотілося "полякати" маму? То скажіть: це справді було самогубство, чи маленький домашній театр? Або інший недавній випадок: чоловік після хвилинного конфлікту з дружиною зводить рахунки з життям за допомогою дози засобу для знищення колорадських жуків. Наступного дня він коментує свої дії словами "не знаю, що таке на мене найшло". Отже, абсолютна більшість самогубств, як свідчить досвід, скояться в стані афекту, і потерпілі згодом розкаються в своїх діях (змалювати цей феномен яскравіше, ніж це вдалося Г.Флоберу у сцені самогубства Емми Боварі, здається, неможливо). І, як бачимо, від самого початку з’ясування, а що ж таке є самогубство — наражаємося на складні тонкощі психологічного і іншого характеру.

Але ж складність проблеми ніяк не означає, що нею не варто займатися. Вивчати кожен випадок самогубства необхідно настільки ж серйозно, наскільки того вимагає рівень проблеми життя — смерті. До серйозного її аналізу в Україні зобов’язує як певне зростання частоти самогубств та зміни в структурі провокуючих факторів, так і сама декларація про те, що "людина, її життя та здоров’я. визнаються найвищою соціальною цінністю" (ст.3 Конституції). Поки що ж помітного намагання держави хоча б оволодіти інформацією у проблемі, як на мене, не помічаємо.

Радянська психіатрія (як мабуть і криміналістика чи соціологія) вочевидь "кульгала" в бік спрощеної соціологізації явища. Західна, принаймні, як нас переконували, була надміру "біологізованою" або ж "психологізованою" в поглядах на причини суїцидів. Але і тій, і іншій не можна відмовити в певній мірі раціонального. Більш-менш статистично доведеним можна вважати відносно високий рівень самогубств серед безробітних, військовослужбовців, засуджених до позбавлення волі, наркоманів, сексуальних меншин і т.д., і пояснити це суспільними проблемами та особливостями "агресивного" середовища. В той же час проти абсолютизації соціальних причин не менш красномовно свідчить порівняння частоти самогубств схожих за рівнем соціально-економічного розвитку країн, скажімо, Данії та Нідерландів. Якщо у Данії він становить в різні роки 23 — 30 випадків на 100 тис. населення, то у сусідніх Нідерландах лише 6 — 9. Можна погодитись з тим, що більш більший ризик самогубств характерний для вразливих, рефлектуючих, поетичних натур (згадаймо Єсеніна, Маяковського, Цветаєву, Хвильового), і в той же час не можна не покладати вину за передчасну загибель цих особистостей на більшовицьку деспотію.

Західні психіатри — послідовники Ламброзо, що доводили "вроджену схильність до самогубств" в певних генеалогічних лініях і досліджували навіть її зв’язок з формою черепа, ймовірно, також до якоїсь міри мали рацію, але й тут, гадаю, не обходиться без спрощень. Зрештою, під "вродженою схильністю", скоріш за все маються на увазі певні психопатологічні особливості особи, що ставить під сумнів саму правомірність називати несвідомі дії психічно хворого самогубством (людина, що перебуває в стані галюцінозу або депресії, не є самогубцею за визначенням, аналогічно тому, як у випадку агресії щодо оточуючих вона не є злочинцем — вона несвідомо позбавляє себе життя).

До певної міри спрощує проблему і колега В.Білодід, окреслюючи як основну причину росту самогубств в сучасній Україні відхід від віри в Бога. З більшістю аргументів пана Віктора можна погодитись, але ж, погодьтеся, і вірити в Бога можна по-різному. Періоди релігійного фанатизму, коли конкретне людське життя переставало бути самодостатньою цінністю, якраз характерні спалахами насильства і самогубств. Історія засвідчила навіть своєрідні "психічні епідемії" (здебільшого у 14 — 17 ст.ст.), що характерні ритуальними самогубствами віруючих в очікуванні "пришестя антихриста". Врешті-решт, і на період громадянської війни та червоного терору в Росії також можна подивитися, як на своєрідну "епідемію насильства", як на самогубство в національному масштабі.

Я не є фахівцем-психологом, відтак можу помилятися, але здається, що пояснити якимось одним головним фактором більшість самогубств абсолютно неможливо. Можемо аналізувати лише певні фактори ризику самогубств: і серед них будуть і біологічні, і соціальні, і психологічні в усіх мислимих зв’язках та переплетіннях. Предметом розгляду тут може бути усе: від віку, роду занять самогубця, ситуації в сім’ї, та генеалогії, до характеру харчування. Можливо навіть — розташування зірок та фази Місяця, не кажучи вже про екологічну ситуацію в місці проживання. До речі, зростання кількості самогубств серед мешканців міст-супутників АЕС, яким стурбований В. Білодід, теоретично можна пояснити як традиційно низьким рівнем довіри до безпеки ядерних об’єктів в Україні (дослідники описують його, як "постчорнобильський синдром приречених", дехто називає просто радіофобією), так і токсичною дією малих доз іонізуючого опромінення на нервову систему. В реальній ситуації, при знайомстві з кожним конкретним випадком самогубства, найчастіше знаходимо збіг декількох причин (його величність випадок?), який і приводить до того, що людина втрачає мету подальшого існування. Про це, як ніхто добре, писав І.Павлов: "Життя перестає прив’язувати до себе, як тільки зникає його мета, ціль. Хіба ми не читаємо часто у записках, що залишають самогубці, що вони припиняють життя тому, що воно безцільне. Звичайно, цілі людського життя безмежні та невичерпні. Трагедія самогубця у тому і полягає, що у нього відбувається найчастіше короткочасне, а значно рідше тривале гальмування рефлексу цілі." Зауваження російського фізіолога дуже влучне у тому сенсі, що дійсно, рідко стають самогубцями люди, що живуть життям насиченим, осмисленим, сповненим внутрішнього сенсу, життям в згоді з своїм власним неповторним Я. Цей внутрішній сенс життя (свідомий або підсвідомий), мабуть, може мати будь-яке забарвлення: релігійне, світоглядне, художнє. І означатися він може по-різному: і як ніцшевське "Супер-Его" (ідеальне Я), і як пушкінський "нас возвышающий обман". Не так важливо, як називається це джерело життєвої енергії. Важливо, щоб воно було розвинутим на рівні тих проблем, які доводиться долати людині. Саме розвинути (виховати) в собі оці вартісні орієнтири та цілі людини вдається не відразу і назавжди, а в процесі певної внутрішньої роботи. Той факт, що до самогубств, як правило, вдаються молоді люди, може пояснюватись несформованістю ("невихованістю") у молодому віці світоглядних вартостей та цілей, синхронних конкретному індивіду та вимогам його оточення. Звичайно ж, допомогти молодій людині в процесі становлення повинні і держава, і церква, і школа, і інформаційне середовище, і найближче людське оточення, і власна діяльність. А Природа хіба ні? І чим слабшою та вразливішою є особистість, тим більш дружнім, "теплим" мабуть повинен бути світ навколо неї.

Те, що в сучасному українському суспільстві на місці зруйнованих ідеологічних міфів не встигли сформуватися міфи нові — більш позитивні та відповідні вимогам часу, без сумніву, спричинює свого роду світоглядну дезорієнтованість молодого покоління і, вочевидь, не сприяє зміцненню "рефлексу життєвої цілі" за Павловим. Я повністю поділяю стурбованість В. Білодіда засиллям у сучасних ЗМІ програм, що культивують бездуховність, бездумне споживацтво та нівелюють фундаментальні цінності, серед яких і саме людське життя, як незбагненний дар Творця (або Природи, якщо так комусь більше подобається). Лише, звичайно, не потрібно скидати в одну купу наркотики, рок і гомеопатію. І що стосується таких форм "веселого, насиченого життя", як КВНи та концерти, то як на мене, це все незле, якщо воно сприяє доброзичливому спілкуванню та роботі душі і розуму. Чим більше позитивних зв’язків та цінностей накопить молода людина у житті, тим менша ймовірність того, що за якихось обставин їй захочеться з життям розлучитися. І мабуть в якості своєрідної аксіоми повинна сприйматись найвища цінність Життя, і аномальність любого свідомого кроку, що це життя перериває.

А втім, я далекий від думки, що проблема, яку ми порушуємо, має якесь достатньо радикальне вирішення і що у ній немає нерозв’язаних суперечностей. Як є явною утопією думка про можливість досягнення "безпроблемної" суспільної формації, якоїсь досконалої релігії або певного рівня розвитку науки, що зробить наше життя позбавленим протиріч. Поки існує людство, існуватимуть парадокси і суперечності його буття, а спроби силоміць розв’язати їх скоріше приводитимуть до цілком несподіваного результату. Для мене, як лікаря, предметом спостережень і роздумів є проблема фізичних страждань і смерті, яка часто в змозі зробити те, чого не можуть лікарі — тобто припинити ці нестерпні страждання. Йдеться про випадки невиліковних захворювань, онкологічних зокрема. Я не вважаю, що евтаназія в таких випадках є "меншим злом". Власне я не знаю, що є меншим злом. Знаю, що його потрібно шукати. І не лише фахівцям –медикам.

Якщо колега Білодід, або хтось інший з кореспондентів "ПЛ" продовжить наш обмін думками про право на життя, думаю, це буде нормально.

А на закінчення своїх нотаток я хотів би розповісти про один випадок, який я спостерігав 9 років тому. Тоді до нашої лікарні чотири рази підряд потрапляв із слідчого ізолятора пацієнт на прізвище Яблонь. Щоразу він з метою самогубства скривав собі вени, протестуючи проти дій слідчого (йшлося про перевищення терміну попереднього ув’язнення, до того ж в’язень вважав, що йому "шиють справу"). Адміністрація ізолятора тлумачила його дії, як диявольські хитрощі з метою "підставити" їх та слідчого. Моє перше звернення в прокуратуру було безрезультатним ("Доктор, за ким Ви обстаєте?! Цей Яблонь злодій — рецидивіст"). Але два останні рази цього чоловіка привозили до нас з критичною крововтратою, тож я звернувся до обласного прокурора. З’ясувалося, що протиправні дії зі сторони слідчого таки мали місце. Казали, що його було покарано. Тим не менш той чоловік отримав свій термін ув’язнення.

Через декілька років я випадково зустрів його. Він дякував за свій порятунок в лікарні і сказав: "А я вже тиждень на волі, доктор. Мені страшно тепер подумати, що через якогось гада один дурень міг зробити з собою те і цього тижня не прожити".

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори